Посмертні записки Піквікського клубу/XVI
| ◀ XV | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XVI |
XVII ▶ |
|
|
Був чудовий ранок. Такий чудовий, що трудно було поняти віри, що кілька місяців короткого англійського літа вже минули. Загорожі, лани, дерева, горбки й долини давали зачарованому окові всі можливі відтінки зеленого кольору. Листя ледве починало обпадати. Поодинокі жовті цяточки, повкраплювані в літню зелень, ледве нагадували про наближення осени. На небі — ані хмарки. Сонце сяло жарко й ясно. Співи пташок і дзижчання міріядів комах виповнювали повітря. Сади коло котеджів, рясні щонайрізнобарвнішими квітами, грали під важкими краплями роси, ніби засіяні самоцвітами коштовні речі. На всьому лежала печатка літа, і жадна з його розкішних фарб ще не зблякла.
Такого оце ранку коляса, де сиділи троє піквікців (містер Снодграс волів залишитись удома), містер Вордл і містер Трандл із Семом на передку, під'їхала до воріт ферми. Коло воріт стояв високий кощавий ловчий і хлопчик у гетрах. У обох були за плечима величезні торби, а біля їхніх ніг крутилися два пойнтери.
— Га, Юно, здорово, стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів. — Сер Джофрей ще в Шотляндії, Мартіне?
Ловчий відповів позитивно і здивовано позирав то на містера Вінкля, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його курти, то на містера Тапмена, який витягнув руку з рушницею, немов боявся її.— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартіне, — сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого. — Треба жити, щоб навчитись; ви й сами знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкля пробачити мені — у нього єсть уже деякий досвід.
Містер Вінкл кисло посміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти з своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.
— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь із нею так, як тепер, сер, — суворо промовив високий ловчий, — інакше, будь я проклятий, як ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.
Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом скинув кашкет з голови Сема.
— Ну, ну, сер, — зауважив Сем, піднімаючи кашкета й потираючи собі висок, — якщо ви будете робити так і в дальшому, ви швидко сповните свою торбу: просто з одного разу, щоб не гаяти часу.
Тут хлопець у гетрах зареготався, а потім удав, що то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.
— Куди й коли наказали ви принести нам поїсти, Мартіне? — спитав містер Вордл.
— На горбок з дубом, сер, ополудні.
— Це, здається, вже не на ґрунтах сера Джофрея?
— Ні, сер, це на самій межі і належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме і місцевість розкішна — муріжок.
— Добре, — погодився містер Вордл. — А тепер що скорше ми вирушимо, то краще. Ви надійдете до нас на дванадцяту, Піквік?
Містерові Піквікові кортіло бути присутнім на ловах; а надто опасувався він за життя та цілість тіла містера Вінкля. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знавши, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав:
— Та добре; доведеться задовольнитись хоч цим.
— А хіба джентлмен не мисливець, сер? — спитав довгий ловчий.
— Ні, — одказав містер Вордл, — і до того ж він шкутильгає.— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже, — сказав містер Піквік.
Всі співчутливо мовчали.
— По той бік загорожі стоїть тачка, — примовився хлопець, — служник джентлменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани тощо.
— Правильно, — зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах. — Правильно! Здорово вигадано, смаркачику. Я зараз розпоряджуся.
Примістивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.
Раптом собаки завмерли на місці, і валка, що йшла низкою, і собі спинилася.
— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл. — Як нерухомо вони стоять.
— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл. — Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку.
— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин. — Роблять стійку! На що ж вони там дивляться?
— Не ловіть ґав! — сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання під такий серйозний момент. — Ну!
Розлігся різкий шум крил, що примусив містера Вінкля відстрибнути назад, наче його було б підстрелено. Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.
— Де вони? — гукав містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження. — Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони заподілися.
— Де вони? — спитав містер Вордл, кладячи в торбинку пару птиць, покладену йому до ніг собакою. — Ось!
— Ні, ні, — я питаю про інших, — метушився містер Вінкл.
— Тепер уже досить далеко, — одповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.— Хвилин за п'ять ми, я думаю, надибаємо новий вивід, — сказав довгий ловчий. — Якщо джентлмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й улучить.
— Ха-ха-ха! — засміявся містер Велер.
— Семе! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.
— Сер?
— Не смійтесь.
— Більше не буду, сер, — і містер Велер, аби відшкодувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у гетрах безперестанку реготавсь і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб обернутись і не виявити своїх власних веселощів.
— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена. — Ви таки вистрілили на цей раз.
— Еге, — з удаваною скромністю відповів містер Тапмен, — вистрілив.
— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.
— Навіть дуже легка, — погодився містер Тапмен. — Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.
— Ну, Вінкле, — сказав старий джентлмен трохи згодом, — зараз буде ще вивід. Дивіться ж — не запізнюйтесь!
— Не бійтесь! — заспокоїв його містер Вінкл. — А хіба ж вони роблять уже стійку?
— Ще ні. Тільки спокійно! Зовсім спокійно! — Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птиць, якби містер Вінкл, виконуючи якісь дивні еволюції з своєю рушницею, не вистрілив у найкритичніший момент. Шріт пролетів над хлопцем на такій відстані від його голови, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.
— Що в біса ви накоїли? — скрикнув старий джентлмен, коли птиці цілісінькі полетіли геть.
— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці, — скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху. — Вона стріляє, коли їй заманеться. Що з нею вдієш?— Що вдієш! — розсердився Вордл. — Стріляє, коли заманеться! Чого б це їй не заманулось влучити?
— І влучить, сер, — пророчим голосом мовив ловчий. — Ось почекайте лиш трохи.
— Що ви хочете сказати цим, сер? — роздратовано спитав містер Вінкл.
— Нічого, сер, нічого, — одповів той. — У мене родини немає, а мати цього хлопчика матиме гарненьку пенсію від містера Джофрея за те, що її сина було вбито в його маєтку. Заряджайте, сер, знову; заряджайте.
— Одберіть у нього рушницю! — гукав з своєї тачки містер Піквік, на смерть заляканий пророкуванням ловчого. — Візьміть у нього рушницю хтонебудь! Чуєте?
Проте, ніхто не виконав його наказу, і містер Вінкл, кинувши на свого лідера бунтарським оком, зарядив рушницю й пішов далі з усіма іншими.
На підставі записів містера Піквіка мусимо відзначити, що поведінка містера Тапмена значно більше, ніж система Вінкля, свідчила за його розважливість і обачність. Ловецька система, уживана ним, як і всі великі відкриття, була надзвичайно проста. Зі швидкістю й проникливістю геніяльної людини він одразу зрозумів, що головних вимог для доброго мисливця лише дві: перша — розряджати рушницю так, щоб не було боляче, а друга — розряджати її, не загрожуючи життю інших мисливців. Отже, стріляти найлегше було заплющивши очі й ціляючи в небо.
Одного разу, додержавши цих правил, містер Тапмен розплющив очі і побачив, як на землю падала підстрелена сита куріпка. Він уже лагодився був віншувати з незмінним успіхом містера Вордля, коли цей джентлмен підійшов до нього і, сердечно стиснувши руку, сказав:
— Ви так і ціляли в цю чудову птицю, Тапмене?
— Ні, ні! — запротестував містер Тапмен.
— Ціляли, — настоював Вордл. — Я сам бачив, як ви підносили рушницю, і мушу сказати, що найдосвідченіший стрілець зробив би не краще вашого. Ви, напевне, і раніш полювали, Тапмене, а я й не знав цього.
— Ну що? — спитав містер Вордл, підходячи до тачки й обтираючи піт з свого добрячого червоного обличчя. — Пекучий день? га?— Страшенно, — відповів містер Піквік. — Сонце так смажить, що навіть мені жарко. Не знаю, як ви витримуєте таку спеку.
— Гаряченько таки, — ствердив старий джентлмен. — О, та це вже початок на першу. Бачите отам зелений горбок?
— Звичайно.
— Там ми будемо снідати. А ось і хлопець з їстивним. Точний, як годинник.
— Правда ваша, — зрадів містер Піквік. — Гарний хлопчик. Обов'язково дам йому шилінга. Ну, Семе, поїхали далі.
— Держіться сер, — сказав містер Велер, підбадьорений на саму думку про сніданок. — Геть з дороги, ти, в гетрах! „Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя“ — як сказав один джентлмен фурманові, що віз його на страту. — І, прискоривши ходу, майже бігцем містер Велер приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їстивним і завзято почав його розпаковувати.
— Пиріг з телятиною, — промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві, — добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик… гарна штука, коли це не жіночий. Хліб… шинка… чудовий окіст… холодне м'ясо… гаразд… А що в тих череп'яних глечиках, хлопче?
— В одному пиво, — одповів хлопець, знімаючи з плечей два череп'яні глечики, зв'язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш.
— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентлмени, призволяйтесь, як казали англійці французам, настромивши багнети.
Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до істивного, і до напоїв.
Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка. На обличу його грали найбільш сонячні усмішки; сміх раз-по-раз кривив йому губи, і веселі іскорки блимали в його очах. Підпавши під вплив підгонистої рідини і спеки, містер Піквік виявив непохитне бажання пригадати пісню, яку він чув змалку. Що спроби його не вквітчав успіх, він, аби відживити свою пам'ять, хильнув ще склянку. Та це не допомогло. Навпаки — замість пригадати слова забутої пісні, містер Піквік почав забувати, як вимовляються слова взагалі, і нарешті, підвівшися, щоб звернутись з проречистою промовою до товариства, упав у тачку і в ту ж мить заснув.
Коли кошика запакували знову, поміж мисливців знялася суперечка з приводу того, що робити з містером Піквіком, якого не давалось розбудити: доручити Семові відвезти його зараз же назад, чи залишити тут, доки мисливці не вертатимуть додому. Кінець-кінцем спинилися на останньому. Гадаючи, що полювання триватиме не більше години, і вважаючи на прохання містера Велера дозволити і йому взяти участь у ловах, вирішено залишити містера Піквіка спати в тачці й зайти по нього поворотом. Так і зроблено. Мисливці пішли далі, а містер Піквік, вмістившись якнайвигідніш у тачці, зостався хропти в холодку під горбком.
Не поспав містер Піквік і півгодини, як коло горбка у супроводі двох садівників з'явився маленький капітан Болдвіг, виступаючи з усією швидкістю, яку дозволяли його розміри та поважність. Підійшовши до дуба, капітан сяинився й глянув навколо так, ніби думав, що окіл мусить бути підлещений увагою, що її він звернув на нього, а потім, стукнувши палицею об землю, прикликав до себе головного садівника:
— Ганте! — згукнув капітан Болдвіг.
— Тут, сер! — озвався садівник.
— Укатати мені завтра це місце. Чуєте, Ганте?
— Так, сер.
— І щоб усе в мене було в порядкові. Чуєте, Ганте?
— Так, сер.
— І нагадайте мені повісити об'яву, щоб тут не швандяли перехожі, мисливці та простий нарід. Чуєте, Ганте?
— Не забуду, сер.
— Вибачте, сер, — ступив наперед другий садівник, приклавши руку до кашкета..jpg)
— Вибачте, сер, але мені здається, сьогодні тут були вже якісь перехожі.
— Га? — скрикнув капітан.
— Так, сер; і я думаю, вони навіть обідали тут, сер.
— А, яке нахабство! — розлютився капітан Болдвіг, вздрівши на траві залишки сніданку. — Вони таки й дійсно жерли тут свої страви. Хотів би я стрінутись із цими волоцюгами! — і капітан люто махнув своєю паличкою.
— Вибачте, сер, — сказав Вілкінс, — але…
— Але що? Га? — заричав капітан, і, слідкуючи за поглядом Вілкінса, очі його надибали тачку й містера Піквіка.
— Хто ти такий, негіднику? — згукнув капітан, штовхаючи паличкою тіло містера Піквіка. — Як твоє прізвище?
— Холодний пунш, — промимрив містер Піквік і заснув знову.
— Як?
— Жадної відповіді.
— Як, каже він, його зовуть? — спитав капітан.
— Здається, пунш, сер, — одповів Вілкінс.
— Це ж нахабство, це — неприторенне нахабство! — гарячився капітан. — Він тільки удає, що спить. Він — п'яний. П'яна свиня. Вивезіть його, Вілкінсе. Вивезіть його зараз же.
— Куди ж я маю відвезти його? — несміло спитався Вілкінс.
— Одвезіть його під усі чорти.
— Слухаю, сер.
— Стійте, — затримав Вілкінса капітан.
Вілкінс слухняно спинився.
— Одвезіть його в кошару. Побачимо, чи зватиметься він Пунш, як прокинеться. Я не дозволю кепкувати з себе. Везіть його! — і капітан Болдвіг, задихаючись з обурення, пішов далі.
Тимчасом тачку з містером Піквіком укотили в кошару й поставили в куток. Наш герой все ще спав і голосно хропів на втіху не тільки всім сільським хлопцям, а й трьом четвертим дорослого населення, що скупчились круг тачки, чекаючи поки він прокинеться. Можна уявити собі, з яким захопленням і радістю дивились вони, як, згукнувши кілька разів „Семе“, містер Піквік сів і з несписуваним здивуванням оглянув обличчя, що схилились над ним. Прокид його привітали загальним галасом. А коли він мимоволі спитав „в чім справа?“, галас збільшився вдвоє.
— Що то за потвора! — кричали в юрбі.
— Де я? — питав містер Піквік.
— В кошарі, — одповідала юрба.
— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди принесено?
— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.
— Випустіть мене! — кричав містер Піквік: — Де мій лакей? Де мої друзі?
— Нема в тебе друзів. Ура! — і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.
Скільки часу точилася б ця сцена і як довго мусів би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї виплигнули старий Вордл і Сем Велер, а за п'ять хвилин всі були вже в екіпажі, витримавши сутичку з сільською владою.
— Біжіть до суду! — гукало за дванадцятко голосів.
— Біжіть собі, біжіть! — казав містер Велер, дряпаючись на передок. — Привітайте від мене — від містера Велера — суддю і перекажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так нехай він візьме нового.