Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України/Культурно-побутове становище краю перед 1917. р.
| ◀ Історично-географічне становище | Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України Культурно-побутове становище краю перед 1917. р. |
Культурний рух за Центральної Ради ▶ |
|
Побіч історично-географічних даних заселення, як також статистичних даних населення краю, виступають виразні ознаки його національно-культурної єдности з українським народом в цілому, що заховалися протягом 300 років. Полягають вони в побуті, мові та суспільних проявах національної індивідуальности.
Вже при першому погляді на Подонь при переході етнографічної межі української Вороніжчини з російською етнографічною територією, вражає різка зміна краєвиду, де замісць російського села розляглися слободи, що тонуть у зелені садків. Та й не тільки слободи. Досить поглянути на те чи інше місто. Виглядають вони мов більші сади, в яких розкидано будинки, і тільки центри їх мають дійсно міський характер.
У слободах Подоня, звичайно, обістя коло хати ширше. Складається в першу чергу з подвірря, навколо котрого розміщено повітки, стайні, комори, далі город із клунею. Хати, звичайно, стоять на віддалі одна від другої. Коло хати позаду — садок, а перед хатою часто — квітник. Все це свого часу було причиною того, що асекураційні товариства на Вороніжчині й Курщині брали менші премії на обезпечення від пожеж, як у російських селах.
Зовнішній вигляд хат так само різко відмінний від властивих московських, хоч останніми часами, десь кінцем минулого століття й початком теперішнього, можна вже помічати вплив української хати на будови сусідніх московських сел.
Здається, не можна зустріти жадної хати на Подоню, яка не була б оздоблена в середині уквітчаними образами, покритими рушниками, як також оздобленими рушниками вікна тощо.
Те ж саме можна сказати й про церкви Подоня. Подекуди тут ще зберіглися до останніх часів церкви старшої українсько-козацької архітектури (козацьке бароко). Зокрема згадати хоч би церкву Різдва Богородиці у м. Острогозьку, що була збудована українськими козаками десь близько 1664. р. Була вона напочатку дерев'яна. Року 1782. на її місці було поставлено кам'яну, заховавши той же стиль. Таких церков на Подоню було ще наприкінці минулого століття чимало. Так, наприклад, визначалася свого часу архітектурою козацької доби ще церква слободи Волоконівки на Валуйщині. На початку 1900. років було її знесено, а на її місці збудовано нову, кам'яну за офіційним синодальним зразком. Так само сталося і в багатьох інших слободах. А проте зміна зовнішнього вигляду церкви не торкнулася її внутрішнього вигляду, що свідчило про заховання національної традиції її парафіян. Така ж оздоба вишиваними рушниками, таке ж уквітчання образів, розположення місць для молящихся, що заповнювали церкву у свята.
Тут, під час свят, найяскравіше виявлявся український одяг в тій чи іншій слободі. Зосібна у дівчат та жінок. У багатьох місцях зберігся він аж до часів світової війни й приходу совітської влади, з деякими, часом місцевими, відмінами. Зокрема визначалися в цьому такі, наприклад, слободи, як Ліски, Хрестики, Пухово, Волоконівка, Ютановка, Уриви, та ін., а ще більш це ярмарки і зокрема ярмарок на першу Пречисту, що відбувався коло Дивногорського Манастиря поблизу Лісків на березі Дону.
В деяких місцях відміни в національних убраннях ішли далі, заховуючи всеж основну їх рису — вишивку, мережку тощо.
Те ж саме можна сказати і про чоловічий одяг, що ще до кінця минулого століття заховував у собі національний український характер (вишивані сорочки, широкі штани вбрані до чобіт та ін).
Із зовнішнім виявом побуту українського населення Подоня в'яжеться його т. м. духова сторінка, що виявляється в першу чергу в його взаєминах, звичаях, творчості й мові.
Щодо цієї сторінки то можемо знайти чимало вже публікованих матеріялів. На цьому місці згадаємо хочби такі, як ті, що увійшли до «Описанія рукописей Ученаго Архива Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», складеного Д. Зеленіним і опублікованого в 1914. р. Подано тут огляд матеріялів, зібраних на Вороніжчині. Крім того маємо праці М. Дикарева, Аполосова, П. Тарасевського та ін. Зрештою матеріяли розкидані на сторінках етнографічних збірників та вісників.
Тут зазначимо лише дещо, що характеризує національну єдність і нерозривність у цій галузі з життям і побутом цілого українського народу, що не порвалася протягом кількох століть.
Перше, що звертає увагу, це становище українського населення Подоня до росіян та їх взаємини. Помимо зустрічі українського населення з московським на вказаній етнографічній межі в дійсному значінні цього слова, відбуваються вони і в середині краю.
В деяких повітах розкидані московські села. Українці Подоня — слобожани, звуть їх «руські села», а мешканців називають або «руськими» або «москалями».
Торговельні й промислові взаємини між одними і другими були завжди досить жваві. Але на цьому вони переважно й кінчалися. Ближчих взаємин протягом довгих років помітити було тяжко. Цьому на перешкоді ставала різка різниця в побуті одних і других, в їх духовій культурі та в традиціях. Зокрема майже виключеними були родинні звязки. «Хоч вона й гарна — та московка» — можна було почути від українця-парубка. Так само й дівчата, що скрізь перебували під охороною свого парубоцтва. Лише у випадках, коли яка з них засидиться бувало й має дотого ще й «брак», траплялося, що йшла до «руського села».
Таке становище сприяло протягом століть збереженню, як національного типу Подонського слобожанина, так і цілого національного характеру краю, що різко вражає при переході етнографічної межі, наприклад, з одного берегу Дону на другий, скажемо, до слободи Ліски чи де інде. Особливо, як було вже згадано, в неділю, чи якесь свято. Переходячи Дін зі сторони села Ново-Покровського, або як його ще називано Петровського, на території якого стоїть вузлова станція Південно-Східньої залізниці Ліски, на другий берег, де розлягається велика слобода Ліски, вражає зміна одягу й мови. З царства сарафана й московської мови — входимо у квітник українських корсеток, жупанів, чуємо чисту українську мову й можемо вже спостерігати властиві українському люду звичаї, обряди.[1]Звичаї. — Ще до недавна було ціле життя слобожанина Подоня, часом злиденне й тяжке, овіяне чаром поетичних звичаїв та вірувань і обрядів. Від колиски аж до смерти. В'язали вони його з минулим, з життям його предків. Родини, хрестини, весілля, смерть і похорон — все це зв'язано було з різними обрядами й звичаями. А головно весілля, таке відмінне від того, як воно перебігає у сусідів — «руських».
Від заручення до весілля — це ціла доба, пов'язана низкою обрядів-свят, що починаються від подавання рушників до властивого весілля. Не скрізь на Подоню кажуть — «подавати рушник». В деяких місцевостях можна чути — «дають хустки» або «пов'язують хустки». Головна увага, отже, переноситься зі сватів на молодого.
Від подавання рушників до властивого весілля — це час, що витворив свою поезію, в якій вилилася народня творчість у формі цілої низки пісень відповідно до обряду.
Пам'ять заховала мені, напр., такі уривки тих пісень, що їх співали дружки, відвідуючи з молодою рідних та близьких, у яких молода просить благословення та запрошує на весілля:
«У саду вишенька,
Не одна — аж дві,
Зацвіли хороше
Обидві.
А у лісі дерево,
Не одно — аж два,
Хороші молодята
Обидва».
або:
«Ой у садочку, у садку
Соловейко не щебетав,
А ще нашу Марусеньку
Петрусь не цілював».
Ще перед смертю обряди ці вступають до хати й супроводять до цвинтаря.
Досить тут зазначити, хоч би такі моменти, як, напр., відчинювання воріт, як тільки вмре господар чи господиня. Розчинені ворота залишаються ввесь час перебування помершого в хаті, а потім аж до похорону. По смерти чоловіка жінки розпускали волосся. Протягом часу, коли покійник ще в хаті, читано псалтир (звичайно діти-школярі, або когось запрошувано). Зрештою — похорон. Тут головніше — це голосіння. Звичай голосіння на Подоню залишився у жінок. Він виявляє почуття дорогої втрати, особливо при смерті чоловіка. Це голосіння, по похоронах, служить темою оцінки родинного життя і взаємин в родині та самої жінки. По похоронах обряди ще довший час зв'язують родину з покійником. Зокрема цей зв'язок виявляється на Великдень, коли могилки цвітуть різнокольоровими шанками, а часом знаходиться на них і інша страва.
Цілий рік слобожанина Подоня становить цикль свят, з котрими зв'язана низка різних обрядів. Але найяскравіше вони виступають на Різдвяні свята. Правда, в останніх часах багато з них вже відступило у сутінок чи й зовсім зникли. Проте, ще на початку цього століття, та навіть перед світовою війною 1914. р. вони займали в житті Подоня ще поважне місце. Досить тут згадати хоч би Святий вечір, колядування, щедрування, засівання на Новий Рік, голодну кутю тощо. Колядки на Подоню в останніх часах залишилися головно в руках дівчат і зрідка дітей. Натомісць щедрування під Новий Рік і засівання на Новий Рік (опівночі й до ранку) це те, що залишалося незмінно ввесь час в руках дітвори й молодіжі. Так само до останніх ще часів зберіглися обряди зв'язані з голодною кутею (під Водохреща). Почасти лишалися веснянки на Зелені свята.
У всіх цих звичаях-обрядах виступала протягом століть поезія народньої творчости, що мала свої місцеві відміни й характеристичні риси, пов'язані не лише з образом, але й мовою.
Мова Подоня належить до південно-українського діялекту української мови, точніше до середнього його говору, що має свої характерні місцеві відміни. Спинимося на деяких з них. Перше, що звертає увагу в цьому місцевому говорі, це є в деяких місцях згрубіння закритих голосівок та сполучення їх подекуди з шелестівками, як напр. «в». Так у деяких місцевостях Острогожчини та Бирюченщини можна почути замісць — «віл» тверде «вил», замісць — «кінь» — «кинь» або: «квинь», «кішка» (кицька) — «квишка» тощо. В інших місцях панує м'ягкий вислів. Поруч з тим — низка локалізмів, що творять свій власний словник і вимагають спеціяльного досліду фахівця. На цьому місці хочу згадати лише деякі, як напр. — «сейдень» — що часто скорочується в «седень», іноді — «цейдень» — замісць «сьогодні, нині», «доймено» — замісць «певно, напевно», — юлиця = вулиця і т.д.
В цих локалізмах виявляється вплив мов інших народів, з якими стикалися предки ще за часів приходу до Подоня, чи то під час кольонізаційного походу і, зрештою, в пізніших часах. Зокрема, безперечно, можна тут знайти впливи мов литовської, російської, як в пізніших часах можна спостерігти в російських островах цього краю вплив української мови. Зрештою, впливи таких чинників, як російське військо, школа, адміністрація. Звичайно це ті чинники, що впливали на українську мову й її чистоту взагалі, але на Подоню сила їх впливу збільшувалася наслідком самого його положення, як країни найдальше висунутої до кордонів російського суцільного материка.
Коли щодо України, заокругленої в 9. губ., стара російська влада припускала можливим дискутувати, то Подоня не підлягало в її очах жадним дискусіям. Звідци — погляд на населення й безапеляційне утотожнення його з єдиним московським народом провадилося до найдальше йдучих асиміляційних заходів. Досить зазначити тут хоч би такі методи, що їх широко уживано було, як русифікація українських прізвищ. Подекуди провадилося це в спосіб досить грубий і неохайний, в інших випадках зміна прізвищ набирала рафінованого характеру і йшла глибше. Перший з цих способів, що провадився послідовно, надавав українським прізвищам в урядових книгах та особистих документах суто російський вигляд через приставку кінцівок «в», «ов», «ін» тощо. До яких курйозів ці експерименти доходили досить подати хоч би такі приклади: суто українські прізвища, при чому поширені в Україні, як Науменко, Олексієнко, Білоус, Дерев'янко, Голуб і под. на Подоню було перетворено в «Науменков», «Алексеенков», «Белоусов», «Деревянкин», «Голубев», так само — «Божков», «Сильченков» і т. д. Так і стояло в урядових книгах чи документах. Так вони і красувалися на вивісках в містах Острогозьку, Валуйках і ін. Мало того. Тут, хоч в основі, ще нагадувало те чи інше прізвище про своє походження. Інше з другим способом, коли змінене прізвище цілковито губило звязок зі своїм походженням. До таких належить, наприклад, таке поширене серед духовенства та його родин чи нащадків на Подоню прізвище, як Смирнов. Цікаве походження цього прізвища. Його історію подає I. Хитров у своїй розвідці: «Замечательные люди из рус. белаго духовенства в XVIII. ст.».
З цієї розвідки довідуємося: священик Смирнов Яків з дворянського (шляхетського) українського роду — Леницьких. Призвіще Смирнов було дано Я. Леницькому при командировці його закордон (Лондон). Як розповідав сам Смирнов, міністри того часу неприхильно дивилися на українців. Тому протоієрей Самборський, що справу командировки провадив, поперемінював усі українські прізвища на російські — Прокоповича було названо Прокофіевым, Флавицького — Флавіановым, а Леницького (lenis — тихий, смирний) названо було Смирновым.[2]
Поважне завдання обрусіння краю покладено було також на школи. Правда, шкільна справа ще на початку XX. ст. може характеризуватися 84% анальфабетизму. На початку століття стан освіти дещо зліпшився, зменшивши відсоток цей десь до 70—75.
Шкільну мережу Подоня творили школи — земські, церковно-парафіяльні та в меншій кількости т. зв. школи грамоти.
Звертаючи увагу на становище цих шкіл щодо національного складу населення і його національних інтересів, треба відзначити той факт, що школи церковно-парафіяльні були більш чутливі, аніж школи земства. Пояснюється це поперше міцнішим звязком з місцевим населенням духовенства, в багатьох випадках місцевого походження, а подруге національним складом учительства так само кревно зв'язаного з місцевою людністю, вихованого в українському оточенні. Навпаки в земських школах було чимало елементу національно чужого місцевій людності, відірваного від місцевих умов, вихованого в чужо-національному оточенні й байдужого, часто ворожого, до національних інтересів українського населення Подоня.
Інакше заховувалося само земство, чи, радше, радники земства, що не раз підносили навіть питання заведення української викладової мови в школах. Це прислужилося до того, що справа української мови в початкових школах була поставлена на обговорення й винесення відповідних постанов на Воронізькому Губерніяльному Зібранні.[3]
Таке становище збігалося з проявами українського культурного руху на місцях. Не міг він охопити ширші маси місцевого населення, через безліч різного роду перешкод, особливо адміністративно-поліційного характеру. Але й те, що пробивалося через них, приносило свіжий подув і збуджувало національну думку й почуття. Осередком цього руху стала Острогожчина, де найширше розвинулася ця праця навколо поодиноких церковно-парафіяльних шкіл, кооперативів, де виникали різного роду драматичні гуртки, українські хори, тощо. Побіч з учительством провадилася ця праця переважно шкільною молоддю, що приїздила на свята чи літні вакації додому. Були це учні середніх шкіл Вороніжа, де існували нелеґальні гуртки (останніми часами під проводом учителя А. Бориса), як також студенти високих шкіл Петербургу, Харкова тощо.
Не можна при цьому замовчати того глибокого національно-виховуючого впливу, що мав на цю молодь український театр, який щороку навідував м. Вороніж під проводом М. Кропивницького, а пізніш Гайдамаки, Суходольського, Гаєвського і, зрештою, М. Садовського та ін. Далі Вороніжа, в глибінь Подоня, українському театру нещастило пробратися. Натомісць тут вже було поле діяльности його вихованців.[4]
Зрештою, не відставало в українському культурно-освітньому житті Подоня й саме м. Острогозьк. Не легке було це завдання. Найменша спроба завжди мобілізувала всю увагу й ретельність адміністративно-поліційних чинників. Так, пригадується, напр., одна з таких спроб. Була в Острогозьку громадська бібліотека. Звичайно, складалася вона майже виключно з російських книжок. Лише де-не-де притулилася якась українська — «Кобзар», «Ілюстрована Історія України» М. Грушевського та одно-двоє оповідань, що губилися в морі російської книжки. Зважаючи на таку бідність на українську книжку бібліотеки, гурток місцевих українців з участю засланих сюди земляків з України (Галевич, М. Токаревський та ін.) задумав було організувати український вечір на користь бібліотеки з метою поповнення її українською книжкою. Центром вечора мав бути виступ бандуриста. Виявилося, що бандура — небезпечна зброя. Справник катеґорично заборонив цей виступ, сказавши при цьому розпорядчикам: «А вы знаете, что они делали с теми бандурами в Киеве?».
——————
- ↑ Цікаві спостереження над народом та його побутом у цьому краї дає англійський мандрівник початку XVIII. ст. проф. Кембріджського Університету М. Едуард-Даніель Кларке.
Він проїздив частиною Воронізької губ., заселеною українським народом. В дорозі між Павловськом і Вороніжем уперше зустрівся з українцями і вражіння від цієї зустрічі подав у своїй книзі: »Part the First, Russia, Tartary and Turkey«, London, 1811.
Кажучи про місцевий тип українця, Кларке характеризує його такими словами: тип цей — «цілком різниться від населення решти Росії.... Вони більш шляхетної раси; повніше й ліпше виглядають аніж росіяни (the Russians), а також перевищують їх у всьому, чим може один вид (class) людей бути поставлений над другим. Вони чистіші, працьовитіші, честніші, чемніші, хоробріші, гостинніші, реліґійніші, і, звичайно, менш мають забобонів».Ще ліпше випали для англійського подорожнього місцеві українці, коли він зустрівся з ними в слоб. »Locova Sloboda«. Найбільше вражіння зробили на нього тут — чистота й охайність. Зовнішність українських хат з їх садками нагадала йому англійські села. І взагалі — «це третя нація (англійська) — каже він — з житлом котрої я порівняв українські хати; с. т. вони, будучи назовні подібними на валійські (wolsh), в середині на норвезькі, садами й надвірними будовами нагадують житла англійського селянства».
Зрештою, порівнюючи побут українців і росіян цього краю, підкреслює він відміну між цими націями таким поміченням:
«Відміну між цими двома народами можна встановити без найменшого розпитування за вражаючим контрастом між брудом і чистотою».
Подаю за оглядом проф. Д. Дорошенка в »Die Ukraine im Lichte der Westeuropäischen Literatur,«, Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin«, 1927., В. I.
- ↑ «Странник», 1897.
- ↑ Див. Б. Грінченко, «На безпросветном пути».
- ↑ Більш про нац.-культурний рух див.: Арк. Животко, «Визвольний рух на Подоню», Львів, Літ.-Наук. Вісник, 1926/27.