Посмертні записки Піквікського клубу/XXXIV
| ◀ XXXIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXIV |
XXXV ▶ |
|
|
Містер Піквік був занадто зворушений відданістю Сема, щоб дорікати йому за похапливий рішенець замкнути себе на невизначений час у в'язниці для винуватців. Єдине, чого він категорично допоминався, було ім'я Семового кредитора, але містер Велер не менш категорично відмовився його назвати.
— Е, ні до чого, сер, — знову й знову казав Сем. — Він — уредна, зліслива, мстива людина, з таким жорстоким серцем, що його нічим зм'якшити не можна.
— Але слухайте бо, Семі, — намагався переконати його містер Піквік, — сума така невеличка — і сплатити її дуже легко. Коли вже ви поклали будь що будь залишатись у мене, то було б куди зручніш, якби ви мали право виходити поза ці мури.
— Ні, сер, — рішучим тоном одповів містер Велер, — цього я не хочу й не можу зробити.
— Зробити що, Семе?
— Не хочу гнутися перед моїм безсердним ворогом і просити в нього милости.
— Ну, яка ж то милість — узяти від вас свої ж гроші, Семі?
— Не взяти гроші, а сплатити їх, ось що я вважаю за милість, сер, — сказав Сем, — і на таку милість він не заслуговує.Побачивши, що переконати Сема йому не пощастить, містер Піквік погодився нарешті, щоб той найняв куток у лисого шевця, який орендував окрему кімнату в одному з коридорів горішнього поверху. Містер Велер переніс до цього скромного помешкання сінник і постіль, взяті на прокат у Рокера, і, облягаючись, почував себе так, ніби й народився у в'язниці, і вся родина його жила тут протягом щонайменше трьох поколінь.
Ранком наступного дня, коли містер Піквік сидів за сніданком (Сем на той час у кімнаті шевця ваксував черевики пана й чистив щіткою його чорні гетри), хтось постукав у двері. Раніш як містер Піквік згукнув „Заходьте!“, двері відчинилися, і в отворі з'явилися бавовняна феза та кучерява голова — дві істотні прикмети, що були особистою власністю містера Сманґля.
— Як ся маєте? — звідався цей шановний джентлмен, супроводячи свій запит двома-трьома десятками дружніх кивів. — Чекаєте гостей сьогодні? Там унизу питаються за вас троє збіса шикарних джентлменів. Вони стукають у кожні двері, і всі хлопці страшенно лають їх.
— Боже мій, які ж вони необачні, — зірвався з стільця містер Піквік. — Це, безперечно, дехто з моїх пріятелів. Я чекав на них ще вчора.
— Ваші приятелі! — скрикнув Сманґл, хапаючи містера Піквіка за руку. — Можете не казати більш нічого. Від цього моменту вони — мої друзі й друзі Майвінса. До чорта втішний той Майвінс; чи не правда? — з щирим почуттям спитав Сманґл.
— Я так мало знаю цього джентлмена, що мені… — почав був містер Піквік.
— Та ні, знаєте, — ляснув його по плечу Сманґл. — А незабаром знатимете ще краще. Він просто захопить вас. У цієї людини, — тон Сманґля набув урочистости, — хист, надзвичайний хист коміка. Він міг би навіть грати в театрі.
— Невже такі здібності? — чемно здивувався містер Піквік.
— Та ще й які! — умлівав Сманґл. — Послухали б ви, як він імітує чотирьох котів у бочці — чотири окремі коти — слово чести! Отже, бачите, як це до чорта дотепно. Будь я проклятий, але не можна не злюбити людину, що має такі таланти. У нього есть єдина тільки хиба… ви знаєте?
І Сманґл так конфіденційно й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: „Аа!“.
— Аа! — обізвався, зідхаючи, містер Сманґл. — І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилі постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би векселя на підпис.
— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.
— Як бачите, — ствердив Сманґл. — А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати векселя.
— Дуже ориґінальна прикмета, — погодився містер Піквік. — Але я думаю, що ми оце собі розмовляємо, а мої приятелі тимчасом хвилюються, не знаходячи мене.
— Зараз приведу їх, — метнувся до дверей Сманґл. — На все краще! Не хочу заважати вам, поки вони бууть у вас. До речі…
Тут містер Сманґл зненацька спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:
— Чи не могли б ви позичити мені півкрони не більше як до кінця наступного тижня?
Містер Піквік стримав усмішку але, залишаючись серйозним, видобув з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманґлеві. Одержавши гроші, цей джентлмен на мигах попросив зберігати їхню тайну, потім зник і за хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Сманґл дуже люб'язно стиснув усім руки і пішов.
— Любі мої друзі! — промовив містер Піквік, поручкавшися почережно з містером Тапменом, містером Вінклем і містером Снодграсом, що й були ті незнайомі відвідачі — Я страшенно радий бачити вас.
Тріюмвірат був до краю ззорушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.
— Доброго ранку, джентлмени! — привітався Сем, що в цій хвилі війшов до хати з черевиками та гетрами в руках. — Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентлмени!
— Цей чудний хлопець, — сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застібнути гетри своєму панові, — цей чудний хлопець навмисне дав ув'язнити себе, аби бути коло мене.
— Що? — вигукнули всі троє.
— Так точно, джентлмени, — ствердив Сем, — тепер я… та сидіть бо тихо, сер.… тепер я в'язень, заґратований і замурований, як казала одна леді.
— В'язень! — з якимось дивним притиском скрикнув містер Вінкл.
— Ало, сер! — озвався Сем підводячи голову. — Що там трапилося, сер?
— Я думав був, Семе, що… та нічого, нічого… похопився відповісти містер Вінкл.
У манірах містера Вінкля було стільки рвучкости й неврівноважености, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.
— Не знаємо, — сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання. — Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала яканебудь неприємність. Та він заперечує це.
— Ні, ні, — промовив містер Вінкл, червоніючи під допитливим поглядом містера Піквіка. — Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.
Подив містера Піквіка зростав дедалі більше.
— Я думав, — вів далі містер Вінкл, — що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидіть у в'язниці, то — неможливо. Ну, що ж! — поїду сам.
Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах містера Піквіка затремтіли, і вчений муж помітив це. Сем зиркнув на містера Вінкля, і, хоч погляд, яким вони замінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.
— Хіба ви обізнані з цією справою, Семе? — гостро спитав містер Піквік.
— Ні, сер.
— Це правда, Семе?
— Правда, сер, бо я ніколи не чув за неї до цього моменту. А якщо я й здогадуюсь про дещо, — додав він, кинувши оком на містера Вінкля, — то не маю права оголошувати своїх гадок. Вельми можливо, що я й помиляюся.
— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга, — сказав по короткій павзі містер Піквік. — Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не второпаю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню, — і містер Піквік звернув розмову на інший бік.
Містер Вінкл помалу відходив, але все ж не зовсім опанував себе. Вони не бачились уже два дні, і кожен мав багато чого розповісти. Час збігав непомітно, і, коли о третій годині Сем поставив на стіл печену баранячу ногу, здоровезний пиріг, а на стільцях і на софі вмостив тарелі з городиною та кухлі з портером, всі віддали належну шану принесеним стравам, дарма що готували їх на кухні в'язниці.
По обіді дійшов ряд до пляшки-другої добрячого вина, по яке відряджено до міста спеціяльну людину. Правду кажучи, пляшка-друга визначились щонайменше шістьма пляшками, бо, коли вино та чай прибрали з столу, дзвін запрошував відвідачів рушати додому.
Якщо вранішня поведінка містера Вінкля була незвичайна, то тепер, під впливом дружніх почувань і четвертої частки шістьох пляшок вина, вона стала зовсім неймовірна. Коли містер Тапмен і містер Снодграс, попрощавшися, виступили з кімнати, він із запалом ухопив містера Піквіка за руку, і на обличчі його з'явився вираз непохитної рішучости, перемішаної з глибоким сумом.
— На добраніч, любий сер, — процідив крізь зуби містер Вінкл.— Нехай бог благословить вас, голубчику, — відповів розчулений містер Піквік, і собі стискуючи руку свого юного друга.
— Ну, скоро ви там? — гукав з коридору містер Тапмен.
— Зараз, зараз! — промовив містер Вінкл. — На добраніч!
— На добраніч! — сказав містер Піквік.
Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускався руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.
— Щось таке у вас єсть, — мовив нарешті містер Піквік, коли рука йому задубіла від тисків.
— Нічого, — запевнив містер Вінкл.
— Тоді, на добраніч, — і містер Піквік спитався визволити свою руку.
— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу! — бурмотів містер Вінкл, вчепившись за його китицю. — Не судіть мене суворо. Не судіть… як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я…
— Ну? — спитав містер Тапмен, підходячи до дверей. — Ви йдете або хочете, щоб вас обох зачинили на ніч?
— Так, так; я вже готовий, — одповів містер Вінкл і, перемігши себе, вибіг з кімнати.
Поки містер Піквік у німому, подиві дивився йому вслід, на сходах з'явився Сем Велер і шепнув щось містерові Вінклю на вухо.
— О, ви цілком можете звіритись на мене, — голосно сказав цей джентлмен.
— Дякую дуже. Ви ж не забудете, сер?
— Звичайно, ні, — обіцяв містер Вінкл.
— Бажаю вам успіху, сер, — торкнувся свого капелюша Сем. — Я охоче поїхав би з вами, сер, але не можу кинути свого пана.
— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього, — сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.
— Щось дивне, — міркував містер Піквік, повернувшись до себе й у задумі сідаючи до столу. — Що збирається зробити цей молодий чоловік?
|
|
— Семе! — сказав цей джентлмен.
— Сер? — озвавсь містер Велер.
— Я оце збираюсь у прохідку по в'язниці й хотів би, щоб ви були зо мною. А ось назустріч нам іде наш знайомий, Семе, — усміхнувся містер Піквік.
— Який, сер? — звідався містер Велер. — Розпатланий джентлмен або той — у самих панчохах.
— Ні те, ні це, — одповів містер Піквік. — Він ваш давній приятель, Семе.
— Мій приятель?! — здивувався містер Велер.
— Ви, я думаю, пригадаєте цього джентлмена або у вас занадто коротка пам'ять, Семе, — запевняв містер Піквік. — Але тихо тепер. Жадного слова, ні звуку!
Не встиг містер Піквік вимовити останні слова, як вони око-в-око спіткалися з Джінглем, що мав уже не такий жалюгідний вигляд. На ньому був досить ношений костюм, за допомогою містера Піквіка викуплений у лихваря, чиста білизна, і до того ж він підстриг собі волосся. Блідий, схудлий, він ледве переставляв ноги, спираючись на паличку. Бачити було, що він багато страждав, жив у злиднях і досі ще не зовсім одужав. Вітаючи містера Піквіка, Джінгл скинув свого капелюша і, видимо, зніяковів та засоромився, впізнавши Сема.
Слідом за ним ішов Джоб Тротер, якому ні в якім разі не можна було дорікнути за брак відданости та вірности його компаньйонові. Він усе ще був обшарпаний і брудний, але лиця не западали йому вже так, як за першої зустрічі з містером Піквіком, не багато днів тому. Уклоняючися нашому старому добрячому другові, він пробурмотів кілька безладних слів подяки, серед яких давалося розібрати натяк на визволення від смерти з голоду.
— Та добре вже, добре, — нетерпляче перебив йому мову містер Піквік, — ідіть пройдіться з Семом. Я хотів би поговорити з вами, містер Джінгл. Чи можете ви обійтися без його руки?— Звичайно, сер… можу тільки не дуже хутко… ноги тремтять… голова йде обертом… немов землетрус… дуже…
— То давайте мені вашу руку, — запропонував містер Піквік.
— Ні, ні, — одмовлявся Джінгл. — Нізащо в світі… не можу!
— Дурниці; спирайтесь на мені; я так хочу, сер.
Бачивши, що він ніяковіє й вагається, містер Піквік поклав край суперечці, сунувши його руку під свою і мовчки потягши його за собою. Поки відбувалась ця сцена, обличчя містера Велера виявляло несказане здивування. Він переводив очі від Джінгля до Джоба, од Джоба до Джінгля і стиха вигукував: „Будь я проклятий!“ Повторивши ці слова разів із двадцять, містер Велер остаточно занімів.
— Ну, Семе! — озирнувся назад містер Піквік.
— Іду, сер, — одповів містер Велер, механічно ступаючи всліди свого пана і не відвертаючи очей од Джоба Тротера, що йшов поруч із ним.
Джоб один час дивився додолу, а потім підвів очі й спитав:
— Як ся маєте, містер Велер?
— А це ж таки він! — викрикнув Сем і, встановивши особистість Джоба, ляснув себе по стегнах і пронизливо свиснув.
— Моя доля змінилася, сер, — зауважив Джоб.
— Здається, — погодився містер Велер, з неприхованим подивом роздивляючись лахміття на своєму спутникові. — І змінилася нібито на гірше, містер Тротер, як сказав джентлмен, одержавши два шилінги шість пенсів підробленого срібла замість гарної монети в півкрони.
— Безперечно, — кинув головою Джоб. — Тепер це вже без ніякої омани, містер Велер. Сльози, — в очах Джоба блимнув огник колишнього лукавства, — сльози — не єдиний доказ бідування, і доказ не кращий.
— Так, це правильно, — погодився Сем.
— Їх можна удавати, містер Велер, — сказав Джоб.
— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, що можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.— А цього, містер Велер, підробити вже не можна, — Джоб показав на свої щоки і, закасавши рукав, виніс на явність руку, що, здавалося, мусила переламатися од першого дотику — так мало було на ній м'язів.
— Що ви робили з собою? — жахнувся Сем.
— Нічого.
— Нічого? — повторив Сем.
— Оце вже кілька тижнів, як я нічого не роблю і майже стільки ж п'ю та їм.
Сем скинув оком на обличчя містера Тротера та на його нужденну постать і, зрозумівши все, схопив його за руку й потяг за собою.
— Куди ви йдете, містер Велере? — спитав Джоб, надаремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.
— Ходім! — одповів Сем. — Ходім! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Велер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.
— А тепер, — мовив Сем, — пийте! Пийте до останньої краплі і, як вип'єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.
— Але, любий містер Велер, — протестував Джоб.
— Мерщій! — владним тоном сказав Сем.
— Ну, як ви тепер почуваєте себе? — звідався Сем, коли кухоль було спорожнено, — Краще?
— О, краще! куди краще!
— Я думаю, — авторитетно ствердив Сем. — Це подібно до того, як виповняють газом бальон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другу чарку такого ж розміру?
— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер, — сказав Джоб.
— Ну, а чогонебудь печеного?
— Дякувати вашому ласкавому панові, сер, ми мали сьогодні баранину з картоплею й з підлевою.
— Як! оце він встиг уже подбати й про вас? — згукнув Сем.
— Так, встиг, сер, — одповів Джоб. — Більше того, містер Велер! Мій пан був занедужав, так він дістав нам кімнату замість цюпки, де ми жили, заплатив за неї, сер, і приходив до нас вночі, коли ніхто не міг його бачити. Містер Велер, — сказав Джоб з, на цей раз непідробленими, слізьми, — я ладний служити цьому джентлменові, аж доки не впаду мертвий до його ніг.
— Е, ні, це вже ви киньте, сер! — із запалом промовив Сем. — Це ви киньте! Нічого подібного не буде.
Джоб Тротер витріщив очі.
— Нічого подібного не буде, голубе мій, — повторив Сем. — Ніхто, крім мене, не слугуватиме йому. А тепер я відкрию перед вами ще один секрет, — промовив містер Велер, заплативши за пиво. — Я ніколи не чув, чуєте? — ніколи не бачив і ніколи не читав про янголів у штиблетах та гетрах і в окулярах — хоч за окуляри я не можу ручитись. Але, слово чести, Джобе Тротере, він справжнісінький янгол, не зважаючи на всі свої причандали. Покажіть мені когонебудь, хто насмілиться казати, що єсть люди кращі за нього! — Пославши цей виклик, містер Велер поклав решту грошей у бічну кишеню і, енерґійно вимахуючи руками, подався шукати предмет їхньої розмови.
Містера Піквіка знайшли у дворі, де він жваво розмовляв про щось із Джінглем.
— Ото й добре, — казав містер Піквік, коли до них підходили Сем і Тротер. — Пильнуйте свого здоров'я й обмірковуйте тимчасом мої слова. Як уб'єтесь у сили, скажете, що ви вирішили. А тоді я подумаю — і ми обговоримо це питання разом із вами. А тепер ідіть до себе. Ви стомилися і вам треба відпочити.
Містер Альфред Джінгл без щонайменшого натяку на свою колишню розв'язність і без штучної жвавости, що її він удавав підчас першого побачення з містером Піквіком у в'язниці, мовчки низько вклонився і в супроводі Джоба Тротера поплентався до себе.
Містер Піквік, попрощавшися з Джінглем, одвідав усі коридори, всі сходи і обійшов круг двору. Більшість людности, що мешкала у в'язниці, скидалась на Майвінса, на Сманґля, на капелана, на різника й на ліверанта. Скрізь був той самий бруд, той самий гамір і ґвалт. Кожен куток нагадував інший. Всі метушилися й тинялися по в'язниці мов неприкаяні душі.— Досить я бачив, — сказав містер Піквік, одкидаючись на спинку стільця в своїй маленькій кімнатці. — Мені аж голова болить од цих сцен і стискується серце. Відтепер я буду в'язнем у моїй власній камері.
І містер Піквік суворо додержував цієї обіцянки. Три довгі місяці просидів він у себе, виходячи в коридор хіба вночі, коли більшість в'язнів спали або бенкетували по своїх кімнатах. Неволя почала вже погано відбиватися на здоров'ї нашого героя, але ні повсякчасні прохання Перкера і його друзів, ні безупинне бурчання містера Самюєля Велера не могли примусити його хоч на йоту змінити своє рішення.