Посмертні записки Піквікського клубу/XXVIII
| ◀ XXVII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXVIII |
XXIX ▶ |
|
|
Наступного ранку, значно раніше як звичайно, містер Піквік, цілком одягнений, зійшов униз і подзвонив.
— Семе, — сказав наш герой, коли, відповідаючи на це запрошення, до нього прийшов містер Велер. — Семе, зачиніть двері!
Містер Велер зачинив двері.
— Вчорашньої ночі тут скоїлася прикра історія, Семе, мовив містер Піквік, — і історія та примушує мого друга Вінкля побоюватись насильства з боку містера Давлера.
— Це я чув уже од старої леді, як ішов до вас, сер, — відповів Сем.
— І мені соромно признатись, Семе, — стурбовано вів далі містер Піквік, — що, опасуючись цього насильства, містер Вінкл утік.
— Утік!? — скрикнув Сем.
— Сьогодні ранком, навіть не попередивши мене. І я не знаю, куди він подався.
— Він повинен був залишитись та відлупцювати Давлера, — зі зневагою в голосі сказав Сем. — І не хитра то була б штука, сер.
— Я й сам починаю брати під сумнів його сміливість та відвагу, Семе, — відповів містер Піквік. — Та не в тім справа. Як би там ні було, а містер Вінкл зник. Його треба знайти й привести сюди, Семе.
— А ви думаєте, він захоче повернутися, сер?— Це мусить бути зроблено, Семе.
— І хто ж це зробить, сер? — усміхнувся містер Велер.
— Ви.
— Слухаю, сер.
По цих словах містер Велер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад за дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентлмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкля, виїхав до Брістолю поштовим диліжансом.
— Семе, — мовив містер Піквік, стискуючи йому руку, — ви славний хлопець, неоцінитний хлопець. Їдьте слідом за ним, Семе.
— Гаразд, сер, — відповів містер Велер. Скоро тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Семе. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або зачиніть на замок. Даю вам на волю робити із ним усе, що буде треба.
— Я поводитимусь із ним дуже обережно, сер, — запевнив містер Велер.
— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.
— Слухаю, сер.
— Перекажіть йому, що в разі він не повернеться сюди із вами, йому доведеться вертати зо мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю його до Басу.
— Перекажу, сер.
— Ви думаєте, знайдете його, Семе? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.
— О, я знайду його, де б він ні був, — упевнено сказав Сем.
— Добре, — заспокоївся трохи містер Піквік. — І що скорше ви поїдете, то краще.
З цими словами містер Піквік передав свому вірному служникові чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістолю шукати втікача.
Сем повкладав найпотрібніші речі в дорожню торбу і невдовзі був, готовий до подорожі. Дійшовши до кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув голову в двері вітальні.
— Сер! — шепонув містер Велер.
— Чого вам, Семе? — озвався його пан.
— Чи правильно я зрозумів ваші інструкції, сер?
— Я певний того.
— Чи маю я право валити його додолу, сер?
— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.
Сем кивнув головою і, зачинивши по собі двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.
Бідолашний джентлмен, що мимохіть переполохав мешканців тихої Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подавсь світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або в належний спосіб ушанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вічкля на такий вчинок. „Якщо цей Давлер“, міркував Вінкл, „якщо цей Давлер наважиться справдити свою загрозу (а він, безсумнівно, наважиться), мені доведеться викликати його на дуель. Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе по тому?“ Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодого чоловіка, що коліна йому задріботіли одне об одне і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні перечування. Спонукуваний цими міркуваннями, він схопив валізку і, крадькома сповзши сходами, як міг нечутно відчинив ненавидні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готеля він натрапив на диліжанса, що мав вирушати до Брістолю. Вважаючи, що це місто не менш від інших пасує до його намірів, Вінкл сів на імперіял і прибув туди з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.
Найнявши нумер у готелі „Чагарник“ і вирішивши відстрочити листування з містером Піквіком аж доки гнів Давлерів до певної міри випарується, він пішов знайомитись із Брістолем. Оглянувши корабельню й подивившись на собор, Вінкл спитав, як пройти до Кліфтона, й побрався в указаному напрямку. Бруки міста Брістолю не найчистіші й не найширші в світі, а вулиці його не належать до числа найпростіших або найменш переплутаних. Заблукавши в їхніх кривинах та закрутах, містер Вінкл став шукати якоїсь пристойної крамниці, де його могли б справити на вірну путь.
Роздивляючись навкруги, він звернув увагу на новопофарбований будинок — щось середнє між крамницею й приватним помешканням. Червона лямна над входом досить виразно свідчила, що тут живе лікар, і слова „Лікарський кабінет і аптека“, золотими літерами написані над вікнами дожидальні, були, мабуть, і зайві. Вважаючи цю установу за цілком придатне для довідок місце, містер Вінкл увійшов до крамнички, де стояли ящики та пляшки з ярликами. В кімнаті не було нікого, і він постукав півкроновою монетою об прилавок. Зараз же двері до внутрішніх кімнат одчинилися, і коло прилавку опинився молодий чоловік, вченого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках.
— Перепрошую, сер, — сказав містер Вінкл, — чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти…
— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її саме тоді, як вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку. — Оце так несподіванка!
Для містера Вінкля це і справді була несподіванка. Вражений також незвичайною поведінкою медичного на позір джентлмена, він мимоволі відступив до дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка.
— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на позір джентлмен.
Містер Вінкл промимрив, що не має такої чести.
— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць, коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя! З цими словами молодий чоловік навдивовижу ловким рухом ноги жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся всмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.— Невже ж ви не знали, що я тут? — дивувався Боб, дружньо стискаючи Вінклеву руку.
— Слово чести, ні, — відповів містер Вінкл, повертаючи привітання.
— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері, де білими літерами було накреслено: „Сойєр, наступник Нокморфа“.
— Воно не впало мені в око, — пояснив містер Вінкл.
— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми, — запевнював Боб. — Але, бігме, я взяв вас за збірчого.
— Не може бути.
— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі… Я й зробив би так, бо він мене не знає… Та заходьте ж бо! — Розмовляючи в такий спосіб, Боб штовхнув містера Вінкля в суміжну кімнату, де сидів ніхто як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розпеченою коцюбою пробивав дірочки в дошці над коминком.
— О, цього вже й я не сподівався, — сказав містер Вінкл. — Як затишно у вас тут.
— Непогано, — згодився Боб Сойєр. — Я допіру скінчив учитись, а приятелі постачили мені все потрібне для роботи. Отже я нап'яв на себе чорний сурдут, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніш.
— І, певно, у вас нічогенька практика? — лукаво підморгнув містер Вінкл.
— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку й прикрити їх аґрусовим листком.
— Ви жартуєте? — сказав містер Вінкл. — Адже самого товару у вас…
— То лише справа, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово чести! — І Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, що сили потяг за позлочені шишечки кільки фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п'явок, та й ті вже зужиті.— Ніколи не повірив би цьому, — дедалі більше дивувався містер Вінкл.
— Я думаю, — засміявся Боб. — Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо! Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету наше питво від шлункових хвороб. — Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.
— Ви, звичайно, не будете розводнювати його? — спитав Боб.
— Ні, дякую, — відповів містер Вінкл. — Ще рано, і я волів би поменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.
— Ні в якім разі! Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє, — згодився Боб, одним духом ковтнувши чималу склянку рідини.
Жваву розмову, що точилася круг бренді, перебив хлолець у сірій ліберії, в кашкеті із золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.
— А ходи но сюди, волоцюго Томе! — гукнув Боб Сойєр, коли хлопець увійшов до аптеки.
Хлопець послухався.
— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ліногузе? — спитав містер Боб Сойєр.
— Ні, сер, я не спинявся, — одмовив хлопець.
— І добре зробив, — загрозливим тоном схвалив містер Сойєр. — Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?
— Порозносив, сер.
— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пігулки по чотири на день — старому, гнівливому джентлменові з подагрою?
— Так, сер.
— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці. Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали, — зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов. — Адже у вас єсть ліки, якщо ви їх розсилаєте.
Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкля й пошепки промовив:— Він залишає ліки там, де їх і не потребують.
Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.
— Не втямите? — сказав Боб. — А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: „Мікстуру вживати перед сном… пігулки — як і передніш… полоскання — як завжди… порошки… Сойєр наступник Нокморфа. Готує сумнівно і вчасно…“ і таке інше. Потім він показує це дружині… Та й собі читає… Далі пакунок переходить до слуг… І ті читають… принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. „Вибачте — непорозуміння… стільки роботи! розносиш силу пакунків… містер Сойєр перепрошує“. Тепер вони знають уже моє ім'я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Одна пляшка обійшла в такий спосіб уже половину Брістоля.
— Тепер я розумію, — сказав містер Вінкл. — Що то за прегарна ідея!
— О, у нас із Беном єсть ще з десяток не гірших ідей, — вихвалявся Боб. — Ліхтарникові ми плотимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожен раз як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоника. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. На той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. „О, хтось захворів“, думає кожен, „викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця“.
Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен одкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялися.
Коли цей сміх дав невелике полєгшення їхнім серцям, ущерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми й безпосередньо зацікавила й містера Вінкля.
— Любий мій друже, — сказав Бен, скориставшися з відсутности Бена, що пішов продати декілька згаданих
— Нічим, друже мій, нічим! — сказав Бен. — Ви пригадуєте Арабелу, Вінкле? Мою сестру Арабелу… маленьке дівчатко, Вінкле, з карими очима… Ви бачили її тоді, на Різдво, у Вордля. Не знаю, чи помітили ви її, таку чорненьку дівчинку, Вінкле. Мабуть, моє обличчя нагадає вам її образ; подивіться пильніш.
Містер Вінкл не потребував ніяких нагадувань, і це було дуже добре, бо вид її брата Бенджемена, безперечно, викликав би в його пам'яті зовсім неправдивий образ. Отже він як найбайдужніш одповів, що виразно її пригадує й сподівається, що вона в доброму здоров'ї.
— Наш друг Боб — чудесний хлопець, Вінкле, — було єдине, що відповів містер Бен Елен.
— Безперечно, — сказав містер Вінкл, дуже мало смакуючи в такому тісному співставленні цих двох імен.
— Я призначив їх одне одному; їх було створено одне для одного; послано в світ одне для одного; народилися вони одне для одного! — згукнув Бен, стукнувши об стіл чаркою. — Так призначила їм сама доля, дорогий сер; між ними тільки п'ять років ріжниці, і обоє вони народилися в серпні.
Містерові Вінклеві кортіло знати, що буде далі, і тому він не висловив занадто великого здивування з приводу такого незвичайного збігу обставин. Тоді містер Бен Елен, уронивши одну чи дві сльози, додав, що, не зважаючи на цілковиту пошану, ба навіть обожнювання його друга, Арабела відчуває найрішучішу й зовсім незрозумілу антипатію до його особи.
— І я думаю, — закінчив Бен, — я думаю, що вона таки прихильна до когось іншого.
— А ви не здогадуєтесь, хто може бути за предмет цієї прихильности? — спитав містер Вінкл, страшенно хвилюючись.
Бен Елен вхопив коцюбу, войовничо покрутив її над своєю головою, завдав жахливого вдара по примрійному черепові і, на завершення, дуже промовисто запевнив, що прагне довідатись про його ім'я.— Я показав би йому, що думаю про нього, — мовив містер Елен, і вимахнув коцюбою ще лютіше, як передніш.
Все це, звичайно, дуже заспокійливо вплинуло на почуття містера Вінкля. Він кілька хвилин просидів мовчки і нарешті наважився звідатись, чи міс Елен і досі перебуває в Кенті.
— Е, ні, — відповів Бен, відкладаючи на бік коцюбу й лукаво поглядаючи на свого бесідника. — Я вважаю, що будинок містера Вордля — зовсім невідповідне місце для такої впертої дівчини. Отже, бувши по смерті батьків природний її опікун і охоронець, я привіз Арабелу сюди. Нехай поживе в нашої старої тітки. Там вона нікого не бачить, і самотність вилікує її, я думаю. А як ні, то ми поїдемо з нею за кордон і побачимо, чи не допоможе це.
— А, так ваша тітка живе в Брістолі? — заїкуючись, спитав містер Вінкл.
— Ні, не в Брістолі, — одповів Бен, — а там, у тому напрямку, — і він тикнув пальцем кудись через праве плече. — Але, тихо! Боб іде. Ні слова, друже! ані звука!
Хоч яка коротка була розмова, а вона до краю розбуркала містера Вінкля. Що то за прихильність? Чи не міг би він сам бути за предмет тої прихильности? Може, то через нього вродлива Арабела відхилила намагання дотепного Боба Сойєра? А, мабуть у нього єсть якийсь щасливий суперник? Містер Вінкл поклав за всяку ціну побачитись із нею. Але перед ним поставала одна непереможна перепона, бо що позначив тими „там“ і „у тому напрямку“ містер Елен? — три милі, тридцять або триста — він угадати не міг.
Переконавшись, що домогтися од Бена більших подробиць йому не пощастить, містер Вінкл розпрощався з обома приятелями й повернувся до готелю „Чагарник“. В залі, коло коминка, спиною до містера Вінкля, сидів огрядний джентлмен у пальті. Крім нього, в кімнаті не було нікого. Як на ту пору року, вечір удався доволі холодний, і джентлмен посунувся, щоб поступитись місцем новоприбулому. Уявіть же собі почуття містера Вінкля, коли він упізнав у незнайомому постать та обличчя мстивого й хижого Давлера.Першим порухом містера Вінкля було подзвонити, але, як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Давлера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніш як прикипів на місці. Побачивши це, містер Давлер похапливо посунувся назад.
— Містер Вінкл, сер! Заспокойтеся! Не бийте мене! Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи! — промовив містер Давлер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.
— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.
— Так, ляпас, сер, — ствердив Давлер. — Вгамуйтеся! Сядьте. Вислухайте мене.
— Сер, — відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом. — Перед тим як сісти коло вас або напроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітись із вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минулої ночі, сер. Ви лякали мене найжахливішими загрозами, сер. — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.
— Лякав і загрожував, — не заперечував Давлер, блідий не менше як містер Вінкл. — Підозрілі обставини. Тепер усе з'ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше — чисте. Ось моя рука. Тисніть!
— Справді, сер, — вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав у цій пропозиції якісь військові хитрощі, — справді, сер, я…
— Я розумію вас, — перебив йому мову Давлер. Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зо мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзі. Не сердіться. — І Давлер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклеві й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець і що тепер він шанує його більше, ніж будь-коли.
— Ну, сідайте ж, — мовив Давлер. — Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.
— Все це сталося випадково, — відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи, — абсолютно випадково.— Дуже радий чути, — запевнив Давлер. — Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожости. Так і сказав.
— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.
— Місіс Давлер. „Ти заприсягався, що вб'єш його“, каже вона. „Заприсягався“, одповідаю. — „То була глупота?“. „Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?
— Хто? — спитав містер Вінкл.
— Та ви ж. Я зійшов наниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якого-небудь. Мабуть, по пистолі. „Запальчастий хлопець“, кажу, „він мені до вподоби!“
Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз-по-раз набував поважнішого вигляду.
— Я залишив вам листа, — вів далі Давлер. — Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з'ясувати непорозуміння? Маєте рацію. Тепер усе з'ясовано. Мою справу розв'язано. Завтра їду назад. Їдьмо разом.
З кожною новою фразою Давлера обличчя містера Вінкля набувало більшої гідности. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому де-далі зрозуміліший. Давлер мав проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, ця страшна й чваньковита особа була найбільший у світі боягуз. Пояснюючи відсутність містера Вінкля полохливістю, властивою і його вдачі, Давлер ужив однакових із ним заходів і ретирувався з Басу, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.
Зорієнтувавшися в правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Давлера його задовольняють. Проте, з тону його Давлер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкля, Давлер і сам заспокоївся, і колишні вороги розійшлися спати найсердечнішими приятелями.
Було коло пів до першої ночі, коли містер Вінкл, що хвилин двадцять уже розкошував першим сном, прокинувся від грімкого стукоту в двері його кімнати. Зростаючи щодо сили, стукіт цей примусив його схопитись на ліжкові й спитати, в чім там річ.
— Вибачте, сер, — одповів голос покоївки, — якийсь молодий чоловік каже, що неодмінно мусить зараз же побачитись із вами.
— Молодий чоловік? — здивувався містер Вінкл.
— В цьому немає жадного сумніву, сер, — додав крізь дірку в замку інший голос. — І якщо ви не пустите це інтересне створіння до себе зараз же, то дуже можливо, що його ноги ввійдуть до кімнати раніш, ніж його голова. — І підсилюючи свої слова, молодий чоловік делікатно стусонув ногою у долишню половину дверей.
— Це ви, Семе? — спитав містер Вінкл, зскокуючи з ліжка.
— Абсолютно неможливо встановити особистість людини, не глянувши на неї, сер, — навчальним тоном одповів голос.
Не мавши тепер ніякого сумніву щодо особистости молодого чоловіка, містер Вінкл повернув ключ у замку. Не встиг він одчинити двері, як містер Велер був уже в кімнаті, зачинив двері на ключ, ключа невимушено поклав у кишеню камізельки і, обдивившись містера Вінкля з голови до п'ят, сказав:
— Та й штукар же ви, сер; бігме, штукар.
— Що позначає ваша поведінка, Семе? — обурено спитав містер Вінкл. — Ідіть собі геть цієї ж хвилиночки, сер. Як ви насмілюєтесь, сер!
— Як я насмілююсь? — повторив Сем. — Як я насмілююсь! Оце так здорово сказано.
— Одчиніть двері і негайно залиште мою кімнату, сер, — скипів гнівом містер Вінкл.
— Я залишу вашу кімнату тої самої хвилинки, як ви вийдете з неї, сер, — не дався залякати Сем, поважно сідаючи на стільця. — Звичайно, в разі мені доведеться виносити вас на моїй спині, я виступлю на якусь секунду перед вами, але дозвольте висловити надію, що ви не допровадите мене до останньої межі. — Закінчивши таку, незвичайно довгу для нього, промову, містер Велер сперся руками на коліна і глянув на містера Вінкля поглядом, де не було й натяку на жарти.
— Добру кашу заварили ви, сер; нема чого й казати, — провадив Сем тоном проповідача. — Заплутали нашого старого пана в такі химери, знавши, що він аж на стінку дертиметься заради принципу. Ви гірші за Додсона, сер, а Фог проти вас — сутий янгол. — І, ляснувши себе долонею по коліну, містер Велер з виразом огиди на обличчі схристив руки на грудях і відхилився на спинку стільця, немов чекаючи, як буде виправдуватись злочинець.
— Слухайте, голубе мій, — сказав містер Вінкл, простягаючи руку й клацаючи зубами, бо був у самій нічній сорочці, — слухайте, голубе мій, я вельми поважаю вашу прихильність до нашого дорогого друга і дуже шкодую, що завдав йому стільки клопоту. Годі вже, Семе, годі.
— Ну та добре, — промовив Сем, усе ще трохи сердитий, але шанобливо стиснув простягнену до нього руку. — Нехай так і буде. Дуже радий, що ви це сказали, бо я нікому не дозволю покривдити його.
— Я знаю, Семе, — запевнив містер Вінкл. — Ну, а тепер ідіть собі спати; про решту ми поговоримо завтра ранком.
— Дуже шкодую, але я не можу піти спати, — одмовився Сем.
— Не можете піти спати? — повторив містер Вінкл.
— Ні, — похитав головою Сем. — Цього не може бути.
— Адже ви не думаєте повертати додому зараз же, Семе? — спитав дивуючись містер Вінкл.
— Ні, якщо й вам цього не заманеться, — відповів Сем. — Але я не можу залишити цієї кімнати. То було б порушенням наказів мого пана.
— Дурниця, Семе, — сказав містер Вінкл. — Я мушу залишитись тут ще на два-три дні. Більше за того, Семе. Вам теж доведеться залишитись тут і допомогти мені побачитися з одною молодою леді — місіс Елен, Семе; мабуть, ви пригадуєте її? Я неодмінно мушу поговорити з нею перед тим, як поїду з Брістолю.На кожну з цих фраз Сем тільки хитав головою і енерґійно казав: „ні“.
Нарешті, вислухавши силу доказів та зауважень з боку містера Вінкля і діставши докладний звіт про побачення його з Давлером, Сем почав вагатися і кінець-кінцем вони дійшли згоди на таких компромісних умовах:
1. Сем піде й залишить містера Вінкля неподільним володарем кімнати, зачинивши, проте, двері з коридору та узявши ключа з собою і зобов'язавшись негайно відчинити двері в разі скоїться пожежа або яке стихійне лихо.
2. До містера Піквіка найближчого ж ранку буде написано й передано через Давлера листа. В цьому листі містер Вінкл попросить для себе й для Сема дозволу залишитись у Брістолі із зазначених вище міркувань і настоюватиме, щоб відповідь було надіслано з першим же диліжансом. Коли відповідь буде сприятлива, вони деякий час перебудуть тут, якщо ні — негайно ж повернуться до Басу; і, нарешті,
З. Містер Вінкл заприсягнеться, що не користуватиметься ні вікном, ні коминком, ні яким іншим незаконним шляхом для втечі.
Погодившись на цьому, Сем пішов з кімнати, зачинив двері й незабаром спав уже товстим сном.