Пригоди Тома Сойєра/Розділ тридцять третій ДОЛЯ ІНДІЙЦЯ ДЖО
| ← Розділ тридцять другий «ВИХОДЬТЕ! ЗНАЙШЛИСЯ!» | Пригоди Тома Сойєра автор: Марк Твен |
Розділ тридцять четвертий ТОМІВ СЮРПРИЗ → |
| Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький Джерело: [1] |
За кілька хвилин новина стала відома всьому місту, і одразу ж близько десятка човнів з людьми поспішали до печери Мак-Дугала, а слідом за ними поплив переповнений людьми пароплав. Том Сойєр був у човні разом із суддею Течером. Коли відімкнули двері печери, в похмурому присмерку люди побачили жахливе видовище: на землі лежав мертвий індієць Джо, притулившись обличчям до щілини в дверях. Здавалося, його очі до останньої хвилини не могли відірватися від світла і радощів вільного світу. Том був зворушений, бо з власного досвіду знав, як страждав цей нещасний. Та хоч як жаль було йому індійця, але він одночасно відчув велике полегшення і тільки тепер по-справжньому зрозумів, яким тягарем лежав у нього на душі вічний страх з того дня, коли він викрив на суді цього кровожерливого злочинця.
Кривий ніж метиса з переламаним лезом лежав поблизу. Міцний нижній брус дверей було порубано й посічено цим ножем, але то була марна робота, бо їх підпирав камінь, якого не міг розрізати ніж. Натрапивши на цей камінь, ніж зламався. Та коли б навіть не було цієї кам'яної перепони, праця індійця все одно була б марна, бо Джо не міг би протиснутися під дверима. І він знав це. Отже, він рубав ножем, аби лише робити щось, аби якось змарнувати час і розвіяти свої жахливі думки. Звичайно в розколинах стін недалеко від входу печери можна було знайти п'ять-шість недогарків, залишених туристами, але тепер не було жодного. В'язень знайшов їх і з'їв, йому пощастило піймати кількох кажанів; їх він теж поїв, залишивши від них тільки пазури. Нещасний умер з голоду. Недалеко повільно зростав із землі сталагміт, що його утворювали протягом століть краплі води, які спадали з навислого над ним сталактита. В'язень відломив верхівку сталагміта і поклав на нього камінь, в якому видовбав ямку, щоб коштовні краплі збиралися в ній. Одна крапля падала кожні двадцять хвилин з жахливою регулярністю маятника. За двадцять чотири години набиралась одна десертна ложка. Ця крапля падала вже тоді, коли будували піраміди; коли руйнували Трою; коли було засновано Рим: коли розпинали Христа; коли Вільгельм Завойовник створював Британську імперію; коли Колумб вирушив у море; коли була ще новиною Лексінгтонська битва[1]. Вона падає й тепер, і падатиме й тоді, коли всі згадані мною події відійдуть у вічність, коли їх поглине глибока ніч забуття. Невже все на світі має свою мету і свій сенс? Невже ця крапля терпляче падала протягом п'яти тисяч років тільки для того, щоб у свій час заспокоїти спрагу цієї людської мошки? І чи є в неї інша важлива мета, яку вона повинна здійснити протягом наступних тисячоліть? Все це пусті питання. Чимало років уже минуло відтоді, коли злощасний метис видовбав ямку в камені, але й досі турист, який приходить побачити дива печери Мак-Дугала, найдовше зупиняється біля цього каменя, спостерігаючи, як поволі падають краплі. «Чаша індійця Джо» стоїть першою в списку див печери. Навіть «Палац Аладіна» не може змагатися з ним.
Індійця Джо поховали коло входу в печеру. На цей похорон люди з'їхалися в човнах і фургонах з містечка, з ферм і хуторів за сім миль довкола. Фермери привезли з собою своїх дітей, а також харчі й випивку і говорили потім, що похорон метиса дав їм майже стільки ж задоволення, скільки б вони мали, коли б їм удалося побачити, як його повісять. Похорон поклав кінець одному починанню, яке росло й росло, а саме — петиції до губернатора штату про помилування індійця Джо. Під петицією було багато підписів. З цього приводу відбулося кілька мітингів, де було виголошено гарячі промови і проливалися щедрі сльози. Створився комітет дуже наполегливих жінок, які вирішили йти до губернатора в глибокому траурі, розжалобити його своїми риданнями і благати, щоб він був милосердним ослом і потоптав ногами свій обов'язок. Індієць Джо обвинувачувався в убивстві п'яти жителів містечка, але що ж із цього? Якби він був сам диявол, знайшлася б достатня кількість слабоумних, готових підписатися під петицією про його помилування і капнути на неї одну сльозу з своїх багатоводних запасів.
Наступного ранку після похорону Том відвів Гека в затишне місце для важливої розмови. На той час Гек уже знав усе про Томову пригоду від валлійця й удови Дуглас. Але, на думку Тома, вони не сказали йому про одну річ. Ось про це він і хотів тепер поговорити з приятелем. Гек насупився. Він сказав:
— Я знаю, про що це. Ти був у «номері другому» і не знайшов нічого… крім горілки. Ніхто не казав мені, що це ти ходив туди, але я сам догадався, як тільки почув про цю історію з горілкою. І я зрозумів, що ти не знайшов грошей, бо коли б знайшов, то придумав би якось мені сповістити, навіть коли б ховав це від усіх інших. Томе, мені завжди щось ніби говорило, що нам не дасться в руки цей скарб.
— Ні, Геку, це не я виказав того корчмаря. Ти ж знаєш, що в суботу, коли ми йшли на пікнік, у корчмі все було гаразд. Ти хіба не пригадуєш, що ти мусив був там вартувати тієї ночі?
— Ще б пак! Тепер мені здається, що то було аж рік тому. А воно ж сталося тої самої ночі, коли я йшов слідом за індійцем Джо аж до будинку вдови…
— То це ти його вислідив?
— Еге. Тільки про це ні слова! Я певний, що в індійця Джо є ще друзі. Я не хочу, щоб вони схопили мене і робили зі мною всякі штучки. Коли б не я, він був би тепер у Техасі, втік би, наче й не був тут.
І Гек розповів як величезну таємницю всі свої пригоди. Том досі чув тільки частину цих пригод — ту, яка була відома з уст старого валлійця.
— Розумієш, — сказав Гек, повертаючись до головного питання, — той, хто тягав горілку з «номера другого», потяг звідти і гроші. Так чи так, а для нас вони загинули, Томе.
— Геку, ці гроші ніколи і не були в «номері другому».
— Що? — Гек пильно подивився в обличчя товаришеві. — Томе, ти знов натрапив на слід цих грошей?
— Геку, вони в печері.
У Гека заблищали очі.
— Скажи це ще раз, Томе.
— Гроші в печері.
— Томе… ти це жартома чи серйозно?
— Серйозно, Геку… я ніколи за все життя не казав так серйозно. Хочеш піти туди зі мною і допомогти мені дістати ці гроші?
— Ще б пак. Звичайно, піду! Тобто, якщо ми можемо знайти їх і не заблудитися.
— Геку, ми можемо це зробити без усякого клопоту.
— Чудово! А чому ти гадаєш, що гроші в…
— Чекай, Геку, поки ми туди доберемось. Якщо ми не знайдемо грошей, я віддам тобі мій барабан і все, що в мене є. Віддам, їй-богу.
— Гаразд! Коли підемо?
— Хоч зараз, якщо хочеш. Чи в тебе вистачить сили?
— А це далеко йти в глибину? Я вже трохи чалапаю, але більше милі не пройду. Томе, принаймні я так думаю, що не пройду.
— Кожен, крім мене, Геку, ішов би з п'ять миль. Але є дуже коротка дорога, про яку не знає ніхто, крім мене. Геку, я привезу тебе прямо туди в човні. Я буду веслувати туди й назад, усе сам. Тобі й пальцем не треба ворухнути.
— Їдьмо зараз, Томе!
— Гаразд! Нам треба взяти трохи хліба й м'яса, та наші люльки, та порожній мішок, краще два мішки, та ще дві-три шворки від паперового змія, та трохи отих нововинайдених штучок, що їх звуть сірниками. Скільки разів шкодував я, що їх не було зі мною, коли я сидів там, у печері.
Десь після дванадцятої години дня хлопці позичили в одного громадянина його маленький човник, користуючись тим, що громадянина не було дома, і вирушили в свою мандрівку. Коли минули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:
— Бачиш той крутий схил, що йде вниз від печери? Там двері. Схил здається гладким і рівним: ні будинків, ні дерев, самі кущі, та й ті схожі один на одного. Але ти бачиш там, де зсув, біле місце? То моя позначка. Ну, виходьмо.
Вони причалили.
— А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?
Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов. Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:
— Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід — наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса, — бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то це ж які розбійники! Ватага Тома Сойєра — це звучить чудово, правда, Геку?
— Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?
— О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.
— І вбивати їх?
— Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.
— А що це таке — викуп?
— Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть — вони назад. Так в усіх книжках написано.
— Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.
— Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…
Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив'язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.
Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:
— А тепер я тобі щось покажу, Геку.
Він підняв над головою свічку і сказав:
— А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.
— Томе, це хрест!
— Розумієш тепер, де «номер другий»? Під хрестом — ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.
Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:
— Томе, ходім звідси!
— Що? І залишити скарб?
— Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.
— Ні, Геку, ні. Якщо він і блукає, то в тому місці, де вмер метис, — біля входу в печеру… за п'ять миль звідси.
— Ні. Томе, дух метиса не там. Він вештається біля грошей, стереже гроші. Я ж знаю звички духів, і ти теж прекрасно знаєш.
Том почав думати, що Гек, може, справді має рацію, і непевний страх закрався в його серце. Раптом одна думка осяяла його:
— Які ж ми з тобою дурні обидва! Адже ж дух індійця Джо не стане вештатись у тих місцях, де хрест.
Цей довід виявився переконливим і справив велике враження.
— Справді, Томе, я й не подумав про це. Ти маєш рацію. Наше щастя, що тут хрест. Мабуть-таки, спустимося і пошукаймо тієї скриньки.
Том поліз перший і по дорозі вирізував в глиняному спуску нерівні приступки. Гек ішов за ним. З печери, де стояла велика скеля, виходило чотири галереї. Три з них хлопці оглянули і нічого не знайшли. В четвертій знайшли маленьку нішу, де лежало кілька ковдр, старі піджаки, шкурка від шинки та обгризені курячі кістки. Але скриньки з грошима не було. Хлопці обшукали все, але дарма. Нарешті Том сказав:
— Він казав: «Під хрестом». Так, може, це саме під хрестом і є. Не можуть же вони бути під скелею, бо вона дуже вгрузла в землю.
Вони знов заходилися шукати. Нишпорили довго й старанно і нарешті сіли відпочити. Гек не міг нічого придумати. Тоді Том сказав:
— Слухай, Геку, з одного боку скелі є сліди ніг і кілька крапель воску від свічки, а з другого боку скелі цього нема. Що б то могло означати? Їй-богу, гроші таки під скелею. Я йду копати глину.
— Це слушна думка, Томе, — жваво відгукнувся Гек.
Том витяг свій ніж, «справжній Барлоу»; не встиг він викопати й чотирьох дюймів, як ніж стукнув об щось дерев'яне.
— Геку, ти чуєш?
Тепер і Гек старанно копав, вигрібаючи землю руками. Незабаром вони викопали й витягли кілька дощок. Під ними був хід, що вів під скелю. Том заглянув туди і просунув руку з свічкою так далеко, як тільки міг, але так і не побачив, де закінчується нора. Він сказав, що піде подивитися. Зігнувшись у три погибелі, Том проліз крізь вузький отвір. Покручений хід увесь час заглиблювався в землю. Том ішов спочатку праворуч, потім ліворуч, а Гек — за ним. Пройшли ще короткий поворот, і раптом Том вигукнув:
— Що це, Геку. дивись!
Це вона — скриня із скарбом, напевно. Стоїть собі в затишній печері поряд з порожнім ящиком з-під пороху, кількома рушницями в шкіряних футлярах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним поясом і ще деякими старими речами, досить попсованими водою.
— Нарешті знайшли! — сказав Гек, загрібаючи рукою купу потемнілих монет. — Які ж ми тепер багатії, Томе!
— Геку, я завжди був певний, що ми знайдемо його. Тепер він наш, хоч і важко повірити такому щастю! Проте не будемо гаяти часу — треба зараз же витягти скриньку. Цікаво, чи можу я підняти її.
Скринька важила фунтів п'ятдесят. Том насилу міг підняти її, але нести її було дуже незручно.
— Я так і думав, — сказав він. — Пам'ятаєш, коли вони несли цю скриньку в зачарованому будинку, я бачив, що їм важко. Добре ми зробили, що взяли з собою мішки.
Невдовзі хлопці пересипали гроші в мішки і перетягли їх нагору, на ту скелю, що була позначена хрестом.
— А тепер візьмімо рушниці й інші речі, — сказав Гек.
— Ні, Геку, залишмо їх там. Вони нам знадобляться, коли ми підемо в розбійники. Ми будемо там тримати їх увесь час, влаштовувати оргії. Це прегарне місце для оргій.
— А що це таке — оргії?
— Не знаю. Але розбійники завжди влаштовують оргії. І, звісна річ, нам теж доведеться влаштувати оргії. Ходімо, Геку, ми тут уже досить довго. Вже пізно, по-моєму, та й їсти хочеться. Попоїмо й покуримо, коли сядемо в човен.
Вони вийшли в густий чагарник, обережно озирнулися навкруги, побачили, що на березі нікого нема, і пішли обідати та курити в човен. Коли сонце схилилося на пруг, вони відштовхнули човен і попливли. Том веслував уздовж берега і весело говорив з Геком. Причалили вони до берега, як тільки стемніло.
— А тепер, Геку, — сказав Том, — сховаймо гроші у вдови Дуглас на горищі її дровника. А вранці я прийду, ми полічимо їх і розділимо, а тоді знайдемо для них безпечне місце в лісі. Ти лежи тут тихенько й стережи, поки я збігаю по візок Бені Тейлора. Я повернуся за хвилину.
Він зник і незабаром справді повернувся з візком. Хлопці поклали туди два мішки, прикрили їх дрантям і стали видиратися на гору, штовхаючи вантаж перед собою. Дійшовши до будинку валлійця, хлопці зупинилися перепочити. Тільки зібралися рушити далі, як на ґанок вийшов старий і спитав — Гей, хто там?
— Гек і Том Сойєр.
— Добре! Ходімо зі мною, хлопці, ми вас давно чекаємо. Ану, швидше, ідіть попереду, я допоможу вам штовхати візок. Ого, та він не такий легкий, як я гадав. Що у вас тут? Цегла чи брухт?
— Брухт, — відповів Том.
— Я так і думав. Хлопці в нашому містечку можуть, як дурні, марнувати весь свій час і сили, збираючи брухт, за який їм на заводі дадуть центів шість, а працювати здебільшого не хочуть, хоч могли б заробити вдвоє більше. Але така вже людська вдача! Поспішайте, поспішайте!
Хлопці зацікавились — чого це треба їм було поспішати.
— Не скажу. Побачите, коли приїдемо до вдови Дуглас.
Гек був трохи збентежений, бо його частенько обвинувачували в тому, чого він не робив. Тому він боязко сказав:
— Містер Джоне, ми ж нічого поганого не зробили.
Старий розреготався:
— Не знаю, Геку, не знаю, хлопче мій. Нам нічого невідомо про це. Та ви ж і вдова Дуглас — нібито друзі.
— Так. Вона мені друг, це правда.
— То й гаразд. Так чого ти боїшся?
Гек, який завжди повільно думав, не встиг відповісти на це запитання, як його разом з Томом уштовхнули в вітальню місіс Дуглас. Містер Джоне залишив візок біля дверей і пішов за ними.
Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі імениті жителі містечка. Тут були Течери, Гарпери, Роджерси, тітка Поллі, Сід. Мері, священик, редактор газети і ще багато людей, усі вдягнені в найкращі вбрання. Вдова зустріла хлопців так лагідно, як рідко зустрічають гостей, що з'явилися у такому брудному одязі: вони були вимазані глиною і закапані свічковим лоєм.
Тітка Поллі густо почервоніла від сорому, насупилась і похитала головою, поглянувши на Тома. Але ніхто й наполовину так не страждав, як самі хлопці. Містер Джоне сказав:
— Тома не було дома, і я вже втратив надію знайти його, але зустрівся з ним і з Геком біля самих моїх дверей і от поспішив привести їх сюди.
— І прекрасно зробили, — відповіла вдова. — Ходімо зі мною, хлопці.
Вона відвела їх до спальні і сказала:
— А тепер умийтеся й переодягніться. Тут два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що треба. Це, власне, Гекові речі… Ні, ні, Геку, не треба дякувати… Містер Джоне купив один костюм, а я, другий. Але вони годяться вам обом. Одягайтеся… Ми почекаємо… а коли будете готові, заходьте до вітальні.
І вона залишила їх.
——————
- ↑ Тут перераховуються різні події стародавньої та нової історії: падіння Трої (1184 р. до нашої ери); заснування Рима (753 р. до нашої ери); відкриття Америки Колумбом (1492 р.); Лексінгтонська битва (під містом Лексінгтоном в Америці) була першою бойовою сутичкою американців з англійцями у війні за незалежність (1755 р.).