Пригоди Тома Сойєра/Розділ перший ТОМ ГРАЄТЬСЯ, ВОЮЄ, ХОВАЄТЬСЯ
| ← Зміст | Пригоди Тома Сойєра автор: Марк Твен |
Розділ другий ЧУДОВИЙ МАЛЯР → |
| Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький Джерело: [1] |
— Томе!
Ніякої відповіді.
— Томе!
Ніякої відповіді.
— І де дівся цей хлопець, хотіла б я знати… Томе!
Старенька зсунула окуляри на кінчик носа і оглянула кімнату поверх окулярів; потім вона підняла окуляри на лоба і глянула з-під них. Вона майже ніколи не дивилася крізь окуляри, шукаючи таку дрібницю, як хлопця. Адже ці окуляри були її парадним убранням, гордістю її серця і надівались вони для краси, а не для звичайних потреб; вона могла дивитися з таким самим успіхом і крізь пічні заслінки. На хвилинку вона розгубилась, а потім сказала не дуже сердито, але досить голосно, щоб меблі могли її почути:
— Ну, присягаюся, якщо я спіймаю тебе, я…
Вона не закінчила, бо саме в цей час нахилилась і почала штурхати щіткою під ліжком, переводячи подих після кожного руху. Але з-під ліжка вона не витягла нічого, крім кішки.
— От препоганий хлопчисько! Ніколи ще не бачила такого!
Старенька підійшла до відчинених дверей і, ставши на порозі, пильно вдивлялася в свій город — помідори, які заросли бур'янами. Тома там не було. Тоді вона підвищила голос так, щоб його було чути якнайдалі, і гукнула:
— Ге-ей, Томе!
Легенький шелест почувся ззаду. Вона обернулась і тієї ж миті схопила за підтяжки хлопчика, що збирався втекти.
— Ну, от! Мені слід було б зазирнути до цієї комори! Що ти там робив?
— Нічого.
— Нічого? Подивись на свої руки, подивись на свій рот. Що це таке?
— Не знаю, тітко!
— Ну, то я знаю! Це — варення, ось що це таке! Сорок раз казала тобі: якщо ти не залишиш не варення в спокої, я з тебе шкуру здеру. Дай-но мені різку.
Різка свиснула в повітрі. Біда була неминуча.
— Ой, тітко! Що у вас за спиною?
Старенька злякано обернулась і схопилася за спідницю. А хлопець миттю переліз через високий паркан і зник.
Тітка Поллі на хвилину остовпіла, а потім тихо засміялася:
— Оце то хлопець! Невже я ніколи нічого не навчусь? Хіба ж він мало мене дурив? Час би вже порозумнішати! Але, мабуть, старий дурень найдурніший за всіх. Недарма кажуть, що стару собаку не навчиш нових штук. Але, боже ж мій, він завжди придумає щось нове, і ніколи не вгадаєш, що він утне. Він начебто знає, скільки можна мучити мене безкарно, а коли я розсерджуся, зараз же втече або розсмішить мене. І гнів мій проходить, і я не можу його бити. Я не виконую свого обов'язку щодо цього хлопця, нічого гріха таїти. Сказано ж в біблії: заощадиш різку — зіпсуєш дитину. Я страждатиму за гріхи нас обох, це я знаю напевне. Він пустун. Але, боже мій, він же, бідолашний, син моєї покійної сестри, і не можу я його відшмагати. Щоразу, як я відпускаю його, совість мучить мене; і щоразу, як я б'ю його, жаль крає моє старе серце. Ну що ж, правду сказано в святому письмі: у людини дні короткі і повні скорбот. І це таки так. У школу він сьогодні не повернеться і байдикуватиме до самого вечора. Але завтра мені доведеться покарати його — посадити за важку роботу. Жорстоко змушувати його працювати тоді, коли у всіх хлопців свято, але нічого не вдієш: роботу він ненавидить над усе в світі, а мені треба ж коли-небудь виконати свій обов'язок, бо інакше я погублю дитину.
Том таки справді цілий день байдикував і дуже весело провів час. Він прийшов додому саме вчасно, щоб перед вечерею допомогти негреняті Джімові напиляти дров на завтра, наколоти трісок на розпал або — точніше — розповісти про свої пригоди, поки той виконував три чверті всієї роботи. Молодший брат Тома, Сід (не рідний брат, а зведений), уже зовсім упорався (він мусив збирати гілки). Сід був смирний хлопець. Він ніколи не пустував і не завдавав прикростей дорослим.
За вечерею Том нишком тягав цукор, коли обставини це дозволяли. Тітка Поллі задавала йому глибокодумні і лукаві питання, сподіваючись, що Том проговориться. Подібно до багатьох простеньких душ, вона вважала себе великим дипломатом, здатним до найтонших і наймудріших вивертів. У своїх наївних запитаннях вона вбачала дива хитрощів і лукавства.
— Томе, — сказала вона, — у школі сьогодні, либонь, було жарко?
— Ага!
— Дуже жарко, правда ж?
— Ага!
— А тобі не хотілось купатися, Томе?
Том відчув щось недобре. Тінь підозри вкралася йому в душу. Він пильно глянув у лице тітки Поллі, але не зміг ні про що догадатись. І відповів:
— Та ні, тобто не дуже.
Старенька помацала рукою Томову сорочку і сказала:
— Навіть не спітнів.
І вона з гордістю подумала: як уміло переконалася вона, що сорочка у Тома суха, а ніхто навіть і не догадався, що в неї на думці було. Але тепер Том зрозумів, куди вітер віє. Тому він поспішив запобігти дальшим запитанням:
— Ми підставляли голову під кран. У мене ще й досі волосся мокре. Бачите?
Тітка Поллі з сумом подумала, що вона забула про таку просту річ і знову проґавила важливий доказ вини. Раптом їй знову спало па думку:
— Томе, адже для того, щоб підставити голову під кран, тобі не довелось відривати комірця од сорочки в тому місці, де я його зашила? Ану, розстебни куртку!
Том зовсім перестав хвилюватися. Він розстебнув куртку. Комірець сорочки був дбайливо пришитий.
— Ну й добре. От молодець! А я була певна, що ти байдикував і бігав купатись. Гаразд, я не серджусь на тебе: ти хоч і великий крутій, але іноді буваєш кращим, ніж можна подумати.
Вона й журилася, що її хитрощі не досягли мети, і водночас раділа, що Том, нарешті, стає слухняним хлопцем. Але тут Сід зауважив:
— А мені здавалося, ніби комірець ви пришили білою ниткою. А тепер я бачу, що це чорна.
— Справді, я пришила білою!.. Томе!..
Але Том не чекав далі. Вже за дверима він гукнув:
— Сіде, я тебе за це відлупцюю!
У безпечному місці Том оглянув дві великі голки, встромлені за вилоги куртки. На одній голці була намотана біла нитка, а на другій — чорна.
— Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб'ю, — щоб я пропав, коли не поб'ю!
Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.
А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.
Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться, — коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету, — і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.
Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу[1]. До того ж хлопець був чепурно одягнений, — чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п'ятниця. На шиї у нього була навіть краватка — строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий — тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лнця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав:
— Я можу тебе відлупцювати.
— Ну, спробуй!
— Ну що ж. і відлупцюю!
— Не можеш, куди тобі!
— Ні, можу.
— Ні, не можеш.
— Можу!
— Не можеш!
Зловісна мовчанка.
— А як тебе звуть? — спитав нарешті Том.
— Не твоє діло.
— Ось я покажу тобі, яке моє діло!
— Ну, покажи. Чого ж не покажеш?
— Скажи ще два слова, і покажу.
— Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?
— Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.
— Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.
— І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.
— Ой-ой-ой! Бачили ми таких!
— Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.
— А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.
— Брешеш!
— Сам ти брешеш!
— Ти тільки ляпати язиком здатний!
— Годі, забирайся геть!
— Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!
— Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!
— Таки відірву.
— Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?
— Не боюсь.
— Ні, боїшся!
— Ні, не боюсь!
— Ні, боїшся!
Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.
Нарешті вони стали плече в плече.
— Іди геть! — каже Том.
— Сам іди геть.
— Не хочу.
— I я не хочу.
Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.
Том сказав:
— Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові — він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.
— Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).
— Брехня!
— Можеш собі казати що завгодно.
Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:
— Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.
Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:
— Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.
— Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!
— Але ж ти нахвалявся, що поб'єш мене. Чого ж не б'єш?
— А ти думаєш — не поб'ю? За два центи поб'ю.
Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.
Том вибив їх з долоні на землю.
Ще мить — і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.
— Кажи «більше не буду!» — вимагає він.
Але хлопець тільки пручається і плаче — більше від злості.
— Кажи «більше не буду»! — І Том знову його гамселить.
Нарешті чужий хлопець видушує з себе: «Більше не буду», і Том відпускає його, кажучи:
— Це тобі наука. Іншим разом знатимеш, до кого чіплятися.
Чужий хлопець пішов геть, обтрушуючи пил з костюма, схлипуючи, сопучи, час од часу обертаючись, похитуючи головою і загрожуючи, що він помститься Томові «наступного разу, коли спіймає його». Том відповідав сміхом і, сповнений гордості, подався додому. Але тільки-но він обернувся спиною до чужого хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її і, попавши Томові між лопатки, кинувся тікати, як антилопа. Том переслідував зрадника до самого його дому і таким чином довідався, де той живе. Постояв трохи біля хвіртки, викликаючи ворога на бій, але ворог тільки викривлявся у вікні, а вийти не схотів. Нарешті з'явилася мати ворога, назвала Тома поганим, зіпсованим, грубим, хлопчиськом і веліла йти геть. Він пішов геть, але сказав, що бродитиме поблизу і підстереже її синочка.
Додому він повернувся пізно і, влізши обережно у вікно, опинився в засідці: перед ним стояла тітка. Коли вона побачила, що сталося з Томовими курткою й штаньми, її рішучість перетворити його свято в каторжну роботу стала твердою, як алмаз.
——————
- ↑ Американці люблять давати своїм малим містечкам гучні назви столиць. У них є кілька Парижів, три чи чотири Єрусалими, Константинополь і т. д. Містечко, про яке йде мова в цій книзі, вони назвали ім'ям тодішньої російської столиці.