Повстанці й инші оповідання/Іван Босий
| ◀ Повстанці | Повстанці й инші оповідання Іван Босий |
Проблєма хліба ▶ |
|
Люде його бачили часто. Він несподівано з'являвся в степу на шляху, чи вийшовши зза могили, чи випроставшися з яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що окривали його загрубіле тіло і груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настобурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі і спину. А в руках у його був кострубатий кийок, що він його стискував і торсав.
Він спиняв підводи, що сунулися шляхом, без мови, самим власним рухом своєї патериці; ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, а хто вже бачив був його, злазив із підводи і здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд ізпід навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним, урочистим голосом:
— Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високости поклав мені слова на уста й запалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що розлилися по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Бога, душі облудні і злобні, де розсівся Сатана, як на троні. Я бачив пограбовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. І ніде я не знайшов слова божого, не натрапив на його святий образ. І сказав мені Бог: „Великий гріх содіяли люде. Вони кинулись один на одного, мов оскаженілі вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне. Вони прийняли й на покуті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконня, обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога і в засліпленню споруджають нову башту вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкнув усі дощі, і крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, і люде жертимуть одне-одного тим, що всі захотіли ласувати. Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласились люде, їм ні-нащо не здадуться, й той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю“. Так сказав мені Бог… Люде, люде, подивіться навкруги, побачте пониклі хліби, що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, і скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі — і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття і смерть? Схаменіться, люде, прозріть свої злочини й покайтеся! Проженіть Сатану із свого серця й дітей Антихриста зпоміж себе. Освятіть мечі і станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи у крові тих, хто олукавив вас, і нею принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця…
Його слухано, схиливши голови, не насмілюючись підвести очі до обличчя, щоб не ошмалитись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, а люде дивились йому услід, повні сумніву і страху.
Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, в очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над землею. І ця крівава мова хилитала слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди громадської борні; перед ними повставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, й вони несли з собою додому пророчі погляди і пророчі слова.Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував — виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян і селянок, навіть дітей, — і всім вирізблював у душі свою мову, заклики й погрози.
Всі покірно вислухували його, бо в ньому був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, у глибинах душі мали яскринки його очей, і в вухах їм жили його слова.
Ніхто, врешті, не знав, де він жив, і як жив. Він ніколи не заходив у села, й бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в ріжних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Починало здаватися, що він не один, а що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки божого гніву й попутчення. Степи і шляхи ставали таємничі, оживали й заселялися духами. Селяни виїздили в поле, страхаючися зустріти Босого, його вигляду й закликів, що раз-у-раз глибше бурили їм душу, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, а життя ставало нестерпуче-важке з його мобілізаціями, реквізиціями, та несправжденими сподіваннями.
Старі люде, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавалися прокльонами, — бачили у пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зітхали, розпросторюючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світа. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напруження, родили чекання вибуху й визволення.
Ті, що їхали у степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним — то янгол божий, що приносить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникнене для куль, що комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися й червоноармійці попадали ниць.
Круг його імени швидко зростали лєґенди, а степ, де він ходив, укрився вогняними слідами його ніг і репався, прагнучи крови.
|
|
Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було над вечір, і сонце вже сіло за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. В тихому повітрі розлилася млісна радість спочинку.
Він ішов великою вулицею, мірно довбаючи порох кийком, не зважаючи навкруги, мов не добачаючи людей і землі.
Його відразу помічено, й до тинів посипались люде. Поперед нього вже котилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась цікава дітвора, дибали діди й баби, на-пів-роздягнені на ніч, простували жінки, чоловіки, і всі купчились у велику юрбу, що сунулася за пророком із невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, і по дворах завили перелякані собаки.
Він же спокійно прямував до церкви. Таксамо повільно він зайшов ув огороду, яку вмить затопив народ, зійшов східцями на притвор і спинився перед замкненими дверима.
Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст її, що простягся далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискувався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, а й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла в велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величнім рухом, що ним він підніс догори свої руки.
Він стояв так із хвилину, простягши руки до неба й підвівши голову. Потім, серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його слова:— Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що послав мене, одімкни двері храму свого переді мною.
Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинилися церковні двері. Стоголосний гук, мов зойк раптового болю, знявся над юрбою й покотився селом. Натовп ринув у церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного, з плачем, стогоном, благанням. І відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному, напруженні.
Іван Босий пройшов крізь царську браму в вівтар і добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престолі і схилився перед нею навколішки. І ввесь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигуки болю й захоплення. А знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався скрізь ґратовані вікна.
В загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, повстала його мова, що падала присутним на серце ударами гострих ножів:
— Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що кроввю записав заповіти свої, всемогутній, поверни це вино на кров свою чисту, омий і очисти ще раз нас, грішних, що припадаємо до ніг твоїх із молінням! Боже, зглянься на нас!
Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи, що Бог схиляється над чашею і творить чудо.
Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон; усі ще щільніше припали до землі, готові прийняти страшне причастя.
— Нечестивці! — гукнув він: — нечестивці і грішники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодії, забувши заповіти Господні! Тяжка й безмежна кара на вас, посіпак діявола! Зникне вода, здичавіють степи, й ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дітей своїх! Поки не пізно ще, прихиліться до Бога, повстаньте на синів діявола, проженіть тіні пекла зпоміж себе! Потопіть свої злочини в нечистій крові й нею омийте свої степи. Благословляю вас кроввю Господньою на кров!
Він перехрестив чашею юрбу, що простяглася перед ним у на-пів-темряві, а потім, наливши з чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. І враз ніби скажений вихор постав ізпід землі! Навкруги задвигкотіло, затріщало, падало й трощилось, а юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарною двериною.
Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували і шматували дрантя, що вкривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи через тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. А він простував, удивляючися в темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі.
Так дістались вони край села, і Босий іспинився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою.
— Вернітеся до домівок своїх, — промовив він: — пам'ятайте: кров Господня гукає про помсту!
Він пішов геть і тихо розтанув у місяшному світлі, а натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки.
|
|
І так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що пройшло, розчавлюючи всі ознаки повстання.
Були якісь невиявлені звязки між повстанням і людиною, що звала себе Йваном Босим. Він одіграв у йому таємничу ролю. Переказувано, що він одвідував ватаги і благословив бандитів. Несподівано серед ночі він із'являвся в повстанському таборі, будив усіх і переливав свій запал їм у серця. А коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частиною приєднались до повстанців.
Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваном Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її виконати.
— Це цікаво, — сказав той: — я ніколи ще не воював святих.
Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший забачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника :
— Товаришу, он іде Босий…
Начміліції подивився в той бік і побачив за пів-гони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без узуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому.
— Я маю до нього справу, — сміючись, сказав він міліціонерові: — ач, яке опудало! Горобців би ним лякати на баштані!
Міліціонер непевно посміхнувся.
За кільки кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув:
— Ти хто?!
Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом.— Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова…
Він казав те, що звичайно промовляв, зустрівшися з людьми; погляд його вперто ловив очі начміліції, й того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певність, що з нею лилась його мова.
— Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він: — покажи документи! Де твоя посвідка?
Босий замовк на хвилину, а потім, ступивши до начміліції, раптом підніс угору руки.
— Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на мойому чолі.
Їхні погляди, врешті, зустрілись, і здивований начміліції перестав сміятися. Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що їх йому доводилось досі мати. Їхні погляди схрестились, як шпади, й вони напружено дивились один-одному в вічі. За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі і бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, й він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з'єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.
Когутик клацнув, а пострілу не було.
Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, а начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.
Іван Босий поволі опустив руки й, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм:
— Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього! Хай грім уразить тебе з ясного неба, й земля хай викине твої кістки!
Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, а термосіння серця заваджало опритомніти і з'єднати думки.
— Що воно таке? — прошепотів він.
Він, що рубав був шаблею людей, що брав був участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця! Ганьба!
Кипуча злість опанувала його, й, похапцем ісплигнувши з коня, він кинувся наздогін Босому, здіймаючи на ході карабін ізза спини. Не добігши його кількадесять кроків, начміліції став на коліно, націлився і стрельнув. Пророк захитався і впав.
Задихуючись із радости і хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на пришпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кроввю, та скандзюблені члени.
Те, що блискало що-тільки, було купою гною.
Ворзель, березень 1922. р.