Правда (журнал)/III/2-3/Герценів Дзвін

◀ Про кургани на Литві и Западній Руси

Правда (журнал)/III/2-3 Герценів Дзвін (Пантелеймон Куліш)

Вісті ▶

ГЕРЦЕНІВ ДЗВІН.

Московський емигрант п. Герцен почав дзвонити в свого Дзвона (ко́локолъ) за царя Миколая. Любо тоді було слухати добрим людям у Московщині сей склика́нчик до мислі вольноі, яку Господь надав чоловікові, одрізнюючи ёго від безсловесних. Не похваляємо ми тількі того в п. Герцені, що він, виявляючи факти, винуватив за все и про все короновані глави и високі государственні власти. Ми іх шануємо всюди, яко поставлених и освячених народнім розумом. Було б з ёго аж геть до волі, колиб він самому сёму розумові допомагав своєю наукою, своім широкий поглядом на историю народів. Не швидко дождесся результату такоі праці, та веде вона просто до того, чого жадав п. Герцен своім гарячим серцем. Цар и ёго министерия не єсть якась небесна сила; вонь берецця с того ж народу, яким орудує, и повнить не́хотя ёго жадання. Задачею интелигенциі мусить бути подавання народові доброго и спасенного погляду на самого себе. Коли в народі закореницця правда, то не подужа іі, не всто́іть проти неі лукавство царськи́х порадників. От же с п. Герцена було мало такоі проповіді. Погнав він дуже прудко, и через те почав здаватись більш ненавидником урядових особ, аніж апостолом здорового розуму. Тим часом у самій Москві, між гла́вами интелигенциі, прокинулась політична бо́лість ширококраіх государств: почали опасуватись, щоб не розъіхалась велика будівля, споруджена на скору руку самим тількі мечем крівавим. Стали московські голови домислятись, яким би робом підперти той будинок, що годивсь тількі про нужду ча́сів прежніх, и, з великого свого клопоту, не постерегли ходу всемирнёі жизні, забули про ёго, занедбали ёго. Тамо убоящася страха, идѣже не бѣ страхъ; Свіже дихання часу здавалось ім злим віщуванням. Не викохавши в душі розумноі вольности, не спомігшись іі викохати посеред своєі московськоі колотне́чи, вони не зрозуміли, про що́ се в свіжих серцях затліваєцця новий огонь громадськоі праці: думали, що з ёго схопицця пожежа, що постане якась велика руіна по широче́нному царству, та й почали ёго всіма́ способами гасити. Не ши́роко про сю річ пишучи, вкажемо тількі на один, найшкодлявший спосіб.

На початку царювання Олександрового пресса московська була ще опозициєю царській министериі. Розумна то була й спасенна опозиция, бо під нагнітом цензури, проповідувала зневагу до инситоациі, до потакання полициі и администрациі у тих річах, яких вона не розуміє и розуміти, яко заклопо́тана що-денним ділом, не може. Преса вважала себе за ареопаг того, що́ робицця в московському світі, як и ли́чить невеликій громаді людей, що працює головою задля самоі красоти правди, а нагороди собі шукає тількі в тих, що Христос назвав чадами премудрости.

Не послідущим був між такими передовиками московського народу знаний тепер по всіму світу Катков. Слава ёго, яко великого розуму с твердо́го духу, стояла між интелигенциєю ви́соко. Як ось — почав п. Катков помалу зрекатись честних и розумних річей своіх, а незабаром объявив, що ёго даремне хочуть залякати громадською опиниєю про ёго двозначні писання, що він не соромицця свого ренегацтва, и що вважає себе між свободолюбивою интелигенциєю за чоловіка видю́щого між сліпими.

Ми вже сказали, що сама история московськоі государственноі и громадськоі жизні не дала московському серцеві викохати праведного чуття вольности. Було воно, так скажемо, в зелено́чку між интеллигенциєю московською. Тим ренегацтво Катківське вдарило наче морозом по тій за́въязі правди, що взяла була гору над лукавими порадниками царськи́ми. Ха́лепа розлилась по серцям швидко; не багацько зосталось таких, що соромились катківщини.

Тим часом министерия, лякаючись прогресу жвавого по́гляду на Божий світ між моло́діжжю, насіла на гимназиі и университети и, замісь резервуарів науки, поробила з них заводи чиновництва. Не тайна се в Европі, що в Россиі скрізь по университетам накують катедри руськоі историі и що на лічбу людности геть менше в Россиі шкіл, ніж у Турциі. Гимназисти и студенти нашого часу далеко стоять нижче тих, що бували за Миколая; а між редакціями газет и журналів є такі, де не знають и по слуху про найдостойніщих русских писателів попереднёго периоду, або й сучасних.^[1]

Не мало зосмілила министерию до такого робу катківщина, понизивши геть печатне слово московське. Хто між писателями зоставсь на давній висоті правди и чести, той борецця щодня з ворожими видумками, а часом приймає через них му́ку и яко гражданин. Що́ роблено з диссидентами за Жигимонта Шведа в Польскій Речі Посполитій, те виробляють тепер катківці-администраторі з людьми вольноі науки и вольного погляду на самих себе. Тількі що ніде виявлятись іх наріканням: нема ні сеймиків, ні вічастих книг, ні безпечного від донощиків товариства для протестування. Таке протестування катківці вважають за бунт проти царсько́і династиі, за сепаратизм, або за накладання з Ляхами. Так вони обгорнули царський престол непроглядною темрявою, обгородили ёго глухим муром, а вироблюючи з ма́лечку государників замісь мужів громадських, що години піддержують сей глухий мур новою цеглою. Коли ж и проберецця в ту заминуту середину яка праведна и видюща людина, то мусить дбати більш усёго про свою голову и вподоблюватись Брутові посеред Тарквинців.

Так з низу доверху и з верху до низу всюди по Московщині бояцця и цураюцця „волі, правди и науки“, а замісь того заводять якусь не всемирню, а московську волю, не всемирню, а московську правду, не всемирню, а московську науку. Ізуіцтво Жигимонтовських польских часів прокинулось и панує тепер у Московському царстві за приводом катківців, а вони, так як ізуіти Речи Посполитоі, повти́рювались усюди — від няньки коло немовлятка та аж до сивого сенатора. Всюди іх густо и повно. И, як ізуіти принизили за короткий час просвіту в старій Польщі, так тепер катківці що року більш та більш принижують московську интеллигенцию. Притьмом ім захотілось централизованого государства ще на тисячу років так як и там забажалось ви́кувати ёго с польскоі федерациі.

Шкода́ бути нам Касандрою, та и не наше воно діло. Ми тільки хотіли виказати, як помилив ся п. Герцен, дзвонючи в свого Дзвона надто завзято. Він забув, що Москва не дурно проглинула стількі вічо́вих дзвонів. У неі по всі вічні роки зіставатимецця до волі таких, що плескали в долоні над погибеллю федерациі руськоі. Сим людям тількі того й не ставало, чим прислужилась ім катківська интеллигенция. Як за ча́сів Иванівських перлись вони до панування з мечем да крівавою тугою, так тепер пруцця з дуросвіцтвом. Зъєднавши собі интелигенцию, задзвонили вони в усі московські дзвони проти Дзвона Герценового и заглушили ёго вольний голос. Перестали слухати звістування Герценівського спершу найученьші, а потім найтемніщі катківці. Виростала бо дітвора по школахъ за приводом старших, що прийняли ізуіцьку політику — або яко спасенну, або яко єдину, що нею можна вдержатись при насущному хлібові, як бувало и в Жигимонтівській Польщі. Перестали и читати Герцена, и писати для ёго. Кожен бо з вишчих людей у литературі, бачивши себе дома гласом вопиющим у пустині, ще менше сподівавсь добра с печатання своіх думок у Герценовому Дзвоні. Сиротів Герцен та сиротів на чужині, а тим часом катківці, зъєднавиши собі віру в московськоі публики, виставляли ёго по́милки и одбивали в людей останню охоту роздобувати собі Дзвона, — а й надто, як пограничня администрация завдала страху и самим контрабандистам за перевіз у Россию таких литературніх тво́рів, дійшло до того, що Дзвін перестав дзвонити. Сам п. Герцен оце недавно одвъязав верівку від ёго коро́мисла и сказав на ввесь світ: годі!

Честь и слава тобі, щиросердечний чоловіче! Поти робив єси благе діло твоє, поки вбачав у тему користь рідному краєві твоє́му. Не занапастив же ти свого часу даремне, бо ні єдине зерно правди не погиба на світі. Погибає тількі сама брехня та омана. Коли ще єсть у Московщині искра вольності святоі, то не мало ти прислуживсь до того, щоб вона не гасла в попелі. Свого часу ті ж московські люде, що тепер, сліпу́ючи, дошукуюцця всюди, я́к би загасити таку искру в холодному попелищі, дошукуватимуцця, чи не тліє ще де-небудь тепло правди и волі, та й розгнітить ясне поломъя перед очима в инших народів. А поки що́, витаємо тебе ми, задурені и задавлені Украінці, потомки тих козаків, що повалили беззаконну Річ Посполиту… да трохи й самі не погинули, мов той Самсон, під іі руіною. Борючись не неправдою вельможних панів Речі Посполитоі, не деспоцтвом ізуіцьким, ми викохали в собі духа правди й волі, що аж и досі підіймає нас на своіх крилах. Оцей же то дух озиваєцця до тебе с під ізуіцько-московського на́гніту, витаючи твоє незавершене діло. Не сумуй, друже, що покинула тебе охота працювати. Руська земля велика и потужна над усяку дуросвіцьку силу. Посто́ять, не соромлячи іі, за святу правду и волю незопсовані правнуки вольних пращурів. Не збагнітувало нашого духа ізуіцтво ляцьке, не збагнітує ёго и московське; уміли ми воювати проти деспоцтва магнацького мечем та руіною, зуміємо побивати и те катковське ізуіцтво новокованою нашою зброєю — словом. И поки стоятимем проти нашого заклятого ворога під своєю чесною зброєю, поти не вмре, не поляже між нами твоя слава.

Опанас Прач.

——————

1. Маємо в своіх руках лист про сю бувальщину одного дуже знаного в Московщині писателя.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.