Повість про двоє міст/Діккенсова „Повість про двоє міст“
| Повість про двоє міст пер.: Микола Сагарда Діккенсова „Повість про двоє міст“ (О. Бургардт) |
Книга перша. Повернений до життя ▶ |
|
Читач здебільшого знає і шанує Діккенса, як оборонця знедолених та нещасних, яким не стало місця на бенкеті життьовому. Незрівняний гумор і тепла гуманність — от та зброя, якою завойовує він наші серця. І тому чи ж не вражає нас, коли у довгому списку його творів натрапляємо на „Повість про двоє міст“ та ще дізнаємося, що це історичний роман, тема якого — Велика Французька революція? Як! Співець дрібно-буржуазного міщанського побуту, що уславляв життя повсякденне з його невеличкими турботами, камін і теплий захист, раптом береться малювати події в шаленому вирі вихору, вогню й помсти! Діккенс і революція! Чи не звучить це парадоксально? Цвіркун на печі, різдвяні дзвони потопають у грізному тупоті бунтівничих околиць Парижу, у гуркоті барабанів, у вереску шабель, що їх гострять для вересневої різанини, у терорі, застосованому на захист республіки, щоб урятувати буржуазну волю, братерство та рівність.
Що саме спонукало Діккенса взятися до теми, що немов дисенансом звучить у його творчості? Натяк на це знаходимо в одному з листів Діккенсових:
„Мені заманулося написати образну, художню повість, що цікавість до неї зростала б з кожним новим розділом. Дієві особи будуть узяті з життя, але їхні характери проступатимуть не так із розмов їхніх, як із самого ходу дій. Словом, я гадав, що можна написати пригодницьку повість замість тої нудної нісенітниці, що її нам підносять під цією назвою“.
Беручися до „пригодницької повісти“, Діккенс властиво розв'язував нове творче завдання: доводилося на перший плян висувати фабулу, розгортати сюжет, що схвилюзав би читача, застосовувати способи малювання характерів — не давні, якими Діккенс володів досконально, а нові, що були незвичною для нього зброєю.
Доба французької революції була сприятливим тлом, щоб розгорнути на ньому сюжет пригодницької повісти, але на шляху до її виконання поставали деякі труднощі: доба мала своєрідні прикмети, а історичний роман ставив певні вимоги.
К. Чуковський у своїй вступній статті[1], що яскраво висвітлює генезу цього роману, так характеризує ці труднощі:
„Він, що досі виображав звичаї, був майстром побутового писання, узявся до історичного роману, та ще й дія якого здебільшого відбувається не в Англії, а на чужині — у Франції. Словом, і сюжет, і трактування сюжету були для нього незвичайні. Сам гуморист, він що не крок, то мусів стриножувати та приборкувати свій гумор. У цій повісті гумору менше, аніж в інших Його творах. Тим то й доводилось йому такі труднощі перемагати, коли писав він цю повість. Якби він за часів своєї молодости узявся був до неї, то неодмінно схибив би. Замолоду він творив безоглядно, стихійно, бездумно.
Але тепер йому було 47 років, тепер він набрався величезного письменницького досвіду, став майстром свого ремества, усвідомив межі свого хисту й створив насичену, гармонійно-струнку річ“.
Але історичний роман зобов'язує вивчати добу; визерунки й контури дає архів. Льокомотив фантазії мчить колією непохитних фактів. І Діккенс мусів сумлінно вивчати архівні матеріяли відповідної доби.
В одному з листів Форстер закидає повістяреві деякі хиби шодо історичної правди. На його думку, аристократи не могли за кілька день до революції робити такі лихі та жорстокі вчинки, і списані події, певне, відбулися багато раніше.
На це Діккенс відповів:
„Якщо є щось правдиве на світі, то найправдивіше, на мою думку, те, що становище французького селянина тими днями було нестерпне. Ніякі пізніші розвідки, ніякі аритметичні викладки не похитнуть страшних свідчень, що йдуть від сучасників та самовидців. Є цікава книжка, надрукована в Амстердамі, докладна, як словник, і тому в достатній мірі нудна. Те, що тут і там розкидано по сторінках тієї книги, показує, що мій маркіз — цілком можливий. Ця книжка „Tableau de Paris“. А що селянин на ключ зачиняв свій дім, коли до нього потрапляв шматок м'яса, — це засвідчує й Ж. Ж. Русо. Офіційні таблиці податків показують, як зруйновані були ці нещасні“.
Начерк генези повісти був би неповний, коли не згадати, що — за первісним задумом — то мав бути психологічний роман. Зерно його заронила п'єса Вілкі Коллінза „Закрижаніла хлань“. Тут Діккенса захопила ідея саможертви: підчас експедиції на північний бігун, закоханий юнак Річард, не здобувши прихильности коханої дівчини Кляри, рятує від смерти свого щасливого суперника, що його перед тим хотів убити. Віддавши йому останній шматок хліба, він ходить коло нього, хворого, а потім, принісши його до коханої, сам помирає.
Сам Діккенс у передмові до роману каже:
„Провідна думка повісти вперше з'явилась у мене, коли я разом з дітьми й знайомими брав участь у виставі драми Вілкі Коллінза „Закрижаніла хлань“[2]. Переймаючись своєю ролею, я дуже вдумливо й з інтересом накреслив у своїй уяві картину того душевного стану, яку я мав відтворити перед спостережливим глядачем, і ось ця думка стала ясніти, поволі прибираючи тієї форми, в яку остаточно втілилась. Я був цілком захоплений своїм задумом, коли його здійснював. Все пережите й вистраждане на цих сторінках я відчув сам: сам я усе пережив і перестраждав“.
Діккенс, дуже талановито виконавши ролю Річарда, вельми зворушив присутніх. Вдруге виконав він цю ролю перед авдиторією, що налічувала 2000 глядачів.
Так зародився у нього образ Сіднея Картона, героя романа, що йде на гільотину, щоб урятувати життя своєму суперникові. Цей образ потроху ускладнявся, аж нарешті дав нам великодушного, самозневаги сповненого героя, що оплакує свої змарновані літа.Проте в процесі дальшого розгортання художнього задуму ідея саможертви навряд чи була провідною для автора. Соковиті та кольористі факти життя, прояви жорстокости й героїзму, психологія мас, різних клю, їхня боротьба, картини соціяльного побуту, міських вулиць, картини революції, — ось шо стало перед очі авторові, заступивши ідею первісного задуму.
В такому аспекті „Повість про двоє міст“ є вже не так психологічний, як соціяльний роман. Щоправда, соціяльне життя Лондону і Парижу змальовано здебільшого з зовнішнього боку. В передмові автор казав:
„Я тішив себе надією, що ця книжка допоможе широкому колу читачів скласти собі зовнішню картину того жахливого[3] часу, щождо внутрішнього його розуміння, то після незрівняної книжки Карляйла[4] навряд чи й можна щось нове сказати“.
„Повість про двоє міст“ доводилося Діккенсові подавати невеличкими розділами для тижневика „Цілий Рік“, що його сам автор редагував. Звикши друкувати свої романи в місячниках, він ніяк не міг звикнути писати швидким темпом. В листі до Джона Форстера (липень 1859) він пише: „Ніякі гроші не винагородять мене за цю постійну роботу над тим, щоб згущувати, стискати повість. Тільки інтерес до її сюжету і втіха, що я відчуваю, перемагаючи трудноші нового трактування, почасти викупають мою працю“.
Немов вагаючись і не знаючи, що саме візьме гору в його романі, — душевна драма героїв, чи історичне тло, драма має, — Діккенс довго обмірковує заголовок. В чорнетках ми знаходимо зо два десятки тих заголовків. В одному з листів до Форстера читаємо: „Що ви скажете на такий заголовок моєї книжки: „Вдруге народжений“, „Золота нитка“, „Доктор з Бове“?
Отакі історично-літературні подробиці генези цього роману.
Щодо самої повісти, то не психологія героїв прив'язує до себе нашу увагу. Майже всі вони у Діккенса — за вийнятком подружжя Дефаржів — відчувають страх перед якобінською революцією і тікають від неї. Чи виявилося в романі ставлення Дарнея до революції? Чи відчув її Сідней Картон, що добровільно кладе голову — і куди саме?! — під ніж гільотини... — щоб віддати життя задля щастя коханої жінки. А доктор Манетт, в'язень Бастілії, хіба ж органічно він зв'язаний з революцією? Якщо не психологія їхня, то що саме цікавить нас у романі? Діккенс дав нам велике полотнище із часів французької революції, — події, що починаються з 1775 року (за 14 років до початку її). доведено аж до року 1793.
Нагадаймо читачеві у загальних рисах хід Великої французької революції. Як і кожна інша революція, вона мала довгу попередню підготовчу добу, і завдання її було знищити рештки давнього, віджитого февдального ладу. Величезні земельні володіння були в руках церкви. Буржуазії припало вести уперту боротьбу з дворянством, що його привілеї спирались на свавілля королівське. Вже протягом майже двох століттів у Франції не функціонувало народнє представництво. Отже, тільки революційним шляком нація могла завоювати собі права. Повсякчасні та непоправні дефіцити примусили Людовіка XVI скликати генеральні штати (представництво станів), що й було початком революції. Сталося це 5 травня року 1789-го. Клясові противенства виявилися відразу і 17-го травня представники третього стану (буржуазія велика й дрібна, ремісники, торговці, селянство) разом з частиною депутатів перших двох станів (духовенства й дворянства), що до них прилучилися, оголосили себе Національними (Установчими) Зборами.
Дальший хід подій прискорила участь народніх мас. 14-го липня натовп захопив Бастілію (політичну в'язницю), 5 жовтня озброєна людність приміських околиць посунула до Версалю. Вранці 6 жовтня нарід, вдершися до палацу, змусив короля з сім'єю переселитись до Парижу, де він мав жити під революційним доглядом та контролем. Тимчасом діяльність Установчих Зборів скерована була зовсім не на захист інтересів третього стану в цілому. В царині аграрній тільки скасовано деякі февдальні права, а викупна система була зовсім не на користь селянам. Не дбала також буржуазія про робітництво. Вгадавши в ньому клясового ворога, вона заборонила стачки й робочі спілки (закон Ле-Шапельє).
Рішучіших заходів щодо контр-революції вжили зібрані на підставі нової конституції національні Законодавчі Збори, що відкрилися 1 жовтня 1791 р. Після невдалої втечі короля (20 червня 1791 р.), під загрозою війни, економічної кризи, дорожнечі та голоду Законодавчі Збори вжили заходів до оборони революції. Звідси — закони проти духівництва й дворянства, звідси — оголошення війни з Австрією (20 вересня). Але в складі Законодавчих Зборів були представники всіх станів, і це не вельми сприяло плодотворчій діяльності. Навіть серед лівих (якобінців) було різне ставлення до війни: жірондисти — представники промислової буржуазії — стояли за війну, монтаньяри — представники дрібної буржуазії — були проти війни, бо прагнули війни громадянської. В боротьбі проти революції король думав спертися на контр-революційні сили в країні і поза країною. Ці його заходи і поразка на фронтах тільки прискорили падіння монархічної влади. Знов на кін виступають народні маси. 10 серпня 1792 р. повстання секцій Парижу, Тюльєрійський палац захоплено, а детронованого короля з родиною ув'язнено в Тамплі. Постановлено скликати Національний Конвент, що 20 вересня 1792 р. розпочинає свою діяльність. До складу Конвента входять жірондисти й якобінці — два скрайні крила; середину займає так зв. „болото“. Між крайніми флангами виникає боротьба, що точиться навколо двох питань: паризька комуна (орган міського самоврядування) і суд над королем (на вимогу мас народніх його стято 21 січня 1793 року). Між 31 травня та 2 червня повстання секцій Парижу, що вимагають виключити з Конвента 22 депутатів-жірондистів; господарями країни стають ліві якобінці — монтаньяри.
Але боротьба проти контр-революції загострюється: повстання в Ліоні, Марселі, Тульоні та особливо в Вандеї. Єдиним засобом боротьби стає терор, що має захистити революцію. До цієї боротьби пристосовується всі органи Конвенту. У царині соціяльно-економічній Конвент касує всі февдальні права, спалює архіви февдалів, спродує національне майно і створює щироку масу селян, дрібних власників; якобінська влада дбає за бідноту, бореться проти спекуляції й дорожнечі, безробіття, реформує календар, але вона ж і забороняє організації робітничих спілок, скорочує дні відпочинків, встановлює малу зарплатню робітникам. Підкреслюючи свій революційно-всенародній характер, вона була дрібно-буржуазною в істоті. Далі йде диктатура Робесп'єра, його боротьба з дантоністами та гебертистами. Буржуазія лякається революції, що, на її думку, зайшла надто далеко.
Деякі з цих історичних подій знайшли художнє відображення в Діккенсовому романі. Деякі розділи вражають своєю майстерністю, — наприклад, ті, що малюють дореволюційну Францію (розділи „Пан маркіз у місті“, „Пан маркіз на селі“). Сент-Антуанське передмістя як напередодні, так і в дні революції змальовані яскравими барвами. Здобуття Бастілії, Карманьйоля списані майстерно, — почувається рух має, динаміка. У розділі „Точило“ Діккенс згушує фарби і не шкодує карміну: перед очима все так і береться кривавими плямами. Але чому саме натовп нишпорить по в'язницях та ріже в'язнів, цього Діккенс в своєму романі не пояснює. Вивчивши добре епоху, він мусів би знати, до чого призводив антиреволюційний настрій ув'язнених аристократів і чому саме викликав він обурення. Подаємо історичну довідку:
„При звістці про поразку французької армії біля Монсу в цій в'язниці (В'язниці Абатства) влаштовано ілюмінацію, а після взяття Льонґви тут гучно святкували перемогу німців. Заарештовані роялісти з-за грат прокляттями сижали на перехожих, провіщаючи зайняття столиці від прусаків та винищення революціонерів. Ввесь Париж говорив про змову, що готувалася по в’язницях, про зброю, яку туди зносили; всі знали також, що в'язниці стали справжніми фабриками фалшивих державних асигнацій, що за їх допомогою намагалися підірвати державний кредит“[5].
Діккенс не викриває нам внутрішньої суті революції. На його думку, після Карляйла навряд чи хто міг сказати нове слово. Отож, можна не жалкувати, що Діккенс не подає глибшої аналізи: та аналіза була б неправдива, бо він — типовий син міщанського середовища — був моралістом, а не революціонером. До всіх явиш життьових, отож і до явищ соціяльних, прикладав він морального критерія.
Діккенс вийшов з бідної міщанської сім'ї, власним талантом і власними зусиллями проклав собі шлях до буржуазного добробуту. Цей перехід не міг не вплинути на світогляд письменника; дедалі він, на думку В. М. Фріче, ставаз консервативніший. Підійшовши до свого завдання з моральним критерієм, він малює нам якобінців як орду диких барбарів, а повстанський рух — як анархію. На його думку, французька аристократія повинна була, за прикладом його героя Евдемона-Дарнея, самохіть зректися своїх привілеїв, а нарід узяти собі за зразок поведінку служниці міс Прос, що довіку вірно слугувала своїм панам.
„Нехай англійські капіталісти та англійські робітники замисляться над цим історичним прикладом, коли хотять уникнути „анархії“ та „хаосу“ — ось та мораль, з якою автор звертається до своїх співгромадян ... він (Діккенс) був зовсім не прихильник клясової боротьби та народніх революцій“[6].Луначарський у своїй статті про Діккенса[7] зазначає, що останній так само, як і Карляйл, не зрозумів революції, — проте твір Його вважає за книжку безсмертну.
В чому ж полягає сила її чар? Якщо автор не похваляє того надмірно експансивного запалу, що охопив низи людности, пориваючи їх до жорстоких вчинків, то все ж таки він виразно уявляє собі прагматичний зв'язок і шукає у віковому гніті пояснення подій: картина дореволюційної Франції зводить нам на очі лихі кривди, серед яких поневірялася людність.
Вже перший розділ подає нам картину, як карала церква своїх непокірних синів:
„Франція надиво легко котилася вниз, фабрикуючи паперові гроші та розтринькуючи їх. Під проводом своїх християнських душпастирів вона забавлялася, між іншим, такими чоловіколюбними подвигами: присудили одного юнака на те, щоб одтяти йому руки, вирвати йому кліщами язика й самого спалити живого за те, що він не став навколюшки в грязюку, щоб ушанувати мерзенну процесію ченців, що проходила перед очима за п'ятдесят чи шістдесят кроків“.
А от як карала влада тих, що наважувалися зброю підняти на свого пана-поміщика:
„Зважаючи на те, що він убив монсеньйора, а монсеньйор був батьком своїх підданців, кріпаків, то його стратять як батьковбійника... йому відітнуть праву руку разом з ножем і спалять перед його очима... в рани, які зроблять йому на руках, на грудях і на ногах, литимуть кип'яче масло, розтоплене олово, гарячу смолу та сірку; вкінці його розірвуть на шматки чотирма здоровими кіньми“.
А от як жилося бідному селянинові за „нормальних умовин“ на землі, яку він опрацьовував, але яка проте належала панові, що його руки ніколи брудної роботи не знали:
„Він так грабував нас, отой чоловік, що стоїть тут, як і всіх нас, простих собак, грабують ті вищі істоти, накладав на нас податки без ніякого милосердя, зобов'язував працювати на нього без ніякої платні, зобов'язував молоти наше збіжжя на його млині, зобов'язував годувати нашим нужденним урожаєм його птицю, а нам забороняв держати одну курку; так грабував і обдирав нас, що коли іноді траплялося здобути кусок м'яса, то ми їли його у великому страсі, замкнувши двері й зачинивши віконниці, щоб його люди не побачили та не відібрали від нас. Я кажу: нас так пограбували, так загнали, зробили такими бідними, що наш батько говорив нам: страшна річ родити на світ дитину, і ми мусіли молитися, щоб наші жінки залишалися неплідними і щоб наша нещасна порода вимерла“.
А от як багатий пан знущався з покірних своїх рабів:
„... Ці благородні, між іншим, мають право запрягати нас, поганих собак, у вози і їздити на нас. Вони, між іншим, мають право тримати нас у своїх маєтках, щоб угамовувати жаб, бо ті жаби можуть порушити їх благородний сон. І от вони тримали його вночі в нездоровому болоті, а на день знов запрягали його в повозку. Одного разу близько півдня вони випрягали його, щоб він поїв — якщо знайде, що їсти — він схлипнув... та й помер“.Може здивованому читачеві всі ці факти на перший погляд здаватимуться надто перебільшеними, але правдивість їхня стверджується документальними даними:
„Привілейованим клясам — дворянам та духівництву — загалом належало близько половини земель у кожному селі; опріч того, вони збирали різні февдальні оплатки з земель, що належали селянам.
Повинності такого роду були вельми різноманітні, і їх можна поділити на 5 розрядів: 1. Повинності особисті і часто принизливі — рештки особистого кріпацтва: подекуди, напр., селяни мусіли вночі бити над ставком ціпками, щоб жаби не заважали панові спати; 2. повинності грошові та всілякі інші, і панщина, натурою і працею, як платня за оренду, справжню та уявну; 3. різні оплатки витікали з різних монополій поміщикових: цебто оплатки з внутрішніх та зовнішніх митниць, платня за користування клунею або вагою поміщика, його млином, гнітом до вичавлювання виноградного соку, сільською пічкою, в якій селяни пекли свій хліб; 4. судові податки, що їх стягав поміщик там, де йому належало право суду: штрафи, мито і т. інш., і, нарешті, 5. виключне право поміщика полювати як на своїх власних, так і на селянських землях, а також право мати голубники та парки для кроликів, що становило шляхетний привілей, який дуже високо цінувався, але важким тягарем лягав на селян і фармедів, що їхні поля й засіви нищили голуби та кролі”[8].
Докладніше за Діккенса на цьому спиняються Еркман і Шатріян у повісті „Історія одного селянина“[9] .
Вони згадують і шибениці, що ставили в ярмарковий день, і ката, щоприлюдно катував на майдані, і будівельні праці, що на них зганялося люд, і салдатів-жебраків, що від хати до хати ходили, недоїдки збираючи і податки на сіль, на тютюн, що їх не сплачували пани і духовні, та багато, багато чого іншого.
Еркман і Шатріян оповідають, як селянин одробляв панові „потри дні за себе і по три за кожного сина і робітника, та ще три дні за коня або за підводу“, як за панським дзвоником він мусів з'являтися на косевицю і платити штраф за спізнення, як мусів возити камінь і ліс, дістаючи від пана за робочий день „скибку хліба та головку часнику“.
„Що ж після такої панщини та попівщини міг зорати селянин для себе і для своїх дітей?“ — питають автори. — „Нічого!“ Недаремно ж каже старий селянин, що немудро оповідає цю історію: „І довіку не погасне ненависть у душі моїй до тих людей, що довели нас до таких злиднів та й ще тягнули з нас останню копійку“...
Селянин у повісті Еркмана і Шатріяна, описуючи палацові сади з водометами й статуями, знає, що люди, гірко працюючи та сплачуючи податки. це все спорудили працею рук своїх (ст. 180); коли він бачить „придворних владик з блискучою юрбою челяді„, то знає, що „всі ті золоті вишиванки та мережки, брилі з пір'ям та коні придбані його власною працею, куплені за ті гроші, що поганці здерли з нього“ (стор. 199). Він знає: „щоб у Версалі була розкіш, треба, щоб три чверті Франції пропадали з голоду“. Тим то, разом з іншими депутатами третього стану, він і прагне скасувати привілеї, митниці, десятинний податок, продаж урядових посад, прагне скасувати муки та інші тяжкі кари противні людській натурі; скасувати й чернецтво, що противне добрим звичаям і розумові“.
Всі кривди й лиха усвідомлює і Дарней-Евремон у Діккенса, аристократ, що зрікся всіх своїх привілеїв.
„... Ми чанили неправду і тепер жнемо плоди неправди“, — каже він.
Але ж Дарней — постать ідеалізована; інакше, ніж він, міркували решта аристократів. „Наші недалекі предки мали право на життя й смерть того бидла, що оточує нас, — каже його дядько, маркіз. — Я умру, мій друже, навіки, підтримуючи той порядок, серед якого ми живемо“. Розмовляти з такими „ідеологами“ можна було тільки зброєю. Хіба ж після цього дивно, що народнє обурення, віками стримуване, вибухло полум'ям і вогненою повінню залило Францію? „Отож скажіть ви бурі й вогневі, де спинитися, тільки не кажіть мені“, — чуємо ми з вуст одної з Діккенсових героїнь, жінки Дефаржа. І недивно, що натовп узявся чухрати найвизначніших й найвизначніших представників тої аристократії, не поминувши й короля: „А якби вам показали зграю птиць, що не можуть літати, і сказали б вам, щоб ви поскубли їм пір'я на власну користь, то ви би взялися до птиць з найкрасивішим пір'ям. Хіба не так? — красномовно виправдує вчинки простолюду та сама мадам. Дефарж — За цілісіньке наше життя чи ми не бачили, як страждали наші сестри-жінки, і самі, і їхні діти, в бідноті, наготі, голоді, спразі, хворості, злиднях, утисках і всякому занедбанні?.. Чи багато важить тепер для нас горе однієї жінки й матері?“.
Діккенс пояснює історичні причини, але, як мораліст, не виправдує народнього гніву та помсти. Проте він знає, що колеса історії назад повернути не можна, і ця думка пробивається у нього там, де він наводить розмови, що точилися за кордоном і так нагадують сучасні розмови міщука про „большевицьку заразу та небезпеку“. Отож в Англії обурюються Дарнеєм, що волів „жити з власної праці..., аніж з праці обтяженого французького народу“. Людина, „заражена“ згубними та блюзнірськими правилами чортовиння..., зрікається своїх маєтків на користь найгірших у світі покидьків, що ладні перебити всіх зараз... потьмарення таких людей заразливе“.
Отакі уривки розмов долітають до вух наших. А. Страйвер, член королівського суду в Англії, пояснює монсеньйорам свої пляни, „як знищити народ, звести його з світу й обходитися без нього, — щось подібне до проєктів знищити орлів, насипавши їм соли на хвіст“. Але Діккенс подає нам і свою власну оцінку всіх тих пересудів: „Для кожної розважної людини, що знала правду тяжко було покірливо зносити таке базікання з шаленими плянами монсеньйорів відновити стан речей, що сам себе цілком вичерпав і набрид небу й землі, як самому собі.
Поза димом скороминущих подій, що знявся над революційною пожежею, Діккенс бачить і обриси далекого майбутнього, він бачить, „як постає з цієї безодні прекрасне місто і світлий народ“, і Картонові в передсмертні хвилини ввижається, як батько проводить свою дитину на цю площу, прекрасну, дарма-що колись скривавлену, і оповідає їй про колишній подвиг саможертви.
Але вряд чи був можливий інший шлях, ніж той, яким пішла французька революція. Ми знаємо, що „кожна революція, руйнуючи державний апарат, навіч показує, як пануюча кляса намагається поновити загони озброєних людей, що були до її послуг, і як пригноблена кляса намагається створити нову аналогічну організацію, що стала б у пригоді не визискувачам, а визискуваним“[10].
У цьому змаганні двох ворожих сил кров неодмінно мусіла потекти струмками, хоч як над цим уболіває Діккенс[11].
Напередодні революції Франція досягла того стану, коли, за висловом Енґельса, хижацька державна влада загрожує поглинути всі сили суспільства; отже потреба хірургічної операції була нагальна. В ролі хірурга могла виступити тільки кляса, що бралася репрезентувати все суспільство, бути; за висловом Маркса, „головою і серцем цього суспільства“. Цю ролю взяв на себе третій стан. А „щоб один якийсь стан немов би охоплював усе суспільство, треба, щоб усі вади були сконцентровані в будь-якій іншій клясі, треба, щоб певний стан був станом, який у всіх викликає відразу, був втіленням того, що перешкоджає всім... Щоб один стан був станом-визволителем par excellence, треба, щоб якийсь інший стан був у свідомості всіх, навпаки, станом-гнобителем. Неґативно-універсальне значіння французького дворянства й духівництва зумовило позитивно-універсальне значіння сумежної, але противної їм кляси — буржуазії"[12].
У цих словах Марксових подано внутрішню суть та філософію подій французької революції.
Ту саму тему, що Діккенс, використав і Віктор Гюґо у романі „1793 рік“, але Гюго ставив собі за мету уславити „велич та людяність Великої французької революції“ „Революція“, за його висловом, є „промінь, що світить із мороку“.
Відмінно від Діккенса, він подає нам яскраву ідеологію своїх героїв, кожний з них втілює в собі якусь ідею: Лантенак — февдальну, Сімурден — революційну, Говен — гуманну. На цьому прикладі зайвий раз стверджується основний принцип, висунутий марксизмом, що художню вартість мистецького твору не можна відокремити від питання, як ставиться мистець до передових ідей свого часу. Вікторові Гюго, політичному вигнанцеві, що пережив аж три революції (1830, 1848 і 1871 р.), апологетові комунарів 1871 р., безперечно близькі й зрозумілі були ідеї 1793 року.
Діккенса цікавили здебільшого великі епічні картини боротьби, а в його виображенні ми бачимо тільки зовнішні, помітніші події, вчинки героїчні або жорстокі.
Дрібниці щоденного побуту вслизають йому з-під рук, він їх не помічає. Не те у Гюґо: з його роману ми довідуємось, що кожний громадянин діставав фунт м'яса на декаду, що дрова коштували 400 франків сажінь, що візник заробляв за день 6000 ліврів, а зеленщиця вторговувала 20.000 франків. Ми бачимо, як люди на вулиці пиляють свої дерев'яні ліжка на дрова, бачимо замерзлі фонтани, бачимо, як уся людність сама тягає воду, але разом з тим бачимо й чуємо революційний захват народу, що переживає весну своєї волі.Так само й „Боги прагнуть“, роман Анатоля Франса з ухилом у бік психологізму, роман, писаний на теми „французької революції“, чимало приділяє уваги дрібним побутовим явищам. Тут ми дізнаємося про фалшивників, що підробленими кредитками заповодняли всю країну, про англійців, що паками вивантажували асигнації на березі Франції, під республіку підкопуючись та інше.
Цікаво взяти хоч би такий факт, як хлібні черги. Як на них реаґували чотири різні автори романів про французьку революцію.
Діккенс їх зовсім не примітив. Еркман і Шатріян занотували факт, аналізувавши його причини; Гюґо списав барвисту картину, що вразила око, а Франс зацікавився психологією людей, до факту причетних.
Якщо порівняти чотирьох авторів, то найдокладніше намагалися змалювати добу Єркман і Шатріян. Тут маємо і генеральні штати з їхньою докладною програмою, і голод, і поневіряння селян, і юрби повстанців, і пожари, що нищать манастирі з паперами про панські привілеї, маємо війни і добу Бонапарта. Розмах величезний. Все це пропущено крізь призму сприймання простого селянина, що за все оповідає немудрими й нехитрими словами. Але повість ця є лише сухий протокольний перелік фактів, літературне оброблення її видається не завжди достатнім. Це прекрасний матеріял, з якого міг би скористатися художник. Високе художнє оформлення маємо і у Гюго, й у Франса, — але й від їхньої маніри багато чим різниться маніра Діккенса, що здебільшого сприймає революцію в образах не реальних, а символістичних.
Революція передчувається у нього в гомоні незчисленних кроків якогось натовпу, кроків, які то віддаляються, то наближаються, кроків натовпу ще невидимого, але чутного.
Ще нема революції, але повітря вже наповнене подихом її.
На вузькій вулиці Сент-Антуанського передмістя розбилася бочка з вином; вино розлилося, закрасило брук, руки, лиця і ноги людям, а хтось, умочивши в нього палець, написав на стіні: „кров“.
Ця невеличка подія для Діккенса є вже символічна прелюдія наступних уже недалеких подій.
Повстанці — це для нього військо, що виросло з мітичних драконових зубів, замість зерна посіяних.
Революція — потоп, який не згори падає, а підіймається знизу при зачинених шлюзах небесних.
Монсеньйор, як кляса — це той селянин у казці, що чарами й закляттями викликав біса, а побачивши його, злякався й утік.
Мадам Дефарж, яка й на мить не розлучається з своїм плетивом, виростає до образа лиховісної парки, що плете долю людську. Звичайне жіноче рукоділля, плетиво, стає символом історичного плетива подій.
Чотири „Джаки“, що підпалюють замок, ураз стають символістичними постатями у такій трактовці:
„Чотири люті постаті пішли геть, на схід, захід, північ і південь темними вночі дорогами; палаючий замок був їм за провідника... Ілюміноване село взяло до своїх рук дзвін і, прогнавши законного дзвонаря, радісно задзвонило в усі дзвони“.Коли доктор Манетт, згадуючи своє давнє ув’язнення в Бастілії, раптом похмурнішає, то на нього наче падає „тінь справжньої Бастілії, яку вона кидала при літньому сонці“, дармащо була вона за триста миль.
Дереворуб — Фатум у Діккенса готує дошки на ґільотину, а фармер — Смерть лагодить повозки.
Коли прокурор виголошує свою промову, то Діккенс, не наводячи слів його, віддає зміст символічними образами:
„Суддя... відкинувся на спинку крісла і втупив очі в людину, якої життя було в його руках, в той час, як генеральний прокурор почав плести мотузку, гострити сокиру і молотком забивати цвяхи в ешафот“.
Коли прокурор закінчив свою промову, то „у залі загули, наче хмари великих синіх мух роїлися навколо в'язня, передчуваючи, чим він швидко стане“.
Великого вражіння на читача досягає Діккенс певними стилістичними засобами, якими володіє майстерно.
До найулюбленіших його засобів належать:
„То був найкращий час, то був найгірший час, то був вік мудрости, то був вік дурости, то була епоха віри, то була епоха невірства, то була година світла, то була година тьми, то була весна надії, то була зима безнадії, попереду у нас було все, попереду у нас не було нічого...
„Триста тисяч людей, що їх покликано було повстати супроти так званих тиранів, повстали з усіх країв французької землі, немов би драконові зуби посіяно було замість зерна, і, вродили однаково по горах і по долинах, на камені, на піску й нанесеному мулі, під ясним південним небом і під північними туманами, по лісах і по байраках, у виноградниках і в оливкових гаях, між скошеною травою і зжатим хлібом, вздовж плідних берегів широких річок і на піску край моря“.
Цей засіб Діккенс використовує наймайстерніше, іноді сполучаючи його з градацією:
„Фульон живий. Фульон, що говорив голодним людям: нехай вони їдять сіно. Фудьон, що казав моєму старому батькові, щоб він їв сіно, коли в мене не було хліба, щоб дати йому! Фульон, який казав моїй дитині, що вона може ссати сіно, коли ці груди висохли від злиднів...
Чоловіки, брати й ви, молодь, дайте нам Фульонової крови, дайте нам, дайте нам Фульонову голову, дайте нам Фульонове серце, дайте нам Фульонове тіло й душу, розірвіть Фульона на шматки й зарийте його в землю, нехай з нього росте трава!“
З авторів, які писали про Французьку революцію, найближчий до Діккенса німецький експресіоніст Ґеорг Гайм (1887—1912) у своєму оповіданні „П'яте жовтня“. Так само, як Діккенс, сприймає він революцію в образах символістичних. Художня трактовка його — це трактовка Діккенсова.
Кілька летючих зіставлень вистачить, щоб довести їхню спорідненість.
Однаково трактується в обох авторів тема „голод“.У Діккенса: „… їм, може, привиджувались бенкети, як звичайно буває з голодними; їм снилися достаток і спокій, як утомленому невільнику або випряженому волові“.
У Гайма: „Зголоднілим до кісток снився ситий рай, величезні пшеничні пироги, білі паштети, що шипітимуть у кожній ресторації“[13].
У Діккенса „Дефарж кидає слово „На Бастілію!“ і натовп рушає „… На Бастілію“…
„З ревом, що лунав, наче дихання цілої Франції вилилося в це ненависне слово, повстало це живе море, вал за валом, безодня за безоднею, і залило місто до самої Бастілії“.
У Гайма хтось із натовпу кидає поклик „До Версалю!“ „До Версалю! До Версалю! — Наче б то маса сама кинула цей поклик, наче б то єдина воля висловила те, що ворушилося у тисячах голів. Тут була мета. Це був уже не хаос, людські маси відразу стали могутнім військом“.
У обох авторів однаково змальовано й натовп, що йде, на цей поклик відгукнувшись. Обоє тут орудують образами „вічність“ і „море“.
Діккенс:„Із усіх цих криків і десятків тисяч нескладних викликів вимогу „в'язнів“ найчастіше чути було серед моря, що безперестанно припливало, немов була вічність людей, так само, як і вічність часу та простору“.
Гайм: „І вечірня зоря розливалась по їхніх обличчях, на чолах у них палала мрія вічної величі. На протязі усієї безконечної дороги поломеніли в її сяйві тисячі голів, наче море, одвічне море“.
Таких аналогій в обох творах можна було б ще більше навести. Отже патос та епічний тон Діккенса захлоплювали і письменників нашого часу, які наслідували майстра.
Це тільки стверджує думку, яку висловив Луначарський, сказавши про Діккенса: „ему удалось создать по-своему бессмертную книгу“.
О. Бургардт.
——————
- ↑ „Повесть о двух городах“. Изд. „Всемирная литература“. Петроград. 1919
- ↑ Це було 1857 року, повість написано двома роками пізніше,
- ↑ Підкреслення наше.
- ↑ Мона йде про книжку Карляйла „Історія революції“.
- ↑ Крапоткин. „Великая франц. революция“. Собр. соч. Т. II. Москва, 1919, стор. 297.
- ↑ Фріче „Соціяльний роман в Англії“. „Худож. слово“. книга I. Москва, 1920 р., стор. 46.
- ↑ Літерат. енциклопедія. Т. III, стор. 293.
- ↑ Крапоткин, ibid, стор. 130 — 131.
- ↑ Укр. переклад вийшов 1927 р. накладом видавництва „Сяйво“.
- ↑ Ленин. Государство и революция. „Коммунист“. Петроград. 1919, стр. 17 — 18.
- ↑ З ідеологічних міркувань твір Діккенса в укр. перекладі подано з купюрами.
- ↑ Marx. Zur Kritik der Hegelschen Rechtsphilosophie. Ekleitung. S. 82.
- ↑ Ґ. Гайм. Новелі. „Слово“, 1925.