Посмертні записки Піквікського клубу/VII

by Чарлз Дікенс

◀ VI

Посмертні записки Піквікського клубу Чарлз Дікенс пер.: Микола Іванов VII

VIII ▶

РОЗДІЛ VI

ДЕ ДОВЕДЕНО, ЩО ШЛЯХ СПРАВЖНЬОГО КОХАННЯ — НЕ ЗАЛІЗНИЦЯ

Тиха самотність Дінглі-Деля, наявність багатьох представниць гарного роду і увага та дбання, з якими вони до нього поставились, — все це сприяло розвиткові ніжних почувань, вкладених натурою в груді містера Тапмена і зосереджуваних тепер на одному любому об'єктові.

Був вечір. Ізабела й Емілія пішли прогулятися з містером Трандлем. Стара глуха леді заснула в своєму кріслі. Десь у кухні розлягалося низьке монотонне хропіння гладкого хлопця. Рум'яні служниці коло чорних дверей тішилися чудовою годиною та фліртуванням. В залі сиділа інтересна забута всіма парочка, що й сама забула про всіх і думала лише за себе.

— Я не полила ще своїх квіток, — сказала дівуля-тітка.

— Полийте їх тепер, — переконливим тоном порадив містер Тапмен.

— Ви застудитесь на вечірньому повітрі.

— Ні, мені корисно буде пройтись, — відповів містер Тапмен. — Дозвольте товаришувати вам.

Леді підправила трохи пов'язку, в якій лежала ліва рука містера Тапмена, вхопила його за праву руку й повела в сад. В кінці саду стояла альтанка, повита козячим листком, ясмином і стелюхами; один із тих тихих притулків, що їх людяні господарі споруджують для придоби павукам.

Тітка взяла велику поливайку, що лежала в альтанці, і намірювалась стати до роботи, але містер Тапмен затримав її й посадовив поруч себе.

— Міс Вордл! — сказав він.

Дівуля-тітка затремтіла так, що кілька камінців, які випадково потрапили в поливайку, загрюкали там, мов у дитячому брязкальці.

— Міс Вордл! — сказав містер Тапмен, — ви — янгол.

— Містер Тапмен! — скрикнула Рахіль і почервоніла, як її поливайка.

— Янгол, — повторив проречистий піквікець. — Я це добре знаю.

— Чоловіки завжди взивають жінок янголами, — жартівливо прошепотіла леді.

— Тоді хто ж ви? Або до чого ж мені вас порівняти? — відповів містер Тапмен. — Де бачив хто жінку, що хоч трохи була подібна до вас? Де-інде міг би я знайти таке незвичайне сполучення вроди й найкращих чеснот? Де мені шукати… о! — Тут містер Тапмен зробив павзу й стиснув руку, що тримала щасливу поливайку.

Леді повернула голову на бік.

— Чоловіки — такі дурисвіти, — ледве чутно промовила вона.

— Єсть поміж них і дурисвіти. Єсть! — викрикнув містер Тапмен. — Але не всі! Єсть, принаймні, один чоловік, що ніколи не зрадить; чоловік, що хотів би офірувати все своє існування вашому щастю, що живе тільки вашими очима, дихає лише вашими усмішками… людина, що ладна була б нести тягар життя для самої вас.

— Хіба ж можна знайти таку людину? — сумнилася леді.

— Можна! — скрикнув палкий Тапмен. — Її вже знайдено. Вона тут, міс Вордл! — І, раніш ніж леді встигла зрозуміти його наміри, містер Тапмен впав навколішки до її ніг.

— Встаньте, містер Тапмене! — сказала Рахіль.

— Ніколи! — була лицарська відповідь. — О Рахіль! — Тапмен схопив леді за руку, і поливайка впала на землю, коли він притискував пальці дівулі-тітки до своїх губів.

— Містер Тапмене, — сказала тітка, одвернувши голову, — я ледве можу підшукати слова, але… але ви для мене не зовсім байдужі.

Містер Тапмен звівся на рівні ноги, здоровою рукою оповив шию дівулі-тітки і обсипав її незліченними поцілунками, що їх по належній борні прийнято досить ласкаво. Трудно сказати, скільки їх дав би ще містер Тапмен, якби леді раптом не відскочила від нього, скрикнувши:

— Містер Тапмене, за нами назирають! Нас викрито!

Містер Тапмен озирнувся. Коло альтанки нерухомо стояв гладкий хлопець, уп'явшись у парочку своїми круглими очима. Проте найдосвідченіший фізіономіст не знайшов би на його нечулому обличчі й тіні цікавости або якої іншої пристрасти, що хвилює груди людські. Містер Тапмен дивився на хлопця, а хлопець витріщився на нього. І що більше споглядав містер Тапмен абсолютну байдужість, написану на виді хлопця, то глибше переконувався, що той або нічого не бачив, або не зрозумів того, що бачив. Нарешті, заспокоївшись, містер Тапмен спитав:

— Чого вам тут треба?

— Вечерю подано, сер, — зараз же відповів хлопець.

— Ви тільки но прийшли сюди? — звідався містер Тапмен, проймаючи його допитливим поглядом.

— Тільки но.

Містер Тапмен ще раз пильно глянув на хлопця, але той і очима не повів. Містер Тапмен узяв тітку під руку й подався додому. Гладкий хлопець ішов слідом за ними.

— Він нічого не знає, — шепонув він.

— Нічого, — погодилася тітка.

Ззаду них хтось ніби засміявся. Містер Тапмен миттю повернув голову. Ні! то не міг бути гладкий хлопець. На його відгодованому обличчі не було й слідів посмішки.

— Він, напевно, спав, — шепонув містер Тапмен.

— Я не маю жадного сумніву щодо цього, — відповіла тітка, і обидва весело засміялися.

Та вони помилилися. Уперше за свого життя гладкий хлопець не спав. Він бачив, і дуже добре бачив, все, що відбувалося в нього перед очима.

Підчас вечері ніхто не робив спроб зняти загальну розмову. Стара леді пішла спати; Ізабела Вордл присвятила себе виключно містерові Трандлю; всю увагу тітки звернено на містера Тапмена, а Емілія заносилась думками до якогось далекого об'єкта, можливо — до містера Снодграса.

Дзиґарі вибили одинадцяту… дванадцяту, а джентлмени все ще не поверталися. На видах у всіх можна було прочитати замішання. Чи не спинили їх та пограбували дорогою? Чи не послати людей з ліхтарями по всіх шляхах, якими вони могли проїздити? А мабуть… А ось вони! Чого це вони так запізнилися? Якийсь чужий голос! Кому міг би він належати? Всі кинулись до кухні, через яку ввійшли гульвіси, і відразу зрозуміли правдивий стан речей.

Містер Піквік, з руками в кишенях і капелюшем на лівому оці, стояв, приткнувшись до буфету, похитуючи з боку на бік головою і без ніякої видимої причини безперестанку складав найлагідніші та найдобротливіші ухмилки. Старий містер Вордл, з червоним обличчям, вчепився в руку незнайомого джентлмена і, присягаючись, запевняв його своєї вічної дружби. Містер Вінкл, підтримуваний дзиґарями, слабким голосом прикликав прокляття на голову кожного, хто насмілиться запропонувати йому лягати спати. А містер Снодграс впав на стілець і сидів з виразом безнадійного розпачу в кожній рисі свого обличчя.

— Що з вами трапилося? — одноголосно спитали всі три леді.

— Нічого, — відповів містер Піквік. — Все… все гаразд… гаразд… кажу я, Вордле… все… чи не все?..

— Правда ваша, — згодився веселий господар. — Оце, мої любі, мій друг містер Джінгл… друг містера Піквіка… за… завітав трохи… д… до нас.

— А що скоїлося з містером Снодграсом? — занепокоїлась Емілія.

— Нічого, мадам, — оповідав Джінгл. — Обід по крикеті… знамените товариство… надзвичайні пісні… старий портвайн, клярет… добре… дуже добре, вино, мадам.

Гладкий хлопець не спить

— Це не вино, — запротестував містер Снодграс переривчастим голосом. Вино ні при чому. Це — сімга. (В подібних випадках вино завжди буває ні при чому).

— Ішли б, мабуть, вони краще спати, мадам, — сказала Ема. — Двоє наших хлопців могли б однести джентлменів на гору.

— Я не хочу йти на гору, — рішуче промовив містер Вінкл.

— Нема такого хлопця, що спромігся б однести мене, — з гордістю заявив містер Піквік і знову почав усміхатися.

— Ура! — пікнув містер Вінкл.

— Ура! — підхопив містер Піквік, гепнув капелюша на підлогу, потім нерозважливо швиргонув на середину кухні свої окуляри й вибухнув реготом, задоволений із своїх жартів.

— Дайте… нам ще одну… п… пляшку! — закричав містер Вінкл, почавши грімким і закінчивши ледве чутним голосом. Голова йому схилилась на груди, і, висловлюючи непереможне рішення не лягати та щирий жаль, що не „покінчив ранком старого Тапмена“, він заснув. Двоє молодих велетнів під керівництвом гладкого хлопця віднесли Вінкля в його апартаменти, після чого тому ж таки хлопцеві доручив свою особу й містер Снодграс. Містер Піквік прийняв запропоновану йому містером Тапменом руку і зник тихомирно, усміхаючись ще лагідніш, ніж звичайно, а містер Вордл, попрощавшися з усією родиною так зворушливо, ніби його вели на страту, ласкаво згодився на допомогу з боку містера Трандля й пішов на гору, надаремно силкуючись прибрати поважного вигляду.

— Сороміцька сцена! — обурено промовила тітка.

— Огидлива! — підтримали її обидві молоді леді.

— Жахлива, жахлива! — приєднався до них і містер Джінгл, що пляшки на півтори випередив своїх компаньйонів. — Неприємне видовисько… дуже.

— Що то за мила людина! — шепонула містеру Тапменові тітка.

— І до того ж гарна! — додала Емілія Вордл.

— О, безперечно! погодилася тітка.

Містер Вардл і його приятелі під впливом „сімги“

Наступного дня невтомний Джінгл устав спозаранку і, поки його компаньйони, знесилені вчорашньою гульнею, ще спали, подвизався за ранішнім сніданком, поставивши собі за мету звеселити ввесь дім. Зусилля його були дуже вспішні, бо навіть глуха стара леді зажадала, щоб два його найкращі дотепи переказали їй у говірну трубку, і ласкаво зауважила, що він (тобто Джінгл) — безсоромний хлопець, і з цією думкою зараз же погодились усі її родичі.

Погожими літніми ранками стара леді звичайно гуляла й доходила до альтанки, де оце допіру визначився містер Тапмен. Проводжав стару до альтанки гладкий хлопець, що, залишивши її там саму, за півгодини повертався й відводив додому. Списана церемонія повторювалась з усією точністю протягом трьох літ, і стара була не мало здивована, побачивши, як того дня гладкий хлопець, замість залишити її та піти геть, одійшов на кілька кроків назад, пильно роздивився на всі боки, а потім з надзвичайно таємничим виглядом наблизивсь до неї.

Стара леді була ляклива, як більшість жінок, і спершу подумала, що пухкий хлопець збирається силоміць забрати в неї гаманець з дрібними грошима. Вона хотіла була крукнути на ґвалт, але старечі недуги здавна вже позбавили її змоги кричати. Отже, стара з почуттям невимовного жаху спостерігала всі рухи хлопця, надто коли він, щільно підійшовши до неї, гукнув їй у саме вухо, здавалося, загрозливим тоном.

— Місіс!

— Ну, Джо! — промовила, тремтячи вся, леді. — Я завжди була тобі доброю господинею, Джо. З тобою поводились якнайкраще. В тебе ніколи не було багато роботи і ти завжди мав хороший харч.

Нагадування про харч розчулило хлопця, і він удячно відповів:

— Я знаю це все.

— То чого ж тобі тепер треба? — вже сміливіш запитала леді.

— Я хочу вразити вас на смерть.

Такий спосіб висловлювати вдячність здався старій леді занадто кровожерним, а що вона не знала, як саме буде досягнено таких наслідків, то до неї повернулися всі її попередні страхи.

— Як думаєте, що бачив я вчора в цій альтанці?

— Боже милий! Що? — скрикнула стара леді, перелякана врочистим тоном обіймистого хлопця.

— Чужий джентлмен — той, що руку йому прострілено — обіймав і цілував…

— Кого же, Джо? Сподіваюся, не нашу служницю.

— Гірше, мадам, — закричав хлопець.

— І не якунебудь з моїх унучок?

— Ще гірше.

— Ще гірше, Джо? — здивувалась стара, думаючи, що дійшла вже границь нещастя людського. — Так кого же? Я доконче мушу це знати.

Гладкий хлопець озирнувся і гаркнув у саме вухо старої:

— Міс Рахіль.

— Що? — зойкнула леді. — Скажи голосніш.

— Міс Рахіль! — загримів хлопець.

— Мою дочку!..

Хлопець захитав головою, і щоки йому затрусились, як бляманже.

— І вона стерпіла це? — згукнула леді.

— Я бачив, як вона сама цілувала його, — і лиховісна усмішка скривила губи хлопця.

Трапилося так, що саме на той час коло альтанки гуляв містер Джінгл. Він чув, як хлопець гукав: „місіс!“ спинився послухати, що буде далі. На це в нього були три причини. Поперше, він був з натури цікавий і нудився світом; подруге, не мав ані трохи сумління і нарешті — круг його росли густі кущі.

Якби з своєї схованки містер Джінгл міг бачити вираз, якого набуло обличчя леді, він, напевно, розсміявся б і тим виявив себе. Але він не розсміявся, а уважно слухав. До його вух долітали уривки гнівливих фраз: „Як, без мого дозволу! У такому віці! Нещасна я! Могла б дочекатись, коли я вмру“. Потім він чув, як затріщала під ногами хлопця жорства. Джо пішов, і стара залишилась сама.

Може, це був незвичайний збіг обставин, але факт, що за п'ять хвилин по прибутті на Мейнорську ферму містер Джінгл вирішив, не гаючи часу, облягти навколо серце дівулі-тітки. Він був досить кметливий і спостеріг, що його невимушені маніри не були неприємні об'єктові його нападу, і до того ж мав підстави гадати, що в тітки єсть найкраща з жіночих чеснот — гроші.

Заглибившись у міркування з приводу цього, Джінгл під захистом згаданих кущів виповз із своєї схованки і побрався додому. Доля, здавалось, опікувалася ним. Містер Тапмен і решта джентлменів саме вийшли з саду, а молоді панни, як йому було відомо, гуляли після сніданку.

Двері в їдальню були причинені. Він зазирнув туди. Тітка сиділа й виплітала на дротах. Джінгл кахикнув. Вона глянула на нього й посміхнулася. Нерішучість небула в числі прикмет містера Джінгля. Він таємничо поклав пальця на губи, ступив у кімнату й зачинив двері.

— Міс Вордл, — сказав містер Джінгл з удаваним запалом, — вибачте сміливість… недовга знайомість… нема часу для церемоній… все викрито.

— Сер! — промовила тітка, вражена несподіваним з'явленням і не певна, чи сповна він розуму.

— Тихо! — сказав містер Джінгл театральним шепотом, — гладкий хлопець… обличчя, як пудинг… круглі очі… мерзотник! — Тут він промовисто трухнув головою, а тітка затремтіла з переляку.

— Ви, я думаю, маєте на оці Джозефа? — спитала леді, силкуючись здаватись спокійною.

— Так, мадам… клята штука той Джо… зрадливий собака Джо… розказав старій леді… леді розлючена… аж нетямиться… альтанка… Тапмен… цілував і обіймав… і всяка штука… Га, мадам! га?

— Містер Джінгл, — сказала тітка, — якщо ви прийшли сюди ображати мене…

— Ні в якім разі, — одповів Джінгл, — підслухав розмову… прийшов попередити вас про небезпеку… запропонувати свої послуги… запобігти скандалові. Ніколи й на думці не мав… думаєте — образа… зараз уходжу, — і він повернувся, ніби наміряючись здійснити загрозливу обіцянку.

— Що ж мені робити? — ревно ридала тітка. — Мій брат озвіріє.

— Безперечно, — погодився Джінгл, — лютуватиме.

— О, містер Джінгл, що маю я робити? — скрикнула тітка в другому нападі розпачу.

— Скажіть, що то йому приснилося, — зимно порадив Джінгл.

Промінь надії майнув у серці тітки. Джінгл помітив це і скористався з вигід свого становища.

— Пху, нічого легше… поганий хлопчисько… чарівна жінка… хлопця відбатожити… вам повірять… справі край… все гаразд.

Чи то можливість уникнути прикрих наслідків од відкриття хлопця, чи то комплімент „чарівна жінка“ спричинилися до того, але міс Рахіль зашарілась і вдячно глянула на Джінгля.

Хитрющий джентлмен глибоко зідхнув, на пару хвилин утупив очі в обличчя тітки, мелодраматично здригнувся й раптом одвів свій погляд.

— Ви, здається, нещасні, містер Джінгл, — співчутливим тоном промовила тітка. — Чи не можу я на вдячність за вашу допомогу спитати про причину й постаратись полегшити ваше горе?

— А! — скрикнув містер Джінгл, знову здригнувшися. — Полегшити… полегшити мої муки, обдаровуючи любов'ю людину, нечулу до свого щастя… людину, яка й тепер уже накидає оком на племінницю, створіння, що… та ні! Він мені друг; я не хочу виявляти його хиби. Прощайте, міс Вордл! — Закінчивши цю промову, найскладнішу, що будьколи доводилось йому виголошувати, містер Джінгл підніс до своїх очей рештки вищезгаданої хусточки й пішов до дверей.

— Стійте, містер Джінгл, — спинила його тітка, — Ви натякнули на містера Тапмена. Я прошу пояснити ваш натяк.

— Ніколи! — викрикнув містер Джінгл своїм професійним (тобто театральним) тоном. — Ніколи! — і на ознаку того, що не хоче дальших запитань, підсунув стілець до крісла тітки й сів на нього.

— Містер Джінгл, — сказала леді, — я прошу, я благаю… якщо ви знаєте якусь жахливу тайну, що стосується містера Тапмена, одкрийте її.

— Чи можу ж я, — промовив Джінгл, не відводячи очей од обличчя міс Рахіль, — чи можу я бачити… любе створіння… жертва безсердечної зажерливости!

Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуваннями, а потім тихо сказав:

— Містер Тапмен шукає тільки ваших грошей.

— Негідник! — верескнула обурена тітка (сумніви містера Джінгля було розвіяно — вона мала гроші).

— Ще більше, — вів далі Джінгл, — кохає іншу.

— Іншу! — зойкнула леді. — Кого?

— Коротенька дівчина… з карими очима… небога Емілія. — Запала мовчанка.

Коли в цілому світі й був хтось, кого тепер тітка смертельно й щиро ненавиділа, то це була Емілія. Обличчя й шия її почервоніли, вона, не кажучи ні слова, зневажливо хитнула головою й сказала:

— Не може бути. Я не вірю цьому.

— Попильнуйте їх.

— Буду, — відповіла тітка.

— Як він на неї дивиться.

— Буду.

— Як він говорить із нею.

— Буду.

— Сьогодні за обідом він сяде коло неї.

— Нехай.

— Він говоритиме їй компліменти.

— Нехай.

— Буде віддавати всю свою увагу.

— Нехай.

— І зневажатиме вас.

— Мене! — охнула тітка. — Він — мене! — і леді затремтіла від гніву й ревнощів.

— Тоді ви переконаєтесь? — спитав Джінгл.

— Переконаюся.

— І помститесь?

— Так.

— Ви відмовитесь од нього?

— Назавжди.

— І візьмете когось іншого?

— Так.

— Візьмете?

Містер Джінгл упав навколішки, простояв так п'ять хвилин і встав лише тоді, як тітка обіцяла покохати його за умови, що він попередньо виведе на світ мітера Тапмена.

Подати докази мусив був містер Тапмен, і він подав їх уже за обідом. Тітка ледве няла віри своїм очам. Містер Тресі Тапмен, сівши поруч з Емілією, шепотів, зідхав і всміхався наввипередки з містером Снодграсом. Ні слова, ні погляду не кинув він тій, що тільки вчора ввечері слухала його освідчення.

„Кляте хлопча! — думав містер Вордл, що чув усю історію від своєї матері. — Кляте хлопча! Він, напевно, спав, і все йому примарилось“.

„Зрадник! — думала дівуля-тітка. — Милий містер Джінгл не обдурив мене. О, як ненавиджу я цього падлюку!

Нижченаведені рядки мають пояснити читачеві таку, здавалося б, непоясненну зміну в поведінці містера Тапмена.

Час — вечір. Місце дії — сад. По одній з алей гуляють дві постаті. Одна скорше — коротка й огрядна; друга — довга й худорлява. То були містер Тапмен і містер Джінгл. Розмову зняла огрядна фігура.

— Ну, як це в мене вийшло?

— Розкішно… надзвичайно… я сам не зіграв би краще… повторіть ще завтра… щовечора, поки я не скажу.

— Рахіль хоче, щоб я робив так саме й далі?

— Звичайно… це їй не до вподоби… але так треба… щоб не збуджувати підозри… боїться брата… каже, що безпорадна… ще кілька день… обдурите старих… нарешті — щастя.

— Вона нічого не переказувала?

— Кохає… страшенно… незмінно любить… Що переказати від вас?

— Любий друже, — стиснув „приятелеві“ руку, нічого не підозрюючи, містер Тапмен, — скажіть їй, як гаряче я її кохаю, як важко мені не бути з нею. І скажіть також, що я виконаю її бажання й захоплююсь її розумом і обачністю.

— Перекажу. Більше нічого?

— Нічого. Додайте лише, що я мрію про той час, коли назову її своєю і коли будь-які тайни будуть зайві.

— Неодмінно, неодмінно. Все?

— О друже мій, — містер Тапмен знову стиснув приятелеві руку, — прийміть мою палку подяку за вашу некорисливу ласку і вибачте, що я, нехай у думках, міг мати вас за свого конкурента. Чи спроможусь я колись оддячити вам?

— Не будьмо за це балакати, — перебив йому мову містер Джінгл. Він на мить спинився, ніби щось згадуючи, а потім сказав: — А, до речі, чи не могли б ви позичити мені десять фунтів?… Особиста справа… За три дні поверну.

— Можу, — відповів, розчулившися, містер Тапмен. — Кажете, на три дні?

— Тільки на три… тоді все влаштується.

Містер Тапмен одрахував десять фунтів, поклав їх на долоню приятелеві. Той сунув їх, монета по монеті, в кишеню, і вони повернули додому.

— Будьте ж обачні, — сказав містер Джінгл, — жадного погляду.

— Ні слова, — відповів містер Тапмен.

— Ні складу.

— Ні звуку.

— Всю увагу племінниці… жорстоко щодо тітки… єдиний спосіб обдурити всіх.

— Прикладу всіх зусиль, — пообіцяв містер Тапмен.

— І я теж, — сказав до себе містер Джінгл, коли вони входили в кімнати.

Ввечері обідня сцена повторилася, і так було протягом трьох день. На четвертий день господар був у чудовому настрої, бо пересвідчився, що ніяких підстав обвинувачувати містера Тапмена нема. Добре почував себе й містер Тапмен, бо Джінгл казав йому, що справа йде до розв'язання. Те саме можна сказати й про містера Піквіка, що зрідка почував себе інакше. Не так було з містером Снодграсом — він ревнував до містера Тапмена. Раділа й стара леді, виграваючи ввесь час у віст. Раділи й містер Джінгл, і міс Вордл з досить важливих причин, за які мова мовитиметься в найближчому розділі.