Повстання анголів/XII
| ◀ Розділ XI. Де ангол,одягшись у лахміття самовбивці, покидає Моріса, позбавленого, таким чином, свого небесного доглядача | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XII Де росповідається, як ангол Мірар, несучи з собою милості й утіхи для кварталу Елізейських полей у Парижу, побачив кафешантанну співачку Бушотту і покохав її |
Розділ XIII. Де красуня-арханголиця Зіта викладає свої гордовиті плани і де читач зможе побачити в стінній шахві поїдені червою крила Мірара ▶ |
|
Ангол рушив улицями, де в рудому тумані блимали жовті й білі огні лихтарів, дихали засапавшись коні і хутко мигтіли прожекторами автомобілі. Пірнувши в темні хвилі пішаків, що невпинно пливли в усі боки, він перейшов столицю з півночи на південь, простуючи аж до безлюдних бульварів лівого берега. Поблизу старих мурів Пор-Роялю є там невеличкий ресторан з освітленими що-вечора спітнілими вікнами. Спинившись біля нього, Аркадій вступив до залі, звідки линули густі й теплі пахощі, так приємні закацюблим од холоду й голоду бідолахам. Повівши оком, побачив він тут руських нігілістів, італійськіх анархістів, утікачів, конспіраторів, бунтарів усього світу, — старі мальовничі голови, що з них пливло волосся чубів і борід, як струмені й водоспади з урвищ, юнацькі обличчя аскетичної суворости, похмурі й жорстокі погляди, світлі безмежної ніжности очі, а в куточку — двох руських жінок, одну надзвичайно вродливу, другу ж просто гидку; обидві були цілковито байдужі як до гидоти, так і до краси. Не знайшовши особи, що він шукав, бо анголів у залі як раз не було, Аркадій сів за невеличкий іще вільний столик.
Голод примушує анголів їсти так само, як їдять і земні створіння, і їхня їжа під впливом тепла стравлювання перетворюється в елементи їхнього небесного організму. Привітавши трьох анголів під дубом мамврійським, Авраам подав їм спечені Сарою пироги, ціле теля, молоко й масло, і вони це все поїли. Лот, завівши до господи двох анголів, звелів своїм людям спекти їм хліба з неквашеного тіста і вони його їли. Так само й Аркадій одержав од забрудненого ґарсона твердий біфштекс й ззів його. А ївши, він згадував про спокійне й приємне життя та без кінця цікаве вчення, тепер ним покинуті, про завдання, що він на себе наклав, про працю, втому й небезпеки, що на них зважився, і душа його була повна журби, а серце — трівоги.
Коли він закінчував свою скромну вечерю, в залю вступив бідно вдягнений юнак, озирнув одним поглядом столи, наблизився до ангола і привітав його іменем Абдієля, бо він теж був небесним духом.
— Я знав, Міраре, що ти прийдеш на мій поклик, — відповів йому Аркадій, так само зовучи й його ангольським іменем, що належало йому колись на небі.
Але сам архангол Мірар уже був забув його з того часу, як покинув службу богові. На землі він звався Теофілем Белє і, щоб заробити собі на хліб, вдень учив музики малих дітей, а вночі грав на скрипку в кафешантанах.— Це ти, любий Аркадіє, — заговорив Теофіль. — От ми і вкупі в цьому світі журби… Я дуже радий тебе бачити, хоч мені й шкода тебе. Нам дуже тяжко тут жити.
Але Аркадій заперечив.
— Друже, твоє бідування минеться. У мене є великі плани і я хочу прилучити тебе до свого діла.
І замовивши дві чашки кави, ангол-охоронець молодого Моріса роскрив свому компаньйонові свої думки й наміри. Він росповів, як, перебуваючи на землі, він віддався трохи незвичній для небесних духів праці, заглибившись у студіювання теологій, космогоній, систем світу, теорій матерії, і найновіших творів про перетворювання і втрату енергії. Пізнаючи, казав він, природу, він повсякчасно мусив бачити й розуміти, що вона цілком спростовує науку пана, кому він служив. Цей розбещений вихвалюванням володар, кого він так довго обожнював, тепер видався йому неуком, дурним і жорстоким тираном. І Аркадій зрікся його, звів хулу на нього і запалав бажанням побити його. Його планом стало знову підбити анголів на повстання. Він хотів війни і був певний перемоги.
— Але перш за все треба встановити сили ворога і наші, — додав він наприкінці, після чого запитав, чи багато на землі ворогів Ялдабаофа і чи вони дужі.
Теофіль звів на брата здивовані очі. Він наче не зрозумів сказаних до нього слів.
— Любий компатріоте, — відповів він нарешті, — я явився на твій поклик, бо йшов він од старого товариша. Але я не тямлю, чого ти од мене хочеш, і я боюся, що не зможу тобі нічим пособити. Я не втручаюсь у політику і не творю з себе реформатора. Я не такий, як ти — дух бунту, вільнодумець, чи революціонер. В глибу душі я переховую вірність свому небесному творцеві. Я й досі обожнюю пана, кому більше не служу, і плачу за днями, коли, вкрившись крильми, вкупі з иншими дітьми світу, я творив огненне коло округ його величного престолу. Тільки кохання, нечестиве кохання розлучило мене з богом. Я покинув небо, щоб піти за дочкою землі. Вона була прекрасна і співала в кафешантанах.
Вони встали. Аркадій проводив Теофіля, що жив по другому боці міста, на розі бульвара Рошешуар і вулиці Стенкерка. Йдучи безлюдними вулицями, коханець співачки росповідав свому братові про своє кохання і життєві клопоти.
Його падіння трапилося несподівано перед двома роками. Він належав до восьмого хору третього чину і йому доручено було носити милості вірним, що їх у Франції лишилося ще чимало, особливо серед старших офіцерів армії і флоти.
— Одної літньої ночи, — оповідав він, — коли я злітав з неба роздавати втіхи, витревалості й тихі смерті ріжним побожним особам у кварталі Зорі, очі мої, хоч і звиклі до безсмертного сяйва, засліпилися огненими квітками, що ними всіяно було Елізейські поля. Великі канделябри, що позначали під деревами війстя до кафе та ресторанів, надавали листю блиску коштовних смарагдів. Довгі низки блискучих перлів оточували місця для публіки під роскритим небом, де позбивалося безліч чоловіків і жінок перед веселим оркестром, чиї згуки невиразно долітали до моїх ушей. Ніч була тепла і крила мої починали втомлятися. Я спустився в одну з цих загорожей і сів, непомітний, проміж слухачів. В цю хвилю на сцені з'явилася жінка в дуже короткій одежі з блискучим гаптованням. Сяйво рампи і грим на її обличчі дозволяли помічати тільки її погляд і посмішку. Тіло її було гнучке і викликало жагу. Вона співала й танцювала… Аркадіє, я завжди любив музику й танці, але ж краса голоса і лукаві рухи цього створіння вплинули на мене просто несподіваним способом: я блід, червонів, очі мені застеляло туманом, язик сох в устах, я не міг поворухнутись.
І Теофіль оповів, зітхаючи, як, опанований бажанням цієї жінки, він не вернувся вже на небо, а прибрав вигляд людини і зажив земним життям у згоді з написаним: «В той час сини бога побачили, що дочки людей прекрасні».
Упавши і втративши свою непорочність перед лицем бога, Теофіль, проте, зберігав іще простоту духа. Одягшись у вкрадене з рундука у єврея старожечника лахміття, він пішов шукати ту, кого так палко покохав. Вона звалася Бушоттою і жила в невеличкому помешканні на Монмартрі. Він припав їй до ніг і сказав їй, що вона прекрасна, що співає вона чарівниче, що він покохав її до безумства, що він зрікся через неї родини й батьківщини, що він музика і що тепер йому нічого їсти. Зворушена такою молодістю й запалом, такими злиднями й коханням, вона нагодувала його, одягла й покохала.
Згодом, після довгих і тяжких заходів, він знайшов собі лекції сольфеджіо і, заробивши трохи грошей, приніс їх своїй подрузі, нічого не лишивши для себе. З того часу вона перестала любити його. Вона згордувала таким малим заробітком і виказала йому свою байдужість, нуду й огиду. Вона допікала йому докорами, глузуванням і образами; проте, вона тримала його біля себе, вступаючи в ганебні звязки з иншими, звикаючи до хатніх сварок та ведучи, по-при все те, тяжке, серйозне й суворе зовнішнє животіння артистки й жінки. Теофіль кохав її як і першої ночи, і тяжко мучився.
— Вона виснажується, — казав він свому небесному братові, — і через це вдача її псується. Але я певний, що вона мене любить. І я надіюся, що скоро я зможу дати їй кращі умови життя.
І він почав докладно оповідати про оперету, що над нею він зараз працював, сподіваючись виставити її на сцені одного з паризьких театрів. Лібрето для неї дав йому один молодой поет. Це була історія Аліни, королеви Голькондської, за легендою XVIII віку.
— Я сію там мелодії не шкодуючи, — казав Теофіль, — і музику пишу з серця. Моє серце — невичерпна криниця мелодій. На нещастя, тепер люблять солідне аранжування і важке письмо. Мені закидають, що я надто пливкий, надто прозорий, не досить оздоблюю свій стиль і не позичаю в гармонії потрібного числа потужних ефектів та могутніх контрастів. Гармонія, та гармонія!.. Розуміється, вона має свої гарні прикмети, але ж вона нічим не промовляє до серця. Тільки мелодія нас перетворює і зворушує, тягне на уста усмішку, а на очі сльози.
Тут він і сам крізь сльози осміхнувся. Потім натхненно заговорив далі:
— Я джерело мелодій. Але оркестрація — от біда! В раю, ти ж знаєш це, Аркадіє, ми мали з інструментів тільки арфу, гуслі та орган.
Аркадій слухав його неуважно. Він думав про плани, що сповняли його душу і надимали йому груди.
— Скажи мені краще, чи маєш ти звязки з анголами повстанцями? — спитав він свого компаньйона. — Що до мене, то я знаю лишень одного, князя Істара; від нього я одержав кілька листів і він запропонував мені куток своєї мансарди. Поки я знайду собі власне помешкання в цьому місті, де, певне, за це доводиться платити дуже дорого.
Про анголів повстанців Теофіль не знав майже нічого. Коли він зустрічав якогось бунтівника, свого колишнього товариша, він охоче стискував йому руку, переховуючи вірність дружбі. Кілька раз він бачив і князя Істара. Але він уникав цих недобрих анголів, що вражали його жорстокістю своєї думки, а своїми розмовами наганяли на нього сон.
— Ти не хвалиш мене! — спалахнув Аркадій.
— Друже, я й не хвалю й не гуджу тебе. Я просто не розумію ідей, що тобою керують. І я не думаю також, щоб артистові добре було встрявати в політику. З нього досить і його мистецтва. Він любив свою музику і мав надію колись і вславитись, тільки театральні звичаї здавалися йому надто гидкими. Щоб виставити свою п'єсу, він не добачав иншого способу, як узяти одного, двох, а може й трьох співробітників, що нічим не пособивши йому, підпишуться під нею вкупі з ним і поділять проміж себе з неї вигоди. Скоро, чого доброго, і Бушотта не матиме ангажементів. Коли вона являється до директора якоїсь трупи, він здебільшого одразу ж запитує її, яку участь має вона взяти в підприємстві. На думку Теофіля, це дуже сумні звичаї.