Посмертні записки Піквікського клубу/XXXVII
| ◀ XXXVI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXVII |
XXXVIII ▶ |
|
|
Коні було подано рівно о дев'ятій, і, коли містер Піквік та Сем Велер посідали на свої місця — перший у середину карети, а другий на лаві ззаду — хурман дістав наказа поспішати до аптеки містера Сойєра, щоб узяти там Бенджемена Елена.
Під'їхавши до дверей під червоною лямпою і з вивіскою „Сойєр, наступник Нокморфа“, містер Піквік не мало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для вранішнього часу, що вченому мужеві впало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга, — що містер Сойєр збанкрутував.
— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.
— Нічого, сер, — одповів хлопець, розтягаючи на всю широчінь своє обличчя.
— Все гаразд, все гаразд! — згукнув Боб Сойєр, виходячи з дверей із маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутими через другу. — Я теж їду з вами, старий приятелю.
— Ви? — здивувався містер Піквік.
— Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семе! Держіть! — Притягши на себе в такий спосіб увагу Семову, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем умістив під сідцем. Потім містер Боб за допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було замале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.— Здорово вигадано! га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.
— Дорогий мій сер, — з деяким замішанням промовив містер Піквік. — Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.
— О! в тім то й штука, — радів Боб, хапаючи його за фалду фрака. — Оце саме й смішно.
— Смішно? — не погодився містер Піквік.
— Звичайно ж… залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене.
— Невже ж ви настільки нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.
— А чому б ні? — на відповідь спитав Боб. — Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати, — конфіденційним шепотом додав Боб, — для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові — в мене немає грошей. Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.
Проти такої філософії й безперечних доказів містер Піквік не міг заперечувати. Він короткий час помовчав, а потім досить рішуче зауважив:
— Але в цій кареті лише два місця; а я ж запросив містера Елена.
— За мене не турбуйтеся, — заспокоїв його Боб. — Я про це вже подумав. Ми з Семом чудово влаштуємось на задньому сідці. А, ось, дивіться ! Бачите — білетик на двері аптеки: „Сойєр, наступник Нокморфа. Звідуватись у місіс Кріпс, навпроти“. Місіс Кріпс — то мати мого хлопця. „На превеликий жаль“, скаже місіс Кріпс, „містера Сойєра нема вдома. Сьогодні ранком його викликали на консиліюм з найкращими місцевими хірургами… без його не знають, що робити… надзвичайно складна операція… обіцяли заплатити які завгодно гроші, аби приїхав“. Я сподіваюся, — пояснив Боб, — що це буде мені хорошою реклямою. А якщо цей випадок потрапить до газети, то моя кар'єра забезпечена. Аж ось і Бен. Стрибай, хлопче!
З цими словами містер Боб Сойєр штовхнув свого приятеля в карету, зачинив дверці, підняв ступицю, наліпив білетика на парадні двері, зачинив їх, поклав ключа в кишеню, скочив на лаву поруч із Семом, звелів фурманові рушати і зробив усе це так швидко, що раніш, як містер Піквік зважив, брати йому з собою Боба чи ні, карета з містером Сойєром, як невідлучною часткою екіпажа, котила вже вулицями Брістоля.
В Тьюксбергі вони спинилися пообідати. З цієї нагоди відкорковано чимало пляшок з елем, мадерою та портвайном, і під впливом їх містер Бен Елен та містер Піквік проспали всередині карети миль із тридцять, а Боб та містер Велер, сидячи на задній лаві, виспівували тимчасом дуета.
Було вже поночі, коли містер Піквік прокинувся настільки, що міг визирнути у вікно. Котеджі з обох боків дороги, кіпоть на всьому, непрозоре повітря, купки попелу та жужелі, заграва далеких горен, важкі клуби густого диму з високих димарів, що оповивав і пригнічував усе навкруги, одблиски ліхтарів, численні вози, наладновані дзвенячими штабами заліза, на шляху; все це свідчило за те, що вони наближаються до великого робітничого міста — Бірмінгема.
Містер Піквік не бачив містера Вінкля старшого, дарма що двічі або тричі писав йому, відповідаючи на запитання про поведінку його сина й характеризуючи якнайкраще цього молодого джентлмена. І тепер він трохи нервувався, бо присутність Боба Сойєра та Бена Елена, які були на підпитку, здавалася йому не досить певним засобом привернути до себе симпатії старого.
— А втім, — казав до себе містер Піквік, — треба спробувати все. Я мушу побачитись із ним сьогодні ж, бо так я обіцяв. Якщо вони підуть зо мною, ми по змозі скоротимо візиту. Сподіваюся, проте, вони настільки тверезі, що не шкодитимуть самим собі.
Поки містер Піквік заспокоював себе цими міркуваннями, карета спинилася коло Старого Королівського готелю. Семюєл Велер витяг за комір півсонного Бена Елена й допоміг вийти з екіпажа містерові Піквікові. Найнявши комфортабельний нумер, наш герой зараз же покликав коридорного й спитав його, де живе містер Вінкл.
— Поруч із нами, сер, зовсім поруч, — одповів коридорний. — Ярдів за п'ятсот; не більше, сер. Його склепи на набережній каналу, сер. Приватне помешкання. Так, п'ятсот ярдів звідси, сер. — Тут коридорний задмухнув свічку і, щоб дати містерові Піквікові змогу поставити йому ще кілька запитань, удав, що хоче запалити її знову.
— Може, вам чогось подати, сер? — спитав нарешті коридорний, запаливши свічку. — Чаю або кави, сер? Мабуть, обід, сер?
— Ні; тимчасом нічого.
— Слухаю, сер. То, може, вам було б завгодно замовити вечерю, сер?
— Тільки не зараз.
— Дуже добре, сер. — Відходячи, коридорний затримався коло дверей і, раптом повернувшись назад, солоденьким голосом промовив:
— Чи не прислати вам покоївку, сер?
— Пришліть, коли хочете, — погодився містер Піквік.
— Прошу, сер.
— І принесіть содової води, — додав Боб Сойєр.
— Содової води, сер? Слухаю, сер, — і коридорний зник, радий, що дістав таки якогось наказа.
Содова вода довела трохи до ладу переплутані думки містера Елена, і він згодився помити лице та руки й дозволив Семові почистити йому щіткою вбрання. Причепурились після дороги й містер Піквік з Бобом, і незабаром усі троє, взявшись під руки, простували до містера Вінкля.
За чверть милі звідти в тихій, поважній на позір вулиці стояв старий цегляний будинок. Троє східців вели до дверей, прикрашених мідною дошкою з двома, великими літерами вирізьбленими словами: „Містер Вінкл“. Східці були дуже білі, цегла — вельми червона, а будинок — надзвичайно чистий. Ось до цього будинку, коли дзиґарі вибили десяту годину, і підійшли містер Піквік, містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр.
Гарненька служниця відчинила їм двері і перелякано ступила назад, побачивши трьох чужинців.
— Чи містер Вінкл у господі, голубонько? — спитав містер Піквік.
— Він саме сідає вечеряти, — відповіла дівчина.— Передайте, прошу, йому мою візитову картку. Скажіть, що я дуже шкодую, що турбую його такої пізньої доби, але я тільки но приїхав і мушу бачити його сьогодні ж.
Служниця, небавом повернувшися, перепросила, що примусила джентлменів чекати на вулиці, і запросила їх до кімнати, устеленої цератою — напівконтори, напівприбиральні, умебльованої конторкою, рукомиєю, люстерком для гоління, машинами здіймати та обувати чоботи, високим дзиґликом, чотирма стільцями і дзиґарями.
За кілька хвилин одні з дверей одчинилися, і в кімнату вступив маленький старий добродій в сурдуті тютюнового кольору. Його обличчя й голова надзвичайно нагадували містера Вінкля молодшого. Тільки на відміну від останнього старенький був лисий і мав в одній руці візитову картку містера Піквіка, а в другий — срібний свічник.
— А, містер Піквік! Яково можете, сер? — сказав Вінкл старший, ставлячи свічник на стіл і простягаючи руку. — Дуже радий бачити вас, сер! Дуже радий! Сідайте, прошу, містер Піквік. Цей джентлмен…
— Мій друг, містер Сойєр, — одрекомендував містер Піквік. — Приятель вашого сина.
— А! — доволі суворо глянув на нього містер Вінкл. — Сподіваюся, ви здорові, сер?
— Абсолютно здоровий, сер.
— А цей джентлмен, — вів далі містер Піквік, — цей джентлмен, як ви побачите, прочитавши привезеного мною листа, дуже близький родич або, скажімо, сердечний друг вашого сина. Його прізвище — Елен.
— Цей джентлмен? — спитав містер Вінкл, вказуючи карткою на Бена, що заснув, скарлючившись на стільці, і тепер од його бачити було тільки спину та комір фрака.
Містер Піквік збирався був одповісти на це запитання й перелічити всі чесноти та гарні прикмети Бена, аж тут завбачливий Боб ущипнув приятеля за руку так, що той зойкнув і схопився з свого місця. Раптом збагнувши, що опинився в товаристві сторонньої людини, Бен підійшов до містера Вінкля і протягом п'яти хвилин трусив обидві його руки своїми, напівзрозуміло запевняючи старого джентлмена, що страшенно радий його бачити і гостинно пропонуючи почастувати його перед обідом. Виконавши ці формальності, містер Елен знову сів і почав здивовано роздивлятись навколо, ніби не здаючи собі звіту, де він, та і справді перебуваючи в такому стані.
Містер Піквік почував себе дуже ніяково і, аби якнайскорше відбути цю неприємну візиту, видобув з кишені листа і, передаючи його містерові Вінклеві, сказав:
— Це од вашого сина, сер. Прочитавши листа, ви пересвідчитесь, що від вас залежить його щастя та доля. Дуже прошу поставитись до повідомлення, що міститься у листі, цілком спокійно й безсторонньо і потім обговорити його зо мною з усією серйозністю, на яку воно заслуговує. Якої великої ваги надає вашому присудові син, ви можете бачити з того, що я потурбував вас, не попередивши, такої пізньої пори і, — зиркнув він на двох приятелів, — в такому несприятливому оточенні.
Старий купець оглянув конверт з усіх боків, пильно подивився на маленького хлопчика, виображеного на печатці, кинув оком на містера Піквіка і тільки тоді, сівши на високого дзиґлика та підсунувши ближче до себе лямпу, зламав печатку, розгорнув листа, підніс його до світла й налагодився читати. Містер Піквік напружено стежив за тим, як він перебігав очима від рядка до рядка й од сторінки до сторінки, але жадна зміна на виду старого не позначила хвилювання, що його він мусив був зазнати, довідавшись про одруження сина.
Містер Вінкл прочитав листа до останнього слова, акуратно, як ділова людина, згорнув його і саме тоді, як містер Піквік чекав на вибух отецьких почувань, умокнув перо в чорнило і спитав спокійно, немов тут ішлося за якусь комерційну оборудку:
— Яка адреса Натанієля, містер Піквік?
— Тепер — готель „Джордж і Яструб“.
— „Джордж і Яструб“. Де це?
— Дордж-Ярд. Ломбардська вулиця.
— В Сіті?— Так.
Старий джентлмен методично записав адресу на зворотному боці конверта, сунув конверт у конторку, конторку зачинив ключем, сунув ключа в кишеню і, злазячи з дзиґлика, спитав:
— Здається, ніщо більше не затримує вас, містер Піквік?
— Нічого більше! — спалахнув від обурення цей добрячий джентлмен. — Нічого більше! І ви не маєте жадної думки щодо найважливішої події в житті нашого юного друга? Ви не доручите мені запевнити його вашої прихильности та вашої дальшої підтримки? У вас нема ласкавого слова ні для нього, ні для молодої жінки, що чекають од вас підмоги? Подумайте, дорогий сер, подумайте.
— Я поміркую, — відповів старий джентлмен. — Але тепер не скажу нічого. Я — людина ділова, містер Піквік, і ніколи не роблю поспіхом. Те, що я знаю, мені не дуже до вподоби. Тисяча фунтів — невеликі гроші, містер Піквік.
— Правильно, сер, — втрутився Бен Елен, виразно пригадавши, як легко було йому проциндрити свою тисячу фунтів. — Ви — людина розважлива. Він меткий хлопець, Бобе.
— Дуже радий, що й ви схвалюєте мене, сер, — промовив Вінкл старший, кинувши зневажливим оком на містера Бена, що премудро хитав головою. — Річ у тім, містер Піквік, що, даючи своєму синові дозвіл помандрувати рік-другий, я хотів, щоб він набув життьового досвіду й став самостійніший, але й на думці не мав одружити його. Він добре це знає і не повинен буде дивувати, якщо я відмовлюся допомагати йому в дальшому. Він одержить листа від мене, містер Піквік. На добраніч, сер. Маргарет, одчиніть двері!
Тимчасом містер Боб Сойєр на мигах умовляв містера Елена піднятись захищати праве діло, і Бен без ніякої підготовки, експромтом виголосив таку коротеньку але палку промову:
— Сер, — сказав Бен, утупивши в старого джентлмена пару дуже безвиразних очей і безладно вимахуючи руками, — сер, ви… повинні соромитись самого себе.— Як брат леді, ви, звичайно; найкращий суддя в цій справі, — одповів містер Вінкл. — Ну, та годі! Будь ласка, не кажіть більше нічого, містер Піквік. На добраніч, джентлмени.
З цими словами старий джентлмен узяв свічника і, одчинивши сам двері, дуже чемно показав на вихід.
— Ви пожалуєте за це, сер, — застеріг містер Піквік, зціпивши зуби, щоб стримати свій гнів, який, він добре розумів, міг тільки пошкодити його юному приятелеві.
— Я, тепер принаймні, додержую іншої думки, — від казав містер Вінкл старший. — Ще раз на добраніч, джентлмени.
Містер Піквік вийшов на вулицю твердим кроком. Не менш рішуче виступав і містер Боб Сойєр, вкрай здивований упертістю старого джентлмена. Безпосередньо за ними скотився по східцях капелюш містера Бена Елена, а слідом за ним зійшов і сам джентлмен. Навіть не повечерявши, лягли вони спати і на другий день ранком усі виїхали до Лондону.