Повстання анголів/XXXI
| ◀ Розділ XXX. Що оповідає про справу чести і дає спроможність судити чи справді, як це запевняє Аркадій, досвід робить нас кращими | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXXI Де читачеві вільно буде дивуватися тому, як легко порядна, плоха й тиха людина може вчинити страшне злочинство |
Розділ XXXII. Де в кабаре Клодоміра чути флейту Нектарія ▶ |
|
M-r Сар'єт стиснув руку свому старому приятелеві; він не спитався про ту молоду Октавію, бо не визнавав звязків, що сполучали їх одне з одним. Він з більшою охотою побалакав би про без жалю покинуту Зефіріну, кому він щиро бажав, щоб стариган зробив її своєю дружиною по-закону. Але m-r Сар'єт був розважливий і обмежився тільки питанням у Ґінардона, як його здоров'я.
— Роскішне, — відповів йому Ґінардон, що почував себе кепсько, але прикидався дужим і здоровим з того саме часу, як цього почало йому не ставати… — Богові дякувати, я цілком зберіг сили тіла й духу. Я непорочний. Будь непорочним і ти, Сар'єте, будеш і ти здоровий.
Цього вечора дядько Ґінардон витяг був з фіалкового комода кілька коштовних книжок, щоб показати їх поважному бібліофілові — Вікторові Мейерові, і коли цей клієнт уже пішов, Ґінардон задрімав у кріслі, не поклавши книжок на їхнє місце. M-r Сар'єт, кого книжки притягали як магніт, побачив їх на комоді і почав їх уважно розглядати. Першою почав він листати Непорочну Діву в сап'яновій оправі з англійським додатком. Безперечно, його французькому й християнському серцю дуже прикро було дивитися на цей текст і на малюнки до нього, але ж гарного вигляду книжка завжди була для нього чеснотливою й чистою. Ввесь час делікатно розмовляючи з Ґінардоном, він почережно перебрав руками всі книжки, оцінені антикваром чи за оправу й естампи, чи за походження, або ж рідкість. Несподівано він голосно скрикнув, охоплений радістю й любов'ю. Він знайшов свого Лукреція, Лукреція Пріора Вандома, і ніжно притиснув його до свого серця.
— Нарешті я знов його бачу, — зітхнув він, підносячи книжку до уст.
Дядько Ґінардон спочатку не міг збагнути, що хотів цим сказати його старий приятель; коли ж той заявив йому, що ця книжка є примірником з бібліотеки д'Еспарв'є, що вона належить йому, Сар'єтові, і що він без довгих церемоній забере її, то антиквар, остаточно очунявши, схопився на ноги і заявив, що книжка належить йому, Ґінардонові, що він купив її дорого й чесно і що він віддасть її тільки за п'ять тисяч франків готівкою.
— Ви не розумієте, що я вам кажу, — відповів йому Сар'єт. — Ця книжка належить бібліотеці д'Еспарв'є; я повинен вернути її на старе місце.
— Нічого не буде…
— Це книжка моя!
— Ви збожеволіли, мій любий Сар'єт.
Зауваживши ж, що бібліотекар мав дуже зворушений вигляд, Ґінардон витяг книжку з його рук і спробував змінити тему розмови.
— Чи помітили ви, Сар'єте, що та свинота роскидає палац Мазарен та вкриває верхню частину Старого Міста, цю найвеличнішу й найкращу частину Парижу, бо'зна якими витворами мистецтва? Ці добродії гірші за вандалів, бо ті, руйнуючи пам'ятки старовини, не заміщали їх огидними будівлями та ганебного стилю мостами, як той Олександрівський. І ваша нещасна вулиця Ґарансьєр, Сар'єте, теж стала здобиччю варварів. Що зробили вони з тою прекрасною бронзовою головою в палятинському фонтані?..
Але Сар'єт нічого не слухав.
— Ґінардоне, — почав він знову, — ви мене не зрозуміли. Ось послухайте мене. Ця книжка належить бібліотеці д'Еспарв'є. Хто і як її звідти взяв, я того не знаю. Там відбувалися страшні й таємничі події. Коротко кажучи — книжку вкрадено. Мені нема потреби звертатися до вашого високо розвиненого чуття чесности, мій добрий друже. Ви самі не схочете стати переховщиком краденого. Віддайте мені цю книжку. Я верну її добродієві д'Еспарв'є, — що сплатить вам ваші збитки, — ви можете бути певним цього. Довіртеся його щедрості і ви будете й далі совісною людиною, як і досі були.
Антиквар гірко осміхнувся.
— Щоб я повірив тому скупердяєві д'Еспарв'є, що радий облупити блоху, щоб мати з неї шкуру? Подивіться на мене, друже мій Сар'єте, і скажіть, чи маю я голову якогось там Жокріса. Адже ви знаєте, що д'Еспарв'є за портрет свого великого предка Алєксандра д'Еспарв'є роботи Ерсана відмовився дати сторожечникові п'ятдесят франків, через що великий предок лишився на Монпарнаському бульварі проти кладовища на вікні жидівської крамнички, куди бігають пудити всі песики з того кварталу… Щоб я надіявся на щедрість добродія д'Еспарв'є?.. От безглуздя!..
— Коли так, Ґінардоне, то я сам верну вам збитки, скільки скаже полюбовний суд. Чуєте?— Не витрачайтеся на невдячних, мій любий Сар'єте. Цей д'Еспарв'є взяв од вас ваше знання, вашу працьовитість і все ваше життя за плату, що її не схотів би й слуга в покоях. Покиньте цю справу… Та крім того, — вже й пізно. Книжку продано…
— Продано?.. Кому? — зі смертельною тугою в голосі запитав Сарьет.
— Хіба вам не однаково, кому? Ви не побачите її більше і не почуєте про неї: вона пливе в Америку.
— В Америку? Лукрецій з гербами Філіпа Вандома, з власноручними нотатками Вольтера! Мій Лукрецій! В Америку?!
Дядько Ґінардон зареготався.
— Мій друже Сар'єте, ви нагадуєте мені лицаря Де-Гріє в ту хвилину, коли він довідується, що його коханку мають перевезти на Місісіпі. «Мою любу коханку на Місісіпі!
— Ні, — заперечив білий як крейда Сар'єт. — Ні, ця книжка не попливе в Америку; вона вернеться, як і мусить, до бібліотеки д'Еспарв'є. — Віддайте її мені, Ґінардоне.
Антиквар у-друге спробував спинити цю розмову, що загрожувала стати прикрою.
— Мій любий Сар'єте, ви й досі ще нічого не сказали про мого Ґреко. Ви навіть не подивилися на нього. А тимчасом, він на прочуд гарний.
І Ґінардон поставив картину під кращий світ.
— Бачите, це святий Франсуа, злидень Божий, брат Ісуса: його чорне, наче з сажі, тіло тягнеться до неба, як дим приємної Богові жертви, жертви Авеля…
— Книжку, Ґінардоне, — сказав Сар'єт, не повертаючи голови. — Давайте мені книжку.
Тут кров раптом ударила в голову дядькові Ґінардонові. На почервонілому лобі нап'ялися жили.
— Та годі вже про це балакати — сказав він і поклав Лукреція в кишеню свого піджака.
Тоді, не кажучи й слова, Сар'єт плигнув на антиквара та ще й з таким несподіваним завзяттям, що хоч і який був миршавий, одразу ж перекинув дужого старигана в кресло молодої Октавії.
Приголомшений несподіванкою розлютований Ґінардон ревнув на старого маніяка кількома страшними прокльонами і ударом кулака збив його з ніг просто на твір Фра Анджеліко Вінчання Діви, що з грюкотом упав на поміст. Сар'єт знову вернувся до свого завдання, силкуючись вихопити книжку з кишені, куди її було сховано. Ґінардон напевне убив би його за цим разом, коли б, засліплений допливом крови в голову, не вдарив у бік, поціливши на роботу відсутньої Октавії. Сар'єт учепився в оглушеного противника, затримав його в креслі і своїми маленькими кощавими руками здушив йому шию, що й перед тим червона, тепер стала аж малиновою. Ґінардон силкувався визволитися, але тонесенькі пучки, почуваючи під собою тепле й м'яке тіло, з захопленням устромлювалися в нього чим раз глибше. Чарівна сила приварювала їх до своєї здобичи. Ґінардон захарчав, з рота потекла слина. Його величезне тіло почало стріпуватись, але поволі це стріпування рідчало й слабшало, поки аж не припинилося зовсім. Людовбивчі руки не розчіплювались. Сар'єт мусив ужити потужного зусилля, щоб їх одірвати. У скронях йому гуло, проте він чув шум дощу, приглушену ходу перехожих та вигукування газетних хлопчаків. Повз вікна проходили люде під дашками. Сар'єт витяг книжку з кишені мертвяка і втік.
Молода Октавія цього вечора до магазину не вернулася. Вона пішла спати до невеликої антресольки, віднайнятої їй m-r Блянкменілем на тій же вулиці Курсель, майже над магазином старовинних річей. Наймит, що мав обов'язком замикати магазин, знайшов тіло антиквара ще теплим. Він покликав мадам портьє Лєнен, і вона поклала Ґінардона на канапу, запалила пару свічок, кинула в мисочку зі свяченою водою гілку букшпану і закрила небіжчикові очі. Покликаний встановити факт смерти лікар визнав її причиною доплив крови в голову.
Зефіріна, сповіщена мадам Лєнен, прибігла сторожити небіжчика. Свічки блимали, святий художника Ґреко тягся як дим до неба, з темряви одсвідчували золоті плями малювання художників-християн. Біля смертного ліжка чітко виднівся бодуенівський малюнок жінки, що їй роблено було клізму. Цілу ніч за п'ятдесят кроків чути було лемент Зефіріни. Вона голосила:
— Він помер, він помер — мій друг, мій бог, моє життя, моя любов… Ні! він не вмер, він ворушиться. Це я, Мішелю, це я, твоя Зефіріна: прокинься, слухай мене. Одповідай мені: я люблю тебе; коли я вчинила тобі горе, пробач мені… Мертвий! Мертвий! О! Боже мій, дивись, який він вродливий! Він був такий добрий, такий розумний, такий ґречний! Боже мій, Боже мій, Боже мій! Коли б я була тут, він би не вмер. Мішелю! Мішелю!
На ранок вона замовкла. Думали, що вона заснула, але її знайшли мертвою.