Посмертні записки Піквікського клубу/IV
| ◀ III | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов IV |
V ▶ |
|
|
Другого ранку вся людність Рочестера й околишніх міст встала ще вдосвіта і в збудженому настрої. На той день було призначено великий огляд війська. Орляче око начальника округи мало проінспектувати вправи півдванадцятка полків. Споруджено тимчасову фортецю. Військо мало атакувати та взяти її. Передбачалося, що будуть запалювати міни.
Містер Піквік з компаньйонами стали в першому ряді юрби, що виповнила поле, і терпляче чекали, коли почнуться маневри. Люду раз-у-раз тіснішало, і зусилля, яких вони докладали, щоб утриматись на своїх місцях, вимагали від них пильної уваги. То натовп натискував на спини, і містера Піквіка жбурляло на кілька ярдів уперед із швидкістю, що зовсім не пасувала до його статечного вигляду. То жартівливі джентлмени, навалившися на містера Снодграса й завдавши йому пекельних мук, питалися, куди він лізе. Містерові Вінклеві, що висловив обурення таким нахабним нападом, хтось ззаду насунув кулаком капелюша на самі очі й попросив ласкаво заховати свою голову в кишеню. Такі та й інші практичні дотепи разом із незрозумілим заником містера Тапмена робили їхнє становище скорше невигідним, ніж приємним.
Нарешті низький гомін багатьох голосів пройшов по юрбі, як завжди буває, коли настає те, чого довго сподівались побачити. Всі очі повернулись до брами фортеці. Ще кілька хвилин пожадливого чекання — і в повітрі весело замайоріли стяги, заблищала проти сонця зброя, і колона по колоні почали виходити на рівнину. Часті спинялися і шикувалися. По рядах перебігли слова команди, віддаючи ясу, брязнули рушниці, і перед фронт у супроводі полковника Балдера й численного офіцерства прискочив начальник військової округи. Враз ударили всі оркестри; всі коні стали диба, посунулись назад і замахали хвостами. Собаки брехали, юрба вищала з захоплення, військо стояло струнко, і, скільки кинути оком, бачити було тільки довгу алею червоних мундирів і білих штанів.
— У нас чудове місце, — зауважив, озирнувшись, містер Піквік. Натовп круг них потроху розсіявся, і наші піквікці були майже самі.
— Чудове! — озвалися в одне містер Снодграс і містер Вінкл.
— Що це вони тепер роблять? — спитав містер Піквік, дивлячись у прозорну трубу.
— То вони… вони… здається… вони, здається, наміряються стріляти, — одповів містер Вінкл, міняючись на виду.
— Дурниця! — сказав містер Піквік.
— А мені теж здається, що вони хочуть стріляти, ствердив містер Снодграс, трохи збентежений.
— Не може бути, — одмовив містер Піквік. Ледве встиг він вимовити ці слова, як всі шість полків піднесли рушниці, ніби мавши одну для всіх мету, а за ту мету — піквікців, і випалили разом.
За таких одповідальних обставин перед спустошливим огнем сліпих набоїв, зморений операціями війська, що новий загін його з'явився в противному кінці поля, містер Піквік виявив цілковиту витриманість і самовладання, властиві всім великим розумам. Він схопив містера Вінкля за руку і, примостившися між цим джентлменом і містером Снодграсом, поважно повчав їх, що, як не рахувати можливости оглохнути, іншої безпосередньої небезпеки в цій стрілянині немає.
— А уявіть собі, що якийсь салдат помилково зарядить свою рушницю не сліпим набоєм, — сказав містер Вінкл, блідий на саму згадку про такий випадок. — Я чув, як щось просвистіло в повітрі коло мого вуха.— Мабуть, нам слід було лягти на землю? — запропонував містер Снодграс.
— Ні, ні; покищо це зайве, — одмовив містер Піквік. Губи йому ніби тремтіли, щоки помітно пополотніли, але жадного слова страху не злетіло з уст цього безсмертного мужа.
Містер Піквік мав рацію — стрілянина припинилася. Та скоро він повіншував себе з правильністю своїх передбачень, як якийсь новий рух позначився в рядах війська. Чути було хрипкі слова команди, і раніш, ніж будь-хто з товариства встиг збагнути значіння маневру, всі шість полків, наставивши рушниці, удвоє швидшим проти звичайного кроком лавою сунули на те місце, де стояв містер Піквік із приятелями.
Друга частина війська, що з'явлення її на полі так збентежило містера Піквіка кілька секунд тому, мала відбити удавану атаку на фортецю. В наслідок цього наші піквікці несподівано опинилися між двома довгими шерегами салдатів. Один із них бігцем наступав, а другий готувався рішуче обороняти свої позиції.
— Гей! — кричали офіцери загону, що наступав.
— Геть з дороги! — гукали офіцери загону, що оборонявся.
— Куди ж нам іти? — волали зворушені піквікці.
— Геть, геть, геть! — була єдина відповідь. На мить сталося щось дике: важкі кроки тисяч ніг, жахне струсіння, приглушений сміх півдванадцятка полків пройшли понад ними, а в повітрі метлялись підошви знятих догори чобіт містера Піквіка.
Перше, що стало перед очима містера Снодграса, коли він, встругнувши разом із містером Вінклем поневільного піруета, сів на землю й почав жовтою хусткою запиняти кров з носа, був його шановний лідер, що на деякому віддаленні гнався за своїм капелюшем.
Повівав доволі буйний вітер, і капелюш містера Піквіка котився спереду нього, немов на перегонах. Вітер віяв, містер Піквік задихався, капелюш котився все далі та далі, стрибаючи наче той дельфін між бурхливими хвилями. Він, певне, зовсім зник би, і містер Піквік думав уже віддати його на волю долі, коли щасливий випадок спинив біг утікача.Містер Піквік, як ми сказали, був уже цілком виснажений гонитвою і збирався відмовитись од ловів, коли капелюш наткнувся на колесо ланда, яке було в числі шести інших екіпажів, що витяглись в одну лінію саме на тому місці, до якого мчав капелюш. Скориставшися з нагоди, містер Піквік стрілою кинувся наперед, заволодів своєю власністю, осадив її собі на голову й спинився, щоб звести дух. Не минуло й півхвилини, як він почув своє ім'я, вимовлюване голосом, в якім містер Піквік одразу впізнав голос містера Тапмена, а глянувши вгору — вздрів картину, що вразила й звеселила його.
В одкритому ланді, од якого, аби вільніш почувати себе серед натовпу, відпрягли коні, стояв огрядний старий джентлмен, дві молоді панни в шарфах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн — і містер Тампен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до ланда був примоцьований кіш величезного розміру, — один з кошів, що в спостережливому мозкові викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином, — а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець, якого кожен, навіть малоуважливий, доглядач одразу й непомильно визначив би як офіційного розподільчого тих благ, що містилися в коші.
Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень озвав його:
— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен. — Лізьте сюди. Мерщій!
— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас, — сказав огрядний джентлмен. — Джо! Знову заснув, кляте хлопчисько! Джо, спусти підніжок. — Гладкий хлопець не кваплячись скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверчата. На цей момент до ланда підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.
— Місця вистачить на всіх, панове, — сказав огрядний джентлмен. — Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу. — Він простяг руки й допоміг улізти в ландо спершу містерові Піквікові, а потім.jpg)
— Дуже радий бачити вас, панове, — сказав огрядний добродій. — Я добре знаю вас, дарма що ви навряд чи пригадуєте мене. Я кілька вечорів перебув у вашому клубі; побачив сьогодні містера Тапмена і вельми радий, що стрівся з ним. Як проживаєте, сер? Виглядаєте ви непогано.
Містер Піквік подякував і стиснув руку огрядному джентлменові.
— А ви, сер? — з отецькою дбайливістю звернувся той до містера Снодграса. — Чудово? Га? Хороше, дуже хороше. А ваше здоров'я, сер? (до містера Вінкля). Дуже радий бачити вас усіх у доброму здоров'ї. Мої дочки, панове; мої дівчата. А це моя сестра — міс Рахіль Вордл. Теж дівча, але не дитинча; га, сер? — огрядний добродій ткнув містера Піквіка ліктем у бік і зайшовся добродушним реготом.
— Годі, братіку! — сказала міс Вордл, непохвально посміхаючись.
— Та це ж достеменна правда, і ніхто не може її заперечувати, — настоював на своєму огрядний джентлмен. — Вибачте, панове, це — мій друг містер Трандл. А тепер, коли всі ви знайомі, давайте влаштовуватись вигідніш і будемо дивитись на маневри. — Огрядний джентлмен наклав окуляри, містер Піквік втупив очі в прозорну трубу, і, ставши в екіпажі, товариство почало дивитись на військові вправи.
— Джо, Джо! — згукнув огрядний добродій по тому, як фортецю було взято, а обложники й обложені посідали обідати. — А, кляте створіння, заснув знову! Будь ласка, сер, вщипніть його за ногу, прошу. Тільки це й може його розбудити. Дякую; розв'язуй коша, Джо!
Гладкий хлопець, що ногу його стиснуло між великим і вказівним пальцями містера Вінкля, скотився з передка й заходивсь розпаковувати кіш значно швидше, ніж можна було думати.
— Тепер треба потіснитись трохи, — сказав містер Вордл.
Замінявшись жартами про пожмакані дамські рукава й висловивши не раз дотепне бажання, щоб жінки сіли на коліна чоловікам, товариство сяк-так розташувалось у ланді, і містер Вордл почав передавати всім різні потрібні речі, беручи їх од Джо, який з цією метою сп'явся на задок екіпажа.
— Ножі й виделки, Джо! Тепер тарілки! Джо, давай дичину! Клятий хлопець, знову спить! — Діставши жартівливого стусана палкою по голові, хлопець не без труднощів прокинувся. — Тепер подавай їсти!
В останніх словах було щось, що підбадьорило ситого хлопця. Він раптом схопився, і його сонні очі, ледве помітні за опасистими щоками, кидали пожадливі погляди на їстивне, що його він почав обіруч витягати з коша.
— Ну, мерщій! — скорив містер Вордл, бо хлопець задивився на каплуна і, здавалось, не міг розлучитись із ним.
— Так! Тепер язик! Тепер пиріг з голубами! Обережно! Шинку й телятину! Не забудь омари! Вийми з серветки салату!
— Чудний хлопець! — зауважив містер Піквік. — Що, він завжди так швидко засинає?
— Засинає! — сказав старий джентлмен. — Завжди спить! Уві сні робить, а коли услуговує до столу, то ще й хропе.
— Надзвичайна натура! — здивувався містер Піквік.
— А звичайно, що чудний, — відповів містер Вордл. — Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би утеряти його ні за що в світі. Він — справжнє природне диво. Ну, Джо, забирай тарілки та відкоркуй ще одну пляшку!
Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибку пирога, що її він почав жувати перед тим як заснув востаннє, спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд і залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажа; хлопець сів на передок, окуляри та прозорну трубу знову пущено в дію, і військові вправи відновилися. Знову ойкали та верещали жінки, гримали та торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і салдати розійшлися по касарнях.
— Отже, — сказав старий джентлмен, стискуючи руку містерові Піквікові й підсумовуючи попередні розмови, — отже, завтра ви в нас будете.— Дуже можливо, — одповів містер Піквік.
— Адресу ви знаєте?
— Мейнорська ферма, Дінглі-Дел, — сказав містер Піквік, глянувши в свою записну книжку.
— Правильно, — погодився старий джентлмен. — Майте на увазі, що менше, ніж за тиждень, я вас не випущу, але покажу все, на що слід подивитися. Коли вже ви хочете пожити на селі, приїздіть до мене. Матимете села досхочу. Джо! Клятий хлопець знову спить. Джо, поможи Томові запрягти коні.
Коні запрягли; фурман сів на своє місце; гладкий хлопець — на своє; ще останні привітання — і ландо покотило. Піквікці обернулись, щоб ще раз глянути на нього. Сонце сідало і, кидаючи своє проміння на їхніх нових знайомих, освітило й постать гладкого хлопця. Голова йому звисла на груди, і він знову заснув.