Пригоди запорожців/Білий кінь
| ◀ Живцем закопані | Пригоди запорожців Білий кінь |
На сліді пропалого ▶ |
|
Нуман злупив шкуру з кози, почвертував її й розділив між товаришів, щоб був на дорогу запас. Роги Мортон причепив до своєї кульбаки. Гадав, що довезе їх аж до Англії і прибє в гостинній світлиці свого замку. Товариство рушило в дорогу. Коли виїхали з-поміж горбків зарослих густим чагарником, вїхали на долину покриту високою травою й побачили свіжо витропану тясьму. Трава на тій тясьмі була похилена в сторону аулу курдів.
— Туди щолиш пройшов кінь — сказав Сивенький. Виїхав на найближчий горб і побачив трьох курдів, що чвалали в сторону аулу.
— Втікають три курди, а ця тясьма вказує, що туди переїхав лиш один їздець. Ступаймо далі слідом.
Поїхали далі і по хвилині стали. Побачили, що з тясьмою одного коня зійшовся слід пари коней. Слід вів з кущів, що були яких двіста кроків з боку.
— Тепер справа ясна — промовив Сивенький. Три курди їхали сюди, щоб подивитися, що діється з закопаними татарами. Почувши стріл Мортона, два схоронилися в цих кущах. Один поїхав далі, як звідун. Коли ми виїздили з чагарника, або й давніше, він побачив нас і завернув до товаришів. Бачивши, що їдемо в сторону їх аулу, вони вернулися заалярмувати цілий аул.
— Може би ми завернули і поїхали далі шляхом, яким поїдуть татари? — замітив Мортон.
— Щоб на них навести цілий аул? — відповів Сивенький. — Боїтеся цих курдів?
— Я? Я боюся? — крикнув Мортон обиджений і почвалав вперед, лишаючи товаришів далеко позад себе. Виїхав на високий горб, виймив люнетку і звернув її в сторону аулу. В ту сторону чвалало пять їздців. Звідки взялися два нові, зараз доміркувався, бо праворуч побачив табун коней, від якого саме тепер відїхали ще два їздці і почвалали за тими. То були конюхи, мабуть якимсь сиґналом покликані звідунами до аулу. Мортон став крізь далековид приглядатися табунові. Між тим надїхала решта товариства.
— Чи ви помітили що? — спитав Сивенький, витягаючи свій далековид.
— Аул мабуть недалеко, бо тут пасеться худоба курдів. Ближче нас коні, далі вівці. Чотири конюхи покинули табун і пристали до тих, що втікають перед нами. Голим оком їх уже не видко.
— Я ще щось бачу — додав Сивенький, звертаючи дакековид більше на право. — Наші три татари вже лиш кількасот кроків від табуна. Сидять у кущах. Мабуть дожидають ночі, щоб непомітно дібратися до коней. Це, що відїхали чотири конюхи, улекшить їм роботу.
— Але того білого коня нема в табуні. Мабуть в аулі або вже проданий.
— Або дарований ерзерумському валі… Їдьмо далі… Але не квапмося, бо ще ясний день, а аул уже мабуть недалеко.Аул справді був недалеко, бо по кількох хвилинах їзди побачили крізь далековид перші хати. Щоб до аулу заїхати аж пізнім смерком, станули на попас. Спекли чвертку кози і зїли. Полежавши ще хвилину на траві, рушили далі. Кожний держав рушницю готову до стрілу. Голим оком ще не можна було досягнути першої хати аулу, коли побачили, що їм назустріч їде яких пятдесят їздців. Більше як половина мали рушниці. Товариство стало. Курди підїхали ближче, також стали.
— Міркую, що ні один курд не має новішої рушниці, яка далеко бє — замітив Сивенький.
— З чого ви це так виміркували? — запитав Мортон.
— Передовсім до півдиких народів нова зброя не так швидко заходить. Доказом цього ота відстань між нами, а ними. Якби мали ліпші рушниці, то гадаючи, що й ми маємо такі, були б задержалися кількадесяти кроків далі від нас. Вони лишили тільки таку відстань, яка вистане, щоб не долетіла куля із старосвітської пукавки. Очевидно гадають, що й наші рушниці такі самі. Це треба нам використати на те, щоб набрали респекту до нас. Мусимо показати їм, що наші рушниці бють далеко і що ми добрі стрільці. Щоб знали, що як прийде до стрілянини, то вони перед нами не встояться, хоч їх і більше.
— Як це зробити? Стріляючи до них?
— Ви добрий стрілець і маєте цівку подвійну, про яку ці дикуни мабуть ще не чули. Як понад ними будуть перелітати птахи, а літає їх досить, стягніть на землю, або й на голови курдів дві, одну по одній.Мортон не прикладаючи рушниці до щоки, підвів цівку незамітно вгору. Саме тоді понад курдами летіли якісь птахи. Сивенький звернувся до курдів і показав рукою в гору. В цю мить Мортон підвів рушницю і випалив двічі раз по-раз. Один птах впав перед конем передущого курда, другий три кроки від нього ліворуч. — Курди завернулись на яких триста кроків назад і знову стали.
— Бояться нас — сказав Сивенький. — Лишіться тут, а я підїду до них сам і розмовлюся з ними. Але пильно стежіть, що курди роблять і що я робитиму. Як тільки піднесу рушницю, або руку, ви до мене.
Сивенький пустився вперед. Курди, бачивши, що до них їде лиш один, не відступали. Підїхавши тільки, що його могли чути, Сивенький крикнув:
— Не бійтеся нас! Ми смирні, спокійні путники і нас менше як вас. Як є між вами який ваш старшина, нехай підїде до мене. Хочу з ним розмовитися, бо гадаємо переночувати в вашім аулі.
Курди зглотилися і стали радити. По хвилині відстав від них один і підїхавши на сто кроків до Сивенького, став.
— Хто ти і чого хочеш? — спитав.
— Я Юсуф-паша. Ті, що лишилися позаду, мої товариші і моя служба. Я хотівби побалакати з отаманом того аулу, від якого ви надїхали. Ти відти?
— Я отаман аулу — відповів курд. — Відки і куди їдете?
— Ми виїхали з Анґори і простуємо до Карсу на Кавказі.— Та сухопуттю? — спитав курд, покручуючи недовірливо головою. — Морем дорога коротша і безпечніша.
— Ми купці, маємо орудки на сухопутнім шляху. Приймеш нас на нічліг? Заплатимо добре.
Курд трохи очима не зїв коня Сивенького, так вдивлявся в нього.
— Ти справді купець? Я ще не бачив купця, який їхавби на такім коні, на такім чистокровнім арабі.
— А як я цього коня купив, щоб перепродати його якому англійському льордові?
— Твоє товариство також на таких конях?
— Є ще один такий. Але й інші наші коні несогірші.
— Що то за рушниця, з якої стріляв твій товариш? Чи в ній сидить нечистий, що так далеко бє, ще й птахи у повітрі? Нащо він постріляв птахи, яких і пес не їсть?
— Ми не знали, хто ви. Гадаючи, що то може степові хижаки, ми хотіли показати вам, що ви всі погибнете, ще заки причвалаєте до нас. Тепер бачу, що твої люди якийсь чесний народ. Отже, приймеш нас на ніч?
— Хоч я отаман, то всежтаки мушу насамперед спитати моїх людей. У моїй хаті нема місця, отже мушу запитати, хто прийме вас.
Отаман вернувся до свого гуртка, побалакав із своїми людьми і вернувся до Сивенького.
— Вас шестеро? — спитав.
— Так.
— Отже мої люди приймуть вас. Всі ваші коні я возьму до себе. Тебе і твоїх людей розмістимо по два в трьох хатах.
— Щоб легше було перемогти нас і без ніякого труду вкрасти наші коні — подумав Сивенький і відповів:
— Наша звичка, від якої ніколи не відступаємо, все бути вкупі. Ми й наші коні все вкупі. Вдень і вночі.
— У нас нема такої кватири, що всіх вас помістила б, ще й з кіньми.
— То не будемо ночувати у вас. Поїдемо дальше.
— Зажди ще трохи. Поговорю з моїми людьми. Може таки найдеться обійстя таке велике, щоб вас усіх помістило.
Отаман знову вернувся до своїх курдів. Цим разом рада була довша. Коли скінчилася, від гуртка відстав один курд і почвалав в сторону аулу. Отаман вернувся до Сивенького і сказав:
— Знайшовся такий, що на одну ніч відступить вам цілу свою хату разом із подвірям обведеним високим муром. Ви всі поміститеся в хаті, коні можуть переночувати на подвірю.
Сивенький дав товаришам рукою знак, щоб приїхали. Вони рушили вперед і разом з курдами почвалали далі. Вїхали в одиноку вулицю аулу. Доми стояли по обох боках вулиці. Всі були на два хлопа високі. Кожний дім виглядав як високий мур з фірткою, бо вікна в цих домах виходили на подвіря. Похід спинився перед одним із найбільших домів.
— Отут у мого сусіда ваша кватира — промовив отаман. — Господар вже вивів свою худобу, двері відчинені. Розгостіться, як вам до вподоби. Ви мабуть голодні? Зараз накажу принести вам харчів. Сусідня хата моя.
— Як ласка — звернувся до нього Сивенький — то кажи принести нам тільки води і якихсь овочів. Мясо маємо.
Отаман з курдами відійшов. Сивенький з товаришами, ведучи коні, увійшли відчиненими дверми на подвіря. Коли розглянулися, побачили, що то був простокутник обведений високим муром. Хата припирала до муру при вулиці так, що цей бік муру був одночасно фронтовою стіною хати. До хати входилося з подвіря. Насамперед до просторих сіней, що служили за пекарню, а з сіней до світлиці. Дах, як усі дахи в цих сторонах — поземний. На даху була копиця сіна. Сіно порозкидане по подвірю хати аж до заднього кута подвіря показувало, що давніше воно стояло під муром. Його щолиш нині, може й перед хвилиною, перекинули на дах.
Мабуть боялися, щоб наші коні не зіли цього сіна — замітив Юрко.
— Таки зїдять його — відповів Сивенький. — Якби не те, що я це сіно побачив зараз, як тільки увійшов на подвіря, бувби просив отамана, щоб прислав нам… Очевидно за гроші.
Товариство лишило коні на подвірю під доглядом Нумана і пішло до хати. По хвилині увійшла стара баба й поставила ведро з водою та кошик з дактилями й іншими овочами. Коли на своє питання почула, що гостям уже нічого більш не потрібно, побажала їм доброї ночі й відійшла.
— Тепер — промовив Сивенький — нам треба буде добре оглянути нашу кватиру, щоб виміркувати, яким способом курди загадали дібратися до наших коней. Я з очей отамана вичитав, що він приняв нас тільки на те, щоб захопити наші коні.— Я знаю, яким способом, — воркнув Мортон. — Буде облога. Харчів, які маємо, ледве чи вистане нам на добу. Ще більший клопіт буде з водою, бо й коні мусять пити. З голоду і спраги будемо мусіти піддатися.
— Я вже починаю жалувати, що не пішов за вашою радою. Треба було бодай не лишатися тут на нічліг, але поїхати дальше.
— Полізу на дах скинути коням сіна, а ви промишляйте, як роздобути більше харчів і води, або як пробитися крізь товпу тих розбійників.
Мортон вийшов, але вже по хвилині вскочив назад до хати.
— Зрада! — крикнув. — Ворог вже в кріпості.
— Який ворог, в якій кріпості? — запитав Сивенький.
— Наш ворог у нашій кріпості… На даху… Я вам казав, що йду скинути сіна коням. Розглядаюся по подвірю за драбиною… Нема, хоч повинна бути. Кажу Нуманові, щоб привів коня під саму хату і сів на нього. Нуман сів на коня. Я виліз на коня, з коня на рамена Нумана і, гоп на дах. Іду до сіна, а тут з сіна вистають дві ноги. Дві людські ноги. Я зараз на рамена Нумана, на землю і до вас.
— Піду й я подивитися.
Сивенький вийшов з Мортоном на подвіря. Виліз на дах таким способом, як перше Мортон і також побачив ті ноги.
— Подайте мені вашу собаку, — шепнув до Мортона — і самі прийдіть сюди.
Коли на дах вернувся Мортон з собакою, яку кликав „Борзий“, Сивенький вхопив ноги, що виставали з сіна і став тягнути. Витягли курда. Він схопився на рівні ноги і неначе здивований крикнув:
— Хто ви?! Яким способом опинилися на моїй хаті?
— Коли ти господар, то яким способом ти взявся на тій хаті? — відповів Сивенький. — Твій отаман сказав мені, що господар цеї хати відступив її нам, що сам пішов до якогось свога родича.
— Або ти брешеш, або отаман. Злізайте!
— Злізь ти! Тепер, аж до завтра ця хата наша.
— Не злізете?
— Ні!
Курд вихопив запоясника, замахнувся і… з криком впав. То Борзий скочив до нього, вхопив за горло і курд упав. Борзий ляг на нього, готовий в кожній хвилині знов ухопити його за горло.
— Лежи так спокійно, — остеріг Сивенький його, — бо як тільки рушишся, собака загризе тебе.
— Як довго маю так лежати?
— Покличу отамана і передам тебе йому. Ти знав, що ми будемо ночувати в твоїй хаті, бо, ти відступив її для нас… на те, щоб у ночі вкрасти наші коні. Ще раз кажу, не рухайся, бо ця собака жартів не знає… Ходім! — Сивенький звернувся до Мортона.
— Він виліз по драбині, витягнув її за собою на хату, і накрив сіном, — промовив Мортон витягаючи з-під сіна драбину. — Як свої ноги, так і драбину зле накрив. Тепер по цій драбині ми зліземо, але вперед скинемо трохи сіна для наших коней.— Злодії! — крикнув курд, бачучи, що його гості скидають сіно. — Се моє сіно.
Хотів ще щось сказати, але Борзий загарчав і курд замовк.
— Він мабуть сердиться, що беремо його сіно — сказав Мортон. — Перекажіть йому, що ми не злодії, бо скрізь за все платимо. І за сіно заплатимо. Я заплачу. Мортон має гроші.
— Як хто приймає свого гостя разом із його конем — Сивенький звернувся до курда, — то не лиш гостя, але й його коня похарчує.
— Ви не гості, ви злодії! — відповів курд. — Заберіть собаку!
— Як прийде отаман — відповів Сивенький.
Мортон спустив драбину. Сивенький зійшов униз. Вже й Мортон хотів злізти, коли нараз, глянув понад мур, став неначе вкопаний. За муром був невеличкий садок, густо зарослий рожами, з яких виробляють олій. Цей садок тягнувся від муру, що окружав подвіря до іншого муру, що окружав подвіря з хатою війта. На війтівськім подвірю стояв на припоні… білий кінь. Мортон вже відчинив рота, щоб покликати Сивенького нагору і показати коня, але прикусив язика. Йому прийшла гадка зробити щось на власну руку.
— Тепер вже не можемо сумніватися, що ми в капкані розбійників, — промовив Сивенький до товаришів, як вернувся до хати. Як узагалі пустять нас, то без наших коней. Господар цеї хати вмисно скрився на даху, щоб уночі вкрасти наші коні. Курди може загадали й нас полонити, щоб дістати окуп. Господар не є для нас небезпечний. Але курди, приставивши драбини до муру, можуть в більшій силі вилізти на хату, з неї на подвіря. Тоді наші коні пропали. Опісля могли б узяти й нас… довшою облогою. Отже передовсім треба нам взяти коні сюди. Сіни просторі, помістяться. Це треба зробити зараз, бо за пару хвилин буде темна ніч.
Коней привели до сіней, двері забарикадували. Товариство повечеряло й окрім одного, що лишився вартувати, всі полягали на сіні і скоро позасипляли. Опівночі вартував Нуман.
— Що хочеш? — спитав Сивенький, коли Нуман потягнув його за руку.
— Встань, ефенді. Може й товаришів розбуди. Курди будуть либонь добуватися до нас, бо на вулиці чути кроки кількадесяти людей. Щось черкало об стіну хати. Чи не приставляють драбини?
— Хтось вже на даху — відповів Сивенький.
В тій хвилині на даху хтось крикнув і щось гепнуло.
— Що таке? — Мортон спитав протираючи очі.
— Напад? — спитав о. Климентій, що також схопився.
— Хтось від улиці вліз по драбині на хату. — Сивенький розказував. — Борзий очевидно, загриз на смерть господаря, повалив на землю другого курда і лежить на нім. Мусимо й ми вийти на дах, бо як їх вилізе більше, то Борзий з кількома не дасть собі ради.
— Ой, буде біда! — замітив Нуман. — Як Борзий усмертив курда, то будемо мати діло з кровоместю. Тут панує право „кривда за кривду“ і „кров за кров!“
Сивенький розбудив Ковтюків, що спали твердим сном. Всі взяли рушниці й ножі та вийшли на подвіря. Сивенький виліз на дах, за ним Мортон. На даху лежав у крові господар, біля нього молодий курд під собакою.
— Ти чого виліз на дах чужої хати? — спитав Сивенький курда.
— Яке тобі діло до того?! — курд відповів. — То моя хата. Хата мого батька. Возьми собаку.
— Не возьму. Будеш так лежати до раня. Лежи тихо, бо як крикнеш, або рушишся, то собака загризе тебе так, як загризла твого батька. Я йду спати… Добраніч.
Сивенький і Мортон злізли.
— Я лишуся вартувати на подвірю, — промовив Мортон, бо курди готові злізти сюди, приставивши драбину до муру від вулиці.
— Справді добре було б поставити варту на подвірю, бо гадаю, що на хату вже ніхто не полізе.
В тій хвилині хтось стукав у фіртку.
— Впустіть! — кричав. — То я, отаман аулу.
— Впущу, як ти сам і без зброї, — відповів Сивенький. — Як побачу, що маєш яку зброю, або хтось інший пхається за тобою, то стріляю.
— Я сам, — була відповідь.
Сивенький обережно відчинив фіртку, за якою стали Мортон і Нуман з рушницями готовими до стрілу.
— Що на хаті діється? — запитав отаман. — Ми чули якісь крики, зойки.
— На хаті були злодії, що хотіли обікрасти нас, — відповів Сивенький. — Хотіли вкрасти наші коні. Ти знаєш, як тут карається конокрадів.— Що то могли б бути за злодії? — спитав отаман ніби здивований. — Ви впіймали їх?… Що ви з ними зробили?… де ваші коні? — додав, роззираючися по подвірю.
— Коли наш пес спіймав першого злодія, ми коні ввели в хату.
— Чи хата стайня? Дорого заплатите за це господареві… Де злодії?
— Ходи! — сказав Сивенький, показуючи на драбину. — Лізь за мною.
Отаман поліз за Сивеньким, за отаманом Мортон.
— То син господаря цеї хати, — крикнув отаман, побачивши молодого курда під собакою. — Але сам господар… небіжчик! Хто це зробив? Хто вбив його?
Сивенький пояснив, як до того прийшло.
— Його смерть спричинив його власний син, — закінчив, — бо як батько лежав під псом, він виліз на дах. Мавши до діла з двома ворогами, пес міг дати раду одному лише тоді, як загризе другого.
— Відклич собаку і пусти сина!
— Як це зроблю, то всі твої люди вилізуть на хату і кинуться на нас. Але не зроблять цього, поки дрижатимуть за життя цього хлопця. Як би ще хто попхався сюди, то пес загризе хлопця й кинеться на нового напасника. Отже зрозумієш, що ми мусимо хлопця держати під собакою аж до хвилини, як виспимося і будемо спосібні самі боронити себе.
— Значить аж до раня?
— Не йнакше.
— Це не може бути! Як його не пустите зараз, то я скажу приступом взяти дім. Тоді всі згинете.
— Прібуй! Знаєш, що маємо добрі рушниці і добре стріляємо. Як тобі миле життя цього хлопця, то не позволь нікому лізти на хату, бо з хлопцем станеться це, що сталося з його батьком. Прийди вранці, то побалакаємо.
Отаман бачив, що не виторгує нічого, то й пішов. Товариство пішло спати, лиш Мортон лишився на подвірю. Підійшов до задного муру і став общупувати його. Мур був з каменю ліпленого з глиною. Мортон виймив ножа і почав при самій землі вишкрабувати глину з-поміж двох каменів. Насамперед під сподом, потому по боках. Не довго мозолився. Виймив один камінь, другий, третій. Зробив діру. Камінчики, що були над дірою відлітали, як трохи підважив їх ножем. Мортон відкришив таку діру, що сам нею пропхався на другий бік муру. За муром була гуща з рожевих кущів. Мортон взяв на право і хильцем зайшов під задній мур отаманового подвіря. Став довбати ножем і видовбав діру. Впевнився, що каміння над дірою відкришується таксамо легко, як у першім мурі, заложив діру знову камінчиками і вернувся на перше подвіря. Тут також заложив діру в мурі. Пішов до хати, збудив Юрка і виславши його на подвіря вартувати, ліг спати. Спав лиш годину. Було ще зовсім темно, як він устав. Розбудив Сивенького й каже:
— Пашо, я голоден.
— Ще є трохи козини й кілька дактилів. Зїджте і дайте мені спати. І ви спіть, бо скоро зазоріє, будемо мати роботу. Прийде напасть курдів. — Сивенький відповів і обернувся на другий бік.
— Я збудив вас саме того, що козини є лише трохи і дактилів лише кілька. Як я те все зїм, то що будемо завтра їсти? Нас шестеро. Сумніваюся, чи курди будуть нас харчувати.
— Заріжемо одного коня.
— А чим попєте? Води нема. Коня не треба буде різати, бо наші коні й так всі виздихають з браку води.
— Кажу вам, дайте мені виспатися. Яку годинку. Як у сні мій дух відпічне й покріпиться, може щось вигадаю.
— Мяса, ні хліба, ні води не вигадаєте. Зрештою не потребуєте вигадувати, бо я вже вигадав. Але до роботи треба братися зараз.
Сивенький підвівся і сів.
— Що вигадав?
— Ходіть зі мною на подвіря.
Сивенький встав і пішов за Мортоном. Цей повів його до діри в мурі.
— Я не лише вигадав, але й зробив. То крихкий мур. Гадаю, що найліпше буде дати коням решту води, яку ще маємо. Викришити мур до решти, так щоб пропхався кінь, і… гайда! Заки курди помітять наш побіг, заки добіжать до своїх коней і пустяться за нами, відстань між нами і ними буде така далека, що вспіємо втекти.
— Це треба зробити таки зараз, — сказав Сивенький врадуваний. — Ходім зігнати з сіна наших товаришів… Але що буде, як з даху возьмемо собаку? Парубок, що лежить під нею, побачить наш побіг і криком заалярмує оселю.
— Гм! Це справді погано… Може би Борзий зробив з ним те саме, що зробив з його батьком?
— Хіба в крайності. Треба буде звязати його й лишити в хаті… Чи не стукає хто у фіртку?
Пішли до фіртки й обережно відчинили її. Увійшов отаман, сам і без зброї.
— Хлопчище все ще під псом? — запитав. — Живий?
— Під псом і живий, — відповів Сивенький.
— Не пустите його?
— Не пустимо, бо ми тут безпечні, поки він у наших руках… радше в зубах нашої собаки.
— Ви не маєте харчів, ні води.
— І він не має…
— Того я й прийшов до вас. Пришлю вам води і харчів на три дні, як ти присягнеш, що зараз потім пустиш його. Я присягаю на бороду пророка, що тоді ніхто не буде до цеї хати добиватися.
— Добре, — сказав Сивенький, подумавши. — Але, заки його випущу, він наїсться з тих харчів і напється тої води.
— Гадаєш, що ми дамо вам затруєні харчі, й затруєну воду?
— У вас і це можливе.
— Згода!
Отаман вийшов і за хвилину вернувся з бабами, що двигали воду й харчі. Борзого Мортон відкликав з даху. Молодий курд зліз і зїв це, що йому подав Сивенький. Отаман присяг, що через цілий тиждень до хати ніхто не буде добиватися і відійшов разом із парубком. Цей на порозі фіртки відвернувся і грозячи пястуком крикнув:— Ви вбили мого батька. Наше право… кров за кров! Заплатите вашою кровю. Хто з вас вийде на вулицю, згине. По тижневі й у хаті знайде вас моя куля, або мій ніж!
— Добре, що маємо чим напоїти коні і на дорогу харчі, — промовив Сивенький до товариства. — Юрко піде на дах дивитися, що роблять курди. Василь і Нуман напоять і осідлають коні.
Коли коні вже стояли готові, Юрко зійшов із даху і почав розказувати.
— Правильна облога. Пильнують, щоб ми не втікли. На вулиці перед хатою патролює десять узброєних курдів. Всі мають рушниці. В хаті просто фіртки нашої хати вибили вікно на вулицю. З вікна визирає цівка рушниці. Там засів син небіжчика, тепер господар цеї хати.
— Пильнують нас, — замітив Сивенький, — щоб ми не втікли фірткою на вулицю. Як би ми тільки відчинили фіртку, посипавсяб на нас град куль. Їм ані в гадці, що ми маємо другу фіртку, якої ніхто не пильнує. На коні! Ми побільшимо фіртку.
Окрім Сивенького й Мортона, всі посідали на коні й підїхали до муру з дірою. Сивенький і Мортон привели свої коні під мур. Бючи прикладами рушниць, відкришували камінь по камені. Діра була вже така велика, що нею міг пройти кінь із їздцем.
— В дорогу! — сказав Сивенький.
— Ще хвилинку заждіть, маю щось сказати, — звернувся Мортон до нього. — Хтось мусить лишитися трохи позаду, щоб на всякий випадок крити відворот. То повинен зробити найліпший стрілець.— Я лишуся, — сказав Сивенький.
— Крити відворот можете ви, або я. Я стрілю таксамо як ви. Але окрім такого, що крив би відворот, потрібний провідник. Провідником лише ви можете бути. Отже ви їдьте перший, я лишаюся позаду.
Від вулиці почувся тупіт коня, що нагло затих перед хатою. Хтось щось голосно наказував. Сивенький, що вже сідав на коня, метнувся назад, на драбину і на дах. То конюх, що надїхав з пасовища, розказував, що перед годиною наскочили на них три татари. Ті три, що були закопані в землі.
— По відїзді чотирьох товаришів до аулу, — конюх розказував, — нас було також три. Два сиділи при вогні, я обїздив табун. Це врятувало мене, бо тих двох татари закололи. Посідали на найкращі коні, інші, що ліпші позвязували до купи арканами й відїхали майже з цілим нашим табуном. Я втік, щоб повідомити вас про це.
— Горе нам! — крикнув отаман, що вийшов на вулицю. — Злодії випередили нашу погоню на яку годину дороги, або й більше. Найліпші коні були на пасовищі. В аулі лишилося тільки пятдесят. Але треба доганяти.
Всі їздці, що патролювали перед хатою, пустилися чвалом у сторону пасовища. За ними чвалом інші так, що в аулі не лишився ні один кінь курдів. І ті, що в аулі не мали коней, бо їх вигнали на пасовище, побігли за їздцями пішки. Поїхали й побігли всі. В аулі лишилися тільки старі і немічні діди, жінки й діти. Лишився також той, для кого кровна месть була важніша, як коні. Він сидів з рушницею в руці і пильно вдивлявся у фіртку хати. Біля нього стояли ще три наряджені рушниці. Сивенький вертався до товаришів, затираючи руки з задоволення.
— Помогли нам ті татари, — сказав. — Займили табун коней і втікли. Всі курди з вийнятком одного, що засів на нас з рушницею, пігнали відбивати табун.
— То добре для нас, а ще ліпше для мене, — сказав Мортон. — Чи отаман поїхав на білім коні?
— Де ж би він на таке ризикував такого коня! Почвалав на карім.
— Отже в дорогу! Їдьте й не оглядайтеся, бо як усі вороги відїхали, мені не грозить ніяка небезпека. Лише хвилину підожду тут і почвалаю за вами.
За хвилину ціле товариство було за муром, поринаючи в рожах, за рожами ще в вищих кущах. Мортон потяг свого коня за собою аж до діри в мурі отамана. Розкришив мур вгору до висоти коня, взяв аркан й увійшов на подвіря до білого коня. Відсилив уздечку від жолоба, припняв до неї аркана, вивів коня за мур і другий кінець аркана привязав до своєї кульбаки. Скочив на свого гнідого і почвалав слідом за товариством. Товариство дожидало Мортона в лісі. Сивенький уже стурбувався, бо глянувши далековидом у сторону аула, не побачив Мортона. Не мало здивувався, коли цей виринув з кущів, ведучи на аркані ще одного коня… білого як сніг. І товариші стояли з широко розплющеними очима, коли Мортон підїхав ближче.
— Яким способом цей кінь дістався в ваші руки? — спитав Сивенький.— Як дістався, так дістався, — бовтнув Мортон. — Їдьмо далі, щоб ті чорти не надїхали й не відібрали.
— Скажіть бодай коротко, двома словами, як ви його дістали?
— Куди нам дорога? — Мортон спитав, начеб не дочуваючи.
— Туди на схід… Ви ще не сказали нам…
Мортон не відповідаючи, й не слухаючи, пустився вперед. Сивенький переймив його і загородив дорогу.
— Ви так згорділи, що й говорити з нами не хочете?
— Ви все докоряли мені, — почав Мортон цідити згорда, — що я вибрався в турецькі краї з одною англійською мовою. Я все відповідав вам, що англієць не потребує знати ніякої мови, бо цілий світ перейде з одною своєю власною мовою. Тепер показалося, що моя була правда. Я промовив до цього коня по-англійськи: „ходи за мною, заведу тебе до Англії. Маю гроші!“ Кінь, як тільки це почув, перескочив мур і почвалав за мною.
— Коли так, то нехай же та ваша мова покаже вам і вашому коневі дорогу до Англії. Я з моїм товариством поїдемо в протилежну сторону. Прощавайте!
Мортон розсміявся й розказав, як то було. Почвалали далі і, не попасаючи, гнали аж до самого смерку.
— Хіба погоні вже не потребуємо боятися, — промовив о. Климентій. — Заки курди вернуться з погоні за своїми кіньми, мине стільки часу, що вони самі втратять надію переймити нас. Я вже не годен вдержатися на коні.— Щоб отаман не требував відібрати того білого коня, або щоб син загризеного Борзим курда залишив думку пімсти, це просто неможливе — відповів Сивенький. — Всежтаки ми безпечні бодай до затра. Не лише ми, але й наші коні мусять відпочити. В цім лісі переночуємо.
Мортон хотів їхати дальше, бо потерпав за свого білого. На замітку, що його араб уже потикається, відповів, що поїде на білім, бо цей не показує ніякої втоми. Скочив з коня, здоймив сідло й хотів закласти на білого. Цей, як лиш побачив, що сідло йде на нього, став дуба.
— Ви його не осідлаєте. Пірве аркана й утече, — остерігав Сивенький Мортона.
Мортон не послухав. Сідло підскочило в один бік, Мортон покотився в траву в другий бік. Щастя, що кінь не вдарив в голову або в груди.
— Тьфу! Хоч білий, а такий як найчорніший чорт. Лишаюся ночувати з вами.
Переночували і досвіта пустилися далі широкою долиною ріки. Сивенький і Мортон час-до-часу оглядали далековидом перебуту дорогу й узбіччя гір по однім і другім боці долини. Ніяка погоня не надходила. Отець Климентій їхав побіч Сивенького.
— Перепалки з курдами не позволили нам спитати в аулі, чи не бачили кого подібного до мого Йвана, — промовив зідхнувши.
— Ми вже недалеко Асахаду, — відповів Сивенький. — Мабуть вже за цею горою, що перед нами. Може там попадемо на початок його сліду. Я так, наче б уже бачив його.
— Марна надія!— Щоправда, й я не дуже вірю, щоб то був ваш син…
— Хто такий? — перебив о. Климентій, затрусившись.
— Мені Шамай балакав про якогось молодого чужинця, якого вели до якоїсь вязниці. Як звався той парубок і куди його завели, Шамай не знає. Можливе, що знає його бей. Завтра, або ще нині в ночі будемо у нього.
— Мій син у вязниці! Цілий рік…
— Ще не знаємо, чи то справді ваш син…
— Хто ж інший міг би бути?… як би то не був чужинець, то Шамай знав би, хто він.
— Шамай казав, що то якийсь московський шпіон.
— Як його взяли за московського шпіона, то він напевно мій Іван. Тут люди не знають різниці між москалем і українцем. Кожний христіянин, що під московським царем, на їх думку, москаль.
— Дав би Бог, щоб то був ваш син.
— Дав би Бог? Щоб мій син був у вязниці?… Як шпіон?
— Ліпше у вязниці, як валятися кістьми по степу. Як то він, то з вязниці його видобудемо.
— Перед нами якісь їздці! — крикнув Мортон, дивлячися крізь далековид вперед себе. — Може то курди зайшли нас і беруть у два вогні?
— Подивлюся, — відповів Сивенький. — Ви гляньте позад себе, чи й відти не йдуть. Сумніваюся чи ті, що перед нами, курди. Щоб переймити нас, непомічені нами, мусіли б обійти це пасмо гір ліворуч. Хоч би мали найліпші в світі коні, не встиглиб зробити цього до цеї пори. Перед нами мабуть татари орди Ор-бея.
— За нами нема нікого, — сказав Мортон. — Чи татари Ор-бея перед нами, чи ні, я скрию мою добичу. Білий кінь лакома річ. Їдьте далі, я тут найду якийсь сховок. Як небезпеки для мого коня не буде, повідоміть мене про це двома стовпами диму. Одним високим, другим низьким.
Мортон чкурнув у кущі, ведучи за собою білого коня. Товариство поїхало дальше. Сивенький раз-у-раз прикладав далековид до очей.
— До нас чвалає тридцять їздців. Одяг мабуть татарський. Вступімся й ми в кущі.
Товариство вїхало в гущу. Не довго ждали. Надїхала ватага татар. Між ними був Шамай.
— Ти вже тут?! — крикнув Сивенький, висуваючися з кущів. — Ти дома ще не був?
За Сивеньким висунулася решта товариства.
— Ефенді! — крикнув Шамай урадуваний. — Богу дякувати, що бачу тебе здоровим. Я з моїми товаришами загаявся, бо ми гнали до Асахаду цілий табун коней. Отже я гадав, що ти з твоїм товариством випередиш нас. Ми вернулися до дому нині, перед трьома годинами. Нас турбувало це, що ви ще не надїхали. Ми були між молотом і ковалом. Нам треба було рушити проти погоні, яка йшла відбивати табун і треба було виїхати вам назустріч, бо, як ми гадали, й вам потрібна підмога проти курдів. На балачку з беєм не багато було часу. Отже я коротко розказав йому, в чім діло. Він поділив усіх вояків на дві половини. Одну половину повів проти погоні, що пішла за нами. Це по тім боці гірського хребта. Другу половину зі мною вислав вам назустріч. Моя ватага, то передня сторожа. За нами йде решта. Як ми приїдемо з вами, заки бей вернеться, то я маю завести всіх вас до його палати.
— Чи ти не питав його про того молодця… увязненого за шпигунство? — спитав Сивенький, бачучи, що о. Климентій нетерпеливо обгризає нігті своїх пальців.
— Не було коли багато балакати, бо зараз по розмові з беєм, не зіскакуючи з коня, я з відданою мені ватагою пустився вам назустріч. Я лише кількома словами згадав йому про це, зрештою не розказуючи йому, в чім діло, бо не було часу. Бей знає, що той увязнений ще живе і в якій він тюрмі.
— Чи ваш син, панотче, був назначений? — спитав Шамай Климентія.
— …На чолі над лівим оком має невеликий шрам… від черкеської шаблі.
— І той вязень має такий шрам. Над лівим оком… Навкіс згори вниз уліво.
Старий зсунувся з коня на коліна, подякувати Всевишньому за те, що навів його на слід пропалого сина.
Сивенький вислав Нумана по Мортона й товариство пустилося дальше під проводом Шамая до Асахаду.