Правда (журнал)/VII/II/Дещо в справі народнього язика

◀ Література российска, великоруска, украінска и галицька

Правда. Рочник VII. Частина II під ред. Олександра Огоновського Дещо в справі народнього язика (М. Нетяга)

Літературні звістки ▶

• Цей текст написаний одним з ранніх фонетичних правописів до кулішівки.

Львів: 1874

Дещо в справі народнього язика^[1]).

Призвольте, ш. пане Редакторе, и міні в сій важній справі народного язика голос забрати и свою гадку виповісти. Я у повні годжуся з засадою Вп. Сакуна, що ,,нам треба задля розвою нашої литератури писати Украінською^[2]) мовою а не яким небудь з Украінських говорів – ми не повинні тіснити натовпу провинциялизмів в нашу литературню мову, а повинні дати повну свободу в литературній річі провинциялизмам завжди (завсігди) народнім й оригинальним як це робила Основа, що видавалась в Петербурзі." На перший погляд, здаєцця, и п. В. в своій статі: „в справі народнёго язика" притакує за п. Сакуном та повідає: що в нашім литературнім язиці „потреба приняти в головнім оден говір; — язик литературній може вважатися головною рікою, котру засиляють нарічия — ніби притоки“. Але зараз домагаєцдя п. В. в литературній мові завести певну одностайність в формах, а сказати б словами п. Сакуна, домагаєцдя „вигнання провинциализмів" з литературнёі мови и надання іі ідноформного характеру.

Нема що в тім перечитися. Очевидно ж бо, правда по стороні п. Сакуна, и на доказ своєі правди вказує нам на староєллинську литературу, що так пишним цвітом зацвіла в старосвіччину та й в найновійших часах не знаходить собі рівні. А чим же узасаднить п. В. свою гадку, хіба тим, що „випадає уважати на теє, що вже загально від письменників принятим зістало"? А хто ж більшим авкторитетом, чи народ, чи письменники? А може п. В. схоче вказати нам на німецьку литературу? А тоді, хіба ж не зійдемо на того дивогляда — витворюваннє всім Славянам вспільного литературнёго язика?

Виходячи ис своєі засади, п. В. домагаєцця вживати в литературній мові форму „один", а форми „іден“ не хоче припустити до уживання, дарма, що п. Сакун форму „один" вважає схожою до московського. И справедливо. Бо форма „один" побіч „оден" и „іден" вживаєцця тількі за кордоном, де московська мова певний вплив мала. В Галичині ж, де сёго впливу не було, між народом форми „один" майже нігде не почуємо; чуємо тількі „оден" або „єден". Коли ж ми форму „єден" вважаємо схожою на ляцьку (хоч вона поправді тількі старшою формою від „оден", котра при впливі ляцькоі мови не могла перетворитися на форму „оден"), то тоді належало б не форму один але чисто народню „оден" в литературній мові вживати. По при сій формі „оден" не перечуся за вживаннє форми „іден", бо и вона форма чисто народня та ще й оригинальна. Звук і улюблений в Українській мові, и він витворився спопри инших (н. пр. з а, я (ѧ), о, ы...) с старославянського звука є, хоч те витвореннє єсть двояке: зуповне и не зуповне. Для тогож то чуємо в народній мові не: єй, єі, єще, Києв, осенний, Матвей, але іі, ій, іще^[3]), Киів, осінний, Матвій. Тим то и форма „іден" не носить на собі нічого такого, щоби не дозволяло іі в литературній мові вживатися.

Дотично ж вживання форм ся, сей, ся, се, сесь, сеся, сесе замість ця, цей, ця, це, цесь, цеця, цеце^[4]) рожріжняю. Коли ж бо ся осібно стоіть від часівника (иншаж бо річ писати: вони годяцця, так здаєцця, а инша вони ся годять, так ся здає) а сей, ся, се в значенню dieser, diese, dieses приходить, зарівно як и гірське сесь, сеся, сесе, тоді по моій думці не годицця писати ця, цей, ця, це, цесь, цеця, цеце, бо такі форми не мали б тоді филологичноі підстави. Инша ж бо річ вживати ця в такім злученню;} с часівниками як здаєцця, годяцця або цей, ця, це в значенню dieser da, diese da, dieses da намість оцей, оця, оце, бо в таких випадках с с попередідучим т злилося в народній вимові в ц^[5]). Та й в загалі, в народній вимові не тількі тс але и дс злилося в звук ц и се зілляннє становить важну, типичню характеристику нашого язика народнёго. Для того ж то не повинні виганятися з литературнёі мови сі чисто народні форми: цей, ця, це. здаєцця, годяцця, а такі форми як громацький, свіцький не громадський, світський, бо іх и по всій Галичині не инакше чуємо вимавляні. Иншого ж бо писання домагався тількі батько етимологів п. Максимович, називаючи наш спосіб писання какографиєю, та п. Метлинський, боячись затемнити значення слів.

Лишаючи иншим разом поговорити, як ш. Редакция позволить, й про вирази й форми пропоновані п. В. до вживання як і загально о дусі нашого народнёго язика, скажу тут на закіньченнє дещо про форму род. множественного числа сущників закіньчених на нє: на пр. прямованій, пересвідченій замість прямовань, пересвідчень. Не знаю, для чого п. В. домагаєцдя родител. мн. ч. на ній. Причини я не бачу. Та же ж пересвідченнє, прямованнє а насіннє, зіллє однаково склоняюцця, и ми нігде в народі нечуємо форми насіній, зілій, а тількі насінь, зіль а отжеж и прямовань, пересвідчень, и я за вживанням тількі таких форм, бо вони народні та й стоять на певности филологічній. Есть вправді и в нашій народній мові форма родительного м. ч. на ній, але то тількі в таких словах, що ввійшли в народ за впливом церковного язика, и задержали закіньченнє церковного язика на ниє, н. пр. чтениє, (спасениє, воздвижєниє, благовіщениє, зачатиє и т. д. В таких словах и в народній мові задержуєцця форма родительного м. ч. на ний. — отже : чтений, спасений, возщіжений, благовіщений, зачатий. Але и тут, як тількі народ надає тим словам своєнароднє закіньченнє в именит. єдин. ч. на ннє, вживаєцця и в род. м. ч. народне закіньченнє на нь, н. пр. спасеннє — спасень, воздвиженнє — воздвижень, благовіщеннє — благовіщень — и т. д.

Стоячи ж на тій твердій засаді, що народ и іого мова найбільший авкторитет и перед тим авкторитетом мусить всякий письменник навіть гений чолом бити, повинні ми в письмі нашім (себ то в литературі) тількі такі слова и форми вживати, що суть народніми, а не вишукувати и виковувати собі и слова и форми навіть и не схожі на духа народнёі мови. — Прощайте!

М. Нетяга.

——————

1. Гл. Правда, 1873, нр. 10 и 14.
2. Назві Украіна, Украінський надаю теж саме значених, що й Южна Русь, Южноруський. Так розуміли и розуміють майже всі Закордонні, здаєцця, и пан Сакун. — Прим. Нетяги.
3. В Галичині — особливо па Поділлю и Поліссю хоч рідше але вживаєцця іще, зате частійше йще або ще. — Пр. автора.
4. В яких письменників вичитав п. В. форми цесь, цеця, цеце, не вгадаю. Я знаю тільки, що закордонські письменники такої Форми не вживають. Хіба може хто з галицьких молодих письмаків, що забралися писати, мовляв, по украінський, неперевчивши гаразд мови а тільки витворюючи собі дивоглядні форми, писали навіть: церце, цело, сповідалця замість: серце, село, сповідався. Я ж гадаю, що п. В. не схоче розбірати таких мазанин. — Пр. автора.
5. А таку вимову чуємо не тількі в Полтавщині, Харківщині, Киівщині, на Поділлю и Волиню за кордоном, але чуємо и в Галичині особливо в Броцькім під границею, як села Кутище, Яснище, геть аж попід Збараж, де села Красносільці, Сенягівка, а потім в Чортківськім, як село Городенка, аж попід Гусятин. В Галичині правда рідше чути таку вимову, а за кордоном майже не иншу. — Пр. ав.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.