Посмертні записки Піквікського клубу/XXX

РОЗДІЛ XXX
ПОКАЗУЄ МІСТЕРА ПІКВІКА В НОВІЙ, ЦІКАВІЙ СЦЕНІ З ВЕЛИКОЇ ДРАМИ ЖИТТЯ

Решта часу, приділеного містером Піквіком на перебування в Басі, минула без будь-яких вартих уваги пригод. Починалася літня сесія суду. За тиждень по зелених святах наші герої повернулись до Лондону, де містер Піквік, звичайно, у товаристві Сема, спинився в тому ж таки Джорджі та Яструбі. Ранком третього дня, саме тоді, як дзиґарі в Сіті вибили дев'ять ударів кожні зокрема й десь коло дев'ятсот дев'яносто дев'яти всі разом, до готелю Джорджа під'їхав наново пофарбований екіпаж і звідти з великою спритністю вистрибнув фертикуватий джентлмен у довгому волохатому пальті.

Сем, гуляючи на той час на подвір'ї, спостеріг, що, коли ця особа зскочила з підніжки, якийсь обшарпаний чоловік у брунатному, позбавленому багатьох ґудзиків, пальті перетяв вулицю, де перед тим вештався, і примістився коло воріт готелю. Мавши більше, ніж підозру щодо мети візити фертикуватого джентлмена, Сем випередив його й став одвір.

— Ну, красунчику! — владним тоном мовив джентлмен, одштовхуючи Сема.

— Ну, сер, в чім справа? — одмовив Сем, повертаючи штурхана з складними відсотками.

— Тихо, тихо, приятелю! Це вам дурно не минеться, — сказав власник волохатого пальта, підіймаючи голос і пополотнівши. — Сюди, Смоче!

— Що тут у вас сталося? — гарикнув чоловік у брунатному пальті, що підчас цього короткого діялогу прослизнув уже до самих дверей.

— Та оцей жевжик грубіянить мені, — поскаржився джентлмен, знову штовхаючи Сема.

— Ну, ці штуки треба кинути! — рикнув Смоч і собі вліпив Семові доброго бухана.

Останній удар мав якраз ті наслідки, що їх сподівався досвідчений Смоч: поки Сем на подяку за люб'язність притискував обшарпанця до одвірка, принципал прослизнув в двері й напрямився до буфетної кімнати. Сем, замінявшися з містером Смочем кількома промовистими зауваженнями, ледве наздогнав його.

— Доброго ранку, серденько, — галантно вдався принципал до юної буфетниці. — Де у вас кімната містера Піквіка, моя голубонько?

— Проведіть його на гору, — сказала буфетниця коридорному, навіть поглядом не вшанувавши фертикуватого джентлмена.

Коридорний побрався сходами на другий поверх.

Фертикуватий джентлмен і Смоч подались за ним. Позад усіх ішов Сем і на втіху слугам та іншим глядачам на мигах виявляв своє призирство й ненависть.

Коли ранні відвідачі зайшли до нього в нумер, містер Піквік ще спав. Шум розбудив ученого мужа.

— Принесіть води поголитися, Семе, — сказав з-за запони містер Піквік.

— І голіться зараз же, містер Піквік, — промовив джентлмен у волохатому пальті, відпинаючи завісу над головою вченого мужа. — У мене єсть наказ заарештувати вас у справі з Бардл. Ось документи од суду. А ось моя візитова картка. Я хотів би, щоб спершу ви заїхали до мене.

Як добрий приятель, ляснувши містера Піквіка по плечу, службовець з канцелярії шерифа (бо то і дійсно був він) кинув свою картку на коминкову дошку й видобув з камізелькової кишені золоту копирсточку.

— Моє прізвище Нембі, — сказав він, бачивши, як містер Піквік витягає з-під подушки окуляри й накладає їх, щоб прочитати картку. — Нембі; а мешкаю я в Бел-Елі, вулиця Колемана.

Перечекавши хвилинку, містер Нембі доручив Смочеві приставити до нього арештанта, коли той прибереться, а сам пишною ходою вийшов з кімнати, сів у карету й поїхав. Смоч, попередивши містера Піквіка, що має дуже мало вільного часу, рішучим тоном просив його поспішати, умостився на стільця коло дверей і не зрушив з місця, доки містер Піквік не зодягся. Сем привів екіпаж, і вся трійця подалась на Колеманівську вулицю. На щастя, відстань була невелика, бо містер Смоч, не кажучи вже про цілковиту відсутність у нього хисту до розмов, визначався одною, дуже неприємною для близького товаришування, прикметою — він увесь час заходився кашлем.

Повернувши у вузьку темну вулицю, карета спинилася перед будинком із заґратованими залізом вікнами. Над входом висіла вивіска: „Нембі, помічник Лондонського шерифа“. Двері одчинив джентлмен із здоровезним ключем у руках, як близняк, подібний до містера Смоча, тільки ще брудніший і неохайніший, ніж той. Містера Піквіка на його прохання відведено до окремої кімнати, умебльованої столом, стільцями, буфетом та софою і прикрашеної килимом, свічадом і багатьма гравюрами, де він, чекаючи на сніданок, мав приємність слухати, як над його головою вправляється на роялі місіс Нембі. Разом із сніданком з'явився й містер Перкер.

— А, дорогий мій сер, — замість привітатись сказав маленький чоловічок, — таки вклепалися. Ну, та, я, знаєте не сумую, бо тепер ви й самі бачите все безглуздя вашої поведінки. Я підрахував загальну суму судових витрат і відшкодування і раджу вам сплатити її та здихатись усієї справи. Нембі, скільки я знаю, зараз приїде додому. Ну, що ж ви скажете, любий сер? Дозвольте мені написати чека або напишете самі. — Кажучи таке, маленький чоловічок весело потирав руки, але, вздрівши обличчя містера Піквіка, якось зніяковів і кинув безнадійний погляд на Сема Велера.

— Перкере, — мовив містер Піквік, — прошу вас ніколи не казати мені про це. Я не бачу ніякої рації в тому, щоб залишатися тут, і сьогодні ж поїду до в'язниці.

— Не їдьте тільки до Вайткроської в'язниці, — порадив містер Перкер. — Це — просто неможливо. Там в одному покої стоїть по шістдесят ліжок, і шістнадцять годин на добу двері з неї зачинено.

— Я волів би оселитися в якомусь іншому місці, — сказав містер Піквік. — Не знаю тільки, чи можливо це. Ну, а як неможливо, то доведеться влаштовуватись якнайвигідніш на Вайткроській вулиці.

— Коли вже ви неодмінно вирішили сідати, дорогий мій сер, то я порадив би вас вибрати Флітську в'язницю, — мовив Перкер.

— Ну, нехай так і буде, — погодився містер Піквік. — Я поїду туди, скоро скінчу снідати.

— Тихо, тихо, любий сер, — добротливим тоном спинив його маленький аторней. — Нема чого так хапатися потрапити до установи, звідки більшість інших людей хапається викараскатись. Нам треба дістати ще наказа про ув'язнення, а до четвертої ви не знайдете в суді жадного судді.

— Добре, — погодився містер Піквік. — Тоді ми встигнемо ще пообідати тут на другу. Замовте нам баранячі котлети, Семе, і подбайте, щоб вони не запізнилися.

Ніякі докази, ніякі намови Перкерові не змогли вплинути на містера Піквіка. Свого часу з'явилися й зникли баранячі котлети, і, заждавши ще з півгодини (містер Нембі справляв обід — і його не можна було турбувати), всі вони поїхали до суду, де Перкер зараз же пройшов до канцелярії.

По закінченні всіх звичайних формальностей особу Семюєля Піквіка було доручено доглядові поліцая, що мав приставити його до Флітської в'язниці для винуватців. В ній містерові Піквіку належало перебути аж доки витрати та відшкодування за позовом „Бардл проти Піквіка“ не буде сплачено до останнього шага.

— А це, — сказав усміхаючись містер Піквік, — станеться у дуже й дуже довгому часі. Покличте карету, Семе. Перкере, друже, бувайте здорові!

— Я поїду з вами подивитись, як ви там улаштуєтесь, — мовив Перкер.

— Ні, — відповів містер Піквік. — Я волів би, щоб тепер зо мною не було нікого, крім Сема. Я напишу вам, скоро тільки окублюся там. А тимчасом — на все краще!

По цих словах містер Піквік у супроводі поліцая сів у карету, Сем примостився на передку, і екіпаж рушив у дорогу.

— Незвичайна людина! — згукнув Перкер, застібуючи рукавички.

— Який би банкрут вийшов з нього, сер, — зауважив містер Лявтен, що стояв поруч. — Завдав би він клопоту всім комісарам, якби вони взяли собі в мислі зцупити з нього хоч копійку.

Аторней, здавалося, не поділяв професійного захвату свого помічника перед вдачею містера Піквіка, бо не вшанував його відповіддю.

Час робить дивні речі. За потужною допомогою цього старого джентлмена навіть візник кінець-кінцем проїздить таки півмилі. Проїхала їх кінець-кінцем і карета, що везла містера Піквіка, і, проїхавши, спинилася коло воріт Флітської в'язниці.

Раз-у-раз озираючись через плече на дорученого йому арештанта, поліцай повів містера Піквіка до контори. Поки вартовий носив показувати документа з суду, містера Піквіка повідомили, що йому спершу доведеться відбути церемонію, відому під назвою фотографування.

— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.

— З вас знімуть портрета, сер, — пояснив кремезний тюремник. — Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість надзвичайна. Сідайте, прошу, сер, і будьте як удома.

Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепонув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у в'язниці розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, що мусять уміти відрізняти в'язнів од одвідувачів.

— Нехай так, Семе, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили мерщій. Тут все ж буває публіка.

— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.
Містер Піквік позує для портрета
І дійсно, сеанс незабаром розпочався. Огрядний тюремник, одбувши свою варту, сів побіч і час од часу кидав нібито випадкові погляди на містера Піквіка, а довгий худорлявий чоловік, що заступив його на варті, сунувши руки під фалди фрака, став навпроти і не спускав нашого героя з ока. Третій — похмурий джентлмен, очевидячки, відірваний од чаю, бо не встиг щце пережувати залишків хліба з маслом — примістився коло самого містера Піквіка і, поклавши руки на коліна, вивчав його зблизька. Не в довгім часі до гурту приєднались ще двоє і собі втупили очі в обличчя в'язня. Містер Піквік почував себе дуже погано і ввесь час совався на своєму стільці. Але, доки сеанс не скінчився, він нікому не зробив зауваження; навіть Семові, що, стоячи позад нього, почасти міркував про прикре становище свого пана, а почасти з превеликим задоволенням уявляв собі, як би то було хороше, коли б йому дозволили кинутись на цих тюремників і добре налатати їм боки: всім разом і кожному зокрема.

Нарешті портрета зняли і містерові Піквікові сказали, що тепер він може іти до камери.

— А на чому ж я спатиму сьогодні? — звідався вчений муж.

— Я й сам не знаю цього, — відповів кремезний тюремник. — Завтра ми примістимо вас кудинебудь, і там ви спроможетесь улаштуватись так, що й уставати не захочете. Перша ніч буде не така вже спокійна, але завтра все буде гаразд.

По досить довгій дискусії виявилося, що в одного з тюремників єсть ліжко, яке він міг би на цю ніч оддати у винаєм, і містер Піквік радо погодився заплатити за нього.

— Ходім зо мною, я вам зараз же покажу ваше ліжко, — сказав тюремник. — Воно не дуже велике, але спати в ньому — сама насолода. Сюди, сер.

Вони пройшли внутрішніми воротами і спустились на кілька щаблів униз. Ключ за їхніми спинами повернувся, і містер Піквік уперше за свого життя опинився між мурів в'язниці для винуватців.