Посмертні записки Піквікського клубу/XXXII
| ◀ XXXI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXII |
XXXIII ▶ |
|
|
Перше, що наступного ранку побачив містер Піквік, була постать Сема. Містер Велер сидів на маленькій чорній валізці і замислено споглядав на показну фігуру чарівного Сманґля, а Сманґл, майже зовсім одягнений, сидів на своєму ліжкові і надаремно силкувався примусити містера Велера відвести від нього очі. Кажемо, надаремно, бо Сем уперто дивився на ноги, голову, обличчя й бурці містера Сманґля з таким виглядом, ніби перед ним була не живуща істота, а дерев'яна статуя або опудало з соломи.
— Ну, ще будете дивитись? — спитав містер Сманґл, насупивши брови.
— Ні, тепер я й так упізнаю вас, де б ми не зустрілися, — весело відповів Сем.
— Не будьте брутальні з джентлменом, сер, — застеріг містер Сманґл.
— Боронь боже, — сказав Сем. — Коли ви скажете мені, що він прокинувся, я поводитимусь із ним якнайчемніше.
Це зауваження, яке здаля натякало на те, що містер Сманґл, на думку Сема, не джентлмен, розлютувало його.
— Майвінсе! — запальчасто скрикнув містер Сманґл.
— В чім там справа? — озвався той з свого ложа.
— Хто в дідька цей хлопець?— А я звідки знаю? — відповів Майвінс, визираючи з-під ковдри. — Тобі це, мабуть, краще відомо. Певне, прийшов сюди в якійсь справі.
— Ні, — відповів містер Сманґл.
— То вижбурни його з кімнати й скажи, щоб не з'являвся більше, як не хоче, щоб я налатав йому боки, — порадив містер Майвінс і знову заснув.
Помітивши, що розмова недвозначно починає набувати особистого характеру, містер Піквік узяв за краще втрутитись до неї.
— Семе! — промовив він.
— Сер? — озвався містер Велер.
— Цієї ночі не трапилось нічого нового?
— Нічого особливого, сер, — відповів Сем, оглядаючи бурці містера Сманґля. — Хіба що, через вогкість і задхлість тутешнього повітря, у вас із загрозливою швидкістю зростає бур'ян і всіляке лабуззя. А, крім цього, все йде по-старому.
— Я хочу вставати, — сказав містер Піквік. — Дайте мені чисту білизну.
Ворожі наміри, що їх, мабуть, мав містер Сманґл, миттю розвіялись, коли Сем одчинив валізку. Містиме її піддало Сманґлеві найкращу думку не лише про містера Піквіка, але й про Сема, і він скористався з першої ж нагоди, щоб досить голосно визнати містера Велера надзвичайно милим ориґіналом. Щодо містера Піквіка, то симпатії Сманґлеві до цього джентямена на знали міри.
— Чи не міг би я зробити чогонебудь для вас, сер? — спитав Сманґл.
— Дякую дуже. Здається, нічого, — відповів містер Піквік.
— Хіба ви не будете посилати прати білизну? Я знаю одну прекрасну пралю; вона приходить по мої речі двічі на тиждень. І, — дивіться, який щасливий збіг обставин, — сьогодні якраз її день. Може, хочете я додам до своєї білизни кілька штук вашої? Не перепрошуйте, прошу, за клопіт. То суща дурниця. Що б то були за люди, якби один джентлмен у скрутному становищі не поступився трохи іншому джентлменові — товаришеві нещастям?Кажучи таке, містер Сманґл присунувся до самої валізки й випромінював погляди щонайпалкішої та безкористовної приязні.
— А чи у вас тут нема чого, щоб оддати почистити одному чоловічкові? — питав далі містер Сманґл.
— Нічогісінько, — одповів Сем. — Хіба що одного з нас не зашкодило б почистити, але це можна буде зробити й не турбуючи третього чоловіка.
— Так давайте ж вашу білизну, — трохи зніяковівши, сказав Сманґл, одвертаючись од Сема й удаючись безпосередньо до містера Піквіка. — Я покладу її в кошика й передам своїй пралі.
— Нічого подібного, сер, — одмовив Сем. — Я боюся, що ваш кошик занадто малий і для вашої білизни.
Втративши надію підживитись коштом гардероби й гаманця містера Піквіка, Сманґл з жалю подався до двору, де грали в м'яча, і ґрунтовно поснідав там парою сигар, куплених минулої ночі на його замовлення.
Містер Піквік снідав у маленькій кімнаті, суміжній з буфетом і відомій під бучною назвою будуару. Поснідавши, він загадав Семові зробити дещо в місті, а сам спустився до контори перебалакати з Рокером, як улаштуватись на майбутнє.
— Улаштуватись хочете? — перепитав цей джентлмен, подивившись у величезну книгу. — Місця у нас вдосталь, містер Піквік. Артільного квитка ми дали вам на двадцять сьому кімнату, що на третьому поверсі.
— Що ви кажете, дасте мені? — не дочув містер Піквік.
— Артільного квитка, — повторив Рокер. — Не розумієте?
— Не зовсім, — посміхнувся містер Піквік.
— Невже? — здивувався Рокер. — А це ж просто, як Селісбері. Ви дістанете місце в двадцять сьомій камері на третьому поверсі, і ті, що житимуть з вами в одній кімнаті, будуть ваші артільники.
— А їх багато там? — трохи вагаючись, спитав містер Піквік.
— Троє, — відповів Рокер.
Містер Піквік кашлянув.— Один з них — пастор, — сказав Рокер, заповнюючи тимчасом якийсь невеличкий клапоть паперу, — другий — різник.
— Га? — вихопилось у нашого героя.
— Різник, — повторив Рокер.
— А хто, прошу, третій джентлмен? — звідався містер Піквік.
— Хто такий той Сімпсон, Неді? — спитав Рокер, повертаючись до свого помічника.
— Хто такий Сімпсон? — перепитав Неді.
— Ну, той, з двадцять сьомої кімнати на третьому поверсі, куди ми збираємось примістити цього джентлмена.
— А, той, — зрозумів Неді. — Та, власне, ніхто. Був колись ліверант, а тепер — просто жульман.
— Так я й думав, — сказав Рокер, передаючи папірця містерові Піквікові. — Ось ваш квиток, сер.
Дуже невдоволений таким безцеремонним ставленням до своєї особи, містер Піквік пішов назад, обмірковуючи дорогою, як повестися в цім ділі. Вирішивши, проте, що раніш як робити будь-які кроки, треба насамперед особисто познайомитись із трьома особами, що до них його хотіли примістити, він напрямився безпосередньо на третій поверх.
Попоблукавши деякий час темним коридором і не спромігшися розібрати нумерів, написаних на дверях, містер Піквік нарешті удався до хлопця з буфету, що виконував свою звичайну вранішню роботу — чистив циновий посуд.
— Де тут двадцять сьома камера, хлопче, — спитав містер Піквік.
— П'яті двері просто. На них ще крейдою нарисовано повішеного з люлькою в зубах.
Керуючись цими вказівками, містер Піквік повільно пішов коридором, аж доки знайшов портрета зазначеного джентлмена, що по обличчю його він постукав вказним пальцем спершу стиха, а потім грімкіш. Повторивши цю операцію багато разів, він кінець-кінцем наважився відчинити двері й зазирнути в середину. В кімнаті був тільки один чоловік. Перехилившись через вікно й спритно балансуючи, щоб не впасти, він настирливо спитувався плюнути на капелюша свого приятеля, що гуляв унизу. Містер Піквік кахикав, сякався, човгав ногами, вживав, одне слово, всіх звичайних способів звернути на себе увагу і нарешті мусив був підійти до вікна й чемно смикнути джентлмена за фалду. Той раптом обернувся, оглянув містера Піквіка з голови до п'ят і буркотливим тоном спитав, якого біса йому тут треба.
— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі, — сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.
— Ну!
— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця, — пояснив містер Піквік.
— Покажіть, — сказав джентлмен.
Містер Піквік передав йому квитка.
— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде, — промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман, за якого казав Неді).
Містер Піквік думав так само, але за даних обставин волів не висловлювати своєї думки.
Помізкувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кільки разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника. Наступні події ствердили гадки містера Піквіка, бо за кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентлмен в синій пістрьовій блюзі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сурдут останнього джентлмена був до самої шиї застібнутий на ґудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідяночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп'янілого капелана, та і справді був священик.
— Яка шкода! — саме тепер, як ми так добре влаштувалися, — сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз на вмивання, глек з водою і жовта череп'яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою. — Така шкода!Містер Мартін висловив таку саму думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукави й почав мити городину до обіду.
Поки все це відбувалося, містер Піквік устиг роздивитись кімнату, що здалася йому надзвичайно брудною і незносно смердючою. В ній не було й слідів килимів, фіранок або запон. Не було навіть шахви в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого.
— Я думаю, справу все ж можна буде якось залагодити, — по досить довгій павзі сказав різник. — Скільки хочете відчіпного?
— Прошу, що ви сказали? — спитав містер Піквік. — Я щось не добираю.
— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили? — розшифрував різник — Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?
— Та ще й з половиною, — додала особа духовного стану.
— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.
— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?
— І ставимо півцебра пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?
— І тут же вип'ємо, — запропонував капелан.
— Я настільки мало обізнаний з тутешніми правилами, — сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд уторопав. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не маю права.
— А, звичайно, можете, — посміхнувся містер Мартін.
І всі троє заходились повчати містера Піквіка про те, що гроші у Флітській в'язниці такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що, коли вони в нього єсть та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.
По цих поясненнях громада розійшлася. Містер Піквік напрямився до контори, а три товариші подались до буфету, де миттю витратили п'ять шилінгів, що їх капелан умудрився вимантачити в нашого героя.
— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте й деякі меблі. Можу дати їх вам у винаєм. Берете?
— З великою охотою, — відповів містер Піквік.
— На другому поверсі єсть знаменита кімната, що належить в'язневі з найвищого суду. Вона стане вам фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить.
— Цілком.
— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, вхопив свого капелюша. — За п'ять хвилин справу буде врегульовано. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?
Справу і дійсно врегулювали живо. В'язень з найвищого суду прожив там досить часу, щоб утратити всіх своїх друзів, статки, родину та щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але що йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на місяць. І з цих грошей він мав платити уступного всім тим, кого адміністрація в'язниці захотіла б посадовити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.
Влаштовуючи містера Піквіка, Рокер виявив не абиякий хист у цих справах, бо за півгодини в кімнаті лежав уже килим, стояли шість стільців, стіл, софа й різні дрібні речі; і все це за дуже помірковану ціну в двадцять шість з половиною шилінгів на тиждень.
— Ну, чого вам ще треба? — спитав Рокер, задоволено озираючись навкруги й весело побрязкуючи грошима, одержаними ним за перший тиждень.
— Я хотів би ще… — почав був містер Піквік. — А чи єсть у вас хтось, кому можна було б дати доручення, послати куди, або-що?
— Ви думаєте посилати до міста?
— Так, так. Когось, хто має право виходити з в'язниці?
— А як же. Єсть тут такий собі нещасний хлопець, приятель одного в'язня з відділу для бідаків. Він завжди охоче береться до таких справ. Ми використовуємо його ось уже два місяці. Послати по нього?
— Прошу дуже. А втім, ні. Ви кажете: відділ для бідаків. Я хочу подивитись на них і сам піду туди.
Відділ для бідаків у Флітській в'язниці, як то показує сама назва його, призначений обслуговувати найзлиденнішу частину заарештованих винуватців. В'язень, що визначає себе бідняком, не платить нічого за помешкання ні за своє утримання. Живуть вони коштом відсотків з невеличких капіталів, що їх час од часу записують у духівниці різні доброчинці. Багато хто з наших читачів пригадують залізну клітку в мурах Флітської в'язниці, де ще небагато років тому сидів обшарпанець і раз-у-раз простягав крізь ґрати карнавку та викрикував: „Не забувайте, просимо, про бідних винуватців; не забувайте про бідних винуватців!“ Гроші з карнавки, як вони там були, розподілялось між найбіднішими в'язнями, і чоловіки з відділу для бідаків заступали один одного, по черзі виконуючи цю ганебну повинність.
І звичай, і карнавку тепер уже скасовано, але становище нещасних не покращало. Ми більше не дозволяємо їм волати до милосердя та жалости перехожих, але, на здивування потомних поколінь, зберігаємо в наших кодексах справедливий і розумний закон, що примушує державу годувати та утримувати кожного злодія та вбивцю і лишає на волю помирати голодом роздягненому харпакові-винуватцеві. Це не вигадка. Якби не допомога з боку їхніх товаришів-в'язнів, то не минало б і тижня без того, щоб по наших в'язницях не помирали б од злиднів кілька винуватців.
Здіймаючись по вузьких сходах і обмірковуючи все це, містер Піквік дедалі більше розпалювався гнівом, і розпалився настільки, що, вступивши в кімнату, куди його спрямував Рокер, не міг одразу збагнути, де він і навіщо прийшов сюди.
Зверхній вигляд помешкання швидко очутив його, але не встиг він кинути оком на постать чоловіка, що похнюпившись сидів коло брудного коминка, як упустив капелюша з рук і, ніби закам'янівши, прикипів на місці. Так! В лахмануватому вбранні, без фрака, в самій подертій жовтій перкалевій сорочці, з розпатланим волоссям, з обличчям, що змінилося від страждань і голодування, перед ним, спершись ліктями на коліна й безтямно дивлячись на вогонь, сидів містер Альфред Джінгл. Шум од чиїхсь похапливих кроків у коридорі, здавалося, призвів його до пам'яті. Разом із містером Піквіком повернув він голову до дверей, і очі їхні спали на особу, в якій під брудним дрантям не можна було не впізнати Джоба Тротера.
— Містер Піквік! — скрикнув Джоб.
— Га? — схопився на ноги містер Джінгл. — Містер… Авжеж… Погане місце… несподівана зустріч… заслуговую на це… дуже. — Містер Джінгл сунув руки туди, де звичайно в нього були кишені, голова йому схилилась на груди, і він важко впав на свій дзиґлик.
Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні. Пожадливий погляд, що його Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав за їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгля й промовив:
— Я хотів би побалакати з вами на самоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.
— Охоче, — похопився підвестися з місця Джінґл. — Тут далеко не помандруєш… небезпечно щодо перевтоми… Парк обмуровано… гарний муріжок… романічно, але не занадто… кожен тебе бачить… родина завжди в місті.… господиня запекло дбайлива… дуже.
— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили по собі двері.
— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича… дядько Том… нічого не вдієш… треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.
— Що ви хочете цим сказати?
— Пішов з вітром, любий сер… останній фрак… не було виходу. Жив коштом чобіт.… цілі два тижні. Шовкова парасолька… ручка слонової кости… тиждень… факт… чести… спитайте в Джоба… він знає.
— Три тижні їсти пару чобіт і шовкову парасольку з ручкою з слонової кости! — згукнув містер Піквік, що знав про це лише з авантурних романів та описів аварій на морі.
— А, — нарешті зрозумів містер Піквік. — То ви, значить, заставили вашу гардеробу.
— Абсолютно все… Джоб теж… всі сорочки… то й краще прати нічого не коштує. Нічого вже нема… лежу на ліжку… голодую… помираю… Допит… суд… бідний… в'язень… злидні… тихо… пани присяжні… постачальники в'язниць… ловко роблять… природна смерть… наказ суду… громадський похорон… все гаразд… виставу скінчено… завіса падає.
Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах Джінгля сльози.
— Гарна людина, — сказав Джінгл, стискаючи йому руку й одвертаючи від нього обличчя. — Невдячний собака… пхикаю, як хлопчисько… не можу стриматися… пропасниця… занедужав… голодний. Заслужив, але багато страждав… дуже. — Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.
— Та годі вже, годі, — заспокоював його схвильований містер Піквік. — Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джобе! Де це він заподівся?
— Тут, сер, — одповів Джоб.
— Ідіть сюди! — сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по камізельці його котилися чотири краплисті сльози. — Візьміть це, сер.
Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши цим, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяли, а серце весело калатало, коли він майже бігцем повертався до себе.
— Ну, Семе, — мовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.
— Ну, сер, — відповів містер Велер.
— Тепер добре? га, Семе?— Дуже добре, сер, — і містер Велер зневажливо озирнувся навкруги.
— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?
— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра й були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.
— А ви принесли речі, за які я вас просив?
Замість відповідати містер Велер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.
— Добре, Семе, — сказав містер Піквік і, трохи вагаючись, додав: — Слухайте, що я вам казатиму, Семе.
— Звичайно, сер, — мовив містер Велер. — Стріляйте, сер.
— Поперше, мені не хотілося б, щоб ви протягом, мабуть, кількох років, лінувалися, Семе, — урочисто розпочав містер Піквік. — Подруге, я вважаю за безглуздя, щоб в'язень Флітської тюрми користався послугами слуги. Семе, на деякий час вам доведеться кинути мене.
— На деякий час? Ви думаєте, сер? — саркастично посміхнувся Сем.
— Так; на той час, поки я тут сиджу, — відповів містер Піквік. — Платню свою ви, звичайно, діставатимете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси, — з удаваною веселістю закінчив містер Піквік, — даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.
— Тепер, — не менш урочисто промовив містер Велер, — слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити за це.
— Я кажу цілком серйозно, Семе.
— А, серйозно! То і я ж не жартую, сер.
З цими словами містер Велер рішучим жестом закріпив на своїй голові капелюша і раптом пішов з кімнати.
— Семе! — гукав містер Піквік. — Ідіть сюди, Семе!
Та в коридорі все було тихо. Сем залишив в'язницю.