Пригоди Тома Сойєра/Розділ вісімнадцятий ТОМ РОЗПОВІДАЄ ПРО СВІЙ ВІЩИЙ СОН
| ← Розділ сімнадцятий ПІРАТИ ПРИСУТНІ НА ВЛАСНОМУ ПОХОРОНІ | Пригоди Тома Сойєра автор: Марк Твен |
Розділ дев'ятнадцятий «Я НЕ ПОДУМАВ» → |
| Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький Джерело: [1] |
У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п'ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.
У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато — далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:
— Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво — примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.
— Так, ти міг би зробити це, Томе, — додала Мері. — І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.
— Правда, Томе? Зробив би? — спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так. — Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?
— Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.
— Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене! — зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково. — Якби ти хоч трохи подумав про це, — не кажу вже — зробив…
— Ну, тітко, це ще нічого, — заступилася Мері. — Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.
— То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.
— Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас, — сказав Том.
— Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.
— Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це, — сказав Том спокутливим тоном. — Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?
— Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.
— Що ж тобі снилося?
— А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев'яного ящика, а Мері біля нього…
— Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.
— І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.
— А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?
— О, багато чого! Але тепер це як у тумані.
— Ну, спробуй пригадати! Можеш?
— Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…
— Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?
Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:
— Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.
— Боже мій! Далі, Томе, далі!
— Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.
— Так самісінько я і сказала. Пам'ятаєш, Мері? Ну, далі!
— А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…
— Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?
— Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.
— О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!
— О, тепер, тітко, я все бачу виразно, як ясного дня! Потім ви сказали, що я не поганий, а тільки… пустун і шибайголова і що з мене нічого питати, бо я винуватий не більше, ніж… лоша, чи що…
— Так, так, я так і сказала. Ох, ти, господи! Ну, що ж далі, Томе?
— Потім ви заплакали.
— Саме так. Заплакала, і не перший раз. А потім?
— А потім і місіс Гарпер заплакала і сказала, що Джо теж хороший… і як їй шкода, що вона побила його за вершки, які вона сама ж і вилила.
— Томе, дух божий зійшов на тебе! То був віщий, пророчий сон! Господи, боже мій! Розказуй далі!
— А потім Сід сказав… він сказав….
— Я, здається, нічого не говорив, — сказав Сід.
— Ні, Сіде, ти говорив, — сказала Мері.
— Помовчіть, і не заважайте Томові! Що він сказав, Томе?
— Він сказав… що сподівається, що на небі мені буде краще, ніж тут, на землі. Але, коли б я був краще поводився…
— Чи ви чуєте? Це ж достеменні його слова.
— І ви йому веліли мовчати.
— Слово честі, веліла. Ні, тут був ангел. Це ангел усе зробив!
— Потім місіс Гарпер говорила про те, як Джо стріляв з пістолета, а ви їй розповіли про кота Пітера і про «болевгамовувач».
— Справді! Справді!
— А потім ви довго говорили, як нас шукали в річці… і що в неділю по нас правитимуть панахиду. А потім ви з місіс Гарпер стали обійматися і плакати, а після того вона пішла…
— Саме так воно й було. Вірно це, як те, що я сиджу на цьому місці! Якби ти сам усе бачив і чув своїми вухами, Томе, ти не міг би розповісти докладніше. Ну, а потім що було?
— Мені здається, що потім ви молилися за мене… і я бачив вас і чув кожне ваше слово. І ви лягли спати, а мені стало вас так жаль, що я взяв і написав на шматку кори: «Ми не вмерли, ми тільки втекли і стали піратами» і поклав кору біля свічки; і такі ви добрі були уві сні, що я підійшов, схилився і поцілував вас у губи.
— Справді, Томе, справді? Ну, за це я тобі все прощаю.
І вона схопила Тома в обійми й стиснула його так, що він відчув себе останнім негідником.
— Це було дуже мило, хоч це був тільки… сон, — зазначив Сід, ніби сам до себе.
— Мовчи, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б і наяву. Ось тобі велике яблуко, Томе! Я зберегла його на той випадок, коли ти знову повернешся додому. А тепер ідіть до школи… Дяка богові, що він зглянувся на мене і повернув мені тебе, бо він милосердний і довготерпеливий і, коли він бачить, що хтось заслуговує на ласку, тому він дарує її на цьому і на тому світі… Йдіть же до школи, Сіде, Мері, Томе, ідіть мерщій, бо ви забарилися…
Діти вирушили в школу, а старенька пішла до місіс Гарпер розповісти дивовижний сон свого племінника і посміятися з її невір'я в чудеса. Сід визнав за краще не висловлювати того, що він думав, ідучи з дому. А думав він ось що:
«Тут щось не те. Хіба можна бачити такий довгий і доладний сон — без єдиної помилки?»
Яким героєм став тепер Том! Він не стрибав і не крутився, а поводився з гідністю, як і личить піратові, що почуває на собі всі погляди людей. І, справді, це було так: він намагався вдавати, ніби не помічає поглядів юрби і не чує шепоту, але в душі він був дуже радий. Менші хлоп'ята бігали за ним слідом, пишаючися з того, що їх бачать разом з ним і що він дозволяє їм бути біля себе, ніби він барабанщик на чолі процесії або слон на чолі звіринця, що вступає до міста, його однолітки вдавали, ніби нічого не знали про його відсутність, а все ж таки страшенно заздрили йому. Вони віддали б усе на світі, щоб мати таку смагляву шкіру і блискучу славу, але Том не зрікся б ні того, ні другого, навіть коли б йому запропонували натомість цілий цирк.
У школі учні так пишалися ним і Джо Гарпером, і в їхніх очах було видно таке промовисте захоплення героями, що ті стали нестерпно задаватися. Вони почали розповідати свої пригоди школярам, які жадібно прислухалися до кожного їхнього слова, але саме тільки почали: з такою багатою фантазією, як у них, можна було вигадувати без кінця дедалі нові подвиги. Коли ж, нарешті, герої витягли з кишень свої люльки і заходилися пихкати ними з байдужим виглядом, вони досягли вершин пошани.
Том надумав, що тепер він може обійтися без Беккі Течер. З нього досить слави. Він житиме задля слави. Тепер, коли він такий славетний, Беккі, може, й побажає миритися. Ну, і гаразд! Вона побачить, що він може бути так само байдужий і холодний, як і дехто. Але ось і вона. Том удав, ніби не помічає її. Він одійшов убік і пристав до купки хлопчиків та дівчаток, де негайно зав'язалася розмова. Незабаром Том побачив, що Беккі весело бігає туди й сюди, обличчя її палає, очі виблискують, — вона нібито цілком захопилась погонею за подругами і верещить щоразу, як їй удається спіймати одну з них. Але разом з тим він помітив, що вона намагалася весь час бути ближче до нього і, очевидно, стежила за ним. Це дуже тішило його честолюбність, але він і далі вдавав, ніби не помічає її. Тоді вона облишила бігати за дівчатками і почала нерішуче походжати, час од часу зітхаючи і потай поглядаючи на Тома. Раптом вона помітила, що Том найчастіше звертається до Еммі Лоренс. Все в ній затремтіло. Вона спробувала відійти, але ноги зрадили її і привели до купки хлопчиків і дівчаток. Вона вдавано весело звернулася до одної з подруг:
— Ну, Мері Остін, погана ти дівчинка! Чому ти не прийшла в недільну школу?
— Я була. Хіба ти не бачила мене?
— Та ну! Не бачила. Де ж ти сиділа?
— Я була в класі міс Пітере, де й завжди буваю. А я тебе бачила.
— Невже? От дивно, що я тебе не помітила. А я хотіла сказати тобі про пікнік[1].
— Ах, це цікаво! А хто влаштовує пікнік?
— Моя мама для мене.
— Ах, чудово! Я сподіваюсь, вона запросить мене?
— Ну, звичайно, запросить. Адже ж пікнік — для мене. Кого я захочу, того й запрошу. І тебе запрошу, неодмінно.
— Це дуже мило! А коли це буде?
— Та незабаром. Мабуть, на канікулах.
— От весело буде! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?
— Так, усіх, хто приятелює зі мною… або хоче приятелювати.
І вона потай, краєчком ока, глянула на Тома, але Том саме в цей час розповідав Еммі Лоренс про жахливу бурю на острові і про те, як блискавка розбила великий платан на друзки саме тієї хвилини, коли він стояв за три кроки.
— А мені можна прийти на пікнік? — спитала Грессі Міллер.
— Можна.
— А мені? — спитала Саллі Роджерс.
— Можна.
— І мені теж? — сказала Сузі Гарпер. — І Джо можна?
— Можна.
І так усі запитували те ж саме, і всі радісно плескали в долоні, діставши згоду, і, нарешті, всі були запрошені, крім Тома і Еммі.
Але Том байдуже відійшов, не перериваючи розмови, і повів за собою Еммі. У Беккі тремтіли губи, сльози виступили на очах, але вона приховала своє роздратовання під удаваними веселощами і говорила далі. Проте в неї пропав усякий інтерес до пікніка та й до всього іншого на світі. Беккі поспішила відійти од подруг, сховатись і як слід поплакати на самоті, а потім сиділа там ображена й похнюплена, поки не подзвонили на урок. Тоді вона встала, труснула косами і, гнівно виблискуючи очима, сказала, що тепер вона знає, що робити.
На перерві Том балакав і далі з Еммі Лоренс, втішаючись своїм тріумфом. Він навмисне пішов розшукувати Беккі, щоб іще подражнити її. Том побачив її на невеликій лавочці за школою, і настрій його зіпсувався. Вона сиділа поруч з Альфредом Темплем. Обоє вони уваж¬но розглядали книжку з малюнками і настільки захопилися, що, здавалося, нічого не помічали довкола. Голови їх мало не торкались одна одної. Ревнощі охопили Тома. Він почав ненавидіти себе за те, що відкинув запропонований йому Беккі шлях до замирення. Том називав себе дурнем і всіма лайливими прізвиськами, які тільки міг придумати тієї миті. Він мало не плакав. Еммі з щасливим виглядом цокотіла, бо серце її весело співало, але Томові немов заціпило. Він не слухав її, і коли вона зупинялася, чекаючи відповіді, він тільки бурмотів щось невиразне, іноді зовсім не до речі. Весь час він намагався підійти до тієї лавочки, де сиділа Беккі, щоб на власні очі спостерігати це обурливе видовище. Його вабило туди мимоволі. Він майже божеволів, коли бачив, що Беккі Течер навіть і не підозріває, що він існує на світі. Та вона бачила його і почувала, що виграє битву, і була рада, що Том страждає, як страждала недавно вона. Веселе базікання Еммі стало йому нестерпним. Том натякав їй, що він має всякі справи, що йому треба десь побувати, що він і без того запізнився, але даремно — дівчинка щебетала, як пташка. Том подумав. «Ох, невже ж я ніколи не здихаюсь її?» Нарешті він заявив, що йому треба йти, — і якнайхутчіше. Еммі простодушно сказала, що після уроків чекатиме його тут-таки поблизу, і за це вій зненавидів її.
«І хоч би хто інший, — думав Том, зціпивши зуби, — тільки б не цей франтик із Сент-Луї, який гадає, що він так шикарно одягнений і що в нього такий аристократичний вигляд. Ну, начувайся! Я налупцював тебе першого ж дня, як ти з'явився до нашого міста, і я, містер, відлупцюю тебе знову. Почекай, я тебе піймаю! Я тобі…»
І Том, щоб утішити себе, змахував кулаками, брикався, ніби бив удаваного ворога: «Ось тобі! Ось тобі! Що, дістав? Досить з тебе? Ну, це тобі добра наука!» Удавана бійка закінчилася цілковитою перемогою Тома.
О дванадцятій годині Том утік додому. Надто вже неприємно йому було бачити, яка вдячна й щаслива Еммі, і, крім того, страждання ревнощів дійшли у нього до останньої межі. Беккі знову розглядала малюнки з Альфредом. Час минав, а Том не повертався, щоб страждати, і їй стало нецікаво. Малюнки набридли їй, вона стала серйозною і неуважною, потім сумною. Два чи три рази вона насторожувалася, надіючись вловити знайомі кроки, але її сподівання були марні: Том не з'являвся. Зрештою вона відчула себе зовсім нещасною і шкодувала, що зайшла в своїй помсті так далеко. Бідолашний Альфред, помітивши, що вона невідомо чому перестала звертати на нього увагу, безнастанно вигукував: «Ось гарненький малюночок! Глянь сюди!» Нарешті дівчинці терпець урвався, і вона крикнула: «Ох, не чіпай мене! Набридли твої малюнки!»
Вона заплакала й пішла геть.
Альфред побіг за нею, намагаючись утішити її, але вона сказала:
— Іди і залиш мене саму! Я тебе ненавиджу!
Хлопець зупинився, не розуміючи, що він їй зробив: адже вона обіцяла, що всю перерву розглядатиме з ним малюнки — і раптом пішла плачучи. Альфред зажурено попрямував у порожній клас. Він був збентежений і розгніваний… Він легко догадався, в чому річ: дівчина розмовляла з ним лише для того, щоб подражнити Тома Сойєра. Зрозумівши це, він знову відчув ненависть до Тома, йому захотілося вигадати щось, щоб нашкодити ворогові, але без риску для себе. Саме в цей час він побачив Томів підручник. От нагода!
Альфред з радістю розгорнув книжку на тій сторінці, де був заданий урок, і залив усю сторінку чорнилом. Беккі саме цієї хвилини зазирнула у вікно з двору і побачила, що він зробив, але сховалась швидко непомічена. Вона побігла додому, сподіваючись зустріти Тома й розповісти йому про книжку. Том зрадіє, буде їй вдячний, і всі незгоди закінчаться. Але на півдорозі дівчина змінила свій намір: вона пригадала, що Том навмисне не звертав на неї уваги, коли вона говорила про пікнік. Ця згадка викликала у неї пекучий сором і обпалила її наче вогнем. Так Томові й треба — вирішила вона. Хай його відшмагають за попсовану книжку, їй байдуже: вона ненавидить його і все життя ненавидітиме.
——————