Повстання анголів/IX
| ◀ Розділ VIII. Де говориться про кохання, а це ж мусить уподобатися читачам, бо оповідання без кохання — однаково, що кров'янка без гірчиці: річ без жадного смаку | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ IX Де вияснюється, як казав один грецький поет, що «нема в світі нічого кращого за золоту Афродиту» |
Розділ X. Сміливістю уяви лишає твори Мільтона й Данте далеко позад себе ▶ |
|
Моріс, хоч і посідав уже мадам Дезобель протягом шости місяців, а все ж іще кохав її. Та це, правду сказати, сталося через те, що їх розлучило було літо. За браком грошей Моріс мусив їхати з матір'ю до Швейцарії, а повернувшись звідти, жити вкупі з иншими в родинному маєткові д'Еспарв'є. Жільберта прожила літо у матери в Ньйор, а осінь разом з чоловіком на невеличкому норманському пляжі. До розлуки закохані зустрічалися хіба лишень чотирі чи п'ять раз. З того ж часу, як люба всім коханцям зіма сполучила їх знову в столиці під укривалом своїх туманів, Моріс зустрічався з Жільбертою двічі на тиждень у своїй невеличкій кімнатці на вулиці Риму і зустрічався лишень з нею одною. Жадна инша жінка не надихала йому таких тревалих і вірних почувань. Дуже збільшувала йому його радощі певність, що його кохали. Він був певний, що Жільберта його не одурює — не тому, що були б цьому якісь докази, а просто тому, що йому здавалося цілком справедливим і природнім, що їй досить його одного. І його дратувало лишень те, що вона примушувала його завжди чекати на себе, приходячи на зустрічі хоч і не завжди однаково, так инколи ж і дуже пізно.
І от, у суботу 30 січня, галантно одягнений у піжаму в квіточках, Моріс з четвертої години вичікував на мадам Дезобель у своїй невеличкій рожевій кімнатці, сидячи біля огню та пахкаючи східний тютюнець. Спочатку він мріяв, що зустріне її божевільними поцілунками і незвичного способу обіймами. Через чверть години він спинився на потребі прихильних і поважних докорів. Коли ж минула одуреного вичікування ціла година, він остаточно ухвалив зустрінути її холодним призирством.
Нарешті, свіжа й пахуча, вона явилася.
— Не варт було праці й приходити, — гірко закинув він їй, коли вона, поклавши муфту й калиточку на стіл, сколювала вуальку перед зеркальною шахвою.
Вона почала запевнювати свого коханця, що вона не така вже й кепська, і кілька раз прохала вибачити їй це опізнення, на що Моріс уперто не хотів уважати. Але коли вона кінець кінцем додумалась помовчати, він одразу припинив докори: ніщо тепер не вслаблювало тої жаги, що вона йому надихала.
Створена для кохання й зачаровування, вона роздягалася спокійно, як жінка, добре свідома того, що бути голою їй до лиця і показувати свою красу — пристойно. І спочатку Моріс заходився біля неї зі звірячим запалом людини, опанованої Потребою, панією людей і богів. По-при всю видиму тендітність, Жільберта, однак, мала досить сил, щоб витримати бурхливий напад невблаганної богині. Після цього Моріс перейшов до менш рішучого способу, в згоді з порадами Венери Вченої і вказівками Ероса Вигадливого. До його природньої потужности долучились тоді вигадки пожадливого розуму, як долучається до списа Бакханок, оздоблюючи його, виноградна лоза. Зауваживши ж, що Жільберті ці виграшки подобаються, він провадив їх далі, бо ж природа коханців — як найкраще задовольняти коханий предмет. Наприкінці обидвох їх опанувала мовчазна й м'яка втома.
Занавіски на вікнах було спущено; в кімнаті гойдалася тепла темрява, і мляво блимали в ній червоні жарини каміну. Тіла й білизна на ліжку ніби фосфорували; в зеркалі шахви й каміна одбивалися якісь таємничі сяйва. Спершись ліктем на подушку, Жільберта замислилась. Один з невеличких ювелірів, інтеліґентна й гідна довір'я людина, показав їй браслет чудової краси з перлами й сафірами, що звичаєм коштував дуже дорого, а тепер давався до продажу просто за дурничку. Якась покинута кокотка передала його ювелірові, бажаючи як найшвидче спекатися прикрих споминів. Це був такий випадок, що не трапляється майже ніколи і що його було б чистим нещастям проґавити.
— Хочеш подивитись на нього, любий? Я скажу свому ювелірові, щоб він мені його на час повірив.
Моріс не одмовився, але зі всього видно було, що до чудового браслета він не почував ніякого інтересу.— Коли малим ювелірам трапляється добрий випадок, — зауважив він, — то вони бережуть його для себе і не дають змоги своїм клієнтам його використати. До того ж коштовні речі тепер нічого не варті. Порядні жінки їх більше не носять. Тепер усі практикують спорт, а коштовні речі — спортові ворог.
Моріс говорив так, заперечуючи дійсність, лише тому, що, подарувавши своїй коханці нещодавно добру шубку, не бачив підстав квапитися з новим подарунком. Не бувши скнарем, він все ж на витрати оглядався. Родина давала йому грошей не так багато, а його борги зростали зі дня на день. І він боявся надто хутко задовольняти забаганки своєї коханої, щоб з того в неї не народжувались нові, кожного разу пекучіші. Оказія з браслетом здавалася йому менш щасливою, ніж Жільберті, і він силкувався в своїй щедрості зберегти ініціятиву. До того ж він казав собі, що коли стане надто багато давати подарунків, то не буде певний, чи любить його Жільберта заради його самого.
Мадам Дезобель не відчула од такого повороту справи ні досади, ні здивовання. Вона була м'якої й поміркованої вдачі; вона знала чоловіків і тямила, що їх треба брати такими, які вони суть, що здебільшого вони не дуже охочі роздаровуватись і що всяка жінка мусить уміти їх на це підбивати.
Несподівано запалений газовий ліхтар освітив занавіски на вікнах.
— Пів на сьому, — сказала Жільберта, — треба одягатися.Кольнутий цим ударом крила скороминущого часу, Моріс знову відчув пробудження бажань і відживлення сил. Біла й проміниста жертва, з закинутою головою, завмерлими очима та напівроскритими губами, Жільберта в нестямі майже безперервно стогнала. Коли це враз, силкуючись одночасно випростатись, охоплена жахом, вона голосно скрикнула:
— Що це таке?
— Та не ворушися, прошу, — сказав Моріс, затримуючи її в руках.
Він був у такому стані, що коли б навіть саме небо завалилося на землю, то це його ані трохи не збентежило б. Але вона з одного пориву вихопилася спід його обійм. Зібгавшися вузликом, та світячи з очей жахом, вона вказала пучкою на постать, що з'явилася між шахвою й каміном. Потім, безсила витримати це видовище і ледве не зомлівши, вона сховала своє обличчя за руками.