Пригоди Тома Сойєра/Розділ двадцять дев’ятий ГЕК РЯТУЄ ВДОВУ

Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  


Перше, що почув Том у п'ятницю вранці, була радісна новина: вчора ввечері родина судді Течера, що їздила на канікули до Константинополя, повернулася в містечко! Індієць Джо і скарби миттю відійшли для Тома на другий план, і перше місце в його думках посіла Беккі.

Вони зустрілись і чудово провели час, гуляючи в усякі ігри разом з іншими своїми шкільними товаришами. В кінці дня, на довершення всіх радощів, Том довідався ще про одну приємну новину: Беккі умовила свою матір призначити на завтра пікнік, що його так довго обіцяли і все відкладали. Дівчинка неймовірно раділа. Том теж був дуже щасливий. Ще до вечора запрошення було розіслано, і відразу всі діти містечка стали гарячково готуватися до свята. Розмовам про наступну мандрівку не було кінця. Том був такий схвильований, що довго не спав і все сподівався, що Гек ось-ось нявкне у нього під вікном. Тоді він міг би здобути скарб, аби завтра здивувати ним Беккі й усіх учасників пікніка. Але надія його не справдилася — цієї ночі Гек не подав сигналу.

Настав ранок. Годині о десятій веселий і метушливий гурт зібрався у судді Течера. Всі були готові до мандрівки. Дорослі тоді не мали звичаю псувати пікніків своєю присутністю. Вважалося, що діти спокійно можуть гуляти під крильцем кількох юних леді років вісімнадцяти і кількох юних джентльменів років двадцяти трьох. Для пікніка було найнято старий пароплав, який, звичайно, перевозив людей на другий берег. Весела юрба, навантажена кошиками з харчами, рушила вулицею. Сід хворів і не міг узяти участі в цій прогулянці; Мері лишилася вдома, щоб йому не було нудно. На прощання місіс Течер сказала Беккі:

— Ви повернетеся додому пізно. Мабуть, тобі, дитинко, краще переночувати в якої-небудь дівчинки, що живе біля пристані.

— Тоді я переночую у Сузі Гарпер, мамо.

— Дуже добре. Отож поводься як слід, і все буде гаразд.

Коли вони рушили, Том сказав Беккі:

— Слухай, знаєш, що ми зробимо? До Гарперів не підемо, а виліземо на гору і переночуємо у вдови Дуглас. У неї буде вершкове морозиво. У неї воно буває майже щодня — і скільки! Цілі гори! І вона дуже зрадіє, коли ми прийдемо.

— Ото буде весело!

Потім Беккі на мить замислилася і спитала:

— Але що скаже мама?

— А як вона знатиме?

Дівчинка знов подумала і нерішуче вимовила:

— Здається, це недобре… але…

— Чого «але»? Дурниці! Твоя мати не знатиме… Та й що ж тут поганого? Вона тільки хоче, щоб тобі було краще; їй-богу, вона сама послала б тебе туди, коли б подумала про це. Я вже знаю!

Щира гостинність вдови Дуглас була величезною спокусою. Думка про морозиво і наполегливість Тома зробили своє: дівчинка погодилась ночувати у вдови. Діти вирішили нікому не казати про свої плани.

Раптом Томові спало на думку, що цієї ночі Гек може прийти і дати сигнал, і це помітно зіпсувало йому настрій. А все ж таки він не міг відмовитися од наміру погуляти у вдови Дуглас. «І навіщо відмовлятися? — міркував він. — Учора ж не було сигналу, чому ж він буде сьогодні?» Сьогодні ввечері Тома напевне чекають веселощі, і думки про це переважили хистку надію на скарб. Як і кожний хлопчисько, він поступився перед дужчою спокусою і на деякий час навіть забув про скриньку з грошима.

За три милі від містечка пароплав зупинився навпроти порослої лісом долини і причалив до берега. Юрба посунула на берег, і незабаром серед дерев і скелястих горбів залунали вигуки й сміх. Було випробувано найрізноманітніші способи втомитися, і помалу мандрівники повернулись до табору, озброївшись добрим апетитом. І почалося знищення смачних речей. Після бенкету як слід відпочили: поговорили в холодку під широкими дубами. Трохи згодом хтось гукнув:

— Хто хоче йти до печери?

Виявилося, що всі хочуть. Дістали пачки свічок, і всі рушили на гору. Вхід до печери був на пагорку. Він нагадував літеру А. Масивні дубові двері було не замкнено.

Всередині була маленька кімната, холодна, як льодовня. Стіни її були з міцного каміння, створеного самою природою і вкритого краплями роси, наче холодним потом. Стояти в цій глибокій темряві і дивитися на зелену долину, залиту сонцем, — це були поезія й таємничість. Та незабаром перше враження ослабло, і всі заходилися пустувати. Тільки хтось запалював свічку, як усі гуртом кидалися до нього, починалася боротьба, власник свічки відважно захищався, але її вибивали з рук на землю і гасили. В темряві лунав регіт, і гра починалася знову. Але все має свій кінець. Помалу процесія стала спускатися вздовж крутого спуску головної галереї. Вогники тьмяно блимали, освітлюючи стіни й скелі майже до того місця, де вони з'єднувались, як склепіння, на висоті шістдесяти футів. Цей головний хід був завширшки з вісім або десять футів, не більше. За кожні кілька кроків ще вужчі ходи відгалужувалися від нього обабіч, бо печера Мак-Дугала була тільки величезним лабіринтом покручених і кривих коридорів, що сходились і знову розходились, але нікуди не мали виходу. Говорили, що можна було блукати протягом довгих днів і ночей у цих заплутаних тріщинах та розколинах і ніколи не знайти виходу. Можна було спускатися нижче і нижче, і всюди було одне й те саме — лабіринт під лабіринтом, без кінця. Жодна людина не знала як слід печери. То була неможлива річ. Більшість молодих людей вивчила тільки невелику частину її. Звичайно ніхто не наважувався йти далі. Том Сойєр знав печеру не більше, ніж усі інші.

Процесія пройшла головною галереєю щось із три чверті милі, а потім пари й купки почали заходити в бічні ходи. Діти бігали по вузьких коридорах, зустрічали одне одного раптом у тих місцях, де коридори знову з'єднувалися. Так можна було загубити один одного на цілі півгодини, не виходячи за межі відомої частини печери.

Помалу мандрівники купками вибігали до виходу, захекані, веселі, вкриті з голови до ніг свічним лоєм і глиною. На великий подив, побачили, що гуляючи, ніхто не помітив, як летів час і наближається вечір. На пароплаві вже з півгодини дзвонили, скликаючи пасажирів. Всі були дуже задоволені весело проведеним днем. Коли навантажений цією дикою ватагою пароплав знову відчалив од берега і пішов по річці, ніхто, крім капітана, не шкодував прогаяного часу.

Гек стояв уже на варті, коли вогні пароплава пропливли повз пристань. На пароплаві було тихо, бо молодь уся принишкла, як це буває з людьми, які мало не до смерті втомилися. Гек здивувався, що це за судно і чому воно не зупиняється коло пристані. А потім він забув про пароплав і зосередив увагу на власній справі.

Ніч ставала хмарною й темною. Пробило десять. Завмер гуркіт екіпажів. Вогні почали гаснути, зникли останні перехожі. Містечко заснуло тихим сном, і маленький вартовий лишився один віч-на-віч з тишею і привидами. Ось і одинадцять пробило. В корчмі погасли вогні. Тепер усюди була темрява. Довго, як здавалося йому, чекав Гек, але нічого не сталось. В його душу закрався сумнів. Навіщо все це? Справді, навіщо? Чи не краще махнути на все рукою і піти спати?

Раптом він почув якийсь шелест і миттю насторожився. Двері, що виходили в провулок, легенько прочинилися. Гек підскочив до рогу цегляного складу. За мить повз нього пройшло двоє людей, і в одного з них було начебто щось під рукою. Напевне скринька! Отже, вони відносять кудись скарб. Що ж тепер робити? Покликати Тома? Це було б зовсім безглуздо: вони за цей час підуть геть разом із скринькою, а потім їх ніколи не можна буде знайти. Ні, він стежитиме за ними, в таку темряву вони його не помітять. Отак міркуючи собі, Гек вийшов із засідки і пішов за волоцюгами тихо, як кішка, ступаючи босими ногами і тримаючись од них саме на такій віддалі, щоб вони не помітили його.

Спочатку незнайомці йшли вулицею вздовж річки і минули три квартали. Потім повернули ліворуч і перейшли вулицю. Після цього попрямували навпростець, поки не дійшли до стежки, що вела на пагорок, де стояв будинок удови. Цією стежкою вони й стали видиратися.

Обминули будинок старого валлійця[1], що стояв на півдорозі до будинку вдови, і підіймалися і далі вгору. «Гаразд, — міркував Гек, — вони хочуть закопати гроші в старій каменоломні». Але біля каменоломні ті двоє навіть і не зупинились. Вони йшли дедалі вгору та вгору, потім звернули на вузьку стежку між високими кущами і зникли в темряві. Гек підійшов ближче, бо інакше він їх ніяк не міг побачити. Хлопець пробіг трохи і стишився, боячись, що занадто поспішає. Ступив ще два-три кроки і зовсім зупинився. Прислухався — жодного звуку. Тільки чути як тьохкає у нього серце. На пагорку моторошно закричала сова, але кроків не чути. О небо, невже все пропало? Гек уже хотів був тікати, коли хтось закашляв майже поруч.

У Гека, як йому здалося, серце от-от вискочить з грудей, але він подолав страх і лишився на місці, тремтячи всім тілом, ніби всі дванадцять пропасниць напало на нього зразу. З переляку він мало не впав на землю. Місце було знайоме: виявилося, що він стоїть біля паркану, що оточував маєток вдови Дуглас, за п'ять кроків від перелазу.

«Чудово, — думав він, — хай закопують тут, принаймні неважко буде знайти».

І ось почувся тихий голос, голос індійця Джо:

— Чорт би її забрав! У неї, здається, гості. Там світло, хоч уже й пізно.

— Я щось не бачу світла.

Це був голос того чужинця, якого вони бачили в зачарованому будинку. У Гека серце захололо від жаху: так ось кому вони думали помститися! Найперше він хотів був утекти. Але потім пригадав, що вдова Дуглас була не раз добра до нього, а ці люди, може, збираються вбити її. Отже, треба швидше її попередити. Та ні, у нього нестає духу, та й ніколи нестане: адже вони можуть схопити його.

Все це і ще багато іншого промайнуло у нього в голові, перш ніж індієць Джо встиг відповісти на останні слова чужинця:

— Тобі кущі заважають. Ось тут бачиш?

— Так. У неї гості, по-моєму. Чи не краще облишити це?

— Облишити, коли я назавжди виїжджаю звідси! Облишити, коли, може, більше такого випадку ніколи не трапиться! Ще раз кажу тобі, як і раніше казав, не треба мені її грошей, можеш їх собі взяти. Але її чоловік покривдив мене… не раз кривдив… він був суддею і запроторив мене до тюрми як волоцюгу. І це ще не все, ні, не все. Це тільки найменша частка. Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати нагаєм перед самою тюрмою, як негра! І все містечко дивилося на це. Відшмагав мене, розумієш? Він познущався з мене і вмер. Але я поквитаюся з нею.

— Не вбивай її! Не роби ти цього!

— Вбити її? Хто казав про це що-небудь? Я вбив би його, якби він був тут, але не її. Коли хочеш помститися жінці, навіщо її вбивати. Спотворити її, і край. Вирізати ніздрі, обрізати вуха, як свині!..

— О боже, це…

— Тебе не питають. Краще мовчи! Так буде безпечніше. Я прив'яжу її до ліжка. А помре від втрати крові, хіба це буде моя провина? Я не плакатиму, якщо вона сконає. Друже мій, ти допоможеш мені — для цього ти й прийшов сюди; я не міг би цього зробити сам. Якщо ти злякаєшся — я вб'ю тебе. Розумієш? Якщо ж мені доведеться вбити тебе, я вб'ю її теж, і тоді вже повік не дізнаються, хто зробив це.

— Гаразд! Якщо робити, то зробимо. Що швидше, то краще… Я весь аж тремчу.

— Зараз? А гості? Знаєш, ти щось лукавиш. Ні, ми зачекаємо, поки в домі погасять світло. Поспішати нікуди.

Гек відчув, що тепер мала настати тиша — річ іще страшніша, ніж ці розмови убивць. Він затамував подих і тихенько ступив крок назад; ставив ногу обережно й міцно, старанно балансуючи і мало не падаючи. Так само обережно і з таким самим риском зробив він другий крок, потім ще і ще. І раптом у нього під ногою тріснула суха галузка. Він затамував подих, зупинився і прислухався. Ані звуку, глибока тиша. Хлопець неймовірно зрадів. Потім обережно повернувся між двома суцільними рядами кущів, як повертається пароплав у вузькій протоці, і швидко, але тихо подався далі. Дійшовши до каменоломні, він відчув себе у безпеці і помчав щодуху. Він спускався нижче й нижче, поки не добіг до будинку валлійця. Гек загрюкав у двері, і незабаром голови старого і його двох здоровенних синів висунулися з вікон.

— Що за шум? Хто стукотить? Чого тобі треба?

— Пустіть мене мерщій! Я розповім усе!

— Та хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн. Швидше! Впустіть мене!

— Гекльберрі Фінн?! Це не таке ім'я, щоб перед ним розчинилися всі двері. Але впустіть його, хлопці. Побачимо, в чому річ.

— Будь ласка, тільки не кажіть нікому, що це я сказав вам, — такі були перші слова Гека, коли він увійшов до кімнати. — Будь ласка, не кажіть, бо мене напевне вб'ють. Але вдова була така добра до мене, що я хочу сказати — я скажу вам, коли пообіцяєте нікому не казати, що це я…

— Слово честі, у нього є щось розповісти, це він неспроста! — вигукнув старий. — Розповідай, малий, ми нікому не скажемо… ніколи…

За три хвилини старий з синами, добре озброєні, були вже на горі і навшпиньки йшли стежкою між кущами, тримаючи зброю напоготові. Гек довів їх до цього місця, але далі не пішов. Він сховався за великим каменем і почав прислухатися. Настала напружена, тривожна тиша. Раптом почувся тріск пострілів і чийсь крик. Гек не став чекати далі. Він скочив і побіг з гори так швидко, як тільки могли нести його ноги.

——————

  1. Валлієць — уродженець Валліса, або Уельса, південно-західної частини Великобританії.