Правда (журнал)/I/Подорожні помічення Опілянина
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Правда (журнал)/I Подорожні помічення Опілянина |
|
Пускаючися зъ родинного закутка въ дорогу, не мавъ я визначеноі гадки робити пильні и властиві студия етнографичні и такимъ способомъ научно користати зъ подорожи, котру вдачно одна талантлива писателька життємъ назвала. Тимъ-то можу чеснимъ читателямъ тілько побіжні, загальні, поденекуди лише простірнійші помічення зъ моєі дороги подати, а й те більше дотичащіся самихъ жителівъ, якъ іхъ околицъ.
Но закимъ поведу читателівъ у стороньщину, хочу перше сказати де-не-що о моій рідній краіні и вияснити имя іі географичне — Опіллє, бо неразъ на чужині побуджала мене приязна згадка своєі сторони порівнювати іі зъ чужою.
Именемъ Опіллє займає нашъ людъ краіну, котра простирається вздовжъ рівнинъ теперішнёго Станиславівського и Золочівського округа — відъ Дністра ажъ по жерела Бугу. Краіна тая, якъ відомо, становить перехідъ Галицького Підгірря въ Поділлє. Тимъ-то й признаки подвійні замітишъ на Опіллю. Обшари горбоваті зъ помірними долами величаються рівною плодовитостю збіжжя або, якъ підъ Зборовомъ називають, пашні. Нема тутъ ланівъ широкополіхъ, котрі суть питоменні степовому світові Поділля й Украіни, не вирівнають опілські урожаі поділськимъ; однако на Опіллю не дається такъ чути той прикрий недостатокъ деревини, якъ на Поділлю. Густійше бо подибаєшъ тутка зелені, буйні гаі, въ котрихъ черешня, ива, свидъ, крушина роскішно розростаються. Відтакъ и пасіки великі розводять люде у тихъ гаяхъ; бували ще багатші пасіки на Опіллю и Поділлю, однако проте, що мало поля лишається облогами, не виростає тілько медового зілля, котре раньше зацвитає або довше цвите, якъ гречка.
Чимъ близше властивого Поділля, тимъ менше стрічаються гаі: лишъ де-куди зазеленіється невеличкий гаёкъ, панський-скарбовий, окопаний високимъ ровомъ. Відтакъ обійстя й городи сельські суть часто тілько ровами окопані, або, де плодовитійші поля, валами соломяними обложені. Почву горішнёго Опілля на всхідъ становить глина мязька, покрита досить ище грубою верствою чорноі землі. Така вдача грунту єсть по-части причиною, що це розводятъ у тій стороні хорошоі садовини.
Но часъ уже рушити въ дорогу, щоби виповнити прописаний оглавъ, а вже на чужині найду спосібностъ и надъ Опіллємъ близші етнографичні помічення зробити.
Дорога моя випала на західъ, на Львівъ. Зъ-підъ Зборова пустився я селами до Золочева, пробираючися зъ опільськоі сторони. И справді вже идъ Золочеву прибирає земля й люде инший характеръ. Почву творитъ вапнякъ грубший пісковатий и біла глина (крийда), а дальше маргель крийдовий. За селомъ Ивачевомъ зачинаються уже лісні сторони: на всхідъ тягнеться лісъ буковий, а къ заходу, де менше дородна земля, грабовий. Горби чимъ-разъ висші стрічаються; належать вони до пасма гіръ Вороняківъ, а межи ними замітний одинъ горбъ високий, котрий не порісъ лісомъ и відай проте називається Голицею. Типъ жителівъ тамошніхъ розличається такъ що-до статі, якъ и до убрання відъ Опіллянъ. Бракъ відповідного обшару орного поля и плодовитости примушує іхъ до глядання заробку рукоділлємъ колодійськимъ и сокирничимъ або до виходу на жнива въ опільські и подільські сторони, де стають на заробокъ, такъ-званий „вогулъ.“ Часъ вогулу зачинається відъ св. Иллі (20. Липця) и треває ажъ до зрібку поля, до Покрови (1. Жовтня). Хлопъ-вогульникъ дістає за той часъ 5–6 кіпъ збіжжя и півтора ренського на чоботи й стравунокъ. Жінка-вогульниця бере збіжжя тілько 3 копи вогульщини.
На північній збочі Вороняківъ лежить місто окілне Золочівъ. Відличається воно охайностю и красними проходами. Побічъ міста на горбі є варовний замокъ, поставлений за короля Собіського воєнними плінинками турецькими та татарськими. Підъ нимъ тягнуться далеко підземні лёхи. Зъ Золочева пустився я приватною дорогою — къ заходові — до Львова. Перше село на тій дорозі є Княже. Тутъ уродився (р. 1811) святоі памяти нашъ перший галицький поетъ — сердешний Маркиянъ Шашкевичъ. Звільна казавъ я поганяти коні, щоби лучше надивитися на ті сторони, котрі въ-перше привитали великого поета. Повернувъ я гадками на часи життя ёго та на теперішностъ: жалісні, тужливі чувства стиснули серце моє. Маркиянъ бувъ єдинимъ правдивимъ Русиномъ. Вінъ розбудивъ духъ народній руський межи своіми галицькими родимцями, вінъ показавв стежку, которою ступати належить, щоби принести щастє руській родині. Ёго ціль, ёго радо була чесна й права; а кілько-то правдивоі поезиі, кілько віри, любви та величнихъ мислей сияє з тихъ немногихъ плодівъ ёго творчого духа! Передвчасна смерть видерла нам провідника. А товариші ёго чи остоялися на указаній дорозі? Чи витревали вони въ щирости для родини? Жаль, жаль за тобою, Маркияне!
Одна лишъ гадка була въ серці твоімъ,
Гадка, якую міжъ мира товпами
Ангелъ завіта яснимъ криломъ своімъ
Въ груди молодця заледве віками
Роздує и въ жизнь и въ силу;
Гадка блаженна, небесная, свята.
Зірочка світа, чести, долі, миру,
На землі руській, де темна затрата
Дітий останки, и прадідну віру,
И мову губила милу.
(Устияновичъ).
За Княжемъ простирається велика рівнина, котра на полудне притикає до пасма Вороняківъ, попідъ котрі йде цісарський гостинець. У тімъ пасмі є замітна гора пирамидальноі форми, котру називають „Виноградъ.“ Відай родила вона колись вино, а ще замітнійша вона тимъ, що часто находять на ній глиняні попільниці зъ вуглями й останками людськихъ костей; догадуватися можна зъ того, що гора ся служила въ далекій старосвітчині за місце для якогось цвинтару. Належить вона до села Новосілцівъ.
Ще передъ вечеромъ доіхавъ я до села Балучина; примітне воно порядними хатами й тимъ, що у кождого господаря на подвіррі є криниця зъ журавлемъ. Пригадавъ я собі при тім на швабські селища, котрі своімъ ладомъ справді за взіръ нашимъ людямъ служити повинні.
На нічъ заіхавъ я до місточка Глинянъ, колишнёі резиденциі старостівъ польскихъ. На нічлягу пізнався я зъ одним попомъ, вертаючимъ зі Львова; звідувався я за новини Львівські, ставъ говорити про загальні народні наші взаємини, питавъ про тутешні сторони. Довідався я, що вінъ зъ недалека, однакъ не учувъ я жадноі звістки, котра би заспокоіла моі висші бажання, а хиба те, що коло Глинянъ хміль удається, и що власне мій новий знакомий іздивъ ді Львова добивати торгу за тілько а тілько сотнарівъ хмелю. За народні школи, за литературу не було що тъ нимъ говорити; реальностъ, чи властиво материяльностъ тілько могла ёго заняти, и я, слухаючи ёго практичні господарські правила и досвіди, потішавъ себе надією, що скоро тілько добъється Русь наша до добробиту материяльного, радо тогді прийметься за виобразованнє духа и все те, що занедбала, скоренько заладнає. Однакъ чи спосібна, чи можлива є така дорога до піднесення темного, бідного нашого люду? Задумувався я надъ сим питаннємъ, зітхавъ не разъ, не два, та й въ конець, здавши себе й всі моєму серцю дорогі идеі и зусилля на промислъ Божий, заснувъ поволи.
Раненько виіхавъ я зъ Глинянъ. Належить се місточко до більшихъ, но тяжко ёму піднестися значно, бо тілько проста дорога веде черезъ него, и часто лучається ёму погоріти. За Глинянами є великий обшаръ пісківъ; для того не можна було скоро нагнати. Зрештою дорога є рівна, а в зимі при добрій санній далеко лучше взятися сею простою дорогою до Львова, якъ горбоватимъ гостинцемъ на Винники.
Уже піднялося сонце досить високо, коли я въіхавъ до села Білка-шляхоцька. Зъ тимъ селомъ зачинається Львівський окілъ. Типъ и убраннє жителівъ відріжняється відъ вдачи Опіллянъ и Поділлянъ. Люде бувають заживнійші, бо добірнійше стравуються; серочки носять довгі, поверхъ штанівъ. У Білці я ставъ на попасъ. Заговоривъ я до людей тамошніхъ; вони відповідали мені досить чисто по польски. Суть то польскі поселенці зъ часівъ королівщини. Має се село порядні будники фабричні и економичні.
За Білкою вирізуються уже на виднокрузі горби пасма Гологіръ північнихъ, тягнучихся остримъ угломъ черезъ окілъ Жолківський. Межи нимъ и всхіднимъ раменемъ Гологіръ лежить славетне місто Львівъ у правильній кітловині. Густа мрака налягає сю кітловину, а вже зъ-далеку чути гомінъ и клекітъ невсипущого міста, черезъ котрий перебивається сумно звукъ вежовихъ часосказівъ. Кілько разівъ въізджаю у Львівъ, переймає мене якесь неприязне чувство: радъ би ёго оминути або якъ-найборше переіхати и утічи зъ того гамору торопливихъ елементівъ. Тішився я й теперъ, що не мавъ причини довго въ місті зіставати. Ледве охаривсь въ гостинниці зъ подорожнёго пороху, вже обступили мене жидки-крамарі зъ розмаітими базаринками. Кождий такий жидокъ носить зъ собою цілий базаръ, и що не збагнешъ, те вінъ тобі витягне зъ помежи своіхъ лахівъ, якъ який чародій — всяку всячину — и притирає и примірює и прихвалює. Спитаєшъ же, кілько що коштує, скаже вінъ таку ціну, котра при погляді на лискучий, мудерний який базаринокъ, видається тобі не високою. Коли-жъ дашъ ёму половину або й менше, то вінъ поквапно згодиться. По лучшімъ дослідженню купленого дізнаєшся запізно, якъ хитро уміють у Львові мантити; те, за що заплативъ ти половину зацінки, купується звичайно за шесту, або й десяту часть.
Того самого дня пустився я зі Львова у дальшу дорогу желізницею у Перемиське. Якъ у панорамі мінялися передъ очима розмаіті образи селищъ, піль та лісівъ. Пізно въ-вечеръ станули ми у Перемишлі.
Перемишль належить до найдавнійшихъ містъ західноі Руси, о котрімъ уже Несторь згадує, зачисляючи ёго до „Червенськихъ“ городівъ. Переходило се місто то підъ польскихъ, то підъ руськихъ князівъ и видержало щасливо кілька памятнихъ облігъ; именно облягли ёго р. 1098 Угри, р. 1648 Татаре и козаки, потімъ р. 1656 Шведи, а р. 1657 Ракочий. Зъ тихъ часівъ трівоги бере свій початокъ велика могила близько міста, підъ которою має спочивати татарський ханъ. Зветься вона Знесіннє. Перемишль взноситься къ всходу амфитеатрально и представляє дуже красний видъ, котрому замокъ старосвітський зъ двома баштами багато поважности придає. Вставши рано, я пішовъ на той замокъ и утішився дуже, що башту одну місто такъ поладило, що можна дістатися на самъ іі вершокъ. Уважно приглядався я осереднёму будованню тоі старосвітськоі памятки, котру ще досі часъ яко свідка-самовидця лишивъ; цілкомъ значний остався ще коминъ у середині. Виобразня моя представляла собі живо всілякі сцени зъ историчнихъ часівъ; кождий кутикъ ожививъ я собі відповідними особами, а на лиці кождоі я видівъ визначене завзяттє и удалость. Ще більше розносилася моя виобразня, коли дістався на самъ верхъ башти. Виглядъ чудесний! Тамъ въ далекій далечині мріють на північъ роздолля Ярославськихъ рівнинъ, геть на східъ зновъ горбоваті обшари, на полудне синіються повиті мракою гори, а тутъ, мовъ підъ самимъ муромъ, въється круто тихий, широкий Сянъ. Кілько-то разівъ, згадавъ я собі, дріжали сі мури відъ перегри гарматъ, а свистъ луковихь стрілъ та куль перешибався туди разомъ зъ завзятущимъ закликомъ ріжнихъ народівъ, котрі часто силувалися своєму голосу тамъ дати панованнє, де імъ воно найменше належалося. Перегомоніли чвари, перекипіло пусте, величайне чванство, — й теперъ мирно тутъ ходить плугатирь за плугомъ; ніхто не займе ёго худоби зъ пашнихъ ярівъ, ніхто не прожене зъ-по надъ него співучого жайворонка. На Сяну чути веселі пісні керманичівъ…
Відъ замку пішовъ я красними проходами до жерела, такъ-званого „цюрка.“ Полицей міський подає тутъ кождому, хто хоче пити, шклянку дуже здоровоі води. Жерело се находиться въ камінній печері, а у дальшімъ потоці звели ёго на невеличку фонтану, котра може робитъ ускорбу природній романтичності тоі затиши. Надъ тою фонтаною взноситься гора дуже висока, на котрій стоять три хрести.
Спочивши трохи на сій горі, я вернувся до міста. Передмістє по-підъ замкові горби зветься Підзамче. На другімъ передмістю, такъ-званімъ Підгіррю стоіть престольна церковъ, перемінена зъ Кармелицького костела. Вона збудована въ готицькімъ стилю и відличається красними приздобами зъ гипсовоі маси и мудерно виробленою проповідницею въ виді корабля. По правій руці є два пропамятні написи на мармуровихъ плитах, вставленихъ у зводові филяри: одинъ св. п. крилошанинові Іоанну Лавровському, основателеві библиотеки архикатедральноі, багатоі у старі, рідкі грамоти и книги, понайбільшъ дотикаючі историі церковноі, — другий св. п. епископу Іоанну Снігурському, котрий своіми великими ділами епоху зробивъ у розвиттю народнёго руського життя и порученоі собі церкви. Іоаннъ Снігурський, незабутний сей мужъ, невсипущо старався о добре и піднесеннє руськоі родини; щаслива Перемиська диецезия, що могла записати у картини своєі историі рівно славного наслідника Іоаннового — св. п. Григория Яхимовича. Побічъ церкви заложивъ Іоаннъ незабутний школу для учителівъ народніхъ и дяківъ. Такожъ придбаннє друкарні руського Собору крилошанъ єстъ ёго діломъ. Понизше церкви стоіть будинокъ низшихъ и середніхъ шкілъ и помешканнє владики разомъ зъ консисториєю. Частъ тая міста зветься „Владиче,“ бо належала вона колись до иміння владичого. Старого муру останки у сій части міста свідчатъ о колишнімъ обварованню Перемишля. Друга руська церковъ новопоставлена єсть на передмістю „Вільче.“ Зъ латинськихъ костелівъ замітна є катедра за-про красні малюнки и дві хоругви зъ XI. віку, підъ которими у сихъ сторонахъ неразъ боролися Русини зъ ворогами.
Вежа въ полудневій части міста мала служити за початокъ до поставлення другоі міськоі церкви; теперъ суть поміщені у ній ятки, и прибудована до неі міська больниця.
Сянъ переділює Перемишль на дві части; більша лежить по правімъ березі и становить властиве місто, а менша часть, по лівімъ боці, становить передмістє Засяннє, злучене зъ містомъ двома мостами, зъ которихъ одинъ, желізний, уживає колін. Дворець коліі желізноі находиться на правімъ боці, при місті. На Засянню є жіночий монастирь Бенедиктинокъ, котрі утримують школи дівочі.
Къ півночи міста отвераються вже більші рівнини, зъ красними городами й урожайними нивами. Въ буйнихъ лісахъ подибується найчастше берестъ. Зъ Перемишля пустився я въ дальшу дорогу за токомъ Сяну къ півночи. Заразъ за містомъ надъ Сяномъ взноситься Винна-Гора, черезъ котру веде проста дорога. Почву землі становитъ глина мязька и чорна. Къ Самборові находяться гипсові поклади, такожъ и торфъ, но не уживаютъ ёго до палення.
У селахъ підъ Перемишлемъ я задержався довше и відтакъ у сій околиці пізнавъ лучше життє-биттє мешканцівъ. Типъ простого народу є відмінний відъ типу Опілянъ и Поділянъ. Замітний у него бракъ тоі правильности чертъ и повагу въ лиці, котрі такъ властиво визначає типъ Украінсько-руський. Особливо жіночий рідъ Опілля и Поділля відзначується якоюсь характеристичною красою, становитостю, грациєю въ порушенняхъ; на лиці розлита єсть якась тужлива мелянхолия, котра однакожъ не єсть млавою, а згідно получена зъ любою пишностю. Такожъ що-до духовноі сторони рівно щедро вивіновала природа хороші Опілянки. Хто-жъ бо не подивляє поетичний настрій, співучістъ, гуморъ — єдиний малоруський — и дотепъ дівчатъ осереднёі Руси? Безсмертній Основяненко не мавъ потреби идеализовати своі богатирки, бо вони були уже готовими идеалами, а щасливі ми, що вони дісталися такимъ поетамъ до увообразовання, якъ Основяненко та Шевченко. Жительки західнёі Руси не можуть повеличатися такою уродою тіла и духа. Має сей появъ своі причини відай у племінній ріжниці тихъ начатківъ, котрі зложили малоруський народъ, або може въ тих взаєминахъ, въ якихъ жила и жиэ ся часть народу въ західній Русі дотично сусідуючого народу польского, на що вже и яковість говору вказує. Багато слівъ справдешно Украінсько-руськихъ, відомихъ и голоснихъ по цілій Русі. або загиривъ тамошній людъ, або бере іхъ, після польского, въ иншімъ, невластивімъ значенню. Однако що-до степени просвіти и грамотности, то далеко більший поступъ зробивъ народъ коло Перемишля, ніжъ на Опіллю або Поділлю. А можна се сказати й о цілій Перемиській диецезиі. Въ кождімъ бо майже селі є порядна школа; люде пізнали пожитокъ грамотности и щиро піклуються около неі. Жадно допитуються за новими книжками, а у церкві всі люде, малі и великі, беруть співомъ уділъ въ набоженстві. Відтакъ всюди хороші церкви ставлять або старі обновляють и прикрашують. Не мають такихъ розлогихъ и плодовитихъ піль, якъ Опіляне, а преці лучше собі жиють, бо суть роботящі, тверезі, розсудливші, спосібнійші; відома се річъ, що просвіта ущасливляє чоловіка, помагаючи багато ёго материяльному добробитові и моральному поступові. Таке піднесеннє народу материяльне и моральне є въ головній части неоціненою заслугою щирого, витревалого священства, котре, слідуючи завіщанню світлихъ проводирівъ св. п. владикъ Снігурського и Яхимовича, невгомонно коло добра відживаючого народу працює. Причина сёго добродійного одушевлення священства, що воно поняло становище своє и ёму задосить учинити старається, лежить у почуттю народности. Воно єсть тою сильною підоймою, котра зберегає чоловіка відъ гнилоі материяльности и егоистичного, підлого обскурантизму, а осущується воно найкрасшими плодами: любовъю къ народу и къ всімъ тимъ чинникамъ, котрі або становлятъ ёго народностъ, абе злилися зъ нею, якими суть: язикъ, звичаі и религийний обрядъ. Якъ великоі ваги и стійности є здорове й живе почуттє народности, особливо у відживаючото народа руського, знає кождий мислячий Русинъ; поняли се и вороги народности руськоі, котрі заходяться найхитрійшими способами, щоби придавити самостійний розвитокъ іі и використати сили, честність и щирість народовцівъ для зміцнення й довершення своіхъ власнихъ народніхъ безвзгляднихъ засадъ. Народъ малоруський стоіть ще на первістній добі свого розвитку; повільнимъ, але самостійнимъ ходомъ нехай вінъ ступає дальше, бо всяке и найобережнійше спільництво зъ сильними, неситими ворогами загиритъ ёго неминуче. Слабий зъ сильнимъ ледве згодиться по правді. Але вже відай лиха доля якась судилася нещасному руському народові; сумні ознаки замітивъ я въ духовно-народнімъ пожиттю руськоі интелигенциі сторінъ Перемиськихъ. Не додержується вона, якъ досі, питоменно-малоруськоі основи, а заманена продайними агитаторами, въ фалшивімъ увіренню якогось надзвичайного поступу, оглядається туди, де сприсяглися ва загарбання всёго малоруського. Боюся, щоби неприязна сторона важкихъ слівъ, виреченихъ однимъ глибоко-розсудливимъ державнимъ мужемъ, не осущилася на народі руськімъ: „Нехай ніхто не забуває на те, що народність и язикъ суть річи самі про себе безъ вартости, яко форми чоловічихъ чувствъ и мислей, благодатні тогді, коли служать до того, щоби людей дільнійшими, лучшими и мудрійшими зробити, а гідні проклону, коли іхъ надуживається, щоби духове життє умертвляти, поєми запутувати, ненависть и ворогованнє засівати.“
Нехай будуть чесні читателі вибачливі отсимъ моімъ — скаже може хто — сюди неналежним речамъ, бо щербата доля руського народу роздирає серце моє, а у мене така вдача, що — що въ серці, те й на язиці. Вертаю-жъ до властивоі річи. Народъ простий західнёі Руси, якъ вже сказано, не має тоі характеристичноі вдачи осереднёі Руси такъ що-до тіла, якъ ще примітнійше що-до духа. У пісні не є вінъ такъ багатий, якъ Украінці або всхідні Галичане, а й бесіда ёго не єсть такъ закрашена и оживлена поетичними образами. Тутъ додамъ ще мій особливий досвідъ. Неразъ у зайвий часъ я прочитувавъ моімъ Опілськимъ краянамъ поезиі Шевченка; переняли вони твори кобзареві душею, серцемъ и памяттю такъ скоро, якъ теплий резсадникъ зазеленіється по здоровімъ зерні розсади; коли-жъ я у Перемиськімъ або у Сяніцькімъ те саме прочитувавъ, не мігъ втішатися рівно утішнимъ появомъ. Такъ-то у всхідній Русі лежить ядро и снага рущини; жаль тільки, що лихі незгодини не проходять и не проходять…
Дальша моя дорога випала противъ току Сяну. Ріка ся плине відъ жерелъ своіхъ зъ-разу на північний західъ ажъ до місточка Динова, відтакъ къ всходові, а коло села Медики звертається зновъ на північъ. Медика лежить дві милі понизше Перемишля; має се село красну палату зъ коштовними зборами книжокъ, образівъ и медалівъ и прекрасний городъ зъ обширними розсадниками підъ шкломъ, у котрихъ більше якъ 6000 родівъ заграничнихъ рослинъ плекають. Стараннємъ дідича Медики є тамъ заложена взорова школа для огородниківъ.
Зъ Перемишля пустився я „Угорськимъ“ трактомъ у Сяніцьке. Найбільшу часть Сяніцького околу займають Карпати, проте понайбільшъ суть грунта скалисті, багаті у ліси соснові и яличні. Перебравшися горбоватою дорогою черезъ місточка Кривче и Бабиці и гору Магуру, ставъ я у м. Дубецькімъ.
Місточко Дубецько лежить надъ Сяномъ у хорошій околиці. У німъ уродився (р. 1734) Гнатъ Красицький, епископъ Варминський и знаменитий польский поетъ. Постоявши трохи у Дубецькімъ, рушивъ я у дальшу дорогу до Динова. Саме тогді бувъ у сімъ місточку ярмарокъ. У многімъ ріжнився той ярмарокъ відъ опільского. Не видко було натовпу такого зъ пашнею, якъ н. пр. по ярмаркахъ подільскихъ, а за те більше всілякихъ виробівъ рукодільнихъ, именно багато полотна було на торзі. Люде здавалися мині марнійші зъ лиця и статі, однако за те тверезійші и смирнійші. Не бачивъ я тутъ ні пъяниць, ні злодіівъ; а якже сумно стало мині на серці, коли я пригадавъ собі на ярмарокъ який у моій стороні ! Неразъ лучалося мині бачити, якъ підъ ногами жидівки-крамарниці лежала пъяна невіста безъ памяти; видко зъ одежи, що не убога. Люде переходять, та й кажуть, посмішкуючися: „Отсе жидівка бабу забила!“ А та повідає: „То іі горілка забила; нехай би була не запивалася.“ Тамъ зновъ у сутичі упавъ запитий хлопъ, а жидівські бахурі прутиками цвігають ёго. Тамъ женеться хлопъ зъ друкомъ за розчіпченою жінкою — визиває, проклинає, ажъ соромъ и страхъ! Осьде ведуть жандарі вже по шестий разъ злодія; а є вінъ господаремъ на 24 шнурахъ поля и ще чужі грунти засіває, та й єсть вінъ у селі присяжнимъ. Оттаке діється у насъ, де хліба Богъ дає подостаткомъ, де люде заможнійші и відтакъ скорше и краснійше повинні би просвітитися и зберегчися відъ того морального упадку. Такъ що-жъ? єсть свобода тілесна, але не ужито іі до висвободження духа, до розігнання темноти, у котрій все — и тілесне, и духовне — знидіє. На Опіллю и Поділлю є дуже мало шкілъ; селянинъ не навчається, якъ зашанувати и побільшити свій доробокъ, якъ взятися до промислу якого рукоділлємъ, якъ газдувати дорогимъ часомъ. Лучається часто, що вінъ запродасть уже на пні пашню жидові, а жінка повісмами та мітками випродасть всю пряжу. Обробившися скоро, напивається потімъ чорно, по тиждневі цілому, а коли наймають ёго до роботи, то не допитується такъ о плату, якъ о теє, кілько рази на день дістане горілки. Не найшовъ я такихъ сумнихъ околичностей у західній Галичині; тутъ люде роботящі, промислові, сумирнійші, бо мають шкілки добрі, просвічаються пильнимъ читаннємъ пожиточнихъ книжокъ, та й відтакъ проживають собі у тихому гаразді. Давъ би Господь, щоби и въ другихъ сторонахъ Руси настали лучші часи, бо на ніщо зведеться нещасливий темний народъ. Хати селянські въ околиці Динова ставляться зъ відземківъ яличнихъ и не побілюються зъверхи. По-найбільше суть у західній стороні Синіцького околу мішані жителі — Русини и Поляки, и за-рівно говорять по руськи и по польски.
Зъ-підъ Динова пустився я до Сянока. Дорога веде зворами кремінистими и лісами то сосновими, то яличними. Любовався я тою височенною простісінькою деревиною. Самітні сі гірські дороги; село далеко одно відъ другого, де-коли тілько чути гомінъ рубання гонтярівъ. Почву землі становить червонява глина, и десь ажъ коло села Юровець стрічаються рівні чорноземні обшари, черезъ котрі перерізується дуже багато потоківъ.
У Сяноці забавивъ я довше. Місто се лежить надъ Сяномъ на просторімъ горбі. Знати ще вали и окопи великі відъ північно-всхіднёі сторони. У старосвіцькімъ замку єсть теперъ урядъ окільний поміщений. Памятний є Сянікъ уродженнємъ Григория зъ Сянока (р. 1426), учителя Владислава Варненьчика и потімъ архиєпископа Львівського. Вже відъ Лиського сплавляють Сяномъ дерево; керманичи беруть часто ще камінь великий на тратви и довозять ажъ до Ярославля, де ёго на гроби жидамъ продають. Гадавъ я присісти зъ керманичами на тратві и доіхати такъ до Перемишля; однако відрадили мині досвідні люде пускатися на непевне живило, розсказуючи, якъ часто керманичи напившись необережно тратвами кермують и до скалъ розбивають. Слухаючи сеі ради, понехавъ я мій замислъ и надію на приємности такоі козирноі дороги, та й пустився дальше на всхідъ къ Добромилю.
Добромиль лежить 6 миль відъ Сянока, въ дуже хорошій околиці. Коло міста стоіть на лісистій горі монастирь Василиянський и розвалини варовного замку, гнізда можноі вигаслоі родини Гербуртівъ. Славилося місто се колись ученими людьми и великою друкарнею. Почва землі коло Добромиля и дальше къ Самборові складається понайбілшъ зъ руди желізноі, а по болотнистихъ лукахъ добувається часто „водиця,“ т. є. нафта, котру тамошні люде уживають часомъ до мащення возівъ. Зъ Добромиля поіхавъ я на Хирівъ до Старого-Міста. Лежить воно надъ Дністромъ и веде велику торговлю кожухами и гончарствомъ. Урадовало мене те, що у Старімъ-Місті вся майже торговля є въ рукахъ руськихъ міщанъ, котрі своімъ убраннємъ и любовъю свого обряду додержують памятку колишніхъ лучшихъ взаєминъ. У Самбірськімъ бесідують жителі чисто по руськи, зъ добримъ наголосомъ. Мило було мині бесідувати зъ міщанами Старо-Міськими, котрі, буваючи въ орудкахъ торговельнихъ по далекихъ сторонахъ, багато занимательного уміли розповідати.
Звернуло вже було зъ полудня, якъ я виіздивъ зъ Старого-Міста. Сонце розсвітило сині, мріючі гори у далекій далечині. Якась велична романтичність зачарувала мене и тягнула невгомонно пізнати ту нову для мене и тяємничу природу у горахъ. Свіжий, ароматичний воздухъ, здавалося, пільживъ моімъ грудямъ, и я не всидівъ на возі; далеко милійше було мені пішки мандрувати. Переконався я, що, аби пізнати край и цілу природу, найлучше пуститися въ дорогу пішки, а особливо коли хочемо звідати гори. До тихъ краснихъ образівъ природи, котрі мене зо всіхъ сторінъ окружали, прийшли ще и згадки романтичноі старини. Переіздивъ я черезъ селище „Спасъ“, де на горі у самоті лісистій стоявъ ще тамтого століття монастирь Василиянський, у котрімъ часто пересиджувавъ князь Левъ Даниловичъ зъ своєю удалою дружиною. Стрімке скалисько свідчить о якімсь давнімъ будинку. Теперъ мудерно збудовані купелі ваблять до себе и здорового тіломъ, а скочні чардаші музикантівъ-циганівъ здаються будити німі, дремучі вершки гіръ… У селі Лужку ставъ я вже вечеромъ, але таки побігъ ще до Дністра викупатися и пустився потімъ на поблизькі гори, щоби лучше розглянутися на світъ той чудний. Смеречина, и зілля, и яловець видавали сильну воню, майже паморочили, а бистрий Дністеръ шумівъ и шумівъ не вгаваючи, якъ би хотівъ вколисати цілу природу до спочинку. Двохъ пастушківъ розложило на самімъ вершку гори вогонь, а я мимо волі пригадавъ собі сторожні вогні Швайцариі середновічноі, та й подумавъ, що верховина наша стане намъ и за ославлену Швайцарию. Переночувавши у Лужку, загадавъ я вертати зъ моєі дороги. Жаль мині було такъ скоро покидати сі хороші околиці, але я обіцявъ собі ще колись поіхати нарокомъ у гори и лучше приглянутися всімъ творамъ и чудесамъ такъ багатоі и величноі природи.
И. Соколикъ.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|