Правда (журнал)/V/II/Циганська голка
| ◀ Пімста и великодушиє | Правда Рочник V. Число II Циганська голка (Андерсен) пер.: Гетьманець |
Орішок звичайний ▶ |
|
Була собі колись голка, — саме на лантухи, — сказано: циганська! Так куди? Заклала собі у думку, що ніби така тиндітна, така тонесенька, як бисерова!
От, вона до пальців, що мали іі взяти, и каже: „Дивітся-ж! Пильнуйте мене гарненько, та тримайте пряменько; глядіть, не впустіть; бо, як упаду до долу, єй Богу, що ніхто не знайде. Я така тонесенька!“
— „Ет, годі тобі!“ — відказали ій пальці… та за поперек!
„Ану, лишень, подивіться, яку пишну дружину тягну позад себе!“ — знов таки голка циганська, — та й потягла за собою довгу нитку, але без вузлика.
Пальці-ж, не кажучи слова, встромили іі в куховарчиний черевик: підошва ёму геть підтопталась, то треба було залатати.
„От, груба робота!“ зітхнула голка: — „не пролізу я ніколи в світі; отже переломлюсь!“ Так и справді взяла та й переломилася!
„Чи-ж я не казала“, крикнула, „що я тоненька?“
— „Тепер вона не стоіть нічого!“ — подумали пальці; але про-те іі не закинули. Куховарка зліпила на ню головку з воску, та й заткнула у свій очіпок.
„От я и шпилькою стала!“ зраділа голка; „я таки добре знала, що стану в шанобі: з путнёго путнє й буде!“ Аж усміхнулась собі нишком, бо голчиного сміху чути не можно. Сиділа-ж вона в очіпку так весело, та гордо, наче вельможна шані в ридвані.
„Не прогнівайтесь, пані-матко, що я запитаю: чи ви пак не з щирого золота?“ обернулась вона до сусідки булавки: — „ви такі показні з себе и маєте власну голову. Тільки вона, здається, трохи помала! Посилкуйтесь іі надбільшати: не в кожного пак така голова пишна, воскова, як у мене!“
От, на сім слові, як випнеться з-горда, — так ій аж голова злетіла, и впала геть у ринву, над котрою куховарка щось прала.
„Коли так, то й я погуляти хочу, світа побачити; тільки-б не запропаститись куди!“
И справді, взяла, тай згубилася.
„Як то мині в світі Божому бути, коли я така тоненька!“ думала голка, по ринві котючись; „але я знаю, що я значного роду, и сёго мені досить!“
Так розважає себе, та пишається, на споді ринви лежачи! Багато де-чого плило по-верхи неі: солома, тріски, шматки паперу з газет…
„Диви, як пливуть собі всі!“ каже: „а про те, бідолашні, й не знають, що під ними лежить?! А се — я; бачите?… От, тріска пливе… куди тобі, пиха яка! Окрім себе й гадки не має, — а тріска соснова, та й усе!… А ось соломянка… як вона крутиться на всі боки! Схаменися, та красше під ноги дивися, а то наскочиш як-раз на каміня!… Ось — паперу шматок… чого-б уже ёму пирожитись: люде давно вже й забули, що на ёму було написано! Так ні!… Одна тільки я й лежу собі супокійно, терплячи; бо знаю собі, хто я и що я!“
Лежить наша голка, та й лежить. А се раз, чує, щось біля неі по-близу — плюсь!… таке ясне, таке ясне, наче сонце; голці за диямант видалось, — а то була просто скалка з фляшки. Та то голка, себе простуючи, й обернулась до неі:
„А ви певно щирий диямант?“ питає.
— „Щось коло того!“ одмовила скалка.
От и запевнились вони обоє, що були дуже ціновні і почали розмову про світ, про пиху, що панує там, и про те, як кожне дере носа.
„Я колись жила в гарному гольнику у одноі панни; іі куховаркою звали. Мала вона на кожній руці по пять пальців. Та які ті пальці були чванні — куди вам?! Мали пихи на три штихи! А на те тільки й здатні — щоб мене з гольника витягати, та знов ховати!“
— „Так вони були значного роду?“ питає скалка.
„Значного?“ — каже голка: — „куди пак! Тільки носа дерли! Іх було пять братів и всі пальцями звались; трималися вони один одного сильно, хоч були й не рівні. Саме з краю, бік усіх, наче на варті, був найкоротший и найгрубший палець; звався він великим або палюхом; мав одну щиколодку и для-того тілько в один бік нагинався. Але все було каже, що як ёго часом чоловік стратить, то в москалі уже не годиться… Другий — ласун — усе було тика, куди попало: чи в гірке, чи в солодке; або показує на сонце, та на місяць; або було й на перо наляга̀, коли пишуть. Третий — довгаль — був найвисший, для-того й голову драв. Четвертий — дукарь — носив золотий пояс. А пятий — мизинець — нічогісінько не робив, та ще й похвалявся тим, нікчемний!… Обридли мені іхне гордуванє та привереди — так я й кинула!
— „А тепер ми лежимо тутки, та сьяємо!“ на те ій скалка.
По сій мові линув хтось у ринву відро води. Вода через край хлинула и іх зворушила.
„Ось и ми рушаємо!“ каже голка.
Скалка-ж поплила далі, а голка маком сіла.
„От, я вже й стала! Правда, я дуже тоненька; але тим-то я дійсне и гордію!“ — Такечки вона й зосталася там з своіми великими думками.
„Я отсе міркую собі та й думаю, чи не сонішний промінь мій батько, — така я тонесенька! Здається мені, що сонішний промінь зазира̀ аж у воду до мене прихильно; але я така тонна та тендітна, що мене й батько не знайде. Хоч би те вічко було при мині, що колись пальці згубили, — я-б отсе плакала, плакала! Ні, я не хочу плакати і се мені не-до-стоту!“..
От, прибігло раз двоє хлопчиків до калюжі гратись: почали вони довбатись та шукати цвяхів, черепків и других цяцек. Бридка се забавка, так коли хлопчикам була до вподоби!
— „Ай!“ наколовся один на голку: — „бач, клятий протір!“
„Я не протір, а шановита панянка!“ — на те ёму голка; але ніхто іі не почув.
Головка воскова давно з неі спала, а вона од ржавчини зробилась чорнісінькою з голови до пят; так ій и то здавалося, що в чорнім убрані вона визирає ще тоншою.
— „Ось шкаралуща пливе!“ крикнули хлопці и встромили в неі голку.
„Щасливо!“ попрощалась вона: — „Я ще показнійша; бо сама чорна, а стіни корабля білі… Ох, коли-б тільки не дістати морськоі хороби, а то вона мене поломить!“
Байдуже! морськоі хороби не було — и вона не зломилася!
„От щастє — залізний живіт мати! и в мори не страшно хороби; тим то я й міцнійшна над чоловіка! Чим тонший хто, тим ёму здоровійше! От у мене врода, так врода!“
Коли се — трісь! скаралуща; бо через неі переіхав віз.
— „Господи, як мене тисне!“ голка мерщій; „отсе ж певно хороба морська! Пропала я! зломлюсь на скалку!“Але про-те зосталася цілісінькою, хоч и навантежений віз переіхав. Лежала собі и простяглася, так як и перше; та певне там и досі лежить та гордує!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |