Пригоди Тома Соєра (1929)/XIX. Том виправдується

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XIX. Том виправдується
Львів: «Для школи і дому», 1929

XIX.
Том виправдується.

Том прийшов до дому зовсім невеселий. Але вже з першого слова, яким тітка привитала його, побачив, що не шукати йому тут потіхи в смутку.

— Томе, я маю велику охоту тебе покарати, але так, щоби попамятав.

— Алеж тіточко, що я такого зробив?

— Господи, і він іще питає! Я стара, дурна біжу до пані Гарпер, щоби їй росказати про твій сон, а вона сміється мені в очі й каже, що Джо вже їй оповів, як ти того вечера сюди прокрався і сам усьо чув і бачив. Томе, я справді не знаю, що може бути з такого хлопця, який так поступає. Мені аж страшно подумати, як ти міг допустити, щоби я стара йшла до Гарперів на посміховисько і не сказав мені ані слова.

Справа представлялась тепер не так, як спершу думав. Вранці його вигадка здавалась йому дотепною й цікавою, а тепер нікчемною, гидкою комедією. Похню- пив голову і не вигадав нічого на своє оправдання. Нарешті сказав:

— Тіточко, я був би рад того не робити, але я не подумав над тим.

— Ой, дитино, ти ніколи ні над чим не подумаєш! Думаєш тільки все про себе і свої приємности. Але ти подумав, як прийти до нас з Джексонового острова лиш на те, щоб посміятися з нашого горя. Ти й про се подумав, як обдурити мене казкою про свій видуманий сон, лише про те не подумав, як би то заощадити нам горя і пожаліти нас.

— Тіточко люба, я вже тепер знаю, як це погано, але я не думав так зле. Слово даю, що ні! Та й приходив я зовсім не того, щоб із вас сміятися!

— А чогож?

— На те, щоб сказати, щоби ви не журилися, бо ми не потопилися.

— Ой Томе, Томе, я булаб найщасливішою людиною під сонцем, якби лиш могла повірити, що в тебе справді була така добра думка. Але ти добре знаєш, що так не було, Томе, та й я того певна, Томе!

— Алеж справді так, тіточко! Щоб я з цього місця не встав, що так!

— Ах, не бреши, Томе! — тільки не бреши. Бо се ще гірше!

— Я не брешу, тіточко, се свята правда. Я хотів лише, щоб ти не журилася і лише тому приходив сюди.

— Не знаю, що далаб я за те, щоби повірити, що се правда. За це я простилаб тобі не одно, Томе. Я навіть булаб рада, що ти втік. Але се не може бути. Чомуж ти, моя дитинко, мені того не сказав і знову втік?

— Чому? Бачиш, тіточко, як ви зачали говорити про панахиду, я собі зараз подумав, як то буде гарно прийти і сховатися в церкві і я не хотів такої гарної думки попсувати. Тому я сховав свою кору назад в кишеню і мовчав.

— Яку кору?

— А оцю кору, на якій я написав, що ми стали піратами. Тепер мені жалко, що ти не пробудилася тоді, як я тебе поцілував.

Суворі морщини на тітчиному лиці вигладилися, в її очах засяла ласкавість.

— І ти мене справді поцілував, Томе?

— Поцілував, тіточко!

— Чи се правда, Томе?

— Щира правда, тіточко!

— Чому ж ти мене цілував, голубчику?

— Бо я тебе так люблю і ти стогнала крізь сон, а мене се боліло.

В тих словах тітка вичула правду. І старенька тітка сказала дрожачим голосом:

— Поцілуй мене ще раз, Томе і йди собі до школи! Та не гніви мене більше.

Тільки що хлопець вийшов, як старенька побігла до комори і витягнула з неї підраний жакетик Тома-пірата. Але в сю хвилину завагалася і прошептала:

— Ні, не можу! Бідний хлопчина певно знову збрехав. Але мила така брехня, що дає стільки мому серцю радости. Сподіюся, — ні, я певна, — що Господь простить йому, бо Бог свідком, ба він це зробив із доброго серця. Ні, не буду шукати.

Відложила жакетик на бік і задумалася. Двічі простягала руку по жакетик і двічі брала її назад. Ще раз простягала руку, потішаючи себе, що сеж невинна брехня від щирого серця і не буде чим журитися. Встромила руку в кишеню. За хвилину читала Томів лист на кусочку кори, а з очей потоком плили сльози. Плакала й говорила:

— А хочби ти й міліони гріхів мав на своїй совісти, то все простилаб тобі тепер!