Вікіджерела

Політичні пісні украјінського народу XVIII–XIX ст./I/Увод

< Політичні пісні украјінського народу XVIII–XIX ст.‎ | I

УВОД.

Пісні, котрі печатаутьсьа далі, в цьому першому розділі, тісно счепльујутьсьа одна з одноју ј усі вкупі складајуть одно ціле, мальујучи дольу Товариства Запорожського од 1709 до 1739 р.: рујіну Старојі Січі москальами, переход запорозців до шведів (1709), пробуваньньа січовиків на Туречині (1709–1710) ј під кримськоју протекціјеју, в Олешках (1711–1733) потім поворот јіх під руку царства Россіјського ј перші по тому походи на послузі тому царству (1734–1739). Пісні ці, коли не всі цілком, то в великіј части варјантів, котрі појасньајуть один одного, печатајутьсьа в першиј раз[1] і через те проливајуть нове світло на житьтьа запорозців того часу ј на јого вагу дльа всього народу украјінського ј примушујуть перемінити більшу частину думок, јакі звичајно вживајутьсьа про те в письменстві.

Ці звичајні думки про т. зв. Олешковських січовиків не далеко одіјшли од тих, котрі написали самі ті січовики в тих грамотах, шчо вони послали в 1733–34 рр. до цариці Ганни ј до давнього свого гетьмана Пилипа Орлика. В цих листах запорозці називали свіј розбрат з Москвоју «преступленіями, якіи, будучи зъ препростого свого козацкого ума и невѣжества, за поводомъ и указомъ покойнаго Мазепы, сотворили», — а своју нову згоду з московським урьадом називали «покутоју давнього гріха»[2].
Такі слова, котрі зовсім звичајні в листі до московськојі цариці, або в листі до чоловіка, з котрим запорозці не хотіли вже мати діла, підіјшли до смаку вірнопідданним вченим в Россіјі, ј на них ті вчені збудовали ввесь огльад такого діла, јак розбрат Товариства Запорозського з Царством Московським, а потім згоду між ними: мовльав, перше согрішили, а потім покајались. Одвітно до цього погльаду, історик Новојі Січі, д. Скальковськиј, зве часи того розбрату најстиднішчими часами з усіјејі історіјі запорозськојі. Ціјеју причиноју украјінські вчені појасньали таку дивну річ, шчо про цьу добу запорозськојі історіјі звісно так мало пісень; мовльав, самі запорозці жалкували на своју незгоду з Москвоју ј устидались својјх вчинків, то ј не співали про них, — а народ на Вкрајіні теж і собі, проклинајучи Мазепу, не шанував і јого товаришів в ізміні проти царьа Восточного, православного. Недостача народніх пісень про запорозців цього часу так уражала вчених украјінців, шчо вони зважились поправити јіјі пісньами власного злогу, котрі вони печатали, јак мов би то мужицькі. (Див. Прилогу II, на стор. 129–130).

А про те, перш усього, пісні про запорозців цього часу таки льубісінько були ј јесть в народі шче ј доси, та тільки або не були досі ні зібрані, ні зведені до купи, або не були вијаснені через те, шчо іх не вірно порахавано між пісні пізнішчого часу, — то б то пісні про рујіну Січі в 1709 р. ј про переход запорозців в Туречину в 1709–1711 рр. пораховано було між пісні про рујіну Січі в 1775 р. ј про тодішньу јіх виходньу (јак кажуть потомки запорозців на Дунају) в Туречину ж. Остатнье случилось через те, шчо в теперішніх варјантах дејакі пісні про запорозців 1709 і 1775 р. переплутались, або вірші старішчих пісень пішли на будівльу пісень новішчих. Коли тепер виходить, шчо пісень про запорозців у часи розбрату јіх з Москвоју в 1709–1733 рр. можна ј доси шче набрати чимало, — то це вже одно наводить на думку, шчо доба цьа зовсім не така бридка дльа нашого народу ј не така стидка сама по собі, јак думали перше вчені льуде. Приложивши ж ці пісні до того, шчо нам звісно з письменних показів про житьтьа Товариства Запорозського перед 1709 р. ј опісльа, мусимо признати, шчо ј причини розбрату і потім згоди січовиків з Москвоју були далеко вважливішчі ј глибчі, ніж гріх та кајатьтьа.

«Ізміна» запорозців московському царству в 1709 р. вкупі з Мазепоју настала післьа довгојі јіх суперечки з тим царством і самим Мазепоју, котриј довго не тільки держав руку того царства, а шче ј сам підбивав јого проти запорозців, котрі з свого боку дуже не терпіли Мазепу. Цьа суперечка запорозців з Москвоју, котра почалась шче з 1667 р., діло тим вважливішче, шчо вона наступила післьа доволі довгојі доби, коли запорозці стојали за царство московське проти ізмінників, подібних Мазепі. Причини цього, мов би безтолкового, з препростого розуму, перебіганьньа запорозців з одного боку на другиј добре појасньајутьсьа јіх листами од самого приступу Украјіни до Москви (1654) та тільки, на жаль, на ті листи мало звертајуть уваги історики, јак через те, шчо вони звичајно більш вважајуть на војацкі діла, а надто в справах козацьких, — ніж на думки громадські, так і через те, шчо звичајно історіју Запорожьжьа росказујуть по шматкам, коли јіјі нагадајуть справи Гетьманшчини, або Городовојі Украјіни, не вважајучи на те, шчо Запорожьжьа, або Низ, була крајіна, хоч і зрідненна ј привјазана до Городовојі Украјіни, та все таки осібна по својому господарству, по својім порьадкам і потребам, а через те ј заслугује осібнојі історіјі.

Звісно, ми не можемо тут широко розмовльати про ті запорозські листи, — та все таки нагадајемо најголовнішче, шчоб ліпше можна було зрозуміти пісні ј вірші цього розділу.

В 1657 р., старшина на Городовіј Украјіни запримітила, шчо московськиј урьад тьагне до того, шчоб знишчити, хоч помалу, ті вольности украјінські, на котрих умовились козаки з царем в 1654 р. за Богдана Хмельницького, ј почала дбати об тім, шчоб помиритись з Польшчоју, вимовивши дльа Украјіни більші вольности.[3] Запорозці не похвальали такојі думки ј писали так до гетьмана Виговського: «Що ежели такъ учинити мѣете непремѣнно, то вѣдайте зачасу, ижъ мы войско Низовое Запорожское въ томъ волѣ Вашой послѣдовати не будемъ, и титулу измѣннического на славное имя наше наволѣкати не хощемъ. Да и самъ Вашъ-Мость Мосцѣ Панъ изволитъ тилко разсмотрѣти и совершенно уважити, подъ которимъ Монархою лутшого себѣ впередъ можемъ надѣятися пожитія? чи подъ единовѣрнимъ Православнимъ Государемъ Царемъ Московскимъ, котрого еще ни въ чемъ не оскорбили, чили подъ иновѣрною, Римской отступнической релѣгіи и заблужденія сущею, короною Полскою, отъ насъ зѣло раздраженною и оскорбленною, мѣемъ безъ вонтпливости свои прошлого благополучія опредѣляти и записовати термѣни. Товариство наше Низовое охотницкое, на службѣ его Монаршой военной въ Литвѣ и въ Инфлянтахъ бывшое, и отъ толъ до Сѣчи повернувшое, великою отъ Великоросіяновъ себѣ явленною хвалятся ласкою и любовію; якой ми и впередъ отъ нихъ, а барзѣй отъ добронравного и благосердного отца и добродѣя нашого, Его Царского пресвѣтлого Величества, чаемъ и несумѣнно надѣемся, готови будучи и сами за его привисокую Монаршую честь и Православное Государство, противъ всякого непріятеля его зостановлятися, и здоровья нашого не щадѣти. Ежели теди Ваша Мость Мосць Панъ усмотрѣлъ що зъ сторони Его Величества ку себѣ и ку отчузнѣ нашой неполезное, то можешъ безъ премѣненія своей вѣрности, чрезъ пословъ своихъ и тое къ Его Пресвѣтлому Величеству зо всѣмъ войскомъ Запорожскимъ и народомъ Малоросійскимъ суплѣковати и просити, и надѣемся же не тилко въ великомъ, но и въ найменшомъ желаніи и прошеніи Вашомъ, Его Царское Пресвѣтлое Величество благодати своея Монаршія отректи не изволитъ; аиле уважаючи тое, же и отъ насъ, всего войска Запорожского, крѣпка и издавна вожделенная Его богохранимой Православной державѣ, отъ враговъ креста Господня Турковъ и Татаровъ, станула защита и охрана; и не возможетъ уже отселе тотъ общій непріятель Христіянскій, своими многочисленними силами, въ Его Царскую державу (якъ предъ симъ бывало) безпечне вкрочати, и своихъ бѣсурманскихъ подъ самою столицею корогвей развѣвати. Що все уваживши и разсмотрѣвши, изволь Вашъ-Мость Мосцѣ Панъ, подлугъ своей листовной къ намъ писанной ассекураціи, путемъ Хмелницкого ходити, вѣрности своей Его Царскому Пресвѣтлому Величеству не отмѣняти, а при помощи всесилной Божественной, сполне зъ Его Монаршими силами, противу непріятелей своихъ Поляковъ, за древніе волности наши застановлятися, и иго ихъ отъ отчизни нашой Малоросійской на вѣки отсѣкти».[4]

З слов цих јасно, јак розуміли тоді запорозці спільність својіх і московського народу інтересів і јак вони, хотьучи держатись за Москву, все таки не думали зрікатись својіх вольностів і вірили, шчо ј царь не хоче піднімати на ті вольности рук својіх. В цьому завірьав јіх і царь грамотами до них і до всього льуду украјінського, шчо він буде украјінців «содержать по ихъ правамъ и вольностямъ, и наше царскаго величества слово премѣно не будетъ»,[5] — хоч справді царь думав зовсім инакше, бо велів своім посланцьам підводити украјінців, шчоб прохали заміни виборного козацького урьаду царськими војіводами[6].

Так за московського царьа стојали запорозці в смутні часи гетьманшчини Виговського, Јурасьа Хмельницького, Сомка (1657–1663), — але все таки не зрікајучись ні својіх вільностів, ні навіть вільностів городовојі Украјіни[7].

Круто перемінились думки запорозців про царьа московського з 1667 року, — ј тому најголовнішчі причини були: 1) поступованьньа в городовіј Украјіні војівод московських, котрих згодивсь впустити гетьман Бруховецькиј, — (шчо першиј назвавсь холопом царським, а царь јого зробив својім бојарином) поступованьньа, котре підньало проти себе не одну вже старшину, а ј чернь козацьку ј мішчанську, 2) поділ Украјіни між Польшчеју ј Москвоју. З тојі пори запорозці „зашатались“, јак казали московські урьадники ј царь, — хоч все таки не зважувались зовсім одірватись од царьа, бо все таки думали, шчо з усіх сосідніх держав і монархів (царів) скорше всього можна забезпечити цілость Украјіни під «царем православним. Ми не можемо тут росказувати про ці шатости запорозські, та вони ј росказані докладно в Костомарова ј Соловьјова (у цього з усім, шчо тілько можна сказати проти запорозців і украјінців у загалі). Ми не будемо в усьому боронити січовиків. Переміни січовојі льудности, котра то приходила то одходила, то вимерала на віјні, звісно, не давала міцнојі постіјности в поступованьньу ј усього товариства запорозського; січові звичај, по котрим усьакиі „добриј рицарь“ — іноді пројдисвіт, міг набрати собі віјсько охотнеје та ј колотити з ним по сусідніх світах (јак напр. Суховіјенко, котриј хотів наслідовати Брьуховецькому, або Петрик) — родили чимало вчинків не хвальних дльа всього Товариства Запорозського ј шкодливих дльа всіјејі Украјіни. Коли додати до цього тодішньу грубость характерів і пијацтво, звичајне не в одніј Січі, то побачимо багато джерел, з відки мусило вилитись чимало вчинків, котрі на суді історіјі можна поставити проти Товариства Запорозського.

Тільки ж з другого боку можна налічити не менше „шатостів“ навмисних, також з боку Москви, котра в справах, шчо доторкались до Украјіни ј Запорожьжьа, мала на оці својі користи ј крутила Украјіноју дльа тих користів і перед Польшчеју, ј перед Кримом, не кажучи вже про вчинки војівод московських, ні навіть про підкопи царськаго урьаду проти нельубих јому виборних порьадків на Украјіні. Далі звісна дольа „шатостів“ січових виходила з того чудного стану, в котриј поставила січовиків сама Москва в својіх умовах з Польшчеју в 1667 р., по котрим було признано, шчо запорозці „мајуть бути в послушенстві під обороноју ј під високоју рукоју обох великих господарів“ — польського ј московського[8]. А більш усього ј „шатости“, ј усьакі негарні боки запорозського характеру мусили вбільшитись через те, шчо запорозці, стративши віру в шчирість царства московського, ј не чујучи за собоју сили продержатись самим і својіми власними натугами встројіти Украјіну так, јак би јім було мило, — иноді тратили голову ј давали себе потьагти туди, куди јіх пхала хвилева пристрасть або нужда.

Тільки ж коли огльанути најбільшу частину вчинків, а надто думок, котрі виходили од усього товариства запорозського, а не од јакојі небудь хвилевојі купки, то зовсім не по правді буде вбачити в запорозцьах, навіть в часи најбільшојі „шатости“ на Украјіні (з 1667 до 1676 р.) тільки безсовісних розбишак, поставивши јім, в докір, — јак це робить Соловјов, — слова, котрі вирвались (в 1674 р.) в славного кошового Івана Сірка, дуже роздосадженого нешчиростьу московського врьаду: „хај собі царі (польськиј, турецькиј, московськиј) проміж себе справльауться, — а ми собі місце знајдемо; котриј буде дужчиј, тој нам ј государь буде!“[9] Перегльанувши вчинки цілого кошу запорозського ј перечитавши јого листи од 1667 до самого 1709 р., ми впевнемось, шчо ј шатости запорозці показали далеко меньше, ніж з першого разу показујетьсьа, ј шчо Запорожьжьа ніколи не забувало думки: перше про цілість усіејі Украјіни, вдруге про вольность јіјі, втретье — про рівність і добро черні. І це не диво, — бо запорозці були виходці с усіх сторін Украјіни, од Карпат до Слобідчини, ј були најбільше льуде з черні, при тому льуде најгарьачші, звичні до волі, — а до того на Січі не переводились льуде ј письменні, котрі вміли зрозуміти почутьтьа серцьа козацького товариства ј виложити јіх на папері. Ось через шчо листи запорозців з часів Богдана Хмельницького до 1667 р., а звідти до самојі рујіни Січі в 1709 р. показујуть нам справди највишчі думки, до котрих тоді підньались украјінські льуде, — і то далеко не думки диких розбишак.

Ми вже сказали, коли ј через шчо засварились запорозці з Москвоју. По весні 1667 р. дејакі запорозці, виходці з правобічнојі Украјіпи, про котру вже пішла чутка, шчо царь відступа јіјі о Польшчі, зірвали своју злість на Москву тим, шчо обібрали ј потім убили царського посланцьа Ладиженського, шчо јіхав з татарами до Криму, јак казали самі татари, з замірами вмовитись з ханом на некористь запорозцьам[10]. На Січі далеко не всі похвальали тој вчинок[11], — та увесь кош був недовольниј і царьським урьадом. 21 мају 1657 р. кошовиј з товариством писав до гетьмана в городи: „Есть намъ зѣло весна нынѣшняя къ великой печали и кручинѣ належащая, когда не видимъ, чтобы до цѣлости всего къ народу нашого Малороссійскаго малая помочь отъ кого была[12]; только подобно по изволенію Божію, за грѣхи наши то насъ доходитъ, что и тотъ который намъ хлѣбъ прежъ сего давалъ, нынѣ камень вмѣсто оного умыслилъ подать… мы увидѣли въ статьяхъ его пресвѣтлаго величества таково намъ непожиточное дѣло, что насъ какъ дѣтей яблоками тѣшитъ и увѣщаетъ, чтобъ мы при его царскомъ пресвѣтломъ величествѣ были и вѣрно служили, не склоняясь ни на какіе прелести. И мы того гораздо остерегались; по нынѣ уже удивився такому превротному умыслу, печальны есмы, когда взявъ брацкое желательство съ королемъ, его милостію, тотчасъ же и къ хану отзывается и что обѣщаетъ: буде (ханъ) съ пріятствомъ объявится, то и намъ всего умалити обѣщаетъ… Токмо да изволитъ того милосердіе, Ему же небо и земля въ услуженіи ходитъ, отъ такого ига горькаго, которое прежде сахарно было, обороняти; понеже паче мысли нашея такова намъ немилость объявилась; понеже на тотъ слѣдъ предковъ своихъ идучи работали есьмы. А какъ человѣкъ для роду своего ниву хочеть устроити, прежде трудовъ приложитъ, терніе изъ нее вымечетъ, тако и предки наши прилѣжно о томъ радѣніе чинили, не щадя здоровья своего, но паче понесши, гдѣ потребно было, терніе изъ отчизны выметывали, чтобъ намъ вольности уродила, которые имѣемъ за дражайшую вещь, что, какъ видимъ, рыбамъ, птицамъ, также и звѣрямъ и всякому созданію есть мила. Чего ж ради и сердца наши скорбѣти не имутъ, что насъ одержати за наши заслуги хотятъ, и вольности, чрезъ кровавые труды имѣючи, искоренити? Только намъ мнитца, что рѣка великая много иныхъ рѣчекъ преодолѣетъ, такъ всемогущаго Бога помощь тоже егда кому подаетъ онъ всѣ тѣ замысли земныхъ монарховъ (царів) преодолѣетъ“[13]. Обертајучись до пригоди з Ладижинським, кошовиј писав далі: „Вѣмъ убо, не отъ чего иного и столникъ безъ вѣдома нашего смерть пріялъ, толко оттого, что въ городѣхъ великія обиды отъ нихъ (москалів) люди терпятъ. Однакъ все то оставя, жедаемъ: изволь вельможность твоя, по прежнему своему желательству, въ любви съ нами жити и о всемъ о томъ его царскому пресвѣтлому величеству извѣстно учинити, чтобъ изволилъ своимъ ратнымъ людямъ приказать, чтобъ въ городѣхъ перестали всякихъ вымысловъ чинить… а буде не перестанутъ, храни Боже, чтобъ большой огонь не возсталъ. Доколѣ живыхъ насъ станетъ, того будемъ остерегати, чтобъ наши права и вольности не умалялись. А о томъ они (москалі) напрасно головы свои трудятъ; вѣмъ бо, какъ слѣпому въ примѣту (в ціль) убити не мочно, такъ даромъ о томъ и промышляють. Такъ и монархи пусть на то усматриваютъ, что наше (льудське) есть начинати, а Божіе совершати[14]“.

Не гльадьучи на недовольство проти монарха московського ј јого урьаду, котре підбивало запорозців на дејакі вчинки проти царьа, (напр. де шчо з наробленого бувшим кошовим Суховіјенком) все товариство січове цілком, бажајучи спільности всејі Украјіни ј не довірьајучи польакам і туркам, все таки стојало за сојуз Украјіни з Москвоју в тьажкі часи Рујіни, котра настала післьа того, јак по виборі Брьуховецького наступили різні гетьмани на правім і лівим боці Дніпра, а надто коли один з правобічних гетьманів, Дорошенко, аби правобічньа Украјіна, одступлена царем до Польшчі, не доставалась польакам, приступив до султана турецького, котриј і приньав јого в підданство в 1669 р.[15]. Кош запорозськиј виступав завше проти многогетьманства і писав напр. Дорошенкові, шчо „подобно діяволъ, всегда погибели человѣческой ищущій, насѣялъ намъ васъ, такихъ гетмановъ, яко куколю въ пшеницу, же для своихъ приватъ и интересовъ бинаймнѣй не поболите о крайнемъ упадку отчизны нашея“[16]. Шче гірше ображались вони підданством Дорошенковим туркам, називајучи јого за те јудиним товаришчем[17], — із усіх сил клопотались, шчоб звести до купи обидві Украјіни під рукоју царьа московського, тільки зо всіма вольностьами, вмовленними Б. Хмельницьким в 1654 р. За ці клопоти запорозці дістали навіть догану од царьа, шчо, мовльав, не за своје діло берутьсья, — шчо, мовльав, на те јесть царськиј војевода, та поставлениј царем гетьман[18].

Ці довели діло до того, шчо таки правобічньа Украјіна була одлучена од лівобічнојі ј спустошена так, шчо украјінці, а надто запорозці не могли без сліз здумати про те[19]. За то на лівим боці Дніпра, коториј зоставсь за Москвоју, за часів гетьманства Самојловича (1672–1687) ј Мазепи все зростала перевага царського урьаду над вольностьами козацькими, а вкупі з тим зростала ј перевага козацькојі де далі, все більше канцільарськојі, старшини над черньу, — так шчо та мусила втікати навіть на правиј бік Дніпра[20].

Втікали недовольні ј Москвоју, ј козацькими дуками ј на Запорожьжьа — і тут радились з січовиками, јак би повернути инакше справи на Гетьманшчині. Звідсі виходило безпереривне недовольство проміж городовими гетьманами ј запорозцьами, ј безпереривне жаліньньа гетьманів царьам на „крутоголових“, јак казав Самојлович, січовиків. І царськиј урьад, і гетьмани раді були поставити своје віјсько на грьаниці запорозськіі, — шчоб вдержувати чернь од утеків на Січ, а січовиків од помочи черневим бунтам, та шчоб держать в својіх руках привоз хліба на Січ; без которого важко було обіјтись рибалкам і скотарьам-запорозцьам[21].

Јак колись польаки вкріпльали дльа такојі ж цілі Кодак, так тепер московськиј урьад, за згодоју покірних јому гетьманів, почав закладати својі кріпости на рр. Орелі і Самарі, на дорозі з Слобідчини ј Гетьманшчини до Запорожьжьа.

4 Апр. 1684 р. кошовиј Іван Гусак докорьав гетьману Самујловичу, шчо од нього, гетьмана на запорозців за јіх «щоденную працю и зичливость холодній вѣтеръ вѣетъ». — «Нами ся войскомъ запорожскимъ титулуете, — писав кошовиј, — а насъ за нѣзащо маете, не тилко нечинячи жаданю нашему слушному досить; а надъ то и зъ старшини городовой и одъ легкихъ и незаслужонихъ особъ поносятъ товариство наше войсковое тяжкіи прикрости и поносили; которихъ зневагъ и нечести виповѣдити трудно: мусимъ тое все скромностю нашею зносити и на себе покладати. Донеслося намъ запевне вѣдати зъ рознихъ сторонъ, и отъ певнихъ людей заходятъ насъ слухи, же доконечне ихъ Милость бояре и воеводи и всѣ начальніе полководци такъ въ себе усовѣтовали и постановили: жебы стягнувшися зъ войсками силами Монаршими на Самаръ, и городи осадивши, а прикоротивши нашихъ волностей, взяти власть нашу въ свои руки, и насъ зъ рѣки Днѣпра викоренити; чого нѣкогда доказать того не могутъ. И такъ разумѣемъ, же Велможность Ваша, яко ласкавій нашъ рейментаръ и войска Запорожского родимецъ, до того призволити не зхочетъ, жебы славу и повагу войсковую загубити на вѣки, и Украину Малоросійскую подати въ подданство; чого каждій добрій и цнотливій зъ продковъ Украинскихъ и войска Запорожского молодецъ, и вся отчизна наша Малая Украина Малоросійская на тое призволити не хочетъ. Бо самъ Ваша Папская милость вѣдаешъ тое добре, же негдись славній памати Богданъ Хмельницкій Зѣновій, котрій отъ килко лѣтъ кончачи войною презкривавую працю свою и старане, отъ отчизнихъ пановъ своихъ вибился зъ подданства и освободивъ отчизну нашу всю Украину Малоросійскую; и поддаючися подъ высокодержавную руку къ Богу зейшлому блаженія памяти Царю Алексѣю Михайловичу на постановленю мирнихъ договоровъ, на якій часъ многіе тамъ високородніе голови знайдовалися, и при многихъ чужоземскихъ посланнихъ и народу посполитого, всякіи Козацкіи вольности войсковіе и права зъ обылними присягами и записами моцно закрепили, и утвердили вѣчними волностями войско Запорожское; котрихъ волностей и по присяжномъ крѣпости и запису трудно кому розривати; хиба хто схочетъ на свою шкоду. А тіи всѣ волности и права и записи, и наданіи намъ войску Запорожскому Низовому постановленіе пункта и привилея отъ многихъ и давнихъ антецессоровъ маемъ, и до сего часу въ спрятахъ нашихъ войсковихъ знайдуются, и до смерти будемъ ихъ держатись, нимися щитити. И дай Боже намъ всѣмъ, войску Запорожскому, во всѣ вѣки здобитися тими булавами, бунчуками, корогвами, привилеями и арматами и бубнами, котріи дойшли по немъ небощику Хмельницкому рукъ нашихъ; и при тихъ хочемъ стояти до смерти нашой, при знаменитихъ що въ насъ есть и славнихъ знакахъ; зъ якими певне при помочи Божой войско Запорожское передъ всѣмъ свѣтомъ не постидается. А прето ежели бы мѣла бути то истотная правда, жебы тое мѣли звишспецѣфѣкованую рѣчь непотребную вщинати — чего пожался Боже! — а ми войско Запорожское Низовое и намнѣй въ тимъ не вонтпимъ; маемъ зтолко по милости Божой способу; силна есть и моцна чернь Днѣпровая своими помочними потугами и плодна есть матка Козацкая»[22].

Два роки з годом кошовиј Григоріј Сагајдачниј, з усім старшим і меньшим віјська Низового Запорозського товариством докорьав Самујловичу, шчо в јого «лучшую честь имѣютъ похлѣбци (јого), плути і шалвѣри, нежели войско цѣлое запорожское» и казав гетьману: «не заступати, але розоряти войско Низовое самъ Ваш-Мость свои рейментарскіе винаходишъ способы, поневаж на витискане насъ зъ луговъ и вѣтокъ Днѣпровихъ, старовѣчныхъ нашихъ жилищъ козацкихъ усовѣтовалесь съ боярами Московскими, а найбарзѣй подобно зъ сватомъ своимъ Шереметомъ, построили городи низше Самари по надъ Днѣпромъ, чого нѣгдисмося не сподѣвали… Якое намѣреніе Ваше у построенню по надъ Днѣпромъ низже Самари городовъ и витѣсненню насъ зъ луговъ нашихъ Днѣпровихъ, аби цале отмѣнено и оставлено по трете и по десяте пилно просимъ»[23].

Скоро потім Москва, в кінець поділивши (1686) з Польшчеју Украјіну, здумала војувати Крим, і хоч поход москалів з козаками на Крим (1687) був несчастливиј, та дав пригоду перше поставити віјсько московське ј гетьманське на Самарі ј низше коло Камјаного Затону під самоју Січоју[24], а скоро післьа того, по скинутьтьу Самојловича ј поставліньньу, по волі московського војіводи Голицина, в гетьмани Мазепи, московськиј урьад таки ј справди звелів збудовати тут кріпости. В 1688 р. 20,000 гетьманців збудовали город Новобогородицькиј на устьу р. Самарі (москалі стојали тут же, та нічого не робили) і там стали жити војеводи московські, а через кілька років (1701) збудовано город в Камјанім Затоні, в котрому сіли московські стрільці і, јак каже Величко, — «не безъ частихъ зъ Запорожцами утѣсняемими зссоръ и дракъ обрѣталися». Запорозці жалілись, шчо по р. Самарі були јіх ліси ј пасіки, — та Мазепа јіх заспокојував, шчо кріпость будујетьсьа на час віјни; в решті звиньавсь тим, шчо робитьсьа це не через нього, а по волі царськіј[25]. Гетьман брехав, — бо сам він не раз писав в Москву, шчо треба будовати кріпости коло Січі ј осажувати в них московське віјсько, або коли прохав јакого городка (Новобогородського) дльа себе, то обіцьав шче ліпше москалів догльадати за запорозцьами ј не пускати до них льудеј з городів[26].

В 1701 р. пријшло московське ј гетьманське віјсько до Микитина Рога ј почало будувати кріпость коло Камјаного Затону. Запорозці жалілілись цареві, шчо вже ј тепер вони «терпльать шкоду ј неправди в вольностьах, здобичах і промислах, — і казали, шчо «вони на віјру с бусурманами по царському указу іти завсегда готові, а города будувати не позвольајуть»[27].

Тільки ж проти царськојі ј гетьманськојі сили вкупі запорозці не могли нічого вдіјати, — ј мусили піддатись і тільки заховали в собі велику ненависть до урьадів царського ј гетьмантького. Јак завше, запорозці ненавиділи ці урьади не тільки за себе, а ј за всьу чернь украјінську. Ціј черні, де далі, становилось все тьажче, — вона сама могла побачити за гетьманства Мазепи, шчо тьажке дльа нејі панство зростало за помічьчьу царства. Мазепа був поставлениј гетьманом по волі урьаду московського, мајже без вибору козацького, — і державсь силоју стрільців московських, шчо коли јого зоставлено було[28], козацька служба Москві, ставала де далі, все важчоју, начальство Московське все льутішче. — «Полно вамъ, бл–ны дѣти, хохлы свои вверхъ поднимать! Ужъ вы у насъ въ мѣшкѣ!» казав (в 1702 г.) один московськиј начальник (Левашов)[29].

З самого початку гетьмануваньньа Мазепи ј післьа першого подорожьжьа јого в Москву дукам пороздавано багато земель в селах украјінських[30]; порьад з тим зростали аренди на млини, горілку ј т. и. та індукти (податки јармаркові)[31]. Чернь роптала, шчо царі по просьбі гетьмана ј старшини, отдајуть народ панам в невольу, жалілась, шчо в Гетьманшчині «нас згубльать москалі», тікала на правиј бік Дніпра ј на Запорожьжьа ј там лајала панів і царів і розмовльала з січовиками, јак би перевернути тьажкі порьадки на Гетьманшчині[32].

Кош запорозськиј обертавсь до гетьмана, требујучи переміни в тих порјадках. Кошовиј Гусак писав Мазепі (1692), щчо јак Хмельницькиј «піддавсь пресвітлим монархам (московським), то в посполітіј раді така вмова була, шчоб не було досад на Украјіні; а тепер бачимо, шчо біднім льудім великі утиски чиньатьсьа. Ваша вельможность правду пишете, шчо при льахах великі утісненьньа віјськовим (козацьким) вольностьам були, за те ж Богдан Хмельницькиј і віјну проти них (льахів) підньав, шчоб із підданства висвободитись. Тоді ми думали, шчо во віки віків народ христијанськиј не буде в підданстві, а тепер бачимо, шчо біднім льудім гірше, ніж було при льахах, бо ј кому не слід держати підданних, — і тој держить, шчоб јому сіно або дрова возили, груби топили, стајні чистили. Правда, коли хто по милости віјськовіј знаходитьсьа в старшині генеральніј, такиму можна ј подданних мати, нікому не досадно, так і при небіжчику Хмельницькому було; а тепер чујемо про таких, у котрих і батьки підданних не держали, а вони держать, і не знајуть вже, шчо з својіми бідними підданними ј творить. Таким льудім не слід держати підданних, — а јак батьки јіх працьували, хліб јіли, так і вони нехај јідьать»[33]. Тоді ж таки кошовиј Гусак словами переказував Мазепіј шчо б то тој звернув увагу на те, шчо на городовіј Украјіні не хотьать ні аренд, ні гетманських панів-старост по селам, — та прохав гетьмана, шчоб Москва милостивішча була до украјінців, — бо льуде, шчо пријіздьать з Гетьманшчини (чумаки ј т. и.) жаліјутьсьа, шчо москалі льудеј бјуть, крадуть, грабујуть, хапајуть дітеј і завозьать в невольу в Московшчину»[34].

Не були недовольні запорозці царським урьадом і через јого поступованьньа в дуже важних дльа них і дльа всіјејі Украјіни справах з Кримом і з Польшчеју.

Крим і Низова Запорозська Украјіна поставлені самоју природоју так, шчо јім не можна прожити одніј без другого, — так шчо держави, котрі володіли тими крајінами, мусили або бути в мирніј спілці проміж себе, або мусили војуватись доти, поки одна забере собі обидві крајіни. Льуде на Низовіј Украјіні в старовину могли жити тільки з скотарства та з рибальства. Степи ж і луги на низовому Дніпру незамітно зливајутьсьа з степами ј лугами кримськими, так шчо ні татари кримські, ні козаки запорозські не знали твердо грьаниць својіх випасів, а в часи суші мусили міньатись својіми випасами. Далі Крим маје солоні озера, з котрих запорозці діставали сіль на своју рибу ј на вивіз в городову Украјіну, дльа чумаків котројі Січ була безпремінноју станціјеју ј перевозом. В XV ст., коли украјінські виселки діјшли було до Чорного Морьа між Дніпром і Дністром, було влагодились доволі мирні стосунки між русинами Дніпровими ј Кримом, — в котрому тоді навіть проживало чимало украјінського льуду[35]. З кінцьа XV ст., коли турки одбили в украјінців берег Чорного Морьа ј завојували Крим, татари кримські повернулись в хортів, котрі мусили заганьати дльа Туречини украјінських полоньаників, — і через те мир між украјінцьами ј Кримом (до котрого тоді належав і Буджак) став не можливим[36]. Вже через одно те, шчо ј Московшчина так само терпіла колись од татар Кримських і Астраханських, јак Украјіна од Кримських і через те, шчо татари кримські (аж до XVIII ст.) набігали і на південну Московшчину, украјінці мусили діјти до думки про спілку з Московшчиноју проти татар[37]. Шче в ½ XVI ст., коли царь московськиј взьав Казань і послав віјсько проти кримців, 300 украјінців пристали до того віјзька (1556) і зараз потім староста Канівськиј і осадчик першојі Січі на о. Хортиці, кн. Дм. Вишневецькиј, котрого наші пісні звуть Бајдоју[38], обернувсь до Москви ј водив з својіми козаками (1558) московське віјсько Дніпром проти татар, а потім (1559) на Дон і під Азов, коли московськиј војівода пројшов аж в Чорне море. Тільки ж і тоді вијавилось, шчо, при спільности інтересів між москальами ј украјінцьами, јесть і ріжницьа інтересів у царства московського з Украјіноју: царь московськиј побојавсь затьагуватись в віјну з турками за Чорне море, — котре так потрібне було дльа Украјіни, — і волів ліпше војувати з Швеціјеју ј Німецькими рицарьами за Балтијське море[39]. Так думка про сојуз Украјіни з Москвоју проти кримців і турок і заглухла на јакијсь час, хоч вона ј піднімалась не раз післьа Дм. Вишневецького. Думка цьа між инчим помогала тому сојузу, котриј накінець зложивсь між Украјіноју ј Москвоју в 1654 р.[40] Ми бачили вишче, шчо говорили запорозці Виговському об тім, јаку користь вони приносьать Москві, прикривајучи јіјі од татар. На Січі сподівались, шчо колись таки ј Москва поможе Украјіні навіки втихомирити Кримського Хана ј навіть Турецького Султана.

Ось через шчо січовики так не хвалили підданства Дорошенкового Туречині ј усиловались звести јого з Москвоју. Ми бачили, јак Москва одповіла січовикам на јіх клопоти ј шчо з того вијшло. Коли накінець Москва стала миритись з Кримом і Султаном, то січовики бажали, шчоб хоч за ними зостались јіх степи до р. Бога, — «бо тотъ увесь степъ отъ Богу рѣки и Днѣпрови лежачій его царскаго величества державѣ вельцѣ есть потребный, потому что з того степу многіе у Днѣпръ плывутъ рѣчки, якие здавна войску запорожскому належали, безъ которихъ якъ нынѣ, такъ и впредь войско запорожское жити не можетъ»[41]. Москва помирилась з бусурманами в Бахчисарајі (1681) на тому, шчо грьаницьа Запорожьжьа з Туречиноју буде тільки на р. Дніпрі, і хоч гетьм. Самојлович було вимовив дльа запорозців право на 20 років ловити рибу ј на низу Дніпра, — та коли та Бахчисарајська вмова була зтвержена між царем і султаном в Константинополі, то це право запорозське було пропушчено[42].

Звісно, січовики не могли вдовольнитись таким миром з бусурманами, і коли војувати цих взьалась Польшча, то стали повертати своју думку до нејі ј помагати корольу Собьеському в јого славніј віјні з турками[43]. Аж ось Москва помирилась з Польшчоју, між инчим на тому, шчо Запорожьжьа (все таки без давніх јого осель по р. Собі, Каменках і Богу) зостанетьсьа вже підданним тільки цареві ј шчо царь пристане до корольа польського на спільну віјну з Туречиноју[44]. Віјна мусила початись з московського боку походом на Крим. Гетьман Самојлович жалівсь од имені запорозців на те, шчо Січ збавлена старих јіјі земель на правім боці Дніпра, а про поход на Крим резонно радив або не починати діла, або почати јого з великоју силоју так, шчоб зразу повојувати Крим[45]. Сталось инакше, і першиј та ј другиј поход (1687 і 1689 р.) москалів з украјінцьами проти Криму були невдачні, через невмілость і неохоту, начальників і не принесли Запорожьжьу нічого, окрім московських залог по р. Самарі ј Дніпру на земльах запорозських[46]. А тим часом, скидајучи гетьмана Самојловича ј наставльајучи нового, Мазепу, теж нельубого запорозцьам і без јіх ради, московськиј великиј војівода поставив умову, шчоб «миру Запорожцовъ зъ Кримомъ и городками (татарськими) никогда не имѣть и остерегать того накрѣпко, чтобы изъ Малороссійскихъ городовъ въ Кримъ за товарами и зъ запасами и зо всякою живностію не ѣздили и лошадей въ Кримъ не продавали»[47].

Це значило зовсім зрујновати все запорозське господарство, а по части ј на всіј Украјіні, бо погрьаничне начальство стало не пускати чумаків і на саме Запорожьжьа, звідки дорога була в Крим[48]. Звісно, шчо січовики, та ј усі украјінці, котрі раді були, шчоб Москва зовсім завојувала Крим, не раді були такому стану, котриј можна назвати: ні туди, ні сьуди, — ј почали мізкувати об тім, јак би јім самим влагодитись з Кримом, коли вже не віјноју, то миром[49].

В 1691 р. запорозці запитали гетьмана Мазепу: коли ж јім звельать виступати в поход проти Криму? — на шчо гетьман одповів јім, шчо питатись так не пристојно, а треба з терпеливостьу ждати царського указу[50]. Такого указу все таки не було, — ј запорозці, правда, шче не всім кошем, а вільними купами, почали вмовльатись (1692) з Ханом про мир і промисли рибальські ј чумацькі[51]. В 1692–94 р. січовики на радах кричали, шчо з бусурманами ліпше бути в миру, шчо ліпше ходити (в Крим і на лимани) за звірем, рибоју ј сільльу, ніж, догоджајучи Москві, ворогувати з Кримом і здобувати в нагороду царське сукно, котрого присилајуть по аршину на чоловіка, або грошеј по два злотих[52]. Аж ось в 1695 р. објавлено було од царьа поход проти турок і татар під Азов на Дону ј під Кизикермень (тепер Берислав) на Дніпровому лиману. Запорозці радо пішли на ті походи, сподівајучись присвојіти собі низ Дніпра. Скоро вони з козаками-гетьманцьами, або ј з москальами, взьали турецькі городки по Дніпру, одні зрујновали, другі, напр. Таванск або Мустріт-Кермень, котриј здавсьа јім, запорозцьам, присвоіли до Січі[53]. На другиј рік запорозці, не дождавшись царських чајок, котрі мусили пријти до них із під Брьанська, сами випливли в Чорне море ј стали војувати коло Очакова ј навіть коло Козлова (Евпаторіјі). Певно, шчо вони војували б тут вдачнішче, јак би зроблено було по јіхньому, ј јім би дали самим гроші, шчо назначив царь на будівльу чајок[54]. Під Азовом січовики вкупі з гетьманцьами дуже допомогли взьати це важне місто дльа Московського царства[55]. Украјінці вже почали марити про те, шчо підуть в Буджак, піднімуть проти турок молдаван і очистьать од турок лимани Дніпровиј, Дністровиј і діјдуть до гірлів Дунајських[56]. Але царь московськиј вже задумавсь про море Балтијське, котре треба було однімати в Шведа, ј поспішивсь помиритись з Турком. Літом 1700 р. в Карловці підписали москалі з турками замиреньньа на 30 років, зовсім не користне дльа запорозців і всіјејі Украјини. Турки одступили цареві Азов і городи коло јого, а за те царь обіцьав зрујнувати всі отньаті в турок Дніпрові городи ј не позвольати нікому (украјінцьам) — осельатись по Дніпру низче Січі, а тільки осадити один городок коло Січі дльа перевозу; також порожнім мусив зостатись степ од Перекопа до Міуського городка[57].

В 1701 р. пријшло до Січі московське віјсько ј розвалило низові городки по Дніпру, котрі одвојували козаки од турок, а замість того заложило коло Січі тој Камјано-Затонськиј городок, котриј був такиј противниј запорозцьам[58]. В тој же рік почалась не менше противна запорозцьам, та ј усім украјінцьам, далека ј тьажка віјна царьа з шведами. В 1705 р., коли зјіхались царські ј султанські комисари робити грьаницьу, то запорозці домогались, шчоб грьаницьа була по р. Богу ј шчоб Дніпро був јіхніј[59], — та москалі, неприхильні до Січі ј заклопотані шведськоју војноју, того не піддержали.

Між инчим шведська віјна оддалила московське царство шче од одніјі справи, котру вважали украјінці за спільну дльа Украјіни ј Московшчини ј котроју најгарьачішче пеклувались запорозці. Ми не раз уже говорили про те, јак побивались у Січі об тім, шчоб отньати в Польшчі правобічну Украјіну ј привернути јіјі до спілки з собоју ј лівобічноју Украјіноју. В остатні роки XVII ј у початку XVIII ст. впјать показалось можливим зробити оце. Шчоб мати поміч у віјні проти турок, польськиј король Собьеськиј став скликати козаків на правиј берег Дніпра (1684); пішло туди ј кілько запорозців і між ними Семен Паліј, котрого дуже поважали в Січі, так шчо хотіли поставити кошовим[60]. Післьа віјни з турками козаки правобічні зовсім не думали росходитись, јак бажав польськиј урьад, а осельали де далі більш земель новими прибульцьами з лівого боку, почали отнімати села в шльахти, бунтовати јіјі «хлопів» і казати навіть, шчо треба прогнати льахів за Вислу. Вже в 1688 р. Паліј писав до Мазепи, шчо хотів би приступити з својеју крајіноју (котру потім Мазепа звав «державоју»), Білоцерківшчиноју ј Хвастовшчиноју, — під царьа Московського, до купи з Гетьманшчиноју ј Запорожьжьам. Потім кілька разів Паліј писав такеж саме. Та царь, почавши віјну з Шведом, потрібував соіузу з Польшчеју ј на всі прозьби Паліја велів одповідати, шчоб він здав својі замки польакам, а сам, коли хоче служити цареві, то јшов би на Гетьманшчину, або на Запорожьжьа. Звісно, Паліј на те не приставав, — бо саме тоді, јак царь клопотавсь коло свого Петербурга (1702–1704) хлопи і мішчане на правобічніј Украјіні повстали проти Польшчі, трохи не так само, јак за часи Б. Хмельницького. Польськиј король жалівсь московському цареві, а царь напирав на Мазепу, шчоб тој примусив Паліја здати Білу Церкву польакам. В початку 1704 р. один з правобічних полковників (Искра) пријіхав у Перејаслів і казав: «ми з польаками не можемо жити; не знајемо, де нам і подітись, коли нас не пријме царь православниј і гетьман», — а царь писав Паліјеві, шчо «коли тој не оддасть Білојі Церкви сојузникові царському, королеві польському, то јіјі візьме московське ј гетьманське віјсько ј усе одно оддасть польакам.»

Мазепа сперше радиј був приньати Паліја під своіј рејмент (урьад), а потім перемінив думки: Паліја дуже льубила чернь і запорозці, — котрі де далі все більше ненавиділи Мазепу. От Мазепа ј став опасуватись, шчо коли Паліјева держава пристане до Гетьманшчини, то чернь з запорозцьами можуть зкинути јого з гетьманства ј повалити всі јого панські порьадки. Мазепа став сам писати цареві недобре на Паліја ј між инчим наговорьував, шчо Паліј сам хоче погодитись з польаками та підньати проти царьа чернь запорозців. Мазепа, певно, прибріхував, — та в цьому могло бути трохи ј правди. Коли шведи увіјшли в Польшчу, там частина панів вибрала другого корольа, Ст. Лешчинського, котриј војувавсь проти першого (німцьа Августа II) ј проти царьа. Між инчим пани з гурту Ст. Лешчинського стали пускати ј між украјінцьами думку, шчоб злучити впјать усьу Украјіну з Польшчеју на правах рівних з польськими ј литовськими. Могло бути, шчо про таке розмовльали јакі польаки ј з Паліјем і шчо тој, бачучи, шчо все одно царь јого не хоче, та шчо ј лівобічним украінцьам, де далі, все важче жити під царем, не одхильав зовсім такојі думки. Зкінчилось це все тим, шчо Мазепа, по згоді з царем, заманив до себе Паліја, арештував јого, — а царь јого заслав в Томск, на Сібір. Запорозців арештуваньньа Паліја мусило дуже вразити, — бо Паліја вони завше льубили, а тепер саме коло Паліја, були помішники запорозці. Саме тоді на Січі знову набралось багато втікачів з городовојі Украјіни ј там заговорили знову, јак писав Мазепа, шчоб «арендаровъ и пановъ бити и грабити и зовсѣмъ розбити: кгды жъ правѣ намъ не докы бути, терлѣлисьмо же отцовъ и братовъ и кревныхъ нашихъ держали въ неволѣ и въ конецъ хотять закабалити, а мы за вольность козацкую идемъ на такихъ противныхъ намъ воевати», — а на Украјіні «зѣло отпадало сердце отъ великаго государя», — і там говорили, шчо «не буде у насъ на Украинѣ добра, поки сей гетманъ живый буде, бо сей гетманъ одно зъ царемъ розумѣетъ; царь на Москвѣ своихъ губитъ и въ ссылку засылаетъ, а гетманъ разными способами до умаленія Украину приводитъ… для того онъ часто на Москву бѣгае, щобъ тамъ науку брать, якимъ то способомъ сей народъ сгубити». Паліј перед самим заарештованьньам својім намовльав сотників полтавського полку, — шчо «добра не буде, поки ви не збудете ваших панів і орандарів». В такиј то час заарештовано Паліја[61].

Так ми бачимо, шчо на Запорожьжі досить було недовольства на Москву з јіјі царем і без «прелести» Мазепи, — шчо напротив того самого Мазепу там не терпіли, јак слугу московського врьаду. Післьа всього того, шчо ми росказали, не дивно буде, шчо запорозці раді були случају повстати проти Москви ј шчо в Січі були льуде, котрі готові були јти проти Москви хоч би ј з татарами, або ј з польаками, коли б ті приобіцьали украінцам вважити на јіх права ј інтереси. Коли шчо дивно, так те, шчо запорозці так довго терпіли ј не повставали цілим кошем проти Москви та проти прихильного до нејі гетьмана. З цього боку дуже інтересна справа канцільариста полтавського полку Петра Јваненка, або Петрика[62]. Цеј Петрик втік на Запорожьжьа в 1692 р. і там жалівсь на гетьмана Мазепу, котрого «душа в Москві, а тут тілько тінь», на «сердьуків (гетьманську гвардіју), арендарів, та тих дуків, шчо царі јім вольности понадавали, шчо мало живими не јідьать простих льудеј». Думајучи јти робом Б. Хмельницького, Петрик погодивсь з татарами, вимовивши од них вольу дльа украјінців промишльати рибоју ј сільльу, — ј кликав запорозців, шчоб вони, признавши јого гетьманом, ішли з ним і з татарами на городову Украјіну, — визвольати јіјі од «москалів з јіх монархами та од немилостивих, драпежних панів та арендарів». Кош запорозськиј дозволив охотникам пристати до Петрика, — та ввесь не пристав до јого, — ј коли татаре вказували на вмову Петриківців з ханом, то Кош одповів, шчо запорозці «хотьать без опаски од татар промишльати звіриними, сольаними ј рибними добичами, а од походу војацького на московську державу зрікајутьсьа». Очевидно, Кошові противна була спілка з татарами, навіть проти діјсного ворога, котра, јак показували приміри часів Б. Хмельницького ј Дорошенка, кінчалась тим, шчо татаре забирали в невольу на род украјінськиј. Јак не огидла була запорозцьам московська держава, а коли вона сурјозно взьалась за віјну з татарами ј турками, в 1695 р. — то запорозці забули недовольство ј з усіјејі сили војувались проти бусурман; навіть охотники покинули Петрика, при котрому, не гльадьучи на јого таки добрі листи проти Москви ј панів, — зосталось тільки 15 чоловіка украјінців.

Зовсім друге діло була віјна з шведами, з котројі украјінці не могли вбачити дльа себе ніјакого інтересу, котра була страшенно тьажка ј навіть вважалась козаками не зовсім за праведну, бо про шведів у них зоставсь добриј спомин шче з часів Б. Хмельницького, јак про сојузників[63]. При тьагости ці вііни ј при ненависти до московськојі держави ј порьадків, котрі вона піддержувала на Украјіні, дуже легко мусила зворушитись в запорозців думка злучитись з шведами проти Москви, а надто тоді, коли шведи з својім славним војаком королем, наближались до Украјни. Коли шчо могло спинити цьу думку, то власне те, шчо здавна ненависниј запорозцьам гетьман Мазепа сам перејшов до шведів. Але незабаром цеј поход до шведів і ізміна Мазепи (чоловіка вже старого ј недовговічного) мусила вдатись січовикам, а надто јіх розумному, твердому у досить вченому проводареві, Кості Гордіјенкові, — за добру нагоду, шчоб сповнити всі давні змаганьньа ј надіјі, котрі ми бачили в тих листах і розмовах, шчо виложено вишче.

Дуже жаль, шчо досі не напечатано цілком навіть листів запорозських часу јіхньојі ізміни з Мазепоју. Навіть в преважніј праці д. Костомарова «Мазепа», ці листи часом шче більше вкорочені, ніж у самого Соловьјова. Тільки ж, зводьачи до купи все, шчо знаходимо в цих двох нових істориків ізміни Мазепинојі, можно впевнитись, шчо запорозці того часу, не тільки не јшли з препростого розуму за прелестьами цього пројдисвіта, — а сами всилувались вести јого ј змагались внести світлу думку ј твердість в ту колотнечу ј шатість, котру він зкојів, і в котріј сам хотів керувати всіма, вважајучи себе за најрозумнішчого над усіх на Украјіні.

Власне Мазепа з ненавистьу до нього простого льуду на Украјіні, з јого повсечасноју брехнеју на всі боки, з јого думкоју тільки про себе, — (бо цеј украјінськиј гетьман, піднімајучи Украјіну проти царьа, шчо зневажав јіјі вольність, сам вимовльав собі в польського корольа — кньажество на Біліј Русі!) — власне Мазепа ј потерьав справу вольности ј добра Украјіни, про котру він ніколи шчиро ј не думав. Напроти того, запорозці в тој час більш усього ј думали тільки про Украјіну.

Јак тільки Мазепа звістив січовиків, шчо він одступив од московського царьа, — дльа јакого кінцьа, він це нікому јасно не росказував, — запорозці зараз одписали јому: «хочемъ знати, отдалившися отъ царя московскаго, подъ кимъ будемъ жити и кого себѣ за зверхнѣшаго пана мѣти»[64]. Далі запорозці потребовали, шчоб прислані були до Січі посли од шведського корольа ј од Ст. Лешчинського ј гетьмана, шчоб вмовитись, јак бути січовикам із корольами[65]. Коли царь обернувсь до запорозців, зазивајучи јіх не помогати Мазепі, котриј, мовльав, сам наговорьував цареві на них, — коли царь обіцьав запорозцьам милость і посилав гроші, — запорозці поставили цареві умови: за себе: шчо б не було московськојі кріпости в Кам. Затоні, шчоб млини по низовому Пслу ј Ворсклі ј Переволочанськиј перевоз були січові, — а за городову Украјіну: шчоб там не було полковників (ставлених од гетьмана ј царьа), а був вольниј вибор, јак у Січі отаманів[66].

Прибувши під Будишча, до Мазепи ј Карла, запорозськиј кошовиј отаман К. Гордієнко зараз же прильудно сказав Мазепі, шчо запорозці «дьакујуть гетьмана, шчо він, јак слід проводареві украјінського народу, підньавсь ослобонити отчизну од московськоі неволі, шчо вони певні, шчо гетьман не з јаких небудь приватних (своіх особистих) інтересів перејшов в протекціју шведського корольа»; січовиј отаман казав, шчо «запорозці готові присьагти на вірность і послушенство гетьману», але шчоб і тој «обвјазав себе присьагоју чинити за одно з ними ј помагати јім в справі спасіньньа батьковшчини»[67]. Скоро післьа того написали умову між козаками гетьманцьами ј січовиками, шчоб стојати за одно, — ј Мазепа присьагнув на ту умові вкупі з запорозцьами. Потім написана була умова з шведським королем, шчо король не помиритьсьа з Москвоју, поки Украіна ј Запорожьжьа не будуть на віки вільні од Москви зо всіма давніми правами ј привіліјами, а до того король обіцьав, шчо віјсько јого не буде шкодити на Украіні ј шчо він вибачить тим сельанам, котрі доси ворогували з шведами. Король підписавсь на те все[68]

Јак звісно, увільнити Украііну од Москви не вдалось ні Мазепі, ні запорозцьам з шведами, та ј не могло вдатись, бо справа не була зарані приготовлена, не було тоді згоди між украјінцьами, та не було досить і просвіти.[69] Сам Мазепа до посліднього часу плутав, старшина поділилась, — а потім, побачивши, шчо діло не вигора, навіть ті, хто приступив до шведів, почали одходити назад до царьа; чернь хоч не льубила Москви, та ненавиділа ј Мазепу, а хто бојавсь шведів, јак невірних. Були, правда, таки ј з черні, шчо приставали до шведів, але були ј такі, шчо ј били јіх, а більше сторонились од них. Були ј такі, шчо не хтіли ні шведів, ні москалів: так купа мужиків засіла в Зінькові ј не хотіла впускати ні шведів, ні москалів, — та мужики ті мајже завше були пјані, — ј, звісно, города не вдержали. На решті, шчоб привернути до себе чернь, царь звернув з Сібіру ј поставив у својему віјську Паліја, «понеже онъ, — јак писав цареві кн. Гр. Долгорукиј, котриј, прислухавсь до розмов між украјінцьами в Ніжені, — въ такихъ легкомысленныхъ имѣетъ любовь и не малый кредитъ»[70].

Пробуваньньа Паліја коло царьа запевньало украјінців в тому, шчо царь писав до них у прильудних листах, — именно, шчо все лихо, јаке вони терпіли доси, (аренда, тьажкі побори, постојі і др.) було не од волі царьа, а од Мазепи, а шчо наперед украјінцьам буде всьаке добро ј вольа без тьажарів і салдатчини ј т. и.[71]. Ці всі листа царські чернь на Гетьманшчині звела до купи в словах: «живіть, живіть, украјінці, ј не біјтесь нікого!» (див. далі, №-р II) і спершу не пожаліла навіть, коли почула, шчо зрујновано було миле дльа нејі Запорожьжьа.

Запорозці, очевидно, шче зарані ј сами зрозуміли, шчо наврьад вони здолајуть побідити московського царьа навіть і за помічьчьу Шведа[72], — та вже не хотіли назад вертатись. Ми бачили вишче в листах запорозьких похвалки, шчо вони не отдадутъ милојі волі ј за саме житьтьа. Ці похвалки справдили січовики тим, іак вони чесно, з звісноју украјінському впертостьу, додержали себе в часи полтавськојі облоги ј утіканьньа шведського корольа до Очакова: на переправах і в степу, де јіх стільки погинуло од московського віјська[73]. Видно по всьому, шчо слова пісні того часу:

Ој хоч пропали запорозці,
Та і не пропала слава!

були остатньоју думкоју гинувших запорозців. Січові братчики могли погибати або терпіти гірку дольу на чужині тим з більшоју твердостьу, шчо могли по правді сказати, шчо вони повстали проти Москви не тільки за все своје Товариство Низове, а ј за всьу Украјіну ј за всьу чернь украјінську. Чого бажали тоді запорозці з јіх отаманом Гордіјенком, можна побачити з умови, котру зложили вони незабаром з Пил. Орликом, котрого по смерти Мазепи вибрали гетьманом втеклі з шведами з під Полтави козаки. На цьу вмову[74] доси мало звертали ввагу вчені льуде, певно через те, шчо складали јіјі вигнанці ј шчо з нејі нічого не сповнилось. Тільки ж вона дуже важна тим, шчо вона зводить до купи всі бажаньньа запорозців, котрі вони викладали почастно од часів Виговського в својіх листах, і показује запорозську думку, јак порішити всі суперечки, јакі мали запорозці, з того часу до зміни Мазепи, з начальством московським і з гетьманами. Певно, в надіјі справдити ту думку на ділі, січовики ј повстали проти Москви в 1708–1709 рр.

Далі, з поводу варіантів пісні №-ра IV-го, котрі споминајуть льубјазно кошового, по нашіј думці, Гордіјенка, — ми говоримо про цьу вмову, котру, певно, продиктував тој Гордіјенко, (див. стор. 40–41). По ціј вмові: товариство січове мусило здобути дльа себе својі природні землі по Дніпру ј річкам, јого помічницьам, од Переволочнојі аж по Очаків, з Терехтомировим, шпиталем војацьким, — (§ 4–5). Правобічна Украјіна по Случ (грьаницьу Б. Хмельницького) мусила впјать вернутись до козаків, дльа «цілости грьаниць отчизни Малороссіјськојі» (§ 2). В ціј отчизні мусила бути навіки скасована «самодержава владга», котру «прежныи Гетманы, зостаючи подъ Самодержцами Московскими привлащити себѣ дерзали, надъ слушность и право и котрою были значне надвередили давные порадки, права и вольности войсковые, не безъ всенародной тяжести». Дуже інтересним пунктом (§ 6) згаданојі вмови постановлено було скасувати гетьманську «самодержавную владгу», котра «самовластіемъ узаконила такое право: Такъ хочу, такъ повелѣваю». Дльа того було вмовдено: «абы въ отчизнѣ нашой первенствующими были совѣтниками Енеральная Старшина, такъ респектомъ урядовъ ихъ первоначальныхъ, яко и уставичной при Гетманахъ резиденціи; по ныхъ, зась обыклымъ порядкомъ послѣдуючіи Полковники городовіе, подобнымъ же публичныхъ совѣтниковъ характеромъ почтены нехай будутъ; надъ то з каждого полку по единой значной старинной, благоразумной и заслужоной особѣ мѣютъ быти до общей рады Енеральніи Совѣтники, за согласіемъ Гетманскимъ избраны, з котрыми всѣми Енеральными особами, Полковниками и Енеральными Совѣтниками долженъ будетъ теперешній Ясневельможный Гетманъ и его сукцессорове о цѣлости отчизны, о добрѣ оной посполитомъ и о всякихъ дѣлѣхъ публичныхъ радитися, ничого, безъ ихъ соизволенія и совѣту, приватною своею владгою, не зачинати, не установляти и въ скутокъ не приводити. Для чего теперь, при елекціи Гетманской, единогласно всѣхъ обрадою и ухвалою, назначаются три Енеральные въ каждомъ року Рады, мѣючіеся въ резиденціи Гетманской отправовати: первая о Рождествѣ Христовомъ, другая о Воскресеніи Христовомъ, третія о Покровѣ Пресвятой Богородицы, на которое не тылко Панове Полковники з Старшиною своею и Сотниками, не тылко зо всѣхъ полковъ Енеральныи Совѣтники, лечь и отъ войска Запорожского Низового, для прислухованья ся и совѣтованья, Послы мѣютъ и повинни будутъ, за присланьемъ къ себѣ отъ Гетмана ординансу, прибувати…»[75] «И если бы что противного, здоровного, правамъ и вольностямъ войсковымъ вредительного и отчизнѣ неполезного усмотрено было въ Ясновельможномъ Гетманѣ, теды таяжъ Старшина Енеральная, Полковники и Енеральные Совѣтники, моцны будутъ волными голосами, чили то приватне, чили, когда нужная и неотволочная потреба укажетъ, публичне, не Радѣ Его Вельможности выговорити и о нарушенье правъ и вольностей отчистыхъ упоминатися, безъ уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору; о якіе выговоры не мѣетъ Ясновельможный Гетманъ уражатися и помсты чинити, овшемъ развращенная исправити старатимется». Енеральну старшину, совітників і полковників гетьман мусив вважати за товариство, а не за «слугъ и предстоятелей работнихъ»[76]. По пункту 10, полковники і старшина в полках, а сотники ј инші врьадники в сотньах мусьать вибиратись вольними голосами. Пункти 12, 14, 15, 16 дбајуть про добро ј полегкость простим льудьам: поставльајуть ревізіју мајетків, захоплених державцьами, ј повинностів і послушенства посполитих льудеј державцьам[77] ј податків з пемошчних і убогих, охорону посполітих льудеј од најіздів і забору підвод урьадниками ј слугами гетьманськими ј козаками не по віјськовим потребам, скасуваньньа станціі (постоју) компаніјських і сердьуцьких полків гетьманських по дворам, і аренд на јіх вдержуваньньа, а також сдирства індукторів (збіршчиків і откупшчиків зборів јармаркових і базарних) і јіх факторів. Пункт 13 підтверджује права ј прівіліјі магистратів города столичного Кијіва ј инших украјінських городів.

Січовики, котрі складали оці вмови були вже замалосильні, шчоб довести јіх до скутку, — та все таки вони мали право сказати в початку јіх: «нехай станется на вѣкопомную войска Запорожского и всего народа Малороссійского славу и памятку». Ці вмови — највишче, до чого додумались украјінські льуде про громадські справи в XVII–XVIII ст., — і вони јасно показујуть, на скілько ті січовики, котрі виступили в 1709 р. проти московського царьа стојали далеко од «препростого розуму и невѣжества».

Так же само ј поворот січовиків до Московського царства в 1733 р. ставсь далеко не з одного кајатьтьа в гріху ізміни православному цареві. В увагах до варјантів пісні №-ра IX ј X ј до віршів про поворот запорозців до Москви ј про службу јіх московському царству в 1734–39 рр. ми показујемо, — шчо тој поворот і та служба були викликані цілим рьадом причин і між ними вступками ј обіцьанками царського урьаду гетьманцьам і запорозцьам, котрих тој урьад хотів ужити проти турок і Польшчі, а також надіјами украјінців, — і між ними најбільш запорозців, — шчо сповнитьсьа јіх повсегдашньа думка про ввільненьньа од льахів Правобічнојі Украјіни ј про прилученьньа јіјі до Лівобічнојі Гетьманшчини з Запорожьжьа з усіма козацькими правами ј волеју.

ЖЕНЕВА
30 Декабрьа 1882 р.



——————

  1. ↑ Всього в цьому розділі напечатаних досі варјантів 18, а нових 43.
  2. ↑ П. Орлика вибрали в гетьмани в 1710 р., по смерти Мазепи, противні Москві козаки, котрі прибували в Туречині. Орлик думав одхилити січовиків од повертаньньа під Московську державу, — і на це јому ј одповіли січовики листом, копіју з котрого, јак і з листу Орлика, вони послали генералу Вејсбаху, котриј взьавсь влагодити згоду запорозців з Московськоју державоју. Ось цілком слова відповідного запорозського листу, з котрого можна бачити, шчо тоді січовики писали до цариці: …«саміе мы, по изволенію нашемъ войсковомъ, челобитніе писма до Е. И. В. уносили и просили: жебы давнихъ нашихъ преступленій, якіи, будучи зъ препростого нашего козацкаго ума и невѣжества, за поводомъ и указомъ покойнаго Мазепы, сотворили и о принятіи до первой ласки о милость просилисьмо. Аже, слава Богу найвысшему, и получили и въ томъ не вонтпимо; воля Е. И. В. да будетъ насъ войско казнить, или животомъ дарить, то гдѣ же собыстся грѣхъ, тамо нехай буде и покута». (Скальковскій, Исторія Новой Сѣчи. 1846. II, 62. Цілиј лист, порьад з другими такими ж, напечатано в статьті д. Скальковського ж «Филиппъ Орликъ и Запорожцы», Кіевская Старина, 1882, IV, 119–121). Такиј способ говорити про тих, хто одступивсь з Мазепоју од царьа, показаниј був шче самим царем Петром I, коли він спервоначалу (7 нојабрьа 1708 р.) обіцьав помилувати тих хто «отъ него, Мазепы, измѣнника обманомъ заведены» и хто вернетьсьа до царьа. (Бантышъ Каменскій; Источники Малороссійской Исторіи. II, 185). В 1710 р. Петро I писав в маніфесті про тих, хто јому не покоривсь: «протчіе измѣнники и воры Запорозцы, по прелести его, Мазепиной» (там же, 263). В амністіјі (прошченьньу), данніј в 1715 р. Горленкові і другим з старшини, котрі пристали було до Мазепи, — сказано: «просили бывшіе во время измѣны прелестьми его Мазепы заведенные» і т. д. (Де Пуле. Малоросс. Эмигр. при Петрѣ В. Вѣстн. Евр. 1872, № 5, 70).
  3. ↑ Нагадајмо, шчо тоді московськиј царь вмовльавсь з польськими панами, шчо јого виберуть на корольа в Польшчі, — ј поміж козаками пішов страх, шчо все одно Украјіну привернуть до Польшчі, тільки без усьаких умов про вольности, Лѣтоп. Величка, I, 366. Акты относящ. къ Южн. и Зап. Россіи, VII, 338.
  4. ↑ Лѣтопись Сам. Величка, I, 311–312.
  5. ↑ Лѣт. Величка, I, 387, 390. Акты относ. къ Истор. Южн. и Зап. Россіи VII. 190–191, 231–232.
  6. ↑ Акты Ю. и З. Р. XI. 787. Наказъ стольнику Василію Кикину 11 авг. 1657: «Да Василію жъ, ѣдучи дорогою въ Нѣжинѣ и въ иныхъ городахъ поговорить съ войтами и бурмистрами и съ мѣщане на одинъ: …а буде учнуть говорить: добро бъ де и то было, чтобъ великій государь для всякихъ непріятельскихъ приходовъ и расправныхъ дѣлъ изволилъ быть у нихъ въ городахь своимъ царскаго величества воеводомъ… А буде про воеводъ не взочнутъ, и Василью и самому о томъ всчать и говорить, чтобъ государевымъ воеводамъ быти въ черкаскихъ знатныхъ городѣхъ, для того, чтобъ имъ тутощнимъ жильцемъ отъ полковниковъ и иныхъ людей обидъ и налоговъ не было». — Післьа того, јак стало відомо, чого хочетьсьа цареві, — то, звісно, знајшлись такі, котрі ј стали прохати того, про шчо јім натьакали царські посланці. Першиј виступив ніженськиј піп Филимонов, далі дејакі мішчане ј навіть почасти ј запорозці. А. Ю. и З. Р. IV, 31, VII, 227–228, 247. 285, 286, 334, 187–188. 350. V, 101.
  7. ↑ Хоч, јак вказано в повишчіј примітці, ј між запорозцьами були льуде, котрі, то з злости на городову старшину, (в часи Виговського) то мајучи на меті својі особисті користи (јак кошовиј гетьман Іван Брьуховецькиј) казали, шчо раді бачити војівод царських в городах, та все таки цілиј Кош і в часи Виговського бажав од царьа «чтобъ войску Запорожскому быти по прежнимъ правамъ и привиліямъ». (Акты Ю. и З. Р., VII, 192). В 1663 р. Кош писав «несмачниј лист» до Јур. Хмельниченка, в котрому виговорьував јому «неулечимое шаленство, же одступив Православного Монарха», а також і те, шчо він перше, вмовльаучись з тим монархом, «неслушне мовчав про пакти (статьті про вольности) свого батька з Москвоју». (Лѣт. Величка, II, 30–35).
  8. ↑ Андрусовська умова, 1667. Лѣтоп. Величка, II, 107.
  9. ↑ Солов., Ист. Р. XII, 147–148. Соловьевъ каже: «приговоръ Запорожью былъ подписанъ этими словами, ибо кто осилилъ окончательно, тотъ не захотѣлъ болѣе терпѣть людей, шатающихся между государствами.
  10. ↑ Акты Ю. и З. Р. VI, 187, 200. Брьуховецькиј показував потім наказ царськиј, шчо взьато в Ладиженського, некористиј дльа запорозців. Акты Ю. и З. Р. IX, 49.
  11. ↑ Тамож, VI, 200, 201.
  12. ↑ Пригадајмо, шчо од часів Б. Хмельницького, украјінці бажали вибавити од Польшчі, чи јак небудь поставити на волі, цілу Украјіну, з Волиньньу, Полісьсьам і Покутьтьам Галицьким. (Костомар. Б. Хмельн., Ист. Моногр. XI. 256). Виговськиј нагадував цареві, котриј питав јого ради про рубежі з Польшчоју, про льудеј православних на Волині коло Льублина ј инде, котрі обертајутьсьа до јого, гетьмана. (А. Ю. и З. Р. VII. 196). Дорошенко, вмовльујучись і з турками, думав про вольу народу украјінського (руского, одмінного од Польшчі ј Москви) по Сочаву в Буковині, Вислу, Минск, Сівск і Путивль, (А. Ю. и З. Р. IX, 219) а запорозцьам писав про увільненьньа од Польшчі Подільльа, Волині, Полісьсьа ј Литви. (Вел. II, 393). Порівн. лист Самојловича до царьа. Руина. 1880, Сент, 41, прим. 2.
  13. ↑ Акты Ю. и З. Р., VI. 203–204.
  14. ↑ Порівн. також, 188, другиј лист того ж кошового, в котрому він пише до гетьмана, шчо запорожці раді вдержати ласку царську, — «а ежели ни, то юже мусимъ яко солемандра (јашчурка, шчо, јак кажуть, в огні не горить) в огні зоставать; сѣти подъ часъ паукъ зъ внутренностей своихъ наставляетъ, въ котрые хиба муха ввязне, але шершень бы на мней ся оное не боитъ».
  15. ↑ Умови напеч. в А. Ю. и З. Р. IX, 219.
  16. ↑ Лѣтоп. Сам. Величка, II, 224–226, лист 18 Окт. 1669. Порівн. вишче, 98–100, лист Јанв. 30, р. 1666, і далі, 395–396, лист Апр. 2, 1676.
  17. ↑ Лѣтоп. С. Величка. II, 343–346; лист Окт. 26, 1673 р.
  18. ↑ Післьа того, јак на раді в Перејаслові, (17 марта 1674) козаки правобічні і лівобічні поклали вибрати лівобічного гетьмана Самојловича гетьманом обох боків, а посланець Дорошенка објавив, шчо јого гетьман і собі пристаје до царьа, — згода все ж таки не наставала јак через те, шчо Дорошенко не хотів зрікатись гетьманства, так і через те, шчо козацтво не льубило гетьмана Самојловича, поставленного в гетьмани більш московськими бојарами, ніж козацькоју радоју. Тоді (1675 р.) запорозці пішли на раду до Дорошенка в Чигирин, покликавши туди ж і донських козаків, — і там Дорошенко присьаг на підданство цареві. Кошовиј Сірко објавив об цім листами до всіх городових полковників, именујучи Дорошенка гетьманом, а цереві писали, шчо вони заприсьагли Дорошенкові, шчо царь јого зоставить непорушно в городі ј буде обороньати својім віјськом «од всіх непријателів, татар, турок і льахів», — і тоді «всі міста запустілі на правобічніі Украјіні впјать льудьми насельатьсьа ј будуть тішитись својіми вольностьами і розживатись також, јак і задніпрьанська сторона». (Солов. Ист. Р. XII. 182–183, Костомаровъ. Руина, Вѣстн. Европы, 1880, Авг. 406–407).
  19. ↑ Див. Величка вип. I, 5. і II, 394, јак запорозці плакали, слухајучи в 1676 р. лист об «упадлой отчизни своей Малороссійской тогобочной», 467–472, лист кошового Сірка до гетьмана Самојловича, Сент. 25, 1678 р. про «запустіньньа ј упадок отчизни Малороссіјськојі», јак через «непостојанних гетьманів», так і «черезъ незичливі сосѣдственныхъ монарховъ факціи» (хитрошчі).
  20. ↑ Цеј зріст старшинського натиску на чернь добре показаниј в Лазаревського, Малор. Посполит. Крестьяне. 1648–1783, і в Антоновича, Посл. времена козач. на прав. бер. Днѣпра, 25–30.
  21. ↑ Перша заборона царська возити хліб на Запорожьжьа, в 1671 р. А. Ю. и З. Россіи, IX, 615.
  22. ↑ Лѣт. Величка, II, 539–543.
  23. ↑ Лѣт. Величка, II, 557–561. Апр. 26, р. 1686.
  24. ↑ Лѣтоп. Величка, III, 12–13.
  25. ↑ Величка, III, 60–63. Костомаровъ. Мазепа. Русск. Мысль 1882, Янв. 20–21.
  26. ↑ Костомаров, тамож, Февр. 56, 96, Мартъ. 119.
  27. ↑ Костомаровъ, Мартъ, 123.
  28. ↑ Костомаровъ, Янв. 17, 22, 28, 45, 60.
  29. ↑ Костом., Мартъ, 127.
  30. ↑ Костом. Янв. 24, 39–40 і далі.
  31. ↑ Костом., Февр. 59, 84–85.
  32. ↑ Костом., 59, 87. Апр. 100.
  33. ↑ Солов. Ист. Россіи, XIV, 180. Костом., Мазепа, Февр. 68. Дуже жаль, шчо ввесь лист Гусака доси не напечатаниј.
  34. ↑ Соловьевъ, XIV, 181.
  35. ↑ Див. про це в Историч. Пѣсн. Малор. Народа, I, 103–106, а також Хартахая, Истор. судьба Крымскихъ Татаръ. Вѣстн. Евр. 1867, I–II.
  36. ↑ Див. далі, в увагах до пісні № IX, а в «Истор. пѣсняхъ» I, 74–99.
  37. ↑ Це один з резонів, котриј тьаг украјінців більш до спілки з Московшчиноју, ніж з Польшчеју, — котра далека од татар.
  38. ↑ Историч. пѣсни Малор. Нар. т. I, № 40.
  39. ↑ По всьому украјінці мајуть најбільш спільности з москальами південними, котрих тьагне до Чорного Морьа, а далеко менше з середніми ј північними, котрі тьагнутьсьа до морьа Балтијського.
  40. ↑ Јак про це думали письменні льуде на Украјіні, див. в розмові, котру «Исторія о презѣлой брани» вклада Б. Хмельницькому ј Хану в 1655 р. (Ист. о през. брани, 138–144).
  41. ↑ Костомаровъ, Руина, Вѣстн. Евр. 1880, Сент., 19. Гетьман Самојлович думав навіть, шчо грьаницьа з Туречиноју мусила б бути на р. Дністрі, јак була колись грьаницьа Литовсько-Украјінськојі держави (тамо ж).
  42. ↑ Тамо ж 27, 34.
  43. ↑ Тамо ж, 37, 38. Величко, II, 599–602.
  44. ↑ Інтересно, шчо таку віјну наражував москальам Дорошенко, котриј за часи свого підданства султанові спізнавсь з підтурецькими христијанами, а то ј з бусурманами, та тільки не турками. Чт. въ Моск. Общ. Истор. 1858, I, 260.
  45. ↑ Костом., тамо ж, 58, 60.
  46. ↑ Про городки див. вишче. Про «роптаніе и клятву на Галицина, же безъ жаднаго надъ Кримомъ промислу низадъ повернули» див. у Величка, III, 73.
  47. ↑ Величко III, 38–39. Статьті Коломацькі, 1687 р.
  48. ↑ Костомаровъ, Мазепа. Р. М., 1882, Янв. 42.
  49. ↑ Костом., тамож.
  50. ↑ Костом., Мазепа, Февр. 55.
  51. ↑ Тамож. 63, 68, 75.
  52. ↑ Костом., Мазепа, Февр. 83, 87–88.
  53. ↑ Величко, III. 280–285. Костом., тамож, 88–91.
  54. ↑ Костом., Маз., Февр., 96–98, 102–103.
  55. ↑ Тамож, 96–101.
  56. ↑ Теж, Март, 112–113. Довго б пријшлось розмовльати, шчоб показати доладно всьу спільність інтересів в украјінців з народами подунајськими ј задунајськими, котрі були тоді (а по части ј доси) в јармі турецькому, а також і те, шчо тільки приступ Украјіни до Московшчини притьаг і московських царів до діјства проти турок, до котрого закликали јіх, — јак наслідників грецьких царів, повојовані турками православні христијане вкупі з загроженими Туречиноју державами католицькими (Венеціја ј Німецьке Цісарство), — а шче ј те, на скільки самі украјінці попрацьували до того, шчоб пришчепити в Московшчині думку про потребу віјни з турками дльа ввільненьньа од них народів христијанських. (Див. про це напр. слова П. Дорошенка, в 1674 р. в Источн. Малорос. Истор., собр. Бант. Каменск., I, 259–260, Чт. Моск. Общ. Истор., 1858, I). Ми нагадајемо тут тільки один лист до царьа московського Хведора од Досифеја, патріарха Јерусалимського (18 марта 1691 р.) з котрого видно, јак думали самі підтурецькі христијане про потребу належаньньа Украјіни до Московшчини: «Тепер вигодниј час; возьміть перше Украјіну (правобічну) а потім требујте Молдавшчини ј Волошчини, а там Јерусалим… вам не користно, коли турки зостанутьсьа на північ од Дунају, або на Подільльу, або на Украјіні, або коли Јерусалим зоставите в јіх руках: поганиј то буде мир!… Коли будуть отдавать вам увесь Јерусалим, а од Украјіни не одступьать і з Подільльа не вијдуть, — не мирітьсьа». (Солов. Ист. Р. XIV, 219–220. Порівн. у нього ж, X, 229). З самого 1666 р. аж до 1709 р. московськиј урьад робив усе, шчоб отдалити од себе ј зрујнувати правобічньу Украјіну ј тісно злучене з неју Запорожьжьа, — ј потім, коли таки довелось московському цареві (Петру I) пітти віјноју до Дунају, (1711 р.) то він був покараниј тьажкоју поражкоју од турків, післьа котројі мусив зріктись не тілько правобічнојі Украјіни ј степів запорозських, а ј самого Азова. Трохи не увесь XVIII в. потрачениј був моск. державоју, шчоб здобути те, шчо само давалось јіј в руки в XVII ст., коли було приступила до нејі ціла козацька Украјіна. Јак отдальала задунајських христијан од Москви чутка про невольу під московськоју державоју, див. слова Крижанича в Чт. Моск. Общ. Ист. 1876, III, 115.
  57. ↑ Тамож, 114.
  58. ↑ Тамож, 114, 120–123.
  59. ↑ Костом., Мазепа, Іюнь, 77.
  60. ↑ Костомаровъ, Руина, В. Евр. 1880, Сент. 37 (1684).
  61. ↑ Всьа цьа Паліјівська справа добре росказана в Антоновича: Послѣдн. врем. козач. на прав. берегу Днѣпра, і в Костомарова, Мазепа, Апрѣль, Іюнь. Арештуваньньа ј висилка Паліја нагадује туж саму пригоду з Іваном Сірком, славним кошовим запорозським. Обидва ці славні рицарі, льубимці народу, најздольнішчі козацькі проводирі, післьа Богдана Хмельницького, — могли б бути гетьманами, — ј обидва опинились в Сібіру в саму рішучу хвильу. Обох потім Москва випустила на Украјіну, шчоб виставити јіх, одного проти Дорошенка, другого проти Мазепи ј січовиків, — та все таки не дала јім ходу. Здумајмо собі на місті Многогрішного, Самојловича, Мазепи, — гетьманами Сірка, а потім Паліја ј других подібних јім запорозців, про котрих писали січовики Самојловичеві, шчо вони мајуть у себе «получших, — ніж Самојлович, — товаришчів заслужоних и в рицарських справах досвідчоних кавалеров, которіјі во усьому тому урьаду гетьманському, з лучшим отчизни нашој Малоросіјскојі житьтьем могли би здолати». Певно, багато стидких пригод в історіјі Украјіни XVII–XVIII ст. було б менше.
  62. ↑ Цьа справа добре росказана в Костомарова, Мазепа, Февраль.
  63. ↑ Порівн Костомар., Б. Хмельн., III, 264, з умовоју запорозців з Орликом, в Чт. Моск. Общ. Истор. и Др., 1859, I, 242.
  64. ↑ Арх. Иностр. Дѣлъ, 1708, № 91, у Костом. Мазепа, Ноябрь, 86. Солов. XV, 363.
  65. ↑ Скальковск. Истор. Новой Сѣчи II, 17. Чи це не тој самиј лист, про котриј говорить д. Костомаров? — Подібно до цього, коли Б. Хмельницькиј поклав одіјти од Польшчі до Москви ј звістив об тім запорозців, то вони, похвальајучи цьу думку, радили: «Якъ будете писати пакта, то изволите Ваша Гетманская Моць сами прилѣжно досмотриваться, жебы не было въ нихъ чего лишнего и отчизнѣ нашей шкодливого, а предковѣчнымъ правамъ и вольностямъ нашимъ противнаго и неполезнаго». (3 генвар. 1654), — а потім, коли гетьман звістив товариство, шчо вже приступив він до Москви, ј посилав у Січ списки з грамот царських, то січовики писали: «для досконалшого видѣнія, желаемъ и самихъ пактовъ имѣти въ себе присланніе отъ Твоей Гетманской Ясной Мосци списки». (Лѣт. Величка, I, 167–170; 183–185).
  66. ↑ Солов. XV, 343–344, 363, Жаль, шчо це лист запорозськиј доси не напечатаниј.
  67. ↑ Костомар., Мазепа, Ноябрь. 111–112.
  68. ↑ Тамож, 114–115. Не дурно цьа вмова була підписана тільки тоді, коли прибули до Мазепи січовики; доти тільки старшина добивалась од Мазепи, шчоб знати, до чого він веде діло, — та Мазепа крутив і плутав; старшина ж дбала тільки про својі права, а не про чернь.
  69. ↑ Це все було на велику дольу послідком того, шчо робив з Украјіноју московськиј урьад з самого 1657 р. ј просто ј через таких слуг, јак Мазепа.
  70. ↑ Костом., Мазепа, Ноябрь 76–79, 86, 94, 96, 108.
  71. ↑ Маниф. Петра I. 1708 р. Окт. 28 Нојабр. 1-го, в Чтен. Моск. Общ. Ист. и Древн. 1859, I, 175 і далі; третіј Нојабрьа 9, (тамож 187), четвертиј Генв. 21 1709, (томже. 194), пјатиј 3 Февр. 1709, тамже 215, шостиј по зрујнованьньу Січі, 26 маіу 1709 р. тамож, 221, — а також універсал (всельудниј лист) нового, поставленного по волі царськіј гетьмана, Скоропадського, — писаниј, звісно, по волі царськіј Декабрьа 8, 1708 р. — тамож, 197 і далі; порівн. на стор. 199 про «неспособность народу малороссіјскаго до драгунськојі ј солдацькојі служби» з піснеју про Паліја, вишче.
  72. ↑ Костомар., Мазепа, Ноябрь, 117.
  73. ↑ Костом., Мазепа, Дек., 38 і далі.
  74. ↑ Договоръ и постановленіе между Гетманомъ Орликомъ и войскомъ запорожскимъ въ 1710 году. Чтен. М. Общ. 1859. I, 242–254.
  75. ↑ Так думали запорозці влагодити ту справу, котра турбовала јіх од самојі смерти Богдана Хмельницького, — справу: јак јім бути з гетьманами Городовојі Украјіни? Запорожьжьа мало својі осібні державні порьадки: шчорочниј вибір старшини, починајучи од отамана, — ј вибір гетьмана на часи походу. Тим часом Б. Хмельницькиј, котриј вијшов з Січі проти Польшчі, јак гетьман віјська Запорозського, — повојувавши польаків, став діјсним гетьманом усіјејі Украјіни Малороссіјськојі, не перестававши зватись: Гетьман Віјська Запорозського, — јак потім звались і всі украјінські гетьмани. Коли вмер Богдан, підньалось питанньа: јак і де треба вибірати гетьмана з таким именем? Рада городових козаків без запорозців вибрала наслідника Богданові, — ј так чинилось мајже завше і опісльа, з тоју шче новиноју, шчо такого гетьмана наперед вказували старшині врьадники царські. Запорозці перше требовали, шчоб вибірали гетьмана в Січі, потім згожувались на спільну з гетьманцьами раду, черневу, — далі, післьа вибору Самојловича, — без јіх, — думали зовсім виділитись з під гетьманського рејменту (свьатиј Бернардине, писали січовики Самојловичу, — ми тобі не молимось, ти нас не помилуј). Умовоју 1710 р. діло ставилось так, шчо ј Запорожьжьа вдержувало својі порьадки дома, і спільно з Гетьманшчиноју порьадкувало б спільні всіј Украјіні справи.
  76. ↑ Інтересно пригадати вірші на скинутьтьа Самојловича з гетьманства, в котрих јому дорікајуть, самодержавство, противне давнім звичајам віјська Запорозського:

    Не уважавъ давной въ войску вольности,
    И всѣмъ станомъ належитой годности.
    Себе тилко почиталесь такъ быти,
    Же твой рожай зъ давнихъ давенъ сталъ жити.
    Забувъ еси, же тя зъ любви избрано,
    И старшимъ себѣ паномъ названо.
    Ради тебѣ отнюдь стало не треба,
    И мислилъ есь, аки би изшелъ зъ неба.
    А въ войску Запорозскомъ то здавна
    Рада силна и всѣмъ явна.

    (Величко, III, 16).

    Інтересно, шчо сам царь Петро I страхав украјінців, шчо Мазепа змовивсь з Карлом XII і Лешчинським, шчоб стати «самовластнымъ княземъ въ Украинѣ» (Чтен. М. О., 1859, I, 187). Теж за царем говорив і Скоропадськиј: — «жебы былъ самовластцемъ надъ народомъ нашимъ Малороссійскимъ» (теж 197).

  77. ↑ По бідности крајіни грішми, тоді жалуваньньа за службу старшина получала мајетками.


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.

 
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Політичні_пісні_украјінського_народу_XVIII–XIX_ст./I/Увод&oldid=452514