Польот над Кавказом
Володимир Кузьмич
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Харків: Книгоспілка, 1929
 
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
 
КРИЛАТИЙ КОМСОМОЛ
 
Чия ідея! Хто полетить!
 

Хто не мріяв про польоти? Хто не задирав голови туди, до блакиті, де в спокійному льоті сунуть невеличкі хмаринки і в останньому поцілунку гасне проміння сонця?

Тепер, коли люди навчились літати, поетичність надхмар'я вже розвіяно гуркотом мотору. Тепер безліч людей вчаться розпізнавати велич людської праці й синьої височини, відкіля орлиний льот здається незграбним і мізерним.

На шпальтах газети «Комсомолець України» в березні з'явилася стаття несподіваного і досить романтичного змісту. Постійний читач цієї молодої, рухливої й цікавої газети зразу звернув увагу на статтю й закинув замріяну голову до неба, де байдужими вихилясами пливли хмаринки. Тоді було ще зимно і чомусь дивно було думати про весняний зльот і про здійснення близької мрії про польот над Кавказом, що його організовувала редакція газети «Комсомолець України».

Вона закликала своїх читачів обрати найкращих своїх представників од варстату для участи в авіо-експедиції. Ніколи ще жодна стаття не викликала такого емоційного зрушення!

Мимохіть читач уявляв собі редакцію з великою залею, з кількома кабінками для праці робітників, сповнену юнацьким гомоном, рухливістю й запалом, що, здавалося, примушував їх працювати тільки для цієї подорожі і одноразово для збільшення тиражу «Комсомольця України». Уява малювала якісь величезні плякати, що мали прикрасити вхід до цієї «американізованої» редакції.

«Польот 7 радянських літаків із комсомольцями через Кавказький хребет!

«Читайте «Комсомолець України», поширюйте його, і ви, як найкращий та найактивніший читач, станете авіоделеґатом!

«Перший у світі польот робітничої молоді над такими цікавими місцевостями, як степова Україна, Донбас, широкостепна Кубань, синє Чорномор'я, зелена Мінґрелія, Імеретія й Грузія».

І вважалось, що ви підходите до плякатів, уважно їх перечитуєте, вивчаєте ці надзвичайні літери й переповнюєтесь бажанням обов'язково полетіти.

А тут же поруч мальовничий плякат дратує вашу уяву своїми аршинними літерами.

«Ескадрилля пролетить поруч Казбеку. Ви побачите комсомол Закавказзя і зв'яжитесь з ним у день великого свята міжнародньої солідарности — Першого Травня»!

«Цей польот увійде до історії українського комсомолу!»

Так здавалось! А справді жодного плякату не було перед редакцією і тільки співробітники «Комсомольця України», як навіжені, бігали по Харкову, оббиваючи пороги Раднаркому, Правління Укрповітряшляху, ЦК Комсомолу, Всеукраїнської Ради Профспілок тощо.

Я не знаю, як урахувати працю зморених співробітників Ісаєва, Зархія й інших, що, не жаліючи підошов і своїх ніг, влітали до чергової установи і, розмахуючи руками, доводили потребу цього польоту. Напевно вони мали великий запал, що весь час підтримував їх і допомагав перестрибувати перепони, що їх ставило безжалісне життя.

Ось Зархій кричить, що інкасатор проґавив 2.000 карбованців, що їх мали отримати на влаштування крилатого рейду. Ісаєв полотніє і розгублено розводить руками не знаючи чим заповнити несподіваний недолік 2.000 карбованців. Але голова комсомольця повна ріжних плянів, і Ісаєв за 5 хвилин уже знає як обминути цю прикрість.

Та не буду розповідати всіх пригод із співробітниками «КУ». Недобрі люди кажуть, що Зархій познайомився з 40 шевцями, заваливши їх негайною роботою — полагодити своє взуття. Кажуть, що спеціяльно для Зархія виписали з Німеччини пів вагона шкуряного краму, бо в Харкові не вистачило підошов і ціна відразу підскочила на 300 процентів.

А один невизнаний історик комсомольського руху на Україні записав до свого щоденника такі незабутні рядки:

«Сьогодні за товаришем Ісаєвим бігло три фізкультурники з великими відрами, і підставляли їх під струмки поту, що лився з лоба великомученика редакції».

Можна ще довго вести це трагічне оповідання з усякими пригодами, та гадаємо, що для загальної характеристики й цього досить. Всі співробітники за останній тиждень перед Першим Травня набігались, намучились, налаялись, наголодувалися. Коли вжити нових термінів, то можна сказати, що вони обезкепились, обезпортфелились і обезштанились.

Нарешті надійшов радісний день Першого Травня.

30 делеґатів приїхало з ріжних місць України і мали щастя вивчати бліде стомлене обличчя бідного змученого редактора «КУ» товариша Ісаєва. Він спокійно зідхав, весело помахував портфелем і замріяно проказував:

— Сьогодні — летимо!

Делеґати питали, перепитували й нестерпно набридали всім присутнім своєю надзвичайною тисячопроцентною цікавістю.

Я оглядаю всіх. Ось перед нами стоїть делеґатка Тиняковки товаришка Михайленкова Оксана одягнена в зимове пальто, закутана великим шарфом, у теплих черевиках, і, коли не помиляюся, в кальошах.

Її русява голова привертає увагу, а блакитно-сірі очі так і стрибають по столі редакції, по вікні й по невеличких хмаринах, що мляво розпливаються в ранковій височині. Всіх цікавить питання: нащо вона так тепло одяглася і хто порадив їй брати з собою в подорож стільки речей. Вона повертається і з щасливою посмішкою каже:

— Та один пілот, що з ним я познайомилась учора, порадив мені добре одягтися, щоб угорі не замерзнути…

— А що ж іще радив той пілот?

— Та казав, що не треба пити перед польотом нарзану, есентуки, боржому, крем-соди й пива, бо шипуча вода зробить контр-революцію у шлунку і не будеш знати як врятуватися від ригачки. Крім того, радив ще не їсти багато, а так — проковтнути бутерброда та одного сховати в кишеню, щоб потім з'їсти його десь на височині 1000 метрів.

Хлопці усміхаються. Дивно їм чути такі поради пілота, а ще дивніше дивиться на ту людину, що одразу запам'ятала їх і виконала. І справді. Гляньте на інших. Он хлопець стоїть біля стіни над своїм жовтим баульчиком і тримає в руках одного плаща. Здається він плює на всі морози, на харківські дощі та грязюку і, навіть, не замислюється над тим, що може статися підчас довгого рейду у 5000 кілометрів. Він мовчить і іронічним оком споглядає зимну постать шановної робітниці товаришки Михайленкової. Йому байдуже — що їсти й що пити. Можливо, він уже випив пляшку пива, добре закусив і з повним шлунком збирається відвідати надхмар'я. Це делеґат з Артемівського. Широкий у плечах, з вузлуватими руками, у засмальцованому, але ще пристойному, піджаку, він прийшов із копальні й готується злетіти вгору так само, як щодня злітає вниз.

Інші вдягнені тільки в плащі або в піджаки. Вони не бояться холоду, а навпаки, передбачаючи спеку в Тифлісі, починають дискутувати з Михайленковою.

Друга делеґатка — робітниця Канатки Тищенкова — низенька, моторна дівчина, підтримує Михайленкову й доводить хлопцям, що дівчина так само витримає польот, як і хлопець.

— Казали на виробництві, що дівчина, як курка, літати не може, але ми вдвох доведемо, що не боїмося ні чорта, ні диявола, ані повітря. Хай хтось каже, що літати страшно. Для нас це дурниці!

І дійсно, вона має вигляд сміливої, одчайдушної дівчини, що безперечно витримає всі пригоди польоту. Скептиків серед делеґатів майже нема. Навпаки, кожний питає у Ісаєва, чи літав хто небудь із присутніх, а коли літав, то як почуває себе людина на височині, одірвана від рідної матері-землі.

Усенко, комсомольський поет, обзивається й тихим голосом розповідає про свій одеський рейд. Частина хлопців звертається до мене й просить розповісти про тогорічний польот «К-4» навкруги Кавказького хребта, що в ньому я брав участь. Помітно — всі бажають якозмога швидше отримати мінімум авіо-знань.

Ось делеґат Левицький, робітник «Серпа і Молота» в'юнкий, цікавий хлопець, що зачаровує делеґатів своїми оповіданнями, а за свою одчайдушність та моторність, отримує товариське прізвище «Старого Рубаки». Він симпатичний і ориґінальний, і тому його обличчя одбивається в пам'яті назавжди.

Поруч його стоїть товариш Халява, робітник, активіст комсомолу Артемівщини, і в коротеньких рисах розповідає, як на їхніх підприємствах обирали авіо-делеґатів. Все це цікаво, його оповідання звучить романтично, а піднесений настрій сприяє товариський розмові.

— А ми автом поїдемо до аеродрому, чи будемо тягати свої речі на собі, — питає один із делеґатів.

На жаль Ісаєв сповіщає, що машини всі зайняті й доведеться мандрувати на аеродром пішки. Ми виходимо з приміщення редакції, утворюємо каре й вичікуємо моменту, щоб влитися в загальну робітничу демонстрацію й дістатись аеродрому.

А Харків шумить, гримить, грає фанфарами, пливе червоними прапорами по двох великих артеріях міста по вулицях Лібкнехта та Пушкінській, заливаючи ввесь брук і пішоходи, й примушуючи всіх прямувати з собою на широке поле, де нас вже чекають 7 літаків і де почнеться незвичний авіо-мітинґ.

Лави сунуть такою щільною рікою, що нам доводиться чекати хвилин 20, аж поки за організаціями ДЕЗ'у не звільняється вільне місце. Ми одразу вбігаємо в щілину й під урочисту першотравневу музику мандруємо з масами за цвинтар до будівель аеро-порту. По дорозі ми знайомимося один з одним і з нетерплячкою поглядаємо туди, де, здається, вже гуркотять мотори. Окрім, певно, харків'ян, ніхто не бачив аеро-порту, великої метереологічної вежі з полотняним конусом та іншими знаками. Тин жовтим поясом оточує авіо-завод, кілька вартових діловито поглядають на юрби люду, що струмками заливають пляц. Ми відокремлюємось і простуємо по шосе до аеро-вокзалу. Тут нас чекають фотографи й перший начальник першого аеро-порту в СРСР товариш Павловський.