Посмертні записки Піквікського клубу/XXIV
| ◀ XXIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXIV |
XXV ▶ |
|
|
— А що, надворі все ще мороз, Семе? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва прийшов до нього з літеплом.
— Вода в діжках узялася кригою, сер, — одповів Сем.
— Погана погода, Семе, — зауважив містер Піквік.
— Чудова година для тих, хто тепло одягнений, як казав білий ведмідь, ковзаючись на полозках, — пожартував Сем.
— Я буду внизу за чверть години, — попередив містер Піквік, розв'язуючи нічний ковпак.
— Гаразд, сер — промовив Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.
— Пара кого? — сів на ліжку містер Піквік.
— Пара костопильців, — повторив Сем.
— Що це значить костопильці? — спитав містер Піквік, не зовсім певний, живі то істоти чи щось їстивне.
— Хіба ж ви не знаєте? — здивувався Сем. — А я думав, кожному відомо, що костопилець — то хірург.
— Хірург, кажете? — посміхнувся містер Піквік.
— Звичайно ж, сер, — ствердив Сем, — тільки ті, що сидять унизу, не зовсім справжні хірурги. Вони ще вчаться.
— Іншими словами, це — студенти-медики? — зрозумів містер Піквік.
Сем стверджуючи нахилив голову.— Дуже радий цьому, — сказав містер Піквік, кидаючи свій ковпак на ковдру. — Вони — хороші хлопці, дуже хороші хлопці; з розумом, розвиненим через спостереження та міркування, і з смаком, витонченим наукою та читанням.
— Вони сидять на кухні коло плити й палять сигари.
— І, напевно, вщерть повні благородних почувань і високих думок, — потер руки містер Піквік. — Це саме те, що мені подобається.
— Один із них — сказав Сем, не звертаючи уваги на слова свого пана, — один із них поклав ноги на стіл і цмулить чисте бренді, а другий поставив між ніг барильце з устрицями, одкриває їх одну по одній ножем, а скойки кидає в юну водяну хворобу, що спить у кутку за коминком.
— Чудернацтва генія, — поблажливо пояснив містер Піквік. — Можете йти.
Сем пішов, а містер Піквік по упливі чверти години був уже в їдальні.
— А, ось він нарешті! — скрикнув містер Вордл — Слухайте, Піквік, це — брат міс Елен — Бенжемен Елен або Бен, як звемо його ми і мусите взивати ви. А цей джентлмен — його сердешний приятель, містер…
— Містер Боб Сойєр, — втрутився Бен, після чого і містер Боб Сойєр, і містер Бенджемен Елен разом засміялися.
Містер Піквік уклонився Бобові Сойєру; Боб Сойєр уклонився містерові Піквікові. Потім Боб та його сердешний приятель завзято напосіли на їстивне, що стояло перед ними, і містер Піквік мав нагоду пильно оглянути їх обох.
Містер Бенджемен Елен був дебелий, кремезний юнак з чорним підчикриженим волоссям і з білим довгастим обличчям, прикрашений окулярами й білою краваткою. Нижче від однорядного сурдута, застібнутого на всі ґудзики, давалося бачити звичайну кількість ніг, кольору перцю з сіллю, що закінчувались парою недосконало наваксованих чобіт. Не зважаючи на те, що рукава його сурдута були короткі, ніяких ознак маншет під ними не помічалося, і дарма що на шиї його вільно міг уміститись комірчик, ні щонайменшого сліду цього додатку вздріти було не можна. Загалом він мав доволі пошарпаний вигляд і ширив круг себе міцний дух поганих сигар.
Містер Боб Сойєр був одягнений у голубий костюм з дуже грубої матерії — щось середнє між сурдутом і пальтом — і визначався якоюсь неохайною чепурністю та чваньковитою поведінкою, властивими молодим людям, що день і ніч переводять на вулиці, взивають ресторанних і готельних слуг на ймення та дозволяють собі інші кумедні вчинки. На ньому були картаті штани й довга дворядна камізелька. З дому він завжди виходив з грубою палицею із здоровезною головкою, уникав рукавичок і в цілому нагадував розбещеного Робінсона Крузо.
Ось з якими поважними добродіями познайомився одвого різдвяного ранку наш герой, снідаючи на Мейнорській фермі.
— Чудова година, панове, — сказав містер Піквік.
Боб Сойєр на це зауваження трохи нахилив голову й попросив Бенджемена Елена передати йому гірчицю.
— Ви здалека приїхали, джентлмени? — спитав містер Піквік.
— Голубий лев у Маглтоні — буркнув містер Елен.
— На вас чекали ще вчора ввечері.
— Ми й мусили були приїхати, але бренді трапилося занадто добре і шкода було поспішати. Правда, Бене?
— Безперечно, — ствердив містер Елен. — Та й сигари і свинячі котлети були не погані. Вірно я кажу, Бобе?
— Цілком, — одповів Боб, і сердешні приятелі атакували сніданок ще завзятіш, нібито спогади про вчорашню вечерю надали стравам кращого смаку.
— Ніщо не збуджує апетиту так, як розтин трупу, — зауважив Боб, перебігаючи очима по столу.
Містер Піквік злегка знизав плечима.
— До речі, Бобе, — спитав містер Елен, — ти скінчив уже ту ногу?
— Майже, — одповів Боб, одрізаючи собі половину курки. — Як на дитину, вона дуже мускуляста.
— Серйозно? — байдужно спитав містер Елен.
— Зовсім серйозно, — з повним ротом одповів Боб — Я записався на руку, — сказав містер Елен. — У нас склалася ціла група. Нема тільки охочого на голову. Хотілося б мені, щоб ти взяв її.
— Ні, я не можу дозволити собі таких великих витрат.
— Дурниці!
— Ні, це — факт. Ще на мозок я, може, й спромігся б, а на цілу голову не вистачить грошей.
— Тихо, джентлмени! — застеріг містер Піквік. — Дами йдуть сюди.
Тільки встиг він закінчити фразу, як до їдальні, поповертаючись з вранішньої прохідки, ввійшли леді в супроводі галантних панів Снодграса, Вінкля й Тапмена.
— А, це ти, Бене! — промовила Арабела тоном, де було більше подиву, ніж радости.
— Приїхав, щоб забрати тебе завтра додому, — пояснив Бенджемен.
Містер Вінкл пополотнів.
— Хіба ти не бачиш Боба, Арабело? — спитав з докором у голосі Бен.
Арабела, немов тільки но помітивши містера Сойєра, ґраціозно простягла йому руку, і ненависть поняла серце містера Вінкля, коли він побачив, як дружньо стиснув той пальчики дівчини.
— А ти знайомий з містером Вінклем, Бене? — спитала, зашарівшись, Арабела.
— Ще не знайомий, але дуже радий буду познайомитись, — поважно мовив її брат.
Тут містер Елен дуже стримано вклонився містерові Вінклеві, а містер Вінкл і Боб Сойєр замінялись ворожими поглядами.
Прибуття двох нових гостей та прикре вражіння, яке воно справило на містера Вінкля й молоду леді з отороченими хутром черевиками, безперечно, відбилося б на настрої всього товариства, якби не веселість містера Піквіка та добрий гумор господаря ферми. Містер Вінкл зумів навіть завоювати симпатії містера Бенджемена Елена і зайти в розмову з містером Бобом, що під впливом бренді та сніданку помітно подобрішали. Потім уся громада подалась до церкви, де містер Бенджемен Елен міцно спав, а містер Боб Сойєр одвертав свої думки від світських справ, вирізьблюючи на лаві своє ім'я чотирицалевими літерами.
— Ну, — сказав містер Вордл по другому сніданкові, присмаченому чималою кількістю пива та вишнівки, — що сказали б ви, якби я запропонував годинку якусь поковзатись на полозках? До обіда часу в нас ще багато.
— Чудово! — скрикнув містер Елен.
— Розкішно! — зрадів містер Сойєр.
— Ви, безсумнівно, ковзаєтесь на полозках? — спитав старий Вордл у містера Вінкля.
— О, звичайно, — відповів Вінкл, — тільки давно вже не маю ніякої практики.
— Будьте ласкаві поковзатись, — попросила Арабела. — Я страшенно люблю дивитись на цей спорт.
— І справді, це так гарно, — підхопила друга панна.
Третя сказала, що це — дуже елеґантна розвага, а четверта порівняла людину, що ковзається на полозках, до лебедя.
— Я охоче поковзався б, — згодився нарешті містер Вінкл, — тільки в мене немає полозків.
Та цю перепону зараз же було усунуто. В містера Вордля була пара полозків, а гладкий хлопець пригадав, що під сходами їх лежить щонайменше з півдесятка пар. Містер Вінкл висловив надзвичайне задоволення, але виглядав надзвичайно сумно. Старий Вордл провів усіх до досить обширного ставка.
Гладкий хлопець і містер Велер порозмітали сніг, що нападав протягом минулої ночі. Боб Сойєр приладнав полозки із швидкістю, що містерові Вінклю здалася дивовижною і, стоячи на одній лівій нозі, описав кільки кіл, а потім почав робити вісімки й рисувати різні візерунки на льоді, захоплюючи своєю спритністю містера Піквіка, Тапмена й дам. Це захоплення перейшло в ентузіязм, коли старий Вордл, Бенджемен Елен і той таки Боб спільно проробили кілька таємничих еволюцій, названих їми шотляндським танком.
Тимчасом містер Вінкл, увесь посинівши з холоду, силкувався просвердлити дірку в своїх підошвах, і потім, за допомогою містера Снодграса, що розумівся на цьому не більше від індуса, приладнав і полозки, приґвинтивши їх задом наперед і переплутавши всі ремінці. Нарешті, за участю містера Велера безталанні полозки було прикручено й прив'язано як слід, а містера Вінкля поставлено на рівні ноги.
— Ну, а тепер, сер, — підбадьорював його Сем, — вперед! — Покажіть їм, як треба ковзатись.
— Стійте, Семе, стійте, — сказав містер Вінкл, тремтячи з голови до п'ят і чіпляючись за руку містера Велера з одчаєм людини, що потопає. — А як же слизько, Семе!
— На льоді це трапляється досить часто, сер, — заспокоював його містер Велер. — Держіться, сер!
Останнє зауваження Велера стосувалося до виявленого містером Вінклем рішучого наміру гепнутись потилицею об лід і задриґати ногами.
— Це якісь… якісь… якісь незґрабні полозки. Правда, Семе? — пробелькотів містер Вінкл.
— Боюсь, сер, що то не полозки, а джентлмен на них незґрабний, — одповів Сем.
— Ну бо, мерщій, Вінкле! — скорив містер Піквік. — Наших дам аж нетерплячка бере бачити, як ви ковзаєтесь.
— Зараз, зараз, — із тогосвітньою посмішкою озвався містер Вінкл. — Іду.
— Зараз починається! — згукнув Сем, намагаючись звільнитися з його обійм. — Ну, сер, вперед!
— Заждіть хвилиночку, — благав містер Вінкл, закохано притискуючись до містера Велера. — У мене, виявляється, єсть два зайві фраки, Семе. Можете взяти їх собі.
— Спасибі, сер, — подякував містер Велер.
— Чого це ви торкаєтесь вашого капелюша, Семе, і віднімаєте руку? Не робіть цього. Я ранком ще, заради різдва, хотів дати вам п'ять шилінгів. Матимете їх сьогодні ж увечері, Семе.
— Ви дуже ласкаві, сер, — сказав містер Велер.
— Спершу підтримуйте мене, Семе. Отак. Зараз я й сам поїду. Не так хутко, Семе, не так хутко!
Перегнувшись надвоє, спираючись на руку містера Велера й зовсім не подібний до лебедя, містер Вінкл поволі пересувався льодом, коли з противного боку ставка долинув до них голос містера Піквіка:
— Семе!
— Сер?
— А йдіть но сюди. Ви мені потрібні.
— Пустіть, сер, — сказав Сем. — Чуєте, мене кличуть. Пустіть бо, сер!
Рвучким рухом містер Велер визволився з цупких обійм бідолашного піквікця і штовхнув Вінкля наперед. З точністю, якої не набудеш ніякими вправами, безталанний джентлмен потрапив у центр шотляндського кола саме тоді, як Боб Сойєр показував безпорівняні зразки фігурного ковзання. Містер Вінкл натикнувся просто на нього, і обидва вони важко хряпнулись на землю. Містер Піквік миттю підбіг до них. Боб уже підвівся, але містер Вінкл був занадто розумний, щоб із полозками на ногах робити такі штуки. Він сидів на льоді й марно докладав усіх зусиль, аби всміхнутися.
— Ви забилися? — стурбовано спитав містер Бенджемен Елен.
— Не дуже, — відповів містер Вінкл, потираючи собі спину.
— Дозвольте, я кину вам кров, — люб'язно запропонував містер Бенджемен.
— Ні, дякую, — поквапився відмовитись містер Вінкл.
— А я думаю, це було б корисно для вас, — настоював Елен.
— Спасибі, обійдуся і так.
— Як ваша думка, містер Піквік? — спитав Боб Сойєр.
Містер Піквік був обурений і роздратований.
— Скиньте полозки! — суворим тоном звернувся він до містера Вінкля.
— Навіщо? Я ж тільки но розпочав, — протестував містер Вінкл.
— Скиньте полозки, кажу, — рішуче повторив містер Піквік.
Чинити опір далі було не можна. Містер Вінкл мовчки скорився й дозволив Семові зняти з себе полозки.
— Підніміть його, — звелів містер Піквік, і Сем поставив містера Вінкля на ноги.Наш герой одійшов трохи на бік і, поманувши до себе приятеля, спершу допитливо глянув на нього, а потім тихо, але цілком виразно сказав:
— Ви — шахрай, сер.
— Хто? — спалахнув містер Вінкл.
— Шахрай, сер. А коли хочете точнішого виразу — ошуканець, сер.
По цих словах містер Піквік повільно повернувся й приєднався до купки своїх друзів. Поки містер Піквік розважав свою душу вищенаведеними розмовами, містер Велер і гладкий хлопець розважали себе ковзанням і виявляли в цій галузі блискучу майстерність. Дивлячись на них, містерові Піквікові, що, стоячи на місці, трохи змерз, стало заздро.
— Теплі вправи? — спитав він містера Вордля, що, захекавшись од розв'язування найскладніших задач на льоді, спинився коло його.
— Та ще й які теплі, — відповів той. — А ви ковзаєтесь на полозках?
— Ковзався колись, ще хлопцем бувши, по риштаках.
— Спробуйте й тепер.
— Просимо, містер Піквік, просимо, — закричали дами.
— Я охоче побавив би вас чим можу, та тільки оце більше вже як тридцять років не вдягав полозків, — відповів містер Піквік.
— Дурниця! — одказав Вордл і поривчасто, як робив усе, скинув свої полозки.
— Маєте. Я вам товаришуватиму. — І веселий старий побіг по льоду так швидко, що майже навздогнав містера Велера й на багато випередив гладкого хлопця.
Містер Піквік постояв трохи, поміркував, зняв рукавички, поклав їх у капелюх, одяг полозки, одштовхнувся раз і другий і, розкарячивши ноги на ярд з чвертю, поважно ступив на лід під вдячні оплески всіх глядачів.
— За мною, сер! — згукнув Сем. Сем, Вордл, містер Піквік, містер Вінкл, містер Боб Сойєр, гладкий хлопець і містер Снодграс побігли один за одним так завзято, ніби від цих гонів залежало їхнє майбутнє.
Ковзання було в самому розпалі, коли розлігся різкий хруск. Всі кинулись до берега, дами верещали, містер Тапмен кричав на ґвалт. Величезна площа льоду
Розпука й жах вимальовувались на кожному виді. Чоловіки пополотніли, жінки знепритомніли. Містер Вінкл і містер Снодграс схопилися за руки і нестямно дивились на місце, де щезнув їхній ватаг. Містер Тапмен що духу бігав навкруги й на повен голос гукав „горить!“, вважаючи цей спосіб порятунку за найдоцільніший.
Старий Вордл і Сем Велер обережно наближались до ополонки, а містер Бенджемен Елен нашвидку радився з містером Бобом Сойєром у справі загального кровопуску, що був би для них непоганою практикою. Несподівано з-під води виринули голова й плечі, і незабаром у них не можна було не впізнати містера Піквіка з його окулярами.
— Протримайтеся ще одну хвилиночку, тільки одну хвилиночку! — благав містер Снодграс.
— Так, так, тримайтеся… прошу вас… заради мене, — гукав глибоко зворушений містер Вінкл. Прохання, треба сказати, досить зайве, бо якби містер Піквік і одмовився триматись заради когось іншого, то тоді він напевно тримався б заради себе самого.
— Ви стоїте на дні? — спитав Вордл.
— Звичайно, — одповів містер Піквік, струшуючи воду з голови й зводячи дух. — Я впав на спину і не міг устати відразу.
Глина на фраці містера Піквіка була найкращим доказом правдивости його слів. Гладкий хлопець пригадав, що в найглибшому місці ставка не більш як п'ять футів; глядачі заспокоїлись і виявили дивну відважність, витягаючи потопельника з води.
— О, він же на смерть застудиться, — бідкалася Емілія, коли містер Піквік стояв на суходолі.
— А, бідолашний мій старенький! — турбувалася Арабела. — Дозвольте, я обгорну вас своєю шалею, містер Піквік.
— Це — найкраще, що ви можете зробити, — сказав Вордл; — і коли на вас її одягнуть, біжіть на всю ходу додому й відразу ж стрибайте в ліжко.Тої ж секунди йому запропоновано цілий десяток шалів, з якого вибрано три чи чотири найгрубші. Містера Піквіка закутано ними й під доглядом містера Велера відряджено до ферми. То було не зовсім звичайне видовисько: літній джентлмен, мокрий як хлюща, без капелюха, біжить без певної мети із швидкістю в шість англійських миль на годину. Та містер Піквік у таких крайніх випадках не звертав уваги на зовнішність і, понукуваний од Сема Велера, мчав на всі заставки, аж доки не добувся Мейнорської ферми. Там на нього чекав уже містер Тапмен, що прибув за п'ять хвилин перед тим і страшенно перелякав стару леді. Бабуся вирішила, що зайнялася кухня — лихо, яке ввижалося їй кожен раз, скоро тільки круг неї помічалося якенебудь, бодай щонайменше, хвилювання.
Містер Піквік не присідав ні на хвилину, доки не опинився в ліжку. Сем Велер запалив у коминку і приніс обід нагору. Потім на честь хворого туди ж принесли пуншу, а що старий Вордл і чути не хотів, щоб містер Піквік уставав, то все товариство подалось до нього в кімнату і влаштувало там бенкет під його головуванням. Прокинувшись наступного ранку, містер Піквік не виявив у себе жадної ознаки ломцю, і це стверджувало слова Боба Сойєра, який у таких випадках мав пунш за найкращі ліки, а частковий неуспіх лікування пуншем пояснював тим, що пацієнт помилково випивав його замало. Вдень весела громада мусила розлучитися. Містер Піквік і його друзі знову сіли на імперіял маглтонського диліжанса, а Арабела Елен під охороною свого брата Бенджемена та його сердешного друга Боба поїхала в напрямкові, невідомому — треба признатись — нам, але добре відомому містерові Вінклеві.
Про що говорив містер Вінкл, розлучаючись із нею, і що казав містер Снодграс, прощаючись з Емілією, ми не знаємо. В усякому разі перші сорок вісім миль вони нічого не сказали ні містерові Піквікові, ні містерові Тапменові, одмовлялись од пива та від бренді, мали дуже сумний вигляд і раз-у-раз зідхали. Якщо кметлива читальниця спроможеться зробити з цих фактів якінебудь задовільні висновки, ми не заперечуватимемо й просимо не обмежувати себе.