Політичні пісні украјінського народу XVIII–XIX ст./I/Переднье слово

◀ Політичні пісні украјінського народу XVIII–XIX ст. Частина перша. Кінець козацтва

Політичні пісні украјінського народу XVIII–XIX ст. Частина перша. Кінець козацтва Розділ I. Запорозці з 1709 до 1739 р. під ред. Михайло Драгоманов Переднье слово

Розділ першиј: Запорозці з 1709 до 1739 р. ▶

ПЕРЕДНЬЕ СЛОВО.

Пісні украјінського народу про громадські справи XVIII ст. хоч і јавно звјазані з пісньами про такі ж справи в ранішчі часи ј часто подібні до них, — та все таки дуже одмінні од них і по тим річам, про котрі вони росказујуть, і по саміј својіј будівлі. Вијшло це јак через те, шчо справи, котрими пеклувавсьа народ украјінськиј в XVIII ст. були не зовсім такі, јак ті, шчо јого турбували в ранішчі часи: в IX–XV, і навіть в XVI–XVII ст., (з котрих зостались нам, мабуть, чи не најліпші украјінські пісні), так најбільш через те, шчо в XVIII ст. земльа украјінська була зовсім в иншому державному стані, ніж в XVI–XVII ст. і шче більш в иншому, ніж ранішче.

Доба, коли нашим крајінам вправльали городські громади (віча) з кньазьами та јіх меншими товаришами-војаками, бојарами, (шчо звались в купі дружиноју кньажоју) дуже далека од нас, шчоб з того часу зосталось багато пісень у наших неписьменних мужиків. Та все таки ми набрали, најбільш проміж кольадками чимало пісень, в котрих јавно видно слід кньажого ј бојарського житьтьа X–XIV ст.^[1] Дуже важно, шчо пісні ті розширені по всіј Украјіні навіть більше шче, ніж ми думали в 1874 р. видајучи I т. «Истор. Пѣсенъ Малор. народа», бо з того часу такі пісні ми здобули не тільки з Полтавшчини, а ј з Донськојі Украјіни.^[2]

XVI ст. мајже всьа Украјіна, окрім закарпатськојі, котра здавна (з X ст.) стала частиноју держави Угорськојі, та Буковини, котра з Молдавшчиноју тоді була піддана державі Турецькіј, — була вкупі, і хоч не на повніј волі, та все таки в досить вільніј тоді державі Литовсько-Польськіј. Најбільше лихо, котре тоді турбувало украјінців, були татарські та турецькі набіги, котрі рујновали збіжьжьа крајове ј виводили з краіни тисьачні полони льудські в невольу. Лихо це дотикало рівно всі части Украјіни з усіх льудеј украјінських, котрі шче тоді не були поділені так, јак пізнішче, на ріжні класи (стани) віри ј мови. Всі, письменні ј не письменні, духовні ј світські, рицарі-пани ј рицарі-козаки, мішчане, ј сільське поспільство, вкупі терпіли од набігів бусурманських і вкупі боронились од них, — однаково згадували про лихо набігу бусурманського, про невольу, про радість визволіньньа з тијејі неволі, побіди над бусурманами ј т. д. Ті всі спомини ј думки виливались у пісньах, однаково зрозумілих всім льудім украјінським, — і пісні ті скоро росходились по всіј Украјіні ј так твердо зальагали в льудськіј памјати, шчо зостались в ніј і доси мајже без переміни.

Так јак пісні ті часом складались льудьми бувалими по світу, заможними ј навіть письменними, то вони мусили бути часами дуже обробленними, довшими, коли не крашчими, ніж звичајні пісні простого льуду; ці незвичајні пісні в XVI ст. назвали думами або војацькими псальмами; до них прибрана була ј осібна музика на бандурах, чи кобзах. В словах і в музиці цих дум можна вбачати навіть слід впливу сусідніх з украјінцьами, або однакових з ними долеју народів, — сербів, греків і навіть італьјанців, котрі тоді сиділи в колоніјах (виселках) по Чорному Морьу, а меньшими купами в городах украјінських (в Кијіві, Львові ј др.^[3]). Дльа співаньньа цих дум, чи псальм виробивсь мов осібниј цех кобзарів, котрі розпосили ці співи по всіј Украјіні.

Звісно, багато з часом мусило згинути цих псальм, — але чимало зосталосьа в памјати кобзарів (тепер неписьменних) навіть і до сього часу і зосталось в усіх доволі однаково: хиба шчо остатніми часами ті псальми почали вкорочатись перед тим, јак јім забутись.^[4] Не меньше однакові по всіј Украјіні ј прості пісні про турецькиј і татарськиј полон і про рицарів, котрі бились з татарами ј турками.^[5] І до наших часів, коли стали печатати мужицькі пісні, најбільш збереглись на Украјіні з пісень про громадськи справи, — власне ті пісні, котрі говорьать про турків і татар і котрі зложені були шче в XVI і в початку XVII ст., коли шче не ранішче.^[6] В XVII ст. стан Украјіни дуже змінивсьа. Післьа 1569 р. коли Украјіну всьу прилучено просто до Корони Польськојі, а надто післьа 1596 р., коли архијерејі украјінські приступили в уніју (спілку) з церквоју римськоју, украјінське панство ј велика частина письменних льудеј зпольачились, з чого вијшла віјна між украјінцами ј цими недольашками. Цьа віјна стала дужчоју, коли з спольаченим панством, шльахтоју, засварились украјінські козаки, котрі хотіли сами бути шльахтоју, ј поспільство, котре не хотіло бути крепаками в шльахти, та в јіјі підручників жидів-арендарів. Цьа віјна довела до того, шчо украјінці зважились одступити од Польшчі ј пристати до Москви. Та цього не всі похвальали, — ј на решті це не вдалось. Вибилась було з під Польшчі тільки Подніпрьаншчина по Случ (в 1648–49 рр.), та ј та потім опинилась поділенноју між Польшчеју ј Москвоју (в 1667 р.) післьа 1669 р. частина јіјі одјшла ј до Туречини.

Пісні першојі половини XVII ст. (власне до 1657 р.) котрі говорьать најбільш про віјну украјінців з польаками мусили стати вже не так всельудними ј повсьудними, јак попередні пісні про віјну з татарами ј турками. Најбільше з них — пісень, котрі зложились в часи повстаньньа Богдана Хмельницького. Та ј з них најбільше записано коло Дніпра, а напр. в Галичині јіх здибано дуже мало, — ј галицькі варјанти јіх часом дуже поплутані ј не јасні.

Післьа 1667–1669 рр. Украјіна зосталась на довго поділеноју, ј дольа кожнојі частини, — завше доволі несчасна, — стала инакша, јак инакші стали в кожніј і громадські порьадки. На лівім боці Дніпра зоставалась козацька Гетьманшчина, — на схід од нејі — Слобідські полки, на низу Дніпра товариство Запорозське; — всі ці три землі шчө задержували, хоч і не однаково, козацькі порьадки, ј народові тут було вільнішче. В західніј Украјіні, за Случьчу, все більше вкоріньалась невольа під польськими панами. Подільльа ј правобічне Дніпрове побережьжьа було спустошено турками (1672–1778); турки навіть вкрепились в Камјанці (1672–1699), а Правобічна Подніпрьаншчина, од р. Стугни до р. Тьасмина, одступлена Польшчеју туркам в 1672 р. була засуджена умовами між Москвоју, Туречиноју ј Польшчеју (в Бахчисарајі в 1681 р. і в Москві в 1686 р.) зоставатись пустелеју. Правда, тут все таки продержалось і коло 1686 р. почало розростатись козацтво, котре, за приводом Паліја, почало знову напирати на польську шльахту ј державу ј добиватись спілки з лівобічноју Гетьманшчиноју ј Запорожьжьам. Та це правобічне козацтво мусило видержувати не легку боротьбу з Польшчеју ј татарами, а на решті ј з самоју Москвоју, котра требувала, шчоб воно перестало сперечатись з Польшчеју, — а далі јому пријшлось видержати напор і самого лівобічного гетьмана Мазепи, котриј опасувавсь, шчоб Паліјева мужицька козачина не знесла, вкупі з запорозцьами ј лівобічноју черньньу, напівпанських порьадків, котрі вже вкоріньались на лівобічніј Гетьманшчині. В 1704 р. Мазепа, за згодоју московського царьа, арештував Паліја, котрого потім царь звелів заслати в Сібір, — і з того часу на правім боці Дніпра забезпечена була перевага польського панства над украјінським народом. Тим часом шче за часів Б. Хмельницького почало складатись і на Гетьманшчині нове панство з остатків старојі шльахти (православнојі) ј з козацькојі старшини. Воно всилилось, захопивши собі чимало громадських земель, од смерти Б. Хмельницького (1657) до 1663 р., коли підньалась на нього чернь і запорозці. Те нове панство перше думало боронити козацькі вольности од царів московських та јіх урьадників, а на решті, коли јого придавили, за помічьньу черні ј запорозців, то воно само стало піддаватись Москві, забезпечујучи тільки собі силу над черньньу ј перевагу над Запорожьжьам.

Серед таких лихих обставин та незгоди між украјінцьами складались новішчі пісні шче менш повсьудними, ніж пісні часів Б. Хмельницького. Не гльадьучи на те, шчо ј тепер украјінці мусили војуватись з татарами ј турками ј навіть витерпіли страшні напади турецького віјська аж на Подніпрьаншчину, нових пісень про те зложено зложено мало ј вони не дуже розширені: так пісньа про напад турок на Ведмедівку в 1678 (див. в ціј книзці на стор. 130) звісна доси в одному тільки правдивому варјанті з правого берега Дніпра; так само ј пісньа про Ведмедівську попівну (Зап. Югозап. Отд. Р. Географ. Общ. I, 299–300). Більше звісно варјантів пісні про підступ турок під Почајів і чудо Божојі Матері (звичајно кажуть, шчо в 1675 р.), — та це пісньа-вірша більш церковна, ніж світська; співајуть јіјі тільки лирники та сліпці, ј на лівім боці Дніпра вона звісна мало^[7]. З пісень часів Гетьманшчини післьа Б. Хмельницького најбільш розширена по обидва боки Дніпра пісньа про те, јак голота побила дука, котриј з нејі насміхајетьсьа.^[8] Видно, шчо народ украјінськиј в ті часи најбільш заинтересовавсь суперечкоју з својіми ж таки старшими, дуками, котрих чернь і запорозці побили в часи Чорнојі Ради в Ніжені в 1663 р. До цього ж побиваньньа голотоју дуків належить і дума про гетьмана запорожського, котриј з товаришами побива дуків-сребльаників в шинку, приговорьујучи:

Еј, дуки ви, — дуки,
За вами луги ј луки;
Нігде нашому брату козаку-нетьазі ј коньа попасти.^[9]

Гетьман тој зветьсьа в варјантах думи: Ганджоју Андибером або Дендебером, то б то таким именем, котре не звісне ні з јаких записів, — не то шчо имена козаків більшојі части старішчих дум. До того дума цьа не здибана дальше лівобічнојі ј Слобідськојі Украјіни.

Доволі розширена пісньа, в котріј згадујетьсьа Дорошенко, (Ој, на горі та женці жнуть), та про цього, стільки наробившого колотнечі на Украјіні, гетьмана, тільки ј сказано в пісні, шчо він «веде своје віјсько хорошенько»^[10].

З усіјејі віјни украјінського народу ј козаків з Польшчеју на правім боці Дніпра за часів Паліја зосталась доси тільки одна пісньа про Абазина, котрого «не вспів козак Паліјенко ратувати в Ладижині в лісі», (1702)^[11]. Про Паліја багато співајетьсьа варјантів пісень, та тільки про остатні пригоди јого житьтьа, про те, јак јого обманом взьав Мазепа (1704 р.) та јак Паліј під Полтавоју (1709 р.) побив Шведів. Ті пісні стојать на грьаниці між Гетьманшчиноју XVII ст. ј XVIII ст. — і через те ми муситимемо взьати јіх, јак початок до пісень II-го розділу цејі нашојі частини; тепер же скажемо два слова про јіх дух, добавивши в примітці, на увагу вченим украјінцьам, думку нашу про напечатані доси варјанти тих пісень.^[12]

В пісньах про Паліја ј Мазепу видно велику пошану до першого ј ненависть до другого, котрого пісні звуть «прокльатим». Сталось це перш усього через те, шчо Паліј, — на ділі, коли не по имені, гетьман Правобічнојі Украјіни (1686–1704) був власне отаман і льубимець черні, голоти, тоді јак Мазепа був гетьман дуків. До ціјејі ненависти до Мазепи в украјінськојі черні могла легко пристати кльатьба, котру наложила на нього церков за «ізміну» православному цареві. Царь тој сам зрозумів це ј вернув з Сібіру Паліја, шчоб виставити цього льубимцьа черні проти Мазепи. Народ на Гетьманшчині ј не пішов за Мазепоју, а зоставсь при цареві, — коло котрого був Паліј, та ј усьу побіду над Мазепоју ј Шведами, накинув в својіх оповіданьньах і пісньах Паліјеві, а не цареві, додавши, шчо Паліј помагав Петрові не з самојі вірности Восточному, православному цареві, а вмовивщись з ним про вільність украјінців од податків і рекрутчини.

Так говоритьсьа ј у најцікавішчіј з пісень про Паліја ј Мазепу, котра записана в Лубешчині. Між инчим цьа пісньа појасньа №-р II I-го розділа ціјејі частини, (Государські листи до украјінців) і через те, поки шчо, ми приведемо тут другу јіјі половину:

Тоді крикнув велик світ государь
На својі москалі:
— «Возьміть ви сього плута Мазепу
Та закујте в кајдани,
Та посадіть плута Мазепу
У превеликіј темниці,
Та приставте ви Паліја Семена
Та до мене на столицьу…
Ој чи можеш ти, Паліју Семене,
Та Мазепу звојувати?
Будеш ти з мене, Паліју Семене,
Велику плату брати».
— Ој, не хочу ја, велик світ государь,
Великојі плати брати,
Тільки не подозвольајте із Украјіни
До віку некрутів брати,
А ні некрутів, а ні подушного,
А ніјакојі плати,
То можу ја плута Мазепу
Зараз звојувати. —

Ој, уже ж хмель, тонка хмелина,
Коло дерева вјетьсьа:
Уже ж шведськиј король с Паліјем Семеном
Під Полтавоју бјетьсьа.
Ој, уже ж хміль, тонкаја хмельнина,
З тичини похиливсьа:
Уже ж шведськиј король Паліју Семену
У ніженьки поклонивсьа.

(Зап. од Сави Бовкуна, в лубенськім повіті, на річці Сліпороді, в селі П. І. Рудановського, 17 августа 1860 р., Андріјем Пригароју.^[13])

Тільки ж поражка Мазепи а з ним і запорозців під Полтавоју (1709) не послужила на користь Украјіні. Доба, котра почалась післьа того, — ј пісні котројі ми тепер мусимо подати на увагу громадську, — була де в чому шче несчастливішча дльа Украјіни, ніж попередньа. Украјіна по правому берегу Дніпра, од котројі шче раз одступилась Москва ј котројі побережьжьа навіть вона помогала зпустошити (в 1711–1715 рр.) тепер дісталась зовсім в руки польському панству. Письменство украјінське тут мајже зовсім замерло; письменні льуде тут мајже зовсім зпольачились. Запорожьжьа було теж зпустошено, а січовики загнані аж на Лиман Дніпровиј під протекціју Хана Кримського. Гетьманшчина скоштувала вже зовсім безпосередно господарьуваньньа московських урьадників. Письменні льуде на Гетьманшчині ј Слобідчині почали одходити в Московшчину та ј дома помалу московитись і переробльуватись в московських панів, котрі де далі, все більше нальагали на чернь посполіту, (крестьан), а то ј козацьку, аж поки зовсім не була скасована Гетьманшчина (1764), Слобідська козачина (1765), Січ Запорожська (1775), а далі не заведено було по всім цим козацьким крајінам крепацтво, таке, јак в Московшчині (1783–93), при чому багато земель козацьких з льудьми урьад московськиј роздав усьаким панам. Јак розірвалась в кінець в 1709–1775 рр. державна спільність між частинами Украјіни, так разбилась тепер і спільність між ними в пісньах.^[14] В західніј части Украјіни, од Карпат до Дніпра народ співа: в Галичині про опришків, а в Подніпрьаншчині про гајдамак, котрі, окрім розбоју, вели, по својому стару боротьбу проти польського панства ј держави, — та пісні ті мајже не переходьать за грьаниці тих крајін. В зхідніј Украјіні, шчо була під Москвоју, та в Запорожьжі, котре з 1709 до 1733 рр. було під рукоју Хана Кримського, складались својі пісні, најбільш про лихо, јаке терпіли козаки од московських царів і урьаду, — та пісні ті теж мало виходили за границі тих крајів, — а коли виходили, слідом за льудьми, котрі тікали часами з Гетьманшчини в степи з лівого боку Дніпра на правиј, — то в новіј крајіні, при зовсім других порьадках житьтьа, ті пісні губились, або перемішувались так, шчо часом тратили змисл. Зоставлені на самих неписьменних і де далі все більш збіднілих і пригнічених мужиків пісні, замісць того, шчоб рости ј ліпшати, вкорочувались ј марніли. Думи нові мајже зовсім не складалисьа в ті часи. Та ј пісні про нові справи тепер складалисьа часом не зовсім не наново, а так, шчо старі пісні переробльувалисьа прикладно до нових справ, або до старих пісень приточувалисьа вірші з споминами про нові справи. Можна догадатись, јак мусили поплутатись і затемнитись такі пісні в різних својіх варјантах, а надто не в тих самих крајінах, в котрих зложені були спершу такі нові пісні, або такі нові варјанти. Јак побачимо далі, — часом тільки мајучи дуже велике число варјантів јакојі пісні ціјејі доби, можна, та ј то з великоју труднотоју, добратись, коли, де з по јакому случају зложена була цьа пісньа. Признајемось, шчо коли б не певность наша, шчо украјінськиј народ не склада пісень так собі, тільки дльа співу, чи дльа забавки, а склада јіх, мајучи на думці діјсне житьтьа, — шчо даје украјінським пісньам шчиро реальниј (діјсновиј) характер, — то ми б не мали иноді зовсім терпіньньа добиватись змислу иншого варјанта, вривка, а то ј цілојі пісні з тих, котрі ідуть далі в ціј частині нашого виданьньа.

Тільки ж все таки ј між пісньами ціјејі несчасливојі доби јесть прехороші пісні по складу ј по думкам, — а најголовнішче: коли зібрати јіх до купи та з великим числом варјантів, (јак це таки посчастило зробити ј нам, дьакујучи праці стільких наших земльаків), — то ј ці пісні стајуть дуже вартим матерјалом дльа науки про житьтьа ј думки украјінського народу в XVIII ст. Ці пісні дуже доповньајуть, а де в чому примушујуть і зовсім перемінити ті думки, котрі звичајно говорьать в россіјському письменстві про змисл украјінськојі історіјі.

Звісно, шчо цьа історіја росказујетьсьа звичајно не стільки з думкоју про самиј народ украјінськиј, скілько з думкоју про користь россіјськојі держави, або навіть просто царів россіјських. Через те звичајно увесь змисл історіјі Украјіни з XVI до XVIII ст. зводитьсьа на те, шчо, ось, мовльав, украјінці стілько то терпіли од татар, турків і льахів, так то бились з ними, аж поки не пристали (або јак частішче кажуть: — вернулись) до природніх својіх царів, московських, — під державоју котрих всі нужди украјінського народу були задовольнені; коли ж були јакі недовольні на Украјіні, то, мовльав, то були або нечесні змінники, або безпоправні гультьајі, котрі нудились порьадком, јакого требувала порьадна держава московська, або запанілі, зопсовані польським шльахотством, льуде, котрі бажали собі волі, шчо б гнітити простиј народ, котриј би то не тільки не втратив нічого, а шче јавно виграв з того, шчо зникли осібні козацькі порьадки на Украјіні та шчо вона підіјшла під мірку, спільну з усіма другими крајінами московського царства. Таку ману про народ украјінськиј пушчено було шче в XVIII ст., тоді саме, јак царі московські в кінець ламали украјінські виборні порьадки. Так царицьа Катерина II, скасовавши ці порьадки, наказувала гр. Петру Румьанцеву, назначенному предсідателем Малороссіјськојі Коллегіјі: «Осталось еще упомянуть объ одномъ пунктѣ, который, особливо при учрежденіи нынѣшняго въ Малороссіи новаго правленія заслуживаетъ нѣкотораго полититическаго примѣчанія. Состоитъ оный въ упомянутой сокровенной ненависти тамошняго народа противъ здѣшняго, который опять, съ своей стороны, пріобыкъ оказывать непримѣтное (?) къ малороссіянамъ презрѣніе. И какъ та ненависть особливо примѣчается въ старшинахъ тамошнихъ, кои, опасаясь видѣть когда нибудь предѣлы беззаконному и корыстолюбивому ихъ своевольству, болѣе вперяютъ оную въ простой народъ, стращая его сперва нечувствительною, а современемъ и совершенною утратою правъ ихъ и вольности, то нѣтъ сомнѣнія, чтобъ они, при настоящей правления ихъ перемѣнѣ, тѣмъ паче не усугубили тайно коварство свое, что пресѣченіе прежнихъ безпорядковъ и установленіе лучшихъ учрежденій не будетъ согласоваться съ ихъ прихотями и собственною корыстью. Въ семъ не оставите вы наблюдать прилежно, но безъ явнаго виду и огласки поведенія тамошнихъ старшинъ, особливо же тѣхъ, кои хотя мало подозрительными себя окажутъ, дабы иногда умышляемое зло заблаговременно свѣдано и предупреждено быть могло. И хотя время само собою откроетъ глаза народу и докажетъ, коль много онъ облегченъ и благоденствовать будетъ, когда устроеніемъ лучшихъ во всемъ порядковъ увидить себя избавленнымъ отъ мучившихъ его вдругъ многихъ маленькихъ тирановъ, однакожъ и въ нынѣшнее время разные способы поспѣшествовать вамъ могутъ праводушіемъ, безкорыстливостію, снисхожденіемъ и ласкою истребить неосновательныя его опасенія и пріобрѣсть къ себѣ любовь его и довѣренность.^[15] Це писала та ж сама царицьа, котра трохи вишче в тому ж самому наказі радила «всѣми удобовозможными способами привести народъ малороссійскій, чтобы переходы (крестьянъ) вовсе пресѣчены были»,^[16] котра незабаром таки і зовсім завела на Украјіні «лучшее учрежденіе» — крепацтво, по московському праву, (1783) при чому роздала сотні тисьач крестьан і козаків украјінських в крепацтво всьакого рода великим і малим «тіранам»,котра так оберегала власть цих тіранів над крестьанами, шчо саме в часи свого најбільшого вольнодумства сама казала в сенаті, шчо по дорозі з Москви в Казань і назад јіј подано було кілька сотень челобитень од крестьян на панів, — та вона звеліла ті челобитні звернути і підтвердити, шчоб наперед таких не подавали.^[17]

Тільки ж і Катерина II шче тільки сподівалась, шчо народ украјінськиј буде колись довольниј «лучшими учрежденіями», котрі заведуть дльа нього царські чиновники замісць виборних козацьких. Історики ж россіјські, взьавши з слов цариці, шчо недовольноју скасуваньньам козацьких порьадків на Украјіні була најбільш својекористна старшина, впевнились вже, шчо народ украјінськиј, — котриј, звісно, мав резони бути недовольним старшиноју, — був уже завше довольниј царськими порьадками. На таких думках напр. збудовані всі ті частини «Исторіи Россіи» Соловјова, котрі говорьать про Украјіну, при чому шче Соловјов кілька разів, навіть в однім розділі, переміньа свіј погльад і на старшину, ј на народ, по тому, јак чи та, чи другиј держали себе проти московського царського урьаду: коли старшина противилась цьому урьаду, а чернь (з запорозцьами) помагала всмирьати старшину, сподівајучись шчо царі на завше зоставльать на Украјіні рівність і вільність, — тоді в Соловјова старшина јавльајетьсьа својекористними «крамольниками»; јак же старшина смирьалась, а чернь і запорозці не піддавались ні старшині, ні царським урьадникам, і повставали, хоч би ј против старшини тілько, так уже чернь і запорозці јавльајутьсьа в московського історіка «крамолоју», розбіјницькоју. Думка ж про те, шчо народ украјінськиј мав резони бути недовольним і царським урьадом, на стільки противна московському історику, шчо навіть, росказујучи про часи, коли вже, післьа поражки Мазепи, зоставалась тільки тінь гетьманшчини, коли гетьман і полковники стали зовсім уже тільки прикашчиками московського урьаду, котриј почав без вибору козаків назначати полковників із чужих льудеј, коли москаль Меншчиков, получивши од царьа мајеток на Украјіні, повертав козаків собі в крепаки і т. и., Соловјов пише: «Малороссійскій народъ дѣйствительно терпѣлъ много, только не отъ московскаго тиранства», — а от својејі ж козацькојі старшини.^[18]

Украјінські історики, мимо својејі волі, підперли таке обертаньньа московських вчених з історіјеју Украјіни. Вони показали багато хиб украјінськојі козацькојі старшини, не жаліјучи таких оборонців вольности козацькојі, јак Іван Виговськиј, Іван Мазепа, Павло Полуботок (Куліш — в «Записк. о Южной Руси», II, де напечатана з похвалоју написана проти гетьманшчини записка Теплова «О непорядкахъ, которые происходятъ нынѣ (1763) отъ злоупотребленія правъ и обязанностей, грамотами подтвержденныхъ Малороссіи», Костомаров — в цілому рьаді творів од «Гетманства Виговскаго», Лазаревськиј — в «Малорос. Посполит. Крестьяне» и «Очерки малор. двор. фамилій». Антонович «Послѣдніе времена козачества на прав. берегу Днѣпра», і др.). Цими дослідами істориків украјінських добре користујутьсьа вороги козацьких порьадків і прихильники царських. А показати всьу шкоду дльа украјінського народу оцих царських порьадків украјінські історики не вспіли (бо докладно історіја Украјіни власне в XVIII ст. шче ніким з нових украјінських істориків не написана) а то ј не могли, дьакујучи царськіј цензурі^[19]. Так всьа історіја громадського житьтьа на Украјіні, а також погльаду украјінського народу на ті держави, під котрими він був і је, — Польську, Московську, — ј доси не показана в правдивому світлі.^[20]

Між инчим цьому причина ј те, шчо доси не були, јак слід, зібрані ј појаснені украјінські пісні XVIII ст. і шчо навіть на ті пісні цього столітьтьа, котрі були вже напечатані, не звернуто було потрібнојі уваги од вчених льудеј, котрим засліпльали очі ліпше оброблені, довші пісні та кобзарські псальми XVI–XVII ст. про віјну украјінців з «невірними» турками, з льахами ј жидами, пісні з славними іменами Кішки, Хмельницького ј т. и. А пісень XVIII ст., котрі передајуть думки украјінського народу про своје житьтьа під московським урьадом, зовсім не мало шче ј доси, — і коли јіх зложити до купи, то вони, хоч і назвуть нам мало «історичних имен», та все таки покажуть досить повні картини тодішнього житьтьа нашого народу, а також те, шчо він думав про ті порьадки, котрі заводила на јого землі московська держава.

Перегльанувши в нашому виданьньу пісні, зложені украјінцьами в остатньу добу козачини, јакі тілько в ХІХ ст. — најбільш в остатні 40 років, зібрані були письменними льудьми од неписьменного мужицтва, кожниј побачить:

1) З пісень I-го розділа:

шчо, не гльадьучи на те, шчо в часи повстаньньа Мазепи против царьа московського народ украјінськиј став проти Мазепи (котрого не льубив по својім резонам, а не потому тільки, шчо він змінив цареві православному ј приступив до спілки з льахом Ст. Лешчинським та з шведом Карлом XII), — народ тој все таки жалкував на руіну Січі царем Петром і не залишив прихильности до прокльатојі царем бунтовськојі Січі, шчо була в Кримськіј протекціјі, ј задержав памјать про ту противну московському царству Січ і доси.

2) З пісень II-го розділа:

шчо народ украјінськиј післьа Мазепи зовсім не був довольниј московськими царськими порьадками на Гетьманшчині ј Слобідчині XVIII ст.: салдатськими станціјами, канальноју роботоју, тьажкоју службоју на линіјах, далекими походами.

3) 3 пісень ІІІ-го розділа:

Шчо народ памјатаје Запорожьжьа зовсім не јак розбишацьке гніздо, навіть не тільки, јак војацьку громаду, а ј јак товариство господарське, а најбільш јак громаду вільну, — шчо народ і доси мајже по всіј Украјіні добре памјата, хто (царицьа ј пани сенатори ј генерали) ј за дльа чого (дльа својејі користи, дльа забраньньа земель і роскошів) зрујновали славне Запорожьжьа.

Вмісті з тим з пісень усіх трьох розділів видно: а) шчо народ украјінськиј і в XVIII ст. дуже јасно розумів своју осібність од Москви, і јак осібнојі породи, і јак осібнојі громади, — мајже так само, јак він розумів в XVII ст. осібність Украјіни од Польшчі, хоч з Москвоју ј не ділила јого віра так, јак ділила вона Украјіну од Польшчі, і б) шчо думка про цьу осібність і од Польшчі, з од Москви не зчезла з XVIII ст. в украјінському мужицтві ј доси, не гльадьучи на те, шчо вона не підпиралась осібними державними порьадками ј не розвивалась письменством на власніј народніј мові.

---

——————

1. Тих вчених, напр. дд. Јагича, Веселовського, Ор. Міллера ј др., котрі не згожујутьсьа признати пісні, напечатані в 1 частині 1-го тома Историч. Пѣсенъ Малор. Народа за дружинно-кньажі, ми просимо инакше појаснити ті пісні: вони јавно војацькі, і зовсім не козацькі, а часами јавно панські. З јакого ж вони часу??
2. Так ми мајемо з Мурахви, богодух. повіту, харьк. губ. (зап. А. Манджура) варјанти до напечатаних в I т. Истор. П. М. Н.» №№-ів: до 6-ого (Поединокъ съ турскимъ царемъ), до 44-ого (Княжескій Тіунъ) до 16-го (Боярское сватанье). Дуже цікава кольадка, котру ми односимо до часів рицарства за кньазів литовських. Ціјејі кольадки шче нема напечатаних варіантів, і через те ми мусимо подати јіјі тут, — і тим більше, шчо вона ј сама по собі прегарна:

   Павлечко коника сідлаје,
   Павлечко з дворика зјізжаје:
   Павлечка батенько питаје:
   — «Шчо ти, сину, гадајеш,
   На шчо коньа сідлајеш?
   Куди з двора зјізжајеш, —
   Синочку міј?»
   — Таточку міј!
   Що тобі до сього?
   Осідлају коньа вороного,
   Та појіду до царьа,
   Добиватись лицарсьтва.
   Хоч лицарсьтва не добјусь,
   Так ја ума наберусь,
   Таточку міј.
   Павлечко коника сідлаје,
   Павлечко з дворика зјізжаје,
   Павлечка матінка питаје:
   і т. д. братік, сестрицьа, миленька.

   (Зап. Ів. Манджура, в Льубатині, валк. пов. харьк. губ.).

   Такі кольадки, јак оцьа, певно, дуже рідкосні, та ми вже казали, шчо пісні бојарські з віку литовського дуже рідкосні. Шчо ж до кольадок бојарських, котрі ми вважајемо за старішчі, до-литовські, — то за те, шчо вони справди дуже старі, говорить, і те, шчо подібні јім пісні здибујутьсьа не тільки в Біліј Русі (між Волочебними, шчо співајуть на Паску) јак це вже було ј показано в I т. Ист. П. М. Н., а ј у Великіј, — між весільними пісньами (напр. див. у Кохановськојі — Боярскія Пѣсни, Русская Бесѣда, 1860 II, на стор. 74 — порівн. въ Истор. П. М. Н. I, №№ 5, 14. на стор. 75 — порівн. въ Истор. П. № 16 (Боярское сватанье) на стор. 76, 100 — порівн. въ Ист. П. № 4 (Осада города — вивід дівчини). І в тих бојарських пісньах Кохановськојі, котрі мало подібні до наших, часто все таки здибајутьсьа однакові образи: олень (79), золотијі кльучі (85), пава, шчо терем освітила (77, 78, 113).

3. Об цім див. в «Историч. Пѣсн. Малор. Народа», I і переднье слово до II тому, а також статьтьу пр. Јагича «Отачбині» 1875 р. № 12, «Свједочанства на прошлости о српским народним пјесама» 579 і јого ж статьтьу в Rad Jugoslav. Akademije кн. XXXVII, 1876, переложену ј на московську мову в Славянск. Ежегодникѣ, Н. Задерацкаго, 1878, Историч. свидѣтельства о пѣніи и пѣсняхъ Слав. народовъ, 230–231, 246; а також Куліша, Исторія Возсоед. Руси, I, 119. На скільки ми можемо судити об цім, ноти, на котрі співајуть наші кобзарі својі думи, подібні до нот італьјанських декламаторів.
4. Јак на примір, можемо вказати на два печатні варјанти псальми про Саміјла Кішку, — дуже довгі, — один записанниј Ломиковськм шче в 1805 р. (у Костомарова, в Вѣстн. Европы 1874, № 12) і другиј, напечатаниј Лукашевичем в 1836 р. (у Антонов. и Драгом., I, № 45), — і два дуже короткі, записані в Полтавшчині д. Мартиновичем в 1876 р. (у нас в рукописі).
5. Јак на примір вкажемо на пісньу про Бајду, котру можна почути скрізь од Карпатів до Дону (у Антонов и Драгом. I, № 40 напечатано 11 варјантів; в нас шче јесть 6). Так же розширена ј пісньа про полон Коваленка (Ант. и др., I, № 25).
6. До тих пісень і псальмів, котрі напечатані в I т. «Истор. Пѣсен. Малор. Нарола», треба прибавити шче: a) псальму про сокола в неволі ј Івана Богословцьа, варјанти котројі напечатані д. Костомаровим в «Бесѣдѣ» 1872, № XI, 14–16 і в Зап. Югозап. Отд. Руск. Географ. Общества I, (Думы и Пѣсни кобзаря Остапа Вересая. 16–18); у нас јесть два варјанти, зап. в лохв. повіті полт. губ. b) другу про Вдовиченка-Коновченка, напечат. в Максимовича, Укр. Нар. Пѣсни, 1834, 51–57 (2 вар.) idem. 1849, № 19. Шашкев., Русалка Днѣстровая, 1834. 11. Pauli, Pieśni Ludu Ruskiego w Galizyi I, 155. Лукашевича, Малор. и Червонор. пѣсни и думы. 1836, 36–47. Метлинск. Нар. Южнор. Пѣсни, 413–424 (2 вар.); Головацк. Нар. Пѣсни Галицкой и Угорской Руси, I, 9–12; в Кіевск. Телегр. 1873, № 59, в Руліковського, Zbiór Wiadomości do Antropolog. kraјow., wyd. Akad. Krak. III, 136–139. Д. Костомаров, в статьті «Истор. козач. въ памятникахъ нар. южноруск. пѣс. творчества», Русск. Мысль 1880, Февр., 18–29 приводить частини шче варіантів: Котльаревського (власне Ломиковського) 1805, свіј. запис. в Харькові в 1840 р. і Д. Мороза; у нас јесть 2 ненапечатаних варјанти з лохв. повіту. Д. Костомаров (loc. cit.) з більшим резоном односить цьу псальму до часів ранішче Хмельницького, ніж Максимович до 1684 р., хоч на теперешніх варјантах јіјі јавно нальагли одміни 2-јі половини XVII ст. В усьакім разі до кошового Микити Вдовиченка, котриј в 1672 р. намірьавсь взьати в Царьгороді Золоті Ворота ј вернути јіх в Кијів (Соловьевъ, Истор. Россіи, XII, 123–126) цьа псальма не підходить. — Може бути, шчо в старі ж часи, в XVI–XVII зложена була ј розширена по всіј Украјіні пісньа про Морозенка (у Максимовича 1834, 74–76; мусить бути підправлена; в Рус. Днѣстр. 18, у Pauli, I, 146, у Метл. 408–412; 10 варіантів; у Костомар. — Мордовц. 193–197; 2 вар., з котрих 2-иј, мусить бути фальшованиј; у Головацк. I, 5–6; у нас јесть 12 варіантів), та в більшіј части својіх варіантів вона прилагоджена вже до пізнішчих часів, најбільш до часів спілки шведів з турками, в 1711 р.
7. Печатні варјанти в Костомарова (Малор. литер. сборникъ Мордовцева, 188; далі друга, зовсім уже книжна) Stecki, Wołyń, I, 109–111. Безсоновъ, Калѣки Перехожіе, Ч. I, вип. 3, 680–690; тамож і другі зовсім книжні пісні про Почајів) Лисенко, Збірник Укр. Пісень, I № 1).
8. Печатні варјанти в Метлинського, 449; в основѣ 1861, Авг. 100; у Чубинського, Труды Экспедиц. въ Югозап. краѣ 955–957; у нас јесть чотирі рукописних варјанта. Ми думајемо, шчо буде не злишнім привести тут два з наших варіантів з правого боку Дніпра, з котрих другиј вже прилагодивсь до бурлацького побиту:

   1)Ој, у лузі, при березі
   Калина цвіте, —
   Ој, десь же наш пан отаман
   З козаками пје.
   А чорна хмара наступаје,
   Став дошчик іти.
   — «Позволь, батьку-отамане,
   Та ј намети спјасти.» —
   Ој, которијі багатијі
   У наметі сіли,
   А біднијі да козаченьки
   На дошчі сіли (2)
   Іде багач, іде дукач,
   Насміхајетьсьа:
   — За шчо ж таја голотонька
   Напивајетьсьа? — (2)
   — «А позволь, брате-отамане,
   За чуба взьати.» —
   Один бере да ј за чуба
   Другиј бје дула (в груди)
   Ој, вирвавсьа вражиј дука
   Пішов не огльадавсьа,
   Десьатому заказував,
   Шчо б не сміјавсьа. (2)

   (Зап. в с. Будаках, акерманськ. пов. бесарабськ. губ., од рибалки Христофора Курочки, М. Ганіцькиј в 1874 р.),

   2)Ој, у лузі, при березі
   Калина цвіте, —
   Ој, де-же наш пан отаман
   З козаками пје.
   Ој, пје же він горілочку
   Шче ј солодкиј мед, —
   Мандрује він з козаками
   Та ј на сам перед.
   Стала хмара наступати,
   Став дошчик іти.
   — «Благослови, отамане,
   Намет напјасти.» —
   Ізопјали бурлачіја
   Червониј намет, —
   Посідали круг намета,
   Пјуть горілку-мед.
   Которијі богатијі,
   У наметі сіли,
   Сердечнијі сермјажнијі
   Та ј не посміли,
   Взьали кварту меду з жарту,
   На дошчі сіли.
   Пријшов до јіх отаман јіх
   Та ј жалује јіх: —
   Скинув з себе зелен жупан,
   Направ намет јім
   — «Ој, шчоб же ти, отамане,
   По вік панував,
   Шчо над нами сермјажними
   Цеј намет напјав.» —
   Іде козак, іде дукач
   Насміхајетьсьа: —
   За шчо ж таја голотонька
   Напивајетьсьа? —
   Јіден бере за чуприну
   Другиј дулом бје —
   Не јди, не јди, вражиј сину,
   Де голота пје!»

   (Запис. в Романовці, в сквирськ. пов. кијівськ. губ. в 1875 р.).

   В третім варіанті з Полтави (зап. Ганенко в 1874 р.) кінець такиј:

   Ој, јак же крикне наш пан отаман
   Та на свіј обоз:
   — «Ој, візьміть дуку за чуб, за руку,
   Та виведіть вон!»
   — Ој, прошу ж ја вас, милеје братьтьа,
   Прошу, не бијте!
   Ој, купльу ја вам ја цебер меду:
   Нахильцьа пијте! —
   — Ој, шчо ж нам, братцьа, із јого меду,
   Шчо ми напјемось
   Ој, тільки з слави та голотськојі,
   Шчо дука набјемось! —
   Один за руку, другиј за другу,
   Третіј в спину бје:
   — Не јди, багачу, не јди, дукачу,
   Де голота пје! —

9. Варјанти напечатані в Метлинського (Южноруск. Нар. пѣсн. стар. 377–385) і в Куліша (Записки о Южной Руси, I. 200–209, 319–321). Јак жалкували на старшину городову запорозці в 1657–1662 рр. див. в Акт. Югозап. и Зап. Россіи, VII, 187, 334, 349. V. 100.
10. Печатні варјанти: в Максимов., Укр, Нар. Пѣсни, 1834, 105–106, у Закревск. Старосвѣтскій Бандуриста. 65; у Гатцука, Ужинок Рідного Поля. 266; у Головацкаго, Нар. Пѣсни Галицкой и Угорской Руси, I, 26, у нас јесть чотирі рукописних варјанта, в тім числі один з Підгірја Карпатського, з Гринівців.
11. Напечатана в Головацького. Нар. Пѣсни Галицкой и Угорской Руси. I, 12–13. У нас јесть шче два варјанти.
12. З напечатанними доси пісьньами про Паліја ј Мазепу треба обертатись дуже бережно, а надто з тими, шчо напечатані в Максимовичовіј збірці 1834 р. та в Полтавскихъ Губернскихъ вѣдомостяхъ 1860 р., №№ 14, 15. (по більшіј части Максимовичеві з малими змінами) бо одні з них мусьать бути цілком фальшиві, а другі підправлені. Ми радимо брати за основу досліду про ці пісні ті варјанти, котрі напечатані в остатні роки збірачами більш певними ј котрі менш мудрували, ніж збірачі 30-х років, — і такі варјанти, котрі шче можно здибати часто в наших мужиків і лирників. Такими зовсім певними варјантами ми вважајемо з печатних: 1) А. Пригари — про полон Паліја ј битву під Полтавоју, в «Основѣ», 1862, VIII. 26–27. 2) д. Манджури — три варјанти про полон і розмови Паліја з Мазепоју, в Кіевск. Старинѣ 1882, Мартъ, 612–615. 3) Руліковського, op. cit. 139–140. Цих пісень ми мајемо більш десьатка варјантів рукописних. Скілько небудь певними з инших напечатаних ми вважајемо тільки: Максимовича, в вид. 1834 р. Дума XI, на стор. 58–60 «Ој, ти гадајеш, Мазепо, ти гадајеш ізміньати», і т. д. на рукопису котројі сам Максимович надписав: «сводная» і котра, јавно, зведена з правдивих варјантів, хоч може підправлена. Замітимо, шчо це зовсім не дума. Зовсім не певними ми вважајемо: у Максимовича в вид. 1834 р. № 33 (про Паліја в Сібіру: С. «Високо сонце зходить…» Теж у Карпенка. Васильковск. Соловей, 53) у Максимовича ж, 1834, № 31 (про Мазепу, Кочубеја, Искру: «Мазепо, гетьмане, ізрадливиј пане»… Подібна ж у Карпенка — Васильковскій Соловей, 21) — у Максимовича ж в вид. 1849 р. № 20 («Шведського року несчасливого літа…» з зовсім неподобними річами про јакихсь царів і кньазів в Лебедині і т. и.) — Жаль, шчо д. Костомаров (не мајучи досить певних рукописних варјантів) без розбору довіривсь печатним пісньам про Паліја ј Мазепу в својіј праці «Исторія козачества въ камятникахъ южнорусскаго нар. пѣсеннаго творчества», в «Русской мысли» 1880 г. Впрочім в загалі цьа працьа, починајучи од ½ XVII в. не маје великојі вартости, або через недостаток критики (розбору) списків пісень, або через неповноту, або через цензуру.
13. Порівн. з прозајічними (простомовними) оповіданьньами про Паліја в Куліша, Зап. о Ю. Руси, I, 115–128, в Основѣ, 1861, Ноябрь–Декабрь, XIV, у Антонов. Посл. врем. козач. на прав. бер. Днѣпра. 60–63, в Зап. Югозап. отд. Р. Геогр. Общ. I, 298, у Драгоманова, Малор. Нар. Пред. и Расказы, 84, 201–207. в Кіевск. Старинѣ 1882, Мартъ, 611–612. Сент. 579–581. — Дуже цікаво порівньати украјінські оповід. про Паліја з уральськими про Рыжечку, котриј би то побив шведського велетньа під Полтавоју ј здобув од царьа «обществу — владѣнную на р. Яикъ, крестъ, бороду и выходъ винный», а собі право пити цілиј рік по всім шинкам з 12 товаришами. (Желѣзновъ. Пред. и пѣсни уральскихъ козаковъ. Русск. Вѣстникъ, 1859, Апр., 411–433).
14. Цьа спільність потім знов знајшлась в пісньах про спільне горе паншчини ј рекрутчини в XIX ст. в Россіјі ј в Австріјі.
15. Соловьевъ. Исторія Россіи съ древн. временъ. XXVI. 47–48.
16. Соловьевъ. тамож, 46–47.
17. Сол., XXVII, 64.
18. Истор. Россіи, XVI, 376. Далі Соловјов показује приміри утиску народу од старшини ј каже, шчо урьад мусив перемінити полковників полтавського ј гадьацького, — та не каже, јакиј був поставлениј тоді без вибора гадьацьким полковником сербин, купець Милорадович, а це був один із најгірших дльа народа тіранів. Дивись про це у Ал. Лазаревського, Малоросс. посполитые крестьяне. 1648–1783, 44–45, 53–66. Там між инчим показано, јак шче зросло під московським урьадом здирство з козаків і посполітих крестьан, на котре жаліјетьсьа Соловьјов, слідом за царським урьадником Протасьјевим; напр. посполіті в Комишні жалілись гетьм. Апостолу, шчо перше до замку гадьацького платили по 3 р., а бувшиј полковник Черниш звелів платити по 5 р., а п. Милорадович звелів насильно брати по 7 р. 20 к. та шовку, сапјану, масла ј т. д., та при цьому поковничка («двора князя Менщикова служителька») била льудеј, примушовала робити на нејі јіхніх жінок і дочок, веліла бити јіх «тиранско по спинѣ и по череву, по срамному уду» і т. д. Інтересно, шчо Соловьјов приводить, јак народ жалівсь на стародубського полковника Журавку (украјінцьа) а ні слова не каже про здирства ј тіранства Милорадовича ј јому подібних. — Шче докладнішче про Милорадовичів див. Лазаревського в «Кіевск. Старинѣ» 1882, мартъ, 479 і далі. Про початок старшинуваньньа Милорадовичів див. у Солов. XVI, 383–384.
19. Де шчо про Теплова, котрому дуже вже довіривсь д. Куліш, і за Гетьманшчину вспів сказати стариј і смирниј перед урьадом Максимович (О Григ. Ник. Тепловѣ и его запискѣ «о непорядкахъ въ Малороссіи». Руск. Бесѣда, 1857, IV. 61–78. Собр. сочиненій, I, 545–564).
20. Д. Костомаров напр. в својіј праці про укр. пісні в «Русской Мысли» 1880, ділить політичні пісні украјінські тільки ось на јакі три частини: 1) «борьба козаковъ съ магометанскимъ міромъ, 2) борьба южнорусскаго народа съ Польшею и 3) Внутреннія, общественныя отношенія, возникшія вслѣдствіе борьбы съ Польшею». Так мов би то всі лиха, на котрі жалівсь украјінськиј народ і в пісньах післьа 1654 р., котрі пісні хоч дуже не повно, показав д. Костомаров, вијшли тільки «вслѣдствіе борьбы съ Польшею»!