Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?/Розділ I
| Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів? Розділ I |
Розділ II ▶ |
|
Є. Х. Чикаленко, видатний і заслужений український діяч старшого покоління, один з хліборобів-меценатів дореволюцийного інтеліґентського українства, шукаючи виходу з нашої руїни, висловився за монархію, як за єдине відповідаючу сучасним потребам Української Нації форму державного ладу.
Погоджуючись що до самого принціпу з Автором статті »Де вихід?« — і вітаючи його авторітетний голос в цій справі — ми одначе ріжнимось з ним, як в самій концепції українського монархічного ладу, так і в методі, яким має бути заведений цей лад. Для читачів, знайомих зі статтею Є. Х. Чикаленка[1] і з »Хліборобською Україною«, ясно, в чім Монархія Трудова: класократична і орґанічна — ріжниться від Монархії, яку має збудувати »з неграмотних хліборобів чужоземний королевич« при помочі »своєї ґвардії« — отже монархії охлократичної і механічної. Так само в иншім місці[2] я ширше поясняв, чому методом охлократичним: — при помочі одного тільки бюрократично-військового державного апарату, опертого не на осілім, матеріяльно продукуючім і лицарськім класі,[3] а виключно на »неграмотних« пасивних масах — не можна збудувати на Україні національно-українського, в тім числі і монархічного, державного ладу. Не вертаючи до цих тем, хочу тут зробити кілька уваг про те, який вплив може мати монархічна »варяжська теорія« на орґанізацію та ідейну підготовку цієї першої реальної української національної сили, від якої мусить початись всяке національне державне будівництво на Україні. Бо ж ясно, що ніяка українська державна концепція незалежно від нас сама не зробиться, і навіть проєкт нового покликаня »Варягів« вийшов не від Варягів, а від Українця, Є. Х. Чикаленка.
Зразу зазначую, що обєктом моїх уваг не будуть субєктивні хотіння Автора, які знайшли вираз в його теорії, а тільки сама теорія. В добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. Х. Чикаленка ніхто з нас — орґанізованих українських монархістів хліборобів — не сумнівається. Але всяка політична теорія, крім виявленя хотіннь її творців, має ще й громадське значіння по тим наслідкам, до яких вона льоґічно і консеквентно своїми теоретичними предпосилпредпосилками, своєю внутрішньою льоґічною структурою доводить. Тому то так часто політичні теорії, що повстають з найкращих хотіннь, доводять на практиці до результатів протилежних намірам їх авторів — тоді, коли вони збудовані на реально невірних предпосилках, або в їх внутрішню льоґіку вкралась яка небудь непослідовність. Тільки, повторяю, оця обєктивна сторона »варяжської теорії«, і тільки з точки погляду її значіння національного, буде предметом моїх уваг. І коли, при моїй повній і незмінній пошані до особи самого Автора, слово сказане з приводу його теорії буде тверде, то це тому, що і дійсність наша, для якої призначаються всі теорії — не мягка.
Оцінюючи ріжні методи державної орґанізації з погляду національного, кожний український монархіст мусить бажати такого монархічного методу, який — тому, що він єсть методом монархічним — сприяв би нашому національному розвиткові більше, ніж методи демократично-республіканські. Ця вихідна точка розуміється однакова у нас і у Автора »варяжської теорії«. В чім же має виявитись більша доцільність для національного розвитку України методу монархічного?
Характерною ознакою т. зв. »свідомого« дореволюцийного українства (говорю лише про Велику Україну) була його однобокість і декласованість. Тільки нечисленні одиниці в ньому намагались якось помирити своє українство зі своїм орґанічним оточеням — перш за все зі своїм власним класом — а не відриватись, власне завдяки свому українству, від свого класу. Нечисленність таких одиниць і загальна декласованість українства не давали йому орґанічного опертя в якійсь орґанічній ґрупі на Українській Землі. Про жадну з цих ґруп не можна було сказати, що вона єсть українською і не українською бути не може. В кожній з них — серед поміщиків, селян, робітників, духовенства і т. д. — були »Українці« і »не-українці«, при чім перші були в великій меншости і визначались переважно своєю відірваностю від даної ґрупи, своєю революцийностю у відношеню до неї та бажанням скинути з себе присущі їй орґанічно прикмети. Українство в своїй демократичній формі не виявляло повноти стихійних орґанічних хотіннь не тільки всіх класів Української Нації, але навіть якогось одного її класу в його цілости.
Така неорґанічність та однобокість свідомого українства випливала з прикмет, присущих власне демократичному методові його мишленя і орґанізації. Придержуючись цього методу, воно мусіло бути обовязково поступове: — революцийно-бунтарське, або ліберально-розлагательське — і було оперте не на вірі в свої власні сили (про себе самих свідомі Українці були здебільшого досить поганої думки), а на вірі всякої демократії у всесвітній поступ, випливаючий з неминучої перемоги вродженого людині добра, і на вірі в автоматичну творчість »народа«. Але що демократами поступовцями були на Україні теж і не Українці, то в результаті »свідоме« українство репрезентувало тільки частину одного невеличкого боку реального українського життя: самих тільки українізованих демократів.
Як всяка демократія в колоніяльній країні — де громадський лад і порядок спірається на чужому метропольному державному апараті — так і демократія українська, власне завдяки свому українству і завдяки російськости державного апарату, була зовсім позбавлена обовязку мишленя про те, якими силами в реальнім життю нації будується і удержується цей порядок і лад. Навпаки вона виспеціялізувалась на придумуваню способів, якими можна нищити лад і порядок: як треба робити або бунт і революцію, або як цей порядок ріжними мирними способами розкладати та руйнувати. Для неї було зовсім байдуже, чим реально живуть і купи держаться реальні українські люде, бо вся її увага була звернена на будуччину, на фабрикування таких, опертих на вірі в »поступ і народ«, утопійних проґрам, що мали автоматично своєю неминучостю знищити реально істнуючу дійсність і так само автоматично сотворити Україну та поробити з людей на Україні Українців, хоча би по звістній формулі, що »соціяліст, який не додумався до українства і Українець, який не додумався до соціялізму — це люде, які ще не додумались до кінця«, і т. д. Розуміється таких орґанічних націй — яких би єдиною національною ознакою, чи так би сказати національною професією, був поступовий демократизм, соціялізм і революція — на світі не буває. Кожна орґанічна нація, крім елєментів, виспеціялізованих на руйнуванню громадського ладу, мусить мати і елєменти, виспеціялізовані на будові і удержуванню цього ладу. Особливо нація т. зв. »поневолена«, колоніяльна, якої буття чи небуття залежить не стільки від її здатности до руйнування, на чужім державнім апараті опертого, громадського ладу чужого, скільки від її уміння збудувати на місці чужого, опертий на своїм державнім апараті, громадський лад свій.
Завдання монархічного методу орґанізації зробити те, чого не в стані зробити метод демократично-республіканський: повернути орґанічну структуру Українській Нації. Кажучи фіґурально і вживаючи парламентської термінольоґії: до її гіпертрофованого »лівого« боку додати атрофований »правий« бік; розпочати будову України від землі а не від повітря, від того що на Україні було і єсть, а не від того, що колись на Україні має бути. Бо всі нації поневолені скрізь і завжди визволялись не »з ліва« тільки »з права«: не тоді, коли вони на місце істнуючого чужого ставили проекти утопійного будучого, а тоді, коли вони чуже усували відбудовою в новітніх формах свого колишнього, традицийного, старого; коли вони, борючись за стару традицію національну, за свої старі »права і вольности«, вкладали в цю традицію реально можливий новий зміст, а не тоді, коли во імя утопійних новин вони відкидали і поборювали стару традицію національну.
Повернути орґанічну структуру Українській Нації це значить зміцнити її підстави, її коріні, її позитивну, по минувшині одідичену, стихійну, традицийну національну свідомість і, відповідно до цієї реальної позитивної національної свідомости, відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас обмежити неґативні, на руйнуванню цієї традицийної національної свідомости побудовані, більш або менш революційні пориви поступового демократичного українства. Тільки тоді це демократичне українство зможе проявити побіч неґативних і свої позитивні реформаторські прикмети; тільки тоді воно перестане лише руйнувати і »творити« як досі: в порожнечу; воно стане тоді поступом од чогось реально істнуючого, а не так, як досі: від нуля.
Иншими словами національне завдання творчого українського монархізму зводиться до національного відродженя і орґанізації в українських національних формах основних консервативних елєментів нації, без яких істнування реальної орґанічної нації неможливе. Під цим треба розуміти: не орґанізацію по демократичному методу якоїсь »правої« ура-патріотичної партії, яка буде дуже права, коли буде при владі і стане крайнє ліва, коли треба буде валити чужепартийну і так само патріотичну владу — а орґанізацію консервативних по своїй природі, тоб то посідаючих щось до страченя і не бажаючих цього тратити, матеріяльно продукуючих, а заразом здатних до самооборони, войовничих лицарських елєментів, якими при сучасних наших умовах можуть бути тільки відповідні елєменти класу хліборобського. Крім того: орґанізацію консервуючого і оберігаючого громадський лад та порядок, дисциплінованого державного апарату, якого функції на Україні виконували досі державні апарати чужі і без якого Держава Українська може істнувати лише на папері. Отже орґанізація консервативного по своїй природі реально істнуючого на Україні хліборобського класу, який своєю класовою орґанізованостю і силою має, в порозумінню з иншими класами, покласти перші реальні закони Української Національної Держави — і орґанізація виконуючого та оберігаючого ці закони понадкласового державного апарату, непохитно відданого персоніфікуючому Національну Державу Українському Монархові — ось те, що має зробити монархічний метод орґанізації нації і чого не може зробити метод демократично-республіканський.
Щоб консерватизм український міг виконати свою ролю при відбудові орґанічної структури Української Нації він мусить бути сильний. Бо роля ця безмірно тяжка. Він мусить захистити Україну від сторонніх сил, які толерують фіктивні »України« — совітські чи тарновські — але будуть поборювати всіма силами Україну реальну. Він мусить вгамувати і обмежити занадто поступові та руїнницькі пориви націоналістичної, соціялістичної і всякої иншої »свідомої« української демократії. Він мусить врешті — вгамувати і обмежити такі самі пориви, тільки в протилежний бік, місцевої російської та польської реакції. Бо не забуваймо, що традицийна стихійна українська національна свідомість здержуючих консервативних сил на Україні була дуже слаба. Наша демократична і колоніяльна минувшина довела до того, що, не можучи дати собі ради сам з українською анархією, консерватизм на Україні мусів прийняти форми російські та польські. І тому всякий раз при зрості цієї анархії — коли вона під проводом демократії приймає українські національні форми — консерватизм український має все тенденції, при своїй внутрішній українській слабости, опертись на сторонні метропольні сили, перетворитись в російську та польську реакцію. В цім лежить причина факту, чому через голову слабого консервативного — знищеного українською демократією — українського Гетьманства, Україна докотилась до російської та польської реакції, які вилились знов в їхні старі на Україні форми: російської охлократії та польської демократії. Бо нації, які не здатні возстановити і задержати те, що вони реально по своїй минувшині вже можуть мати, падають не вверх, як думає наївно демократія, а вниз: до того, що вже було, а не до того, що має колись бути.
Демократично-республіканський метод не в стані дати консервативним елєментам українським міцної орґанізованої сили. Він розбиває їх орґанічну класову єдність і перетворює їх в найглупшу — бо в антидемократичну — демократичну партію, що демократичними засобами намагається безнадійно побороти демократію, як цього класичний приклад бачимо хоча б в сучасній Польщі. Тільки монархічний метод, опертий на певних сталих і непорушних принціпах та зберігаючий класову орґанічну єдність консервативних елєментів, може дати силу всякому — а тим більше так слабому і незорґанізованому, як наш — консерватизмові.
Отже нашим мірилом національної вартости всякої української монархічної теорії єсть: 1. чи сприяє вона возстановленю орґанічної структури виспеціялізованої досі на руїнництві і демократично-однобокої Української Нації; 2. чи сприяє вона національному відродженю та орґанізації в українських національних формах місцевих консервативних державно творчих елєментів; 3. чи дає вона цим елєментам необхідну для виконання їх тяжких завданнь міцну — ідейну та орґанізацийну — силу.
З таким мірилом національної вартости підходимо ми і до монархічної »теорії варяжської«.[4]
»Українським монархом — пише Є. Х. Чикаленко — не може бути свій, бо на свойому ми, по своїй недисциплінованності, не обєднаємося, не помиримося, а знов тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде з своєю ґвардією, привезе своїх, а не московських »фаховців« чи »спеців« і поведе політику понадкласову, понадпартійну і зорґанізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії, и приклади культурних народів, як Фінляндці, Прибалтиці, Чехи та ишпі, що зорґанізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять.«
З погляду возстановленя орґанічної структури Української Нації ця теорія єсть теорією повної зневіри і розпуки. Бо тільки коли прийняти за доказане, що Українці, по своїй фатальній національній вдачі, на свому Монархові, піддержаному власними українськими консервативними силами — тоб то на своїй власній національній владі — ніколи не помиряться, коли вони самі з себе не в стані ніколи такої влади витворити, можна весь тягар сотвореня Української Нації і Держави перенести на »чужоземного королевича і його ґвардію«. А що буде, як такий королевич не появиться, або прийшовши не захоче творити України? Бо ж при такій концепції і перше і друге залежить тільки від нього, а не від волі Української Нації.
Безмежна розпука цієї теорії випливає з того, що вона побудована на нашій неґативній традиції національній, на тому дійсному історичному факті, що всі позитивні спроби Українців сотворити свою власну національну владу, сотворити власними силами свою державу, звичайно кінчались невдачею. Але ж неґативні історичні традиції істнують на те, щоб їх не повторяти і вони ніяк не можуть служити підставою для позитивної акції. Коли дотеперішні державно-творчі українські спроби були неудачні, то хто хоче знов повторяти таку спробу мусить, уникаючи старих помилок, розвивати те, що в цих спробах помилкой не було, а не відкидати саму можливість такої нової позитивної спроби тому, що попередні не вдавались. Як же відкинути по прикладу »варяжської теорії«, всю нашу позитивну традицію національну (хоча би за Гетьмана Богдана Хмельницького) і взяти тільки традицію неґативну, то і висновки з неґативних предпосилок слід робити тільки неґативні, а саме, що нації української не було, нема і бути не може.
Бо й справді, як з таких предпосилок зробити висновок, що з нас націю зроблять Варяги? Який розумний Варяг захоче ставати для Українців своїм, захоче українізуватись, коли Українці мають таку основну і незмінливу національну вдачу, що правити ними не може свій, бо на свому вони ніколи не помиряться. І коли б Автор варяжської теорії, вийшовши з неґативних історичних предпосилок, був в своїх дальших виводах послідовний, то він би легко побачив, що в нашій історії всякий варяжський метод державного будівництва держався так довго, як довго Варяги не ставали власне Українцями. Бо про »українство« перших варяжських Князів, які по старшинству кочували собі зі своїми дружинами »гвардіями« з одного княжеського стола на другий, починаючи від стола Муромо-Рязанського до Галицького, можно говорити приблизно в такій самій мірі, як і про українство київських Генерал-Губернаторів. Коли ж ці Князі перестали бути кочовими адміністраторами земель і племен між Балтійським і Чорним морем, коли вони осіли в своїх землях, коли вони свої князівства зробили дідичними в своїх родах, а не так як досі спільним володінням цілого Рюрикового роду, і коли під впливом оцієї осілости і дідичности стали вони та їхні, осівші так само, дружини дійсно, як в князівстві Галицько-Володимирськім, українізуватись — проти них зараз вибухло підняте »татарськими людьми« »народне повстання«. Проти них — Варягів своїх, вже українізованих — покликано Татар: — Варягів чужих, ще не українізованих — тому,… що для Українців монархом »не може бути свій, що вони на свойому ніколи не зможуть помиритись«…
І мабуть, зі своєї точки погляду, наш новий сучасний Варяг Раковський добре робить, що твердо не піддається всяким спокусам українізації. Приклад нащадків старих Варягів — проти яких він зааранжував національне українське повстання саме тоді, коли вони почали українізуватись — мусить бути для нього поучаючий. Але навряд чи з української національної точки погляду слід пропагувати повторюваня варяжського методу і навряд чи, розпочавши нашу казку безконешник від »варяжського початку«, можна дійти з нею до українського кінця.
Без »Варягів«, тоб то без зайшлих більше рухливих і активних елєментів, ніяка нація не обходилась і обійтись не може. Коли ми придивимось наприклад до сучасної правлячої верстви в Чехії (де серед самого тільки офіцерства по чеським даним більш 40% Німців) чи Польщі, то бачимо, що велика частина цієї верстви чужоземного і то дуже недавнього походженя. Тим більше коли мова про початки, про народженя нації. Але ж чи при народженю, чи при дальшім її розвитку нація не робиться самими »Варягами«. Вона єсть завжди результатом взаємовідношеня двох сил: сили зайшлої активніщої і сили місцевої пасивніщої. І нація повстає тільки тоді, коли »Варяги« асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, созвучними їм, бажаючими власної влади елєментами, коли вони своєю активності прискорюють процес повставання такої власної місцевої національної влади. Коли ж вони правлять самі »при помочі своєї ґвардії і піддержки чужої держави« — так як це звичайно бувало на Україні — то вони не мають потреби асимілюватись. Навпаки: вони, опинившись серед маси безголової, позбавленої елєментів з інстинктами власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягають з неї всі живі соки і оставляють при ній тільки елєменти пасивні і всяку здекласовану, до нарікання і руйнування тільки здатну, »демократію«. Варяги в тій формі, якими їх хоче бачити »варяжська теорія«, не возстановлять, а далі руйнуватимуть орґанічну структуру Української Нації.
Варяжська теорія тільки тоді могла би бути творчою, коли б її почати з першої фази: підготовки місцевого ядра, біля якого може розпочатись асиміляція майбутніх Варягів, а не з фази другої: їх закликуваня — тим більше, що це друге власне кажучи й непотрібне, бо вони й самі прийдуть так, як віками йшли з усіх усюд на багату чорноземну Україну. З кого ж має скластися оце місцеве ядро? Розуміється з елєментів созвучних Варягам, тоб то з елєментів, які хочуть робити те саме, для чого потрібні і Варяги, і яким для здійсненя цього хотіння потрібне збільшеня їх сили притоком сил нових. З нащадків старих вже місцевих Варягів мусить в першій мірі скластися оце ядро. Тільки національна асиміляція оцих нащадків старих Варягів (наших місцевих російських та польських, а поруч них також зросійщених та спольщених елєментів) може спричинитись до національної асиміляції Варягів нових. Без цього прибуваючі на Україну нові Варяги будуть, як і досі, приставати до Росіян або до Поляків. Коли Українцями не стануть і як Українці на Україні не вдержаться старі »пани«, то напевно не стануть Українцями і »пани« нові. Навіть хоч би їм за це обіцювати престол, як це робить монархічна »варяжська теорія«, або пропонувати їм доходи з »дніпровських порогів«, як це робить наша »практична« демократія. Бо нація наша не єсть ще в періоді перед-буття. Вона вже була народилась, вона вже мала свою історію, свою традицію, вона вже мала своїх батьків. Розуміється можна цих батьків виріктися, як це робить наша демократія, але перемінити їх і намагатись бути народженим вдруге — неможливо.
Основний проблєм дальшого буття або небуття Української Нації полягає в тім, щоби з того матеріялу, який ми вже одідичили по нашій історії сотворити свою власну національну владу, настановити свого Монарха, завершити повну національну асиміляцію нащадків Варягів старих і в той спосіб твердо задовбити в голову всім Варягам новим, що Україною може правити тільки свій. Тільки тоді всі ці майбутні Варяги стануть дійсно Українцями і будуть творити українську державу і українську ґвардію, а не правити як досі Україною при помочі чужої держави та чужої ґвардії. І тільки тоді розпочатий вже процес народженя нашої нації буде завершений і ми перестанемо бути нацією недорозвиненою, яка не може ані зовсім вмерти ані вдруге народитися.
Чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії тільки тому поставали Греками, Румунами, Болгарами, що у всіх цих націй бажання власної національної влади перемогло безсилля цю власну владу сотворити. Чужі династії появились там не тому, що вони були чужі, -а тому, що в своїх бажаннях мати як раз свого Монарха, ці невеликі нації мусіли піти на уступки сильним державам; були державно за слабі, щоб настановити собі свою власну династію. Але честь і гордість національна лягла в основу всіх цих монархій. Бо на почуттю чести і гордости — як це вже давно зауважив Монтескье — власне спіраються монархії. І тільки на позитивній традиції національної самоповаги, національної здатности до правління собою, а не на неґативній традиції національного безголовя і національного безсилля може бути збудована всяка національна Монархія.
Без своєї власної української консервативної сили, бажаючої власної національної держави, власної національної влади, свого а не чужого Монарха — сили лицарської і разом з тим матеріяльно продуктивної, з високо розвиненим почуттям національної чести, гордости, послуху і дисципліни — не тільки не засимілюються нові Варяги, але навіть і ті нові наші державно творчі активні елєменти, які виділятимуться з пасивної української маси, не удержаться при Україні, а будуть асимілюватись консервативними силами чужими. Історія наша буде і далі йти дотеперішнім шляхом. Українство на Україні буде, як сила політична (за винятком одиниць) ділом несерйозним, пайдократією, зайняттям для дітей або дітвакуватих. Кожний, виступаючий на арену історії, новий український клас, пошумівши за днів своєї молодости в українських національних формах, буде денаціоналізуватись в міру того, як прибуватиме йому розуму, достатків і влади. Так зденаціоналізувались колись ці наші князі, що були українськими »Байдами« на Запорожжі і поставали польськими Яремами Вишневецькими як, перестали »байдикувати«. Так зденаціоналізувалась наша шляхта, що була українською поки козакувала і перестала нею бути, як устатковалась, взялась до хозяйства та до державних справ і як не стало Великого Богдана, що соціяльній та політичній »статечности« один умів надати національно українські громадські та державні Форми. Так зденаціоналізувалось і наше козацтво, ставши діловитим дворянством; так само врешті може зденаціоналізуватись і теперішня надія України: новий, виступаючий саме тепер на арену нашої історії, селянсько-хліборобський клас. Він закине свої романтичні »китиці і оселедці«, свої »вільні козацтва«, свою »отаманщину«, своє опозицийне бунтарство, коли дійде до державного розуму, забажає закріпити за собою здобуту ним »земельку«, захоче взятись до продуктивної праці, присмирить своїх бандитів уголовних і бандитів політичних — одно слово, коли з класу ферментуючого, революцийного він стане класом статечним, консервативним і коли одночасно поважного, орґанізованого та дисциплінованого консервативного українства… як не було, так і не буде…[5]
Пробним камінем для всякого українського консерватизму буде його здатність впоратись власними силами: 1. з руїнницькою діяльносте» української демократії, 2. з місцевою російською та польською реакцією, яка все змагатиме до того, щоб разом з українським демократичним руїнництвом знищити і саму Україну.
В першій своїй частині це тяжке і складне завдання може бути виконане тільки тоді, коли українські консервативні елєменти будуть настільки сильні, щоби вгамувати українську демократію, але одночасно і не винищити її; дати їй змогу проявляти свою поступову і реформаторську національну та соціяльну діяльність, але так, щоб діяльність ця не руйнувала нації та держави; щоб демократія українська могла критикувати істнуюче і боротись за будуче, але одночасно, щоб шанувала вона авторітет сталої та незмінної — і тому монархічної — української національної влади і твердо знала, що за порушеня цього авторітету, за всяке »повстання проти Гетьмана« зустріне її з боку оберігаючих авторітет влади консервативних елєментів безпощадна кара. В частині другій завдання українського консерватизму буде виконане тоді, коли він не винищить, а навпаки збереже, національно засимілюе і включить в свої ряди місцеві російські та польські (чи русофільські та польонофільські) економічно і політично творчі елєменти,а також анальоґічні елєменти чужоземні, що знов почнуть йти на зруйновану та вилюднену Україну. І коли громадськи і матеріяльно творчим хотінням цих елєментів, їх орґанічній потребі ладу, порядку та праці він дасть вихід в українських національних та державних формах.
Ці два завдання нерозривно сполучені між собою. Бо тільки вгамуванням українськими силами українського демократичного руїнництва, тільки авторітетностю власної української національної влади, власного Монарха, можна знищити місцеві реакцийні бажання знайти таку авторітетну владу поза Україною, чи то в Росії, чи то в Польщі. І тільки включеням в свої ряди, витворених орґанічним недорозвитком нашої нації, місцевих русофільських та польонофільських елєментів зможуть українські консерватисти зміцнити свої ряди, розвинути бракуючий досі українству консервативний орґан та спричинитись тим самим до завершеня орґанічної структури і до національного дозріння України. Коли ж з демократичним руїнництвом — зо всякою отаманщиною, бунтарством та розлагательством — можуть впоратись на Україні лише чужі — перш за все російські та польські — державні сили, то істнування Нації Української це літературна утопія, це зайняття для »трьох тисяч варятів, з яких одні будуть писати, а другі читати«, як зовсім слушно схарактеризував в иншім місці таке українство сам Автор варяжської теорії.[6]
Оцю нашу українську квадратуру кола варяжська теорія хоче розвязати при помочі нашої демократії. »Найпростіще і найшвидче — пише Є. X. Чикаленко — здійснити ідею Української Монархії можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тоб-то Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі«. Цей уряд мав би, на думку Автора, »захопитись ідеєю Української Монархії«, »поробити відповідні заходи що до кандідата на Гетьмана-Монарха«, »з цим гаслом піти на Україну« і »коли С. Петлюрі доля послужить і йому пощастить вигнати московських гнобителів«, то він »складе владу« перед чужоземним королевичем і його ґвардією тому, що ці чотирі роки досвіду повинні були його, С. Петлюру, переконати в тім, »що Української Держави ніхто свій збудувати не може«.
Не буду тут говорити про те, чи наша демократія взагалі в стані »вигнати« з України яких би то не було »гнобителів«. Чи власне демократія здатна довести до якогось позитивного результату визвольний рух нації, що не має ані одідиченого по попередніх стадіях розвитку власного державного апарату, який би ця демократія могла опанувати, ані власної, чи матеріяльно заінтересованої в істнуванню української республіки чужої фінансової буржуазії, з якої ця демократія могла би кормитися. Без сотвореного не демократією державного апарату і без своєї чи чужої буржуазії, заінтересованої в нічим необмеженій спекуляції на республіканськім устрою даної нації — ніяка демократія перемогти не може. І це власне, а не більша грамотність народу, як підкреслює Є. Х. Чикаленко, відріжняє демократію нашу, що не має на чім сидіти і чим кормитися і тому все мусить бути в приймах то у демократії російської, то у демократії польської, від демократії наприклад чеської, що має за собою власну сильну і багату буржуазію, потрібуючу для необмежености своїх спекуляцій репрезентованого демократією республіканського ладу.[7] Мексика має приблизно стільки же неграмотних що і Україна, а проте має свою республіку, якою править демократія тому, що в необмеженій експлуатації мексиканської нафти — експлуатації можливій тільки при нікчемнім і безсилім республіканськім уряді — заінтересовані чужоземні капіталісти, які тому власне ці демократичні уряди фінансують і тим дають їм можність купувати »вірних урядові республіканців«. Про це я писав ширше в иншім місці і тут повторяти цього не буду.
Так само не буду зупинятись на певній неясности концепції, чому це С. Петлюра і його центр мають виконувати завдання Варягів: чужоземного королевича і його ґвардії. Бо коли ці Варяги дійсно сильні, то вони допомоги п. Петлюри потребуватимуть хіба як української декорації, і не п. Петлюра, а вони »виганятимуть з України гнобителів«. Коли ж ці Варяги безсилі, то п. Петлюра був би божевільний, як би, здобувши владу власною силою, він передав її безсилим Варягам. Зрештою ані такого божевілля, ані »вигнання гнобителів« од п. Петлюри і від демократії сподіватись не можна і тому, поминаючи цю неясність, перехожу до основної думки варяжської теорії.
Над місцевими консервативними державно творчими силами треба поставити хреста, бо вони »чужі«: російські або польські. Їх треба замінити Варягами, а щоб ці Варяги могли стати Українцями, ролю українських консерватистів монархістів мають почати грати демократи республіканці. Республіканська демократія повинна перестати бути республіканцями, соціялістами та революціонерами і повинна перелицюватись в те українське монархічно-консервативне ядро, біля якого має розпочатись асиміляція україно-творчих Варягів — ось основна думка варяжської теорії, висловлена нашою термінольоґією.
Чи це можливо? Чи може українська демократія, яка не в стані збудувати своєї республіки, якої вона хоче, збудувати монархію, якої вона не хоче і хотіти не може. Власне з цієї невірної — на мою думку — предпосилки, опертої на вірі в монархізм республіканців, випливає ще нова небезпека варяжської теорії для практики реального життя.
Українська демократія не хоче і не може хотіти української монархії перш за все завдяки свому примітивному імперіялізмові: нічим не обмеженому і зажерливому бажанню влади, яке лежить в основі її мишленя, творить всю суть її діяльности та ідеольоґії. Ці люде вірять, що розвиток людства в напрямі демократизації і бажання українського народу, які в цьому розвиткові знайдуть своє завершеня, фатально і автоматично приведуть до сотвореня »демократичної України«. Вони — українські демократи — власне єсть представниками на Україні цих надприродніх, кермуючих людськостю сил, і союз з цими силами мусить забезпечити їм остаточну перемогу, довести їх автоматично до влади. Тільки під впливом оцієї віри вони додумались до українства: покинули свої скромні російські посади для призначеної їм »соціялістично-науковим« небом провідної ролі в народній, більше менше соціялістичній Україні. І раптом їм — людям демократичного »провидіння« — пропонують розбити всі свої надії і всю свою віру, вернутись назад до своїх скромних посад і добровільно передати владу чужоземному королевичові. Розуміється висказана кимсь колись думка, що краще бути добрим шляхтичем в монархії, ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною »науково доказаною« демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.
Не проводячи тут розуміється ніяких анальоґій: — це нагадувало б трохи обуреня дикунів, коли б їм запропоновано, щоб вони, при зустрічі і боротьбі з озброєними в карабіни європейцями, навчились перш за все самі добре стріляти, замість посилати на європейців своїх заклинателів і маґів. Щоб дикун перейняв і навчився використовувати історичний досвід цивілізації мусить пройти якийсь час. Щоб українська демократія переконалась, що нація росте і розвивається від того що вже було і єсть, а не від того, що має колись бути — що держави будуються обмежуваням зажерливости, анархізму і розбещености тих, хто їх будує, а не прикриванням і оправдуваням всіх цих руїнницьких прикмет ріжною демократичною (націоналістичною, соціялістичною і т. д.) балаканиною та писаниною — вона мусить перед тим добре попектись на здобуванню влади і вичерпати до решти всі позички »під будучу Україну«. Крім того вона мусить тоді задержати своє хотіння України, а не »змінити віхи« та не додуматись, чого доброго, до »не українства«, коли українство її бажання влади не задовольнить, коли воно в її очах »себе не оправдає«. У всякому разі сподіватись, щоб ці люде примітивного необмеженого імперіялізму, знаходячого собі вираз в їх містичній вірі у всякі раціоналістичні доктрини, прийняли добровільно методи імперіялізму обмеженого, культурного, опертого на послуху авторитетам та на історичнім досвіді — і почали замість неможливої української республіки творити можливу українську монархію — це, на мою думку, утопія.
Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу »чужоземному королевичові« — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціялістами військового діла та думала що і без армії »революція« забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними »самостійницькими« почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріотичну карієру зробили на валеню зачатків української здержуючої, консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?
Оця повна відмінність хотіннь монархічного консерватизму і »свободолюбивої« республіканської та поступової демократії — відмінність, яка »переконуваням« не піддається — мусить зразу викопати провалля між »Варягами« і тими, хто на думку варяжської теорії має їх національно засимілювати.
Асимілюватись до себе, зливатись з собою, можуть тільки елєменти созвучні, а не протилежні. Розуміється не можна допустити, щоб варяжська теорія мала на думці Варягів »гохштаплєрів« або маніяків самодурів, в уяві яких і для яких одні лиш »дурні хохли« являються відповідним полем їхньої »політичної діяльности«, неможливої у всякої иншої орґанізованої і себе поважаючої нації. Але коли ці Варяги будуть такими, якими їх хоче бачити Є. Х. Чикаленко: людьми серйозними, владоздатними, вихованими в монархічній дисципліні та послухові авторітетам, то їм буде неможливо не то засимілюватись, але навіть знайти спільну мову з нашою анархічною демократією. Відношеня Німців, покликаних Центральною Радою, до цієї же самої Центральної Ради, може бути з цього боку раз на завжди поучаючим прикладом.
»Національній асиміляції« при помочі перемальовуваня вивісок у Київі можуть піддаватись тільки залякані і страшно бажаючі торгувати »бакалейщики«. Але ніякий шануючий себе Варяг за обітницю »доброго ґешефту« на Українця себе перемалювати не дозволить. Коли нащадки старих Варягів — місцеві російські та польські, чесні та не ґешефтярські, консервативні елєменти — ніколи не асимілювались та не українізувались надіями заробітку на проєктах української демократії (вона навпаки їх відштовхувала і прищеплювала їм до українства органічну огиду), а завжди тільки місцевою традицією національною: українською минувшиною, а не українською будуччиною — то так само тільки відроджена традиція національна і тільки консервативні та класократичні верстви, в яких ця традиція знаходить свою оборону і свій вираз, можуть засимілювати прибуваючих на Україну державно-творчих Варягів нових.
»Чужоземні королевичі« в Греції, Румунії, Болгарії — про яких пише Є. Х. Чикаленко — могли без принижуваня себе, чесно і достойно, стати Греками, Румунами, Болгарами тільки тому, що престол, на який вони сіли, був оточений пошаною і пієтизмом відродженої серед нації традиції національної. Але який шануючий себе »чужоземний королевич« захоче сісти при помочі української демократії і серед цієї демократії на український престол Гетьманський (иншого поки що Наддніпрянська Україна по своїй минувшині не одідичила і тому реально до роспорядженя не має) — престол, що його сама ж ця демократія весь час осмішити, опаскудити і оплюгавити намагалась. Чи люде, що свою популярність в очах »народу« здобували лайкою українських Гетьманів і опльовуваням нашої гетьманської монархічної традиції національної можуть стати раптом відновителями цієї традиції і оборонцями українських Монархів-Гетьманів? А без відродженя нашої власної місцевої монархічної традиції національної, що у нас має тільки форму Гетьманства — монархізм український — це єсть ідея повітряна. Позбавлений оцього свого орґанічного ґрунту, він стає літературною утопією того самого ґатунку що на будуче »спасення України«, під гаслами неґації та руйнування сотвореного вже в минулім, фабрикує і своїх писаннях наша демократія.
Врешті ще про одну рису демократії забула варяжська теорія. Національна асиміляція всяких чуженаціональних, в тім числі варяжських елєментів, може відбуватись тільки тоді, коли репрезентанти місцевої національної ідеї по лицарськи служать цій ідеї і тому зі щирою любовю приймають в свої ряди всіх, що їм в цій службі помагає, хто ряди їхні збільшує та зміцняє. В цьому між иншим лежить секрет великої асиміляцийної сили нашої козаччини, в лицарському — як я називаю, класократичному — періоді її істнування. Але чи може бути асиміляцийна здатність у демократії, яка ідею національну монополізує виключно для себе; яка не служить ідеї Нації, а навпаки: ідею Нації повертає на службу собі; яка претендує до влади і проводу тільки тому, що вона одна єсть єдине »народня« і »патріотична«, що вона і тільки вона репрезентує »дійсний український народ« і дійсну »любов до України«, що вона одна єсть, істинно-українська…
І ось цьому предприємству, обрахованому на доходи зі спекуляції українським демократичним патріотизмом — предприємству »єдиного демократичного національного фронту«, для якого кожний Українець, не член цього предприємства, єсть »Москаль« або »Поляк« — пропонують раптом не тільки зріктись свого монополю, але й ще всіх доходів од народолюбства і патріотизму. »Була у нас одна добра посада, та й ту Поляк забрав« — казав мені колись про Митрополита Андрея гр. Шептицького один галицький демократ. Не думаю, що демократія наддніпрянська, далеко більше демократична ніж галицька, згодилась уступити те — що в її мишленю єсть тільки »добрими національними посадами«, або як каже п. Винниченко »смачним державним пирогом« — »чужоземному королевичу і його ґвардії«.
Українська демократія могла б признати реальну владу тих чи инших Варягів тільки тоді, коли б вони заімпонували їй своєю силою; коли б вони її, як розбрикану і пусту дитину, привели до пуття і поставили на місце. Перші наші Варяги, як оповідає літопись, довго вагались, чи йти на заклик Новгородців, бо боялись »їх звіриного обичаю і нраву«. Але раз прийшовши, вони прийнялись нещадно виновників цього »звіриного обичаю« — всяких руїнників і ворохобників — втихомиряти. Не инша доля жде і сучасну демократію, коли б вона прийняла варяжську теорію і згодилась на закликаня серйозних Варягів. Але власне тому варяжська теорія єсть в її серйозному виданню для наших демократів неприємлема.
Отже, чи не краще було б, замість без надії на успіх пропонувати демократії щоб вона покаялась і сама себе висікла, оставити їй спокійно ту ролю необхідного для життя нації ферменту — ролю для якої од віків Бог її сотворив на світі. Бо біда не в тім, що ми маємо демократію, а траґедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію що ми маємо тільки сили поступові і руйнуючі, а не маємо власних національних сил здержуючих та будуючих. І велика небезпека од варяжської теорії для практики нашого життя та, що ця теорія не тільки руїнницький монополь репрезентації нації при демократії залишає, але ще й додає їй такі завдання, яких вона по природі своїй виконати не в силі.
Найбільше, чого від нашої демократії во імя добра нації можна вимагати — це, щоб вона визнала авторітет українського Гєтьмана Монарха і тим дала змогу українському консерватизмові абсорбувати і унешкодливити на Україні (як не потрібну вже по втихомиреню власного владою демократичного руїнництва) російську та польську реакцію; иншими словами, щоб вона дала змогу, обмеживши свої бажання суверенної влади, нарешті дозріти і сконсолідуватись Українській Нації. Але ж цього можна вимагати від демократії тоді, коли консерватизм український буде в силі сам свою монархічну ідею здійснити. Перекладати здійсненя цієї ідеї на демократію, це тільки збільшувати її зненависть до нас — консерватистів монархістів — та комплікувати її найнебезпечніщу хворобу: манію великости. Бо ж власне з нашої дотеперішньої слабости випливає вся зненависть до нас і все руїнницьке завзяття української демократії, маніякально переконаної, що тільки вона одна »репрезентує і спасає Україну«. Чи ріжні такі демократичні твори, як »Молода кров«, »Голос землі«, »Відродженя нації« і т. д. і т. д. — чи всякі »національні повстання« проти власної держави і всякі »виключуваня« нас з посеред »нації« — були б можливі, коли б ми, яких ці »твори« намагаються осмішити, а ці повстання і »резолюції« в нівець обернути, були дійсно сильні?
Демократія знущається тільки над слабими і безборонними. Така її природня вдача і таке може навіть її покликаня: відроджувати знущанням сили ослаблених. Але чи зможемо ми стати сильними і чи зможемо ми тільки цим єдиним шляхом здобути пошану для себе і авторітет серед демократії, коли свої завдання ми будем перекладати на її плечі?
В однім тільки випадку могла б наша демократія прийняти »варяжську теорію«. А саме, коли б на Україні дійшли знов до влади місцеві державно творчі консервативні елєменти і коли б якийсь »чужоземний королевич« дав себе використати в характері руїнника українського монархізму: в характері такого фіктивного »монарха«, при помочі якого і при непопулярности вже гасла »соціялізації землі«, чи йому подібного, можна було б »валити« реально істнуючу українську монархічну владу. Власне невеличка спроба здійсненя »варяжської теорії« вже на еміґрації вповні підтверджує оцей проґноз.
Коли по глибокій кризі, яку викликала серед нас катастрофа кінця 1918 р., удалось нам з великим зусиллям відновити і далі продовжувати нашу тяжку працю ідейного та орґанізацийного обєднаня українських консервативно-монархічних хліборобських кол, то весь »патріотичний« порив новоявлених »монархістів« з »Соборної України« пішов на бажання здискредитувати і знищити оцю нашу працю. Під прапором власне »варяжського монархізму« розпочалось звичайне українське демократичне руйнування хоч невеликого і не ідеального, але посідаючого вже свою традицію і вже реально істнуючого, во імя »ідеального« і нового, але утопійного і безґрунтового будучого: повтореня в карикатуральних формах »повстання проти Гетьмана і проти панів« — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульґарних костюмах »демократично-монархічних«. Розуміється такого результату своєї теорії напевно не сподівався її Автор, і з цим найновіщим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціялізмі, а на »монархізмі«) будування »Соборної України« — який видумали її редактори — ані він, ані той »чужоземний королевич«, під іменем якого оце »будування« відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались.[8]
Коли якась ідея зі свого природнього ґрунту, на якому вона повстала, переноситься на ґрунт для неї неприродній і стає власностю зовсім иншого типу людей, то завжди при цьому вона приймає форми потворні і карикатуральні. І варяжська ідея такі несподівані наслідки вже дала, а в будуччині ще більше може дати тому, що будову української монархії при помочі Варягів вона хоче оперти не на монархічних по своїй природі і консервативних елєментах.
Але неґуючи природніх українських монархістів, може варяжська теорія в инший спосіб спричиниться до монархічної орґанізації наших державно і національно творчих сил? Перед відповідю на це питання придивімся, з кого і як можуть скластися ці сили.
Щоб уникнути при такому аналізі убийчого для всякої не фантастичної політики самодурства, треба позбутися перш за все одної, надзвичайно у нас поширеної конвенціональної брехні. Вона каже, що носителем української національної свідомости єсть селянство і що Україна ділиться на два табори: Українців — репрезентантів селянства (при чому йому надаються ріжні назви: »трудового народу«, »дрібно-буржуазного середняка«, »революцийної маси« і т. д.) і не Українців — репрезентантів не селянства. Від перемоги першого табору має залежати істнування України.
Правда натомість нашого реального життя така, що селянство — говорю тут тільки про Велику, Наддніпрянську Україну — в своїй масі ніякої національної свідомости ще не має і не може мати хоч би тому, що воно, як клас, до старої національно свідомої України ніколи не належало. Воно тільки тепер може »зукраїнізуватись«, може, як свідомий і активний чинник, увійти в склад Української Нації тоді, коли сила, яка дасть йому політичну ідеольоґію і політичну орґанізацію буде по своїм національним тенденціям українська. І такі національно українські сили, які намагаються селянству цю ідеольоґію і цю орґанізацію дати — однаково як сили демократичні, так і не демократичні — належать поки що в своїй величезній більшости не до селянства, а до тих верстов, з яких колись складалась Українська Нація і серед яких в покалічених формах останки колишньої національної свідомости заховались. Отже належать вони до шляхти (дворянства), козацтва, духовенства, міщанства, вийшовшого зо всіх цих станів, урядництва і врешті до т. зв. інтеліґенції, яка уявляє із себе здекласовану мішанину всіх цих ріжних верстов і ріжних класів.
Не забуваймо, що й Великий Селянський Син Шевченко всю свою духову культуру і національну свідомість одержав не від селянства, а від українського »кающогося дворянства«. І що його велич та ґеніяльність проявились в тому, що він своєю стихійною силою та енерґією замінив безсилля та плаксивість, перейнятого ним від цього »кающогося дворянства«, українського національного світогляду. Так само і теперішні селянські сини свідомість національну не виносять з дому, а одержують її в тім не селянськім оточеню, серед якого вони виховуються і де їх свідомість дозріває. Одно слово: не селянство творить Україну, не воно свідомо виділяє з себе борців за неї, а недобитки старої України, що в масі не належать до селянства, намагаються прищепити селянству українську національну свідомість і хочуть при помочі його великої сили збудувати Україну.
Крім цієї брехні що до якости селянства, треба позбутися й другої брехні, що до скількости. »Сорок міліонів«, які своєю масою, своїм числом мають сотворити Україну — це така сама брехня, як і українська національна свідомість цих міліонів. Ніколи і нігде пасивні маси своїм числом ні одної нації та держави не сотворили. Вони можуть тільки дану національну ідеольоґію і дану державну орґанізацію або восприйняти, або не восприйняти і тоді, при її безсилости, проти неї бунтуватись. Але творити ідеольоґію та орґанізацію вони по природі своїй не здатні. Творчість ця — це завжди діло певної активної меншости, складеної з двох частин: місцевої, яка під впливом ріжних причин і в ріжних історичних добах в неоднаковому числі з посеред пасивної маси на даній території виділяється, і зайшлої, яка своєю більшою активностю цей процес диференціяції викликає та прискорює і з оцим місцевим активним ядром при сприяючих умовах — залежних від характеру цього ядра та методу орґанізації нації — в одну національну цілість зливається.
Хто покладає надії на національну і державну творчість пасивної селянської більшости, робить — тільки в протилежний бік — ту саму помилку, що і варяжська теорія, яка свої надії покладає на національну і державну творчість тільки одної зайшлої частини активної меншости. Всі, хто Україну будує тільки »на народі«, муситимуть для здійсненя цієї будови завести на Україні »уложеніє« Царя Олексія Михайловича, по якому »бито кнутами і засилано на Лену« кожного, хто себе добровільно запродував другому в рабство. Цей ориґінальний спосіб пощирюваня свободолюбства був викликаний тим, що люде свобідні мусіли виконувати тоді державні повинности (які в моменти будови держав зовсім не бувають »смачним пирогом« руйнуючої держави демократії) і що тільки запроданя себе другому в холопство од цих тяжких державних повинностей звільняло. Хай же наші »народники«, які во імя пасивних міліонів »середняків« і »трудового селянства« легковажать і викидають за борт »національного фронту« десятки, сотні і тисячі не середняків і не селянства, готують, коли у них стане на це сили, »кнути і зсилку« для »народа«. »Кнути і зсилку« на той дуже правдоподібний случай, що цей »народ« волітиме, як і за людей татарських, спокійніще і його пасивній вдачі більше відповідаюче холопство в Росії або Польщі, ніж вимагаючу од нього більших жертв і більшої активности мобілізацію в »народню« українську армію. Або, хай змінять, коли можуть, свій неприродний для України метод орґанізації нації.
Який має бути цей метод — вказує нам наша минувшина. За козаччини не тільки не треба було »бити кнутом« людей, щоб вони захотіли бути свобідними, а навпаки треба було добре пильнувати реєстрів козацьких, щоб між свобідних козаків не залізли ці, які на честь бути свобідними ще собі не заслужили. Але бо метод орґанізації козацтва не був »народній«: — ані охлократичний, опертий на використовуваню, а потім муштруванню »кнутом і зсилкою« пасивних мас, ані демократичний, опертий на їх обдурюваню.
Козаччина була класократією, тоб то такою — в українських умовах найбільше до влади здатною — аристократією, яка тому, що вона себе за аристократію уважала, ставила вимоги перш за все до себе, а не до народніх мас. Вона не перекладала своїх державних обовязків на народ, а давала сама приклад народові, як треба ці обовязки виконувати. Вона не йшла за народом, а вела народ за собою. Вона не принижувала себе до середняків, чи під-середняків, а тягнула всіх їх на верх — до себе. Вона не покладала надій на народню творчість, а сама творила, сама давала народові свій творчий порив, І врешті, хоч більша її частина була зайшлими »Варягами« по походженю, але ці »Варяги« були вже асимільовані, вже звязані орґанічно — подружжями, володінням землею, звичаями, мовою і т. д. — з місцевою пасивною масою, і тому — не механічно, не страхом, не своїми чужими варяжськими »касками« — а своєю орґанічною близкостю до пасивної маси вони поривали її за своїми хотіннями, за своїми ідеалами…
Катастрофа прийшла для нас тоді, коли по знищеню козацької аристократії, Україна залишилась з міліонами селянства. Завдяки оцим завеликим міліонам елєментів пасивних і пропорціонально до них замалій скількости елєментів активних, ми докотились до руїни державної і національної. І власне вся історична вага сучасного моменту лежить в тому, що якраз тепер ця трагічна для нас пропорція починає мінятись. Під впливом передвоєнного колоніяльного насищеня України, розвитку матеріяльної культури, далі війни, революції і багатьох инших причин, стали знов з посеред розворушеної людської маси на нашій території виділятись в великому числі нові елєменти активні. Оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України.
В руках цієї нової сили лежить наша будуччина, як нації і держави. Від методу її орґанізації залежить ця будуччина. Він мусить цій новій аристократії нашій дати таку силу, щоб вона могла потягнути за собою до України міліони пасивних мас. Коли нова українська аристократія своєю внутрішньою орґанізованою силою не захопить для своєї державної і національної творчости цих пасивних міліонів — коли вона як сила українська не здобуде собі морального авторітету і сили матеріяльної — її забсорбує знов Росія та Польща, і знов міліони »українського селянства« лишаться міліонами, але України з цими міліонами як не було так і не буде…
Кожний хто уважно приглядався до оцієї нашої майбутньої аристократії знає, що з нею, коли вона буде взята в залізні карби дисципліни і орґанізації, можна не тільки Україну збудувати, а, мовляв, і »світ завоювати«. Але позбавлена дисципліни і орґанізації ця майбутня арисоткратія наша це руїнники найгіршого ґатунку. Без »Бога, Батьківщини і Авторітету« вона в масі своїй продасться кому угодно: »чи бити Турків, чи бути на службі турецькій«, і коли б дійшла вона до влади в позбавленій світського (монархічного) і духовного (реліґійного) авторітету самостійній Україні, то заллє вона цю Україну кровю, грабіжом, злодійствами та злочинами і врешті сама себе переріже, обезсилить і стане здобичею сусідів. А ці сусіди з тих — що могли би бути у нас не отаманами, не президентами, не військовими диктаторами, одно слово не суверенними правителями, а прекрасними офіцерами України — пороблять, як це вже бувало, своїх унтер-офіцерів, своїх найкращих слуг — найкращих, бо сильних та спосібних і взятих одночасно в карби хоч і чужої, але міцної дисципліни та орґанізації.
Так само, як і її історичний прототип: — зародки козаччини в XVII ст., і як взагалі кожна така новонароджена активна верства у всіх націй і у всіх часах — ця майбутня аристократія наша »сильна тілом, але слаба розумом«. Иншими словами: сильна своєю безмірною сліпою енерґією і слаба умінням цю енерґію орґанізувати, конденсувати, до одної цілі направляти та повертати її на творчість а не на руйнування. Сильна вона своїм стихійним хотінням влади, поширеня, здобування і безмежно слаба умінням: як цю владу здобувати, як свій стихійний примітивний імперіялізм відповідним методом орґанізації реалізувати…
І ось розум: — методи і форми орґанізації — цим нашим новим активним елєментам намагаються надати (крім сил чужих, не українських) дві свідомі, посідаючі свої методи орґанізації, українські сили. 1. Українська демократія, включаючи сюди і її два охлократизуючі крила: ліве — яке думає, що Україну можна збудувати при помочі народа, граючи на почуттю народніх зненавистей соціяльних, і праве — яке думає, що »підняти народ за Україну« можна, граючи на почуттю його зненавистей національних. 2. Українська класократія — отже останки старого і зародки нового, першого і основного хліборобського земельного консервативного класу; місцево-українські останки старого російського державного апарату, вояки і урядовці, звиклі до державної дисципліни та орґанізації; далі духовенство, що позбулося старого бюрократизму і врешті найбільше культурна та патріотична, здатна до панування над своїми імперіялістичними інстинктами інтеліґенція, яка, замість несерйозного і руїнницького »суверенного« отаманства, воліє серйозну, почесну і творчу ролю служебну: ролю освічених і по лицарському вірних, чесних та дисциплінованих слуг Нації і Держави.На державну орґанізацію — тоб то власне на орґанізацію тих нових активних елєментів, які єдині можуть українську державу сотворити — а не на спекуляцію емоціональними інстинктами »народніх« мас — звернена перш за все увага класократії. Тому до форми держави вона привязує таку велику вагу. Тому, знаючи, що від цієї форми залежить метод орґанізації нової нашої аристократії, вона хоче монархії, бо від монархії починалось істнування всіх держав, бо тільки монархія одна зможе зорґанізувати і дисциплінувати оцю нашу майбутню національну аристократію. Тому врешті бажаючи щиро злитись з цею новою аристократією, українська класократія не може зробити цього, потураючи, як демократія, її руїнницьким та анархічним інстинктам, а навпаки: під умовою, що ця нова аристократія признасть необхідність дисципліни, орґанізації і послуху авторітетам, без якого ніяка орґанізація неможлива. Класократія по природі своїй може істнувати тільки тоді, коли замість старої державности російської буде нова і краща державність українська, а не українське патріотичне самовирізуваня і в результаті знов широкий степ і дике поле.
Між цими двома реально істнуючими свідомими українськими силами мусить вибирати у нас кожний, хто хоче брати участь в нашому політичному життю. Але перш ніж говорити про політичну акцію цих двох сил в їх відношеню до наших нових активних елєментів і вплив який на цю акцію — і значить на орґанізацію нашої майбутньої національної аристократії — може мати варяжська теорія, хочу зробити два побічні екскурси.
Помиляється, на мою думку, Вельмишановний Автор варяжської теорії, кажучи, що діло Великого Богдана упало тому, що він був для Українців »свій«. Воно держалось, поки він був живий. Держалось тому, що це був єдиний державний муж в нашій новітній історії, який зумів зорґанізувати українську здержуючу і кермуючу консервативну силу і при помочі цієї сили опанувати розбурхану українську стихію. Це був єдиний державний муж, який не кланявся »в пояс на всі чотирі сторони« глупій і розбещеній юрбі, погорджуючи нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність? Це був єдиний і справжній народолюбець, який власне тому, що цілим своїм горячим і чесним серцем любив свій нещасний народ, не потурав його глупоті, лінивству і руїнництву, а намагався розвинути і зміцнити те, що в цьому народі було розумного, працьовитого, творчого. Тому так радо йшли йому на поміч всі, що так само, як і він, розуму, праці і ладу для України бажали. І він не відштовхував їх, не платив їм »камінням за хліб і гадюкою за рибу«, як це робили перед ним і по ньому всі наші »патріотичні« руїнники.
Його діло упало після його смерти тоді, коли його наступники, замість удержати зроблене вже ним, замість задержати дану вже їм для України точку опори — замість затвердити дідичне монархічне Гетьманство, як сталу і незмінну, живу і реальну персоніфікацію України — стали за для »хтивости і заздрости уряду«, під покришкою патріотизму, оцю свою власну національну владу руйнувати. Оці нездержані нічим в свому примітивному імперіялізмі суверенні руїнники, зпочатку видирали цю владу собі взаємно з рук, шукаючи все кращих і більше патріотичних Гетьманів, аж врешті докотились до чужоземного Царя, який своєю силою завів дійсно на Україні лад — але не український.
Орґанізації здержуючих консервативних сил, а разом з тим і істнування міцної держави, не можна собі помислити без установленя такої одної, твердої і непорушної точки, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли би обєднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого орґанічного і ритмічного розвитку держави і нації. Наприклад Англія в своїй монархії має повну свободу всестороннього розвитку, але цієї точки опори — якою єсть в Англії персоніфікуючий її традицію та її єдність (все те, що здобула нація в минувшині і що вона має в сучасности) англійський Монарх — не вільно порушувати нікому, і то не тільки під страхом державних законів, але під моральним примусом громадської опінії: під страхом образи найглибшого національного і громадського почуття англійських горожан.
Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в »народі« і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних »національних еґоїзмів«, а також примітивний і дикий антисемітизм.[9] Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....
Оця необхідна для істнування орґанічного і здорового консерватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русею, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрілою, розвиненою не станемо доти, доки — замість як той »ванька встанька« все ставати на ноги: на підстави з яких ми вийшли — будем все падати на голову, тяжчу од своїх підстав проєктами того, що має колись бути.
Такою опертою на нашій історичній традиції і на нашій історичній спадковости точкою опори для українських державницьких консервативних елєментів може бути тільки відновлене наше традицийне історичне Гетьманство. Розуміється з додатком того корективу сталости, який намагались надати йому наші предки за Гетьманів: Хмельницького, Самойловича, Розумовського, а саме: з перетвореням його з Гетьманства доживотнього, виборного, в Гетьманство дідичне в однім роді, не виборне. І розуміється з наданням йому в державному устрої тих політичних і соціяльних форм, які необхідні для сучасного духового і матеріяльного розвитку нашої Нації.
Тільки Гетьманство може стати для нас орґанічною аркою сполученя між нашою прабабкою Русею і бабкою Малоросією, від якої вродилась наша мати Україна, і якої вона не може виріктись, коли хоче жити на землі, а не в царстві повітряних, літературних мрій. І тільки Гетьманство, обєднавши біля себе всі здержуючі консервативні елєменти, може витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність.
Муссоліні наприклад, тільки тому не викликав страшної катастрофи і не зруйнував Італії, що не повалив італійської монархії. Як справжній патріот і політичний творець а не руїнник, він скорився перед символом і персоніфікацією єдности національної, перед репрезентантом національної традиції і сучасности: італійським Монархом. Хоч особисто, як людина, цей Монарх нічим зрештою йому заімпонувати не міг. Тільки завдяки задержаню монархії Муссоліні задержав для своєї реформаторської діяльности необхідні для неї рами: орґанічну структуру нації. Він не розвалив дотеперішньої національної будови, а почав її тільки досконалити. І для своїх реформ він придбав необхідні для них, бо посідаючі досвід і традицію влади, чесні і вірні консервативні елєменти, які при поваленю монархії були б знищені, розбиті і викинуті за борт нації. Чи ми багатші од Італійців на державно творчі сили, що можем дозволяти собі розпочинати будову держави від винищуваня і вирізуваня її попередніх будівничих? І чи всі наші численні кандидати »на чоло нації« не принесуть більше користи власне не »на чолі«, а в характері Муссоліні: як чесні слуги персоніфікованої і репрезентованої Гетьманом-Монархом Нації і Держави, а не як трагікомічні головні і не головні отамани, президенти, військові диктатори, і т. д. і т. д.[10]....Для реального а не літературного консерватизму і для реального а не літературного монархізму в нашу традицийну форму Гетьманства мусить бути вложений живий конкретний зміст. Нашою траґедією в початках революції було те, що ми — коли відреченя від престола російського Імператора перекреслило Переяславську Умову — бродили по одинці розпорошені, бо позбавлені обєднуючого живого символу: реальної персоніфікації української монархічної ідеї. Ця траґедія знов руїною і розбиттям звалилася на нас, коли ми, завдяки може найбільшій помилці Гетьманства, були звільнені од присяги пануючому Гетьманові, але розуміється не од вірности персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї. Без реальної персоніфікації Гетьманства, ані консерватизм, ані монархізм український, ані само істнування Держави Української неможливі.
Заміна монархічної вірности реальному і конкретному Родові, репрезентуючому монархічну державність українську, вірностю абстрактній фікції України — як цього хочуть або надто хитрі або надто романтичні наші політики — до власної держави нас не доведе. Поминаю те, про що я говорив вже ширше в иншім місці, що серед нації, якої пасивні »народні« маси не мають ще національної свідомости, не персоніфікована ідея національна одержати перемоги не може. Не про »народ« зрештою тут йде мова, а про цих усвідомителів народа, які, принаймні досі, власне »безмірною любовю« до такої неперсоніфікованої абстрактної України поясняли всяку свою найбільше руїнницьку для України роботу.[11]
Тільки монархічно персоніфікована Україна, так само як такаж Англія чи Італія, може служити мірилом дійсного патріотизму: найвірніщим пробним камінем для того, чи хто хоче од своїх особистих цілей, од своїх зазіханнь »на чоло« одмовитись і во імя України Україні служити, чи хто хоче во імя України над Україною отаманствувати. Тому од обовязку персоніфікації українського монархізму і української державности не повинні здержувати чесних українських людей ані сичання всякої продажної каналії, ані крики свідомих або несвідомих руїнників, що, мовляв, це єсть служба »особам, не ідеї«. В монархіях класократичних, таких, якої ми хочемо і яка тільки на Україні й можлива, які права і привілеї дає вірність Монархові? Вірність Монархові, як наприклад в Англії, це ж тільки обовязок, а не карієра, — це тільки здержуваня і обмежуваня всякого розперезаного бажання влади, а не вільна, під гаслами »ідеї«, дорога до розперезаної і необмеженої влади.
Врешті ще про одну річ не треба забувати нашим аматорам власної суверенности, які хочуть служити »тільки Україні« і яким спати не дають спокійно лаври Кемаля або Лєніна. Коли Лєнін чи Кемаль, так як колись в незрівняно більшій мірі Наполєон, стали тими щасливими узурпаторами, якими вони єсть, то тільки тому, що за ними стояли лєгіони їм безмірно вірних прихильників. Зокрема що до правих охлократичних диктатур, про які мріють наші »Наполєони«, то вони не можливі у нації, яка свіжо перед диктатурою не мала своєї власної монархії, і яка під монархією оцю звичку до вірности в собі не виробила і не виховала. Хай би попробував якийсь Наполєон зробити карієру наприклад в сучасній Франції (де вже нема хоч і революцийної, але вихованої в монархічній дисципліні »ґвардії«) або в сучасній Польщі і стати диктатором в республіці, розуміється без закордонної позички, силами лише власних внутрішніх республіканців. А про наших кандидатів в Наполєони і »народні вожді« можна з певностю сказати, що всі вони, на купу вмісті, не зберуть й пари десятків людей, які би їх вкінці не покинули і не зрадили — во імя, розуміється »любови до України«, во імя »більше патріотичної ідеї«.
Бо власне завдяки нашому дотеперішньому республіканству і тому, що од смерти Богдана ми фактично не служили персоніфікованій реальній Україні, а тільки вдавали, що служимо Україні абстрактній — зрадництво стало найбільше характерним явищем нашої історії, найбільше характерною ознакою нашої громадської національної вдачі. І тільки противоставивши цьому дотеперішньому культові зради, культ вірности — довгої, упертої: не місяцями, не роками, а з покоління в покоління, — ми зможемо зробити з себе націю державну, і перестати бути випадковою збираниною ріжних, під гаслами українства виступаючих, анархістів.
Вельмишановний Автор варяжської теорії, розуміючи це все певне краще від нас (бо він патріотичну інтеліґенцію нашу за довгий вік своєї громадської праці краще ніж ми мав змогу пізнати), питання персоніфікації української монархічної ідеї ставить ясно і виразно. Але неґуючи свою владу, він тим самим неґує свою історичну традицію і свою історичну спадковість. В той спосіб варяжський монархізм не дає Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна.
Монархізм тільки тоді щось вартий, коли він єдиний. Нація, де єсть кілька монархізмів, дає доказ, що вона безнадійно і смертельно заражена демократичною гнилю. І перемогає монархізм серед демократій тільки тоді, коли нації, змученій республіканською розпорошеностю, партийностю, самопожиранням і розбещеностю, він противоставляє дійсно моно-архічну єдність, дисципліну і послух одному Авторітетові.
Але чи можлива оця необхідна для нашої перемоги монархічна єдність — і необхідна для монархічної єдности, єдина, законна, з історичної традиції і спадковости випливаюча точка опори — при концепції »чужоземного королевича«, не звязаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковостю і прийшовшого зі своєю гвардією от так собі: мовляв, будувати Україну. Сього дня одним подобається один, а завтра другим сподобається другий, бо як відобрати монархізмові його мірило законности: — традицію та історичну спадковість, коли відібрати йому необхідний для його істнування лєгітимізм — він стає звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника.[12])
Знаючи наше надзвичайне багацтво на »Наполєонів«, на пророків »незалежної політичної думки«, на »спасителів Вітчини« і всяких більше або менше деструктивних еґоцентриків, чи уявляє собі Автор варяжської теорії »чехарду« — яка, без такої сталої і непорушної точки опори і без, опертої на ній, єдности та сили здержуючих консервативних монархічних елєментів — почнеться на звільненій од чужої влади Україні: — »чехарду«, де скакаючі один через другого »голови держави« будуть взаємно собі для більшої легкости в скаканню голови здіймати? І чи не пригадуються йому при цьому образі слова одного польського патріота: »я готов кожної хвилини за самостійну Польщу вмерти, але тільки не дай мені Боже в ній жити«.
На цьому кінчу оці побічні екскурси і перехожу до перерваного вище викладу моїх думок, в дальшому розвитку яких прийдеться мені ще до питання персоніфікації українського монархізму і реалізації ідеї нашої »точки опори« повернути.
——————
- ↑ Вона була надрукована у віденськім тижневику »Воля« в р. 1921, потім вийшла окремою книжкою в видавництві »Наша Воля«.
- ↑ »Листи до Братів-Хліборобів« — лист 27-ий, особливо ст.279—281.
- ↑ Про те, щоб цю »ґвардію«, з якою має прийти »чужоземний королевич«, наділити землею напр. старих українських панів і щоб вона таким чином витворила новий осілий військово-лицарський клас землевласників на Україні, в проекті Є. Х. Чикаленка не говориться і цього очевидно Автор не мав на думці.
- ↑ Щоб уникнути непорозумінь, підкреслюю, що все значіння монархічного ладу не вичерпується тільки оцим одним мірилом його вартости. Отже неправдою буде, коли хтось про нас скаже: вони монархісти тільки тому, що хочуть зорґанізувати українські консервативні елєменти. Натомість правдою єсть те, що ми монархісти ще й тому, що тільки монархія в формі класократичній може виконати оце необхідне для нашої нації завдання. Про ріжні форми монархії, про ріжну вартість цих форм для розвитку духової і матеріяльної культури, зокрема про ту форму монархії — трудову і класократичну — якої ми бажаємо і т. д. і т. д., була і буде мова в инших місцях. Повторяти все це при кожній нагоді неможливо. Взагалі треба памятати, що політик письменник не в стані ніколи дати повної картини того, що він хоче представити. Коли наприклад портретист може представити цілу поверхню людського тіла принаймні з одного боку (не можучи одначе представити її одночасно зо всіх боків), то політик чи соціольоґ, говорячи про безмежно складне громадське життя, все мусить обмежувати себе представленям тільки поодиноких частин цього життя. Здатности і сумлінности читача полишається все памятати при тім про цілість так, як оцю цілість даний політичний світогляд — при розгляді її з ріжних боків і можливо у всіх її частинах — собі уявляє. Як, розглядаючи в портреті напр. руку, не треба думати, що людина складається тільки з одної руки — так, читаючи про якусь одну частину політичного життя, не треба думати, що воно — в уяві даного письменника, чи репрезентованого ним напряму — тільки оцею одною частиною все вичерпується. Ці прості річі на жаль у відношеню до громадських справ дуже часто забуваються. Оцінюючи тут »варяжську теорію« з погляду національного, я говорю тільки про один бік монархічного ладу: — його відношеня до консерватизму — тому, що власне цей бік має для нас з погляду національного дуже велике значіння.
- ↑ Схема цього хронічного у нас історичного процесу така: 1. проти місцевих, репрезентуючих вже якусь чужу державу, консервативних елєментів підіймається новий, бажаючий влади, революцийний і ще не зденаціоналізований стихійно-український клас. 2. Приймаючи метод орґанізації демократичний і республіканський, він побиває місцеві консервативні елєменти при помочі бунту народніх мас. 3. З хвилиною коли його перемога вже наближається, коли він хоче закріпити за собою здобуту владу та землю і сотворити власну українську державу — проти нього, во імя їм же проголошених демократичних соціяльних і національних кличів, більше крайні демократи підіймають ці ж самі народні маси. 4. Не посідаючи уміння влади старих консерватистів, розєднаний і розбитий прийнятим ним демократичним методом орґанізації, цей новий український консервативний клас розуміється не може сам впоратись з напором нової, більше крайньої української демократії і, щоб рятувати своє фізичне істнування, вступає в сліди своїх попередників: приймає чужу державність і чужі консервативні орґанізацийні форми, які йому дають ним же вигнані, а тепер ним же назад покликані старі консерватисти і разом зі своїм бунтарським демократизмом позбувається він і свого українства. В той спосіб демократичне українство було і єсть на Україні переходною стадією від місцевої анархічної примітивности до посідаючої консервативні елєменти, а разом з ними і свій традицийний історичний досвід, російської та польської державної і національної культури.
Тільки один Богдан Хмельницький — який сам належав до статечної, переважно тоді шляхецької по свому походженю, частини козацтва і який перед повстанням не був демократичним розлагателем польської держави а »вірним (як це він сам підкреслював) Маєстатові королівському« старшиною (по теперішньому кажучи: »російським Генералом«) — зумів дати відпорну силу українським консервативним елєментам і в той спосіб покласти фундаменти під Українську Націю і Державу. Класократично-монархічна, а не демократично-республіканська орґанізація нового революцийного козацького класу і приєднаня до України розумною політикою (»віддаючи добром за добро«, а не »камінням за хліб або гадюкою за рибу« — як сказано в Гетьманськім Забезпеченю, виданім пинській шляхті) останків старих місцевих консервативних шляхецьких елєментів, що новому козацькому класові дали свою стару державну культуру — ось основні два пункти Україно-творчої діяльности Великого Гетьмана. - ↑ Американська »Свобода«, ч. 118 за р. 1922.
- ↑ При нагоді, хоч це до теми оцих моїх »уваг« не відноситься, хочу підкреслити велику небезпеку, яка грозить нам від змаганнь оправдати доцільність для нас республікансько-демократичного методу орґанізації прикладом Чехії. Перебування в Чехії великого числа нашої молоді, яка бачить чеську сучасність і не знає чеської минувшини, та оперування гаслами чеського »політичного реалізму« ще збільшують цю небезпеку, бо »реалізм«, який під цею привабливою фірмою переноситься з чужого ґрунту, не рахуючись з реальними умовами ґрунту місцевого, стає найгіршого ґатунку утопією. Про це маю надію поговорити ширше в иншім місці, тут хочу зазначити тільки головні пункти, що відріжняють нас від Чехії і що роблять для нас нездійснимими ті результати, яких досягла при помочі демократичного методу орґанізації чеська республіканська демократія: 1. Україна мусіла б бути перенесена зі степового коридору між Азією та Европою на якому вона лежить і який все вимагатиме від неї сильної мілітарної орґанізації, в захищену горами долину в Центральній Европі, де можна національно істнувати, займаючись тільки всякими мирними промислами та не культивуючи, зростаючого лише при монархії, військово-лицарського духу серед нації. Чим для Чехів були, та в инших формах і тепер єсть, пацифістичні міщанські орґанізації, тим для нас була, та в инших формах і тепер мусить бути, хліборобська, але разом з тим військова і лицарська козаччина. Дуже шкідливими для нашої нації були б змагання замінити серйозну та можливу у нас лише при монархії готовність до серйозної війни — ерзацвійськовими ґімнастичними парадами та вправами пацифістичної демократії, добрими тільки для »безкровного« способу здобування власної держави там розуміється, де такий спосіб можливий. 2. Замість все перериваної традиції державно-національної, яка не дала досі остаточно сформуватись нашій нації, ми мусіли б мати так як Чехи до половини XVII століття свою сталу Монархію, під владою якої вже тоді Чехи орґанічно сконсолідувались і стали нацією. 3. Після денаціоналізації нашої старої аристократії, ми мусіли б задержати такий сильний, як в Чехії, міщанський клас, який свої орґанічні здібности до власної цехової класової орґанізації переніс на орґанізацію національну і який своїм національним консерватизмом весь час надолужував руїнницькі гріхи чеської демократії. 4. Ми б мусіли бути в Росії та Польщі таким самим окремим Коронним Краєм, яким були Чехи в Австрії і політична боротьба за права цього Коронного Краю — як в данім випадку за возстановленя державного права Чеського Королівства — мусіла б витворювати серед місцевих неукраїнських, чи зденаціоналізованих елєментів спільну всім мешканцям України правно-державну свідомість і таке почуття територіяльної окремішности, з яких виросла можливість державної самостійности демократичної Чехії. 5. Наше »демократичне національне відродженя« мусіло б відбуватись так як чеське в правовій державі і супроти нації, якої державна влада тоді розкладалась і падала і на якій можна було »здобувати позиції« шляхом демократичного розкладу падаючої держави, а не в державах полуправових (як Польща) або неправових (як Росія) і супроти націй, яких сила експанзивна не менша від нашої і які власне нас, а не ми їх, побивають демократичним розкладом; иншими словами, коли б ми від Чехів перейняли їх демократичний метод орґанізації, то супроти Росії та Польщи ми б опинились не в ролі Чехів а в ролі австрійських Німців, або в ролі Словаків, коли б останні задумали при помочі »чеського демократичного реалізму« визволитись з під теперішньої влади »чеських реалістів«. Крім того треба памятати, що таке почуття національної окремішности, яке було супроти Німців у чеських народніх мас і на розвитку якого до степені зненависти виросла чеська демократія — у нас істнує тільки в Західній Україні супроти Поляків і його нема на Великій Україні супроти Великоросів. Тому у нас тільки метод класократично-державницький з монархічною персоніфікацією державної і національної окремішности (як колись напр. в Баварії у відношеню до Прусії) — а не метод демократично-націоналістичний зі спекуляцією на національних інстинктах народніх мас (як в Чехії у відношеню до Німців) — може дати позитивні для розвитку нації результати. 6. Наша демократична самостійність мусіла б бути наслідком такої не нами веденої війни, яка б знищила одночасно Росію і Польщу так, як чеська самостійність виникла зі знищеня Антантою Австрії та Німеччини, і дуже не »реально« єсть пропонувати метод орґанізації нації, яка виросла з упадку сусідніх держав, для нації, яка має і буде мати діло з сусідніми державами в періоді їх зросту та відродженя. 7. На час, коли ми будем стосувати у нас чеський реальний метод демократичного відродженя, треба щоб хтось забрав нам всіх наших Махнів, бо навряд, чи їх вдасться »зорґанізувати«… »демократичним усвідомлюваням« і »шкільними матицями«. 8. Врешті наша демократична республіка замість п. Петлюри мусіла б мати Президента Масарика, що зрештою теж би нам нічого не помогло, бо метод політичної орґанізації нації який держиться тільки ґеніяльностю провідників єсть методом випадковости, методом абсолютно недоладним. Підтвердженя цієї істини знаходимо в цій же самій Чехії, де, дуже подібна до сучасної, гуситська демократія опинилась в повній анархії і стала себе вирізувати не сугірше ніж демократія українська після смерти свого ґеніяльного провідника Яна Жижки.
- ↑ Методи боротьби і арґументи редакторів »Соборної України« нічим, хіба тільки більшою хаотичностю і нельоґічностю, не ріжнились від методів цілої української демократії. Їх боротьба з »лівими« може тільки служити доказом, що не можна побороти ліву демократію демократією правою, бо демократ лівий завжди розумніщий від демократа правого, хоч би тому, що він більше консеквентний. Знов же їх боротьба з нами, це повторювання старих і банальних демократичних фраз. Отже »поміщики« українські це розуміється не хлібороби, а »хлібоїди«, і сотворена цими »поміщиками« вся інтензивна хліборобська культура, якої розвиток підготовив реальний ґрунт для національного відродженя України, це така дурниця, про яку »патріотам« говорити навіть не випадає. Сучасна Гетьманщина, найбільше реально істнувавша форма української державности, це розуміється діло »не українського уряду« і »російського ґенерала«. Єдина надія »Соборної України«, це так само як і у есерів, »середняк«, який тільки придбав собі тут вже не »соціялістичний«, а милий і симпатичний »дрібно-буржуазний« епітет. Що на цій достойній всякого поважаня і дуже потрібній, але по природі своїй інертній та пасивній »середняцькій« масі спіралось досі все, що нищило вимагаючу активности і орґанізованости Україну — про це демократи »монархісти« з »Соборної України« так само розуміється мало думали, як і демократи есери з »Нової України«. Предки місцевих »панів« і самі ці »пани« розуміється »зрадники України«, хоч навряд чи панам редакторам »Соборної України« вдалось би документально доказати, що їхні предки тільки те й робили, що вірою і правдою служили Україні; історія принаймні останнього століття каже, що вся ріжниця між цими двома катеґоріями предків була тільки в чинах і жалуваню, а з історії столітть попередніх можна лише довідатись, що значно менший відсоток »зрадників України« був власне між »панами«, як між »не панами«. Звичайна ультимативна вимога, ставлена чужими урядами козацьким борцям за Україну: — шляхту, яка єсть між ними, видати, чернь розпустити — доказує, що власне не »середняк«, не те, що було посередині між шляхтою і черню, було для ворогів України найстрашніще…
Як личить всяким патріотично-демократичним публіцистам послуговалась »Соб. Україна« і перекручуваням чужих думок. Аристократією ми скрізь і завжди називали правлячу провідну верству, без огляду на її походженя — ці панове підсувають нам поняття аристократії в значінню родовому і сміються з власних дотепів, роблених при цій оказії. Демократією ми ніколи і нігде не називаємо »народ« який демократією ніколи і нігде в світі не буває, а тільки таку правлячу провідну верству, якої одною з головних ознак єсть те, що вона править при помочі обдурюваня народу — ці панове підсувають нам поняття демократії власне в неправдивому значінню »народа« і, як всі демократи розуміється, беруть перед нами оцей »народ демократичний« в оборону. Врешті характерно, що одним із авторів »Листів від українських хліборобів до української інтеліґенції« (їх завданням було спародіювати мої »Листи до Братів-Хліборобів«) був п. В. Н. Андрієвський, заслужений педаґоґ з Полтави, який — коли там в 1917 р. закладалась хліборобсько-демократична партія і коли я стояв за те, щоб ця партія була власне хліборобською і щоб їй дати тільки назву »хліборобська« — виступав дуже гостро в характері »всеукраїнського націоналіста« проти »класовости« партії та цієї мною пропонованої назви. Зате в »Соб. Україні« він, вже в характері »хлібороба« і »середняка« виступив проти мене, як проти »інтеліґента« і поміщика. Поза заразливою пошестю демократичного руїнництва не бачу, як тоді так і тепер, инших причин такої сталої опозиції з ріжних фронтів і не даючи до неї особисто ніякого приводу, дуже жалую, що п. Андрієвський в той спосіб виладовує свою цінну енерґію. Взагалі сумні рефлексії викликає це все. Коли в своїй — по мірі всіх сил і розуміння виконуваній — громадській праці зустрінеш замість поважної критики чи дискусії блазенські кпини якогось пана Батеровича-Безпалка і йому подібних, то не береш цього дуже до серця, бо знаєш, так би сказати, »природу« цих панів. Але коли подібне до цього зустрічаєш в »правій« і »патріотичній« »Соборній Україні«, то треба вже справді великого зусилля, щоб не признати слушним вислів Є. X. Чикаленка про сучасне демократичне українство, як про зайняття »трьох тисяч варятів…« з тим додатком, що несерйозність єсть тою основною прикметою, по якій відбувається »натуральний добір« оцих »варятів«… - ↑ Ці прикмети, які були теж ознакою певного ґатунку старих російських монархістів, служили найкращим показчиком, що дійсний консервативний і дійсно вірний Цареві монархізм в Росії зовсім упав, чого докази зрештою дали ці »монархісти« (із них багато опинилось в чекістах) підчас російської революції.
- ↑ Підкреслюю, що говорю тут скрізь про Велику Україну і не маю на думці законного для Галичан та єдиного у них Диктаторського Уряду. Цей Уряд ріжниться від всяких наших незаконних і узурпаторських отаманств тому, що повстав він на зовсім иншому ніж наш — бо посідаючому сильніщі консервативні елєменти і тому легче видержуючому навіть демократичну дезорґанізацію — галицькому ґрунті. Але думаю, що на довший період часу такий уряд, репрезентуючий демократичний і республіканський метод організації нації, буде і для Галичини деструктивний та шкідливий. І думаю, що тільки орґанізація місцевих консервативних державнотворчих елєментів під гаслами установленя власної монархії, зможе і там, в Галичині, врятувати ці елєменти од розкладу та загибелі. Без української монархічної точки опори ці елєменти, як старі (переважно духовенство), і особливо нові, що виділяються саме тепер з посеред селянської маси (анальоґічні до польських »пястовців«), розпорошаться, здезорґанізуються і в результаті — по страті, серед руїни, своєї найактивніщої частини — зденаціоналізуються, абсорбовані польським консерватизмом так само, як це сталось колись з галицьким боярством. До цієї теми маю надію повернути в иншім місці.
- ↑ Для прикладу: навіть ці одпадки галицької демократії, що увійшли до польського сойму, поясняють свій крок »любовю до України«. »Примушені вибирати між Росією і Польщею — казав в своїй промові п. Ільков — ми волимо вибрати Польщу, бо як республіка демократична і конституцийна вона дає нам запоруку свобідного національного розвитку«. В своє оправданя п. Ільков може навіть сказати, що він тільки реалізує політичну проґраму, намічену редактором патріотичного журналу, який по словам патріотичної преси, повинен читатись »в кожній українській родині«. »Концепція великого і старого конфлікту між Европою та Росією кидає нас, чи ми того хочемо, чи ні, разом з Польщею, по сю сторону демаркацийної лінії, по сю сторону барикади« — читаємо ми в цій програмі (»Підстави нашої політики«, ст. 97), патріотизму якої ніхто з патріотично-демократичних ворогів п. Ількова не заперечував. Коли відкинути зломаний цими демократами не демократичний принцип вірности, то що з погляду любови до неперсоніфікованої абстрактної України можна закинути п. Ількові? І скільки таких панів Ількових, з яких кожний буде »боротись« за иншу фікцію такої абстрактної »України« появиться у нас, на Україні Великій?!.... Тут при нагоді, для характеристики демократії, згадаю, що ґрупа п. Ількова зветься і скрізь сама себе називає: »український селянський-галицький клюб«. Польська преса в цілях провокацийних, щоб зпочатку скомпромітувати, а потім спольонізувати українську назву, з якою звязаний період найбільш реального істнування української державности, прозвала цю ґрупу »хліборобами«. В цьому розуміється нема великої біди, але цікаво, що це саме робить і вся без виїмку українська демократична преса. Отже супроти цього повстають питання: 1. чи демократія це такий метод орґанізації нації, при якому найлекше приймаються всякі ворожі провокації і наміри розложити дану націю? 2. Чи галицька демократія не збірається часом, по прикладу п. Ількова, сотворити разом з польською єдиний демократичний фронт, однаково заінтересований в скомпромітуванню недемократичного періоду істнування української державности, звязаного з іменем хліборобів? 3. Чи може врешті ця демократія дає п. Ільковим »політично непопулярну« назву »хліборобів« тому, що, знаючи їх демократизм, вона боїться конкуренції цієї народньої і демократичної »селянської української партії«?
- ↑ У вищесказанім не маю розуміється на думці особу того »чужоземного королевича«, про якого писав Є. Х. Чикаленко. Віримо його опублікованим в пресі заявам і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленю, а не використовуваню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні, де — крім всього иншого, про що я говорив в цих »увагах« — кандидатура власне цього Роду (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковости тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України реліґійну та політичну реакцію. Мова тут про варяжську теорію і не про тих хто її, як ми, не приймає, а про тих, хто її прийме і захоче реалізувати. Отже навіть її визнавці не знайдуть в ній ніяких підстав для цього, що тільки той, а не инший »чужоземний королевич« має і може бути українським Монархом. І в тім власне її небезпека. Поставивши хреста над тим реальним нашим Гетьманством, яке вже істнувало, вона цю саму зброю дає в руки противників всіх тих »гетьманств«, які ще можуть істнувати. Монархії не можна так як демократії будувати від кінця, від нищеня того, що вже було. Роблячи це, варяжська теорія перестає бути монархічною і консервативною, а стає теорією диктаторською і революцийною. І власне як така, вона підрізує український консерватизм і тим посередно може спричинитись до перемоги слабшої супроти українського консерватизму, але сильніщої супроти української революцийности, російської та польської реакції. Бо без місцевого консервативного і здержуючого — державного — орґану, люде на Україні істнувати не можуть. Коли він не буде українським — він буде, як і досі, російським або польським, в формах українофобської російської та польської реакції. Тому все, що підрізує український консерватизм, або не спричиняється до його розвитку, тим самим збільшує силу Росії та Польщи на Україні. При чім збільшується ця сила як раз місцевими — сильніще ніж всякі Варяги з Україною звязаними — консервативними елєментами, які могли би бути абсорбовані і асимільовані сильним консерватизмом українським: могли би бути вжиті на будову Монархічної Української Держави. І даремне, повторяю, варяжська теорія — в своїй неґації власної влади, власних місцевих консервативних елєментів і власного Гетьманства, яке вже було і яке треба тільки спільними силами ідейно та орґанізацийно зміцнити та возстановити — покладає свої надії на українську демократію. Ці наші »реалісти« папуаського типу зі своїми ідеольоґіями спізняються завжди як раз на стільки часу, скільки було треба на підготовку для реалізації цих ідеольоґій. Так було з самостійностю, так буде і з українським монархізмом. Вони необхідність для України власного монархізму зрозуміють і »додумаються« до нього допіру тоді, коли — по розпорошеню, зацькуванню зо всіх боків і знищеню українських консерватистів монархістів — буде українськими руками збудована на Україні російська монархія.