Повна збірка творів (Васильченко)/II/Про жидка Марчика, бідного кравчика
| ◀ Отруйна квітка | Повна збірка творів. Том II Про жидка Марчика, бідного кравчика |
Приблуда ▶ |
|
БІДНОГО КРАВЧИКА.
Нещодавно було цеє… Вечірнє небо заквітчалось весняними хмарками, мов гірляндами з зеленого барвінку. Сплинув поміж хмари блискучий місяць, і ніби з води виринули у невеличкому місті білі будови того жидівського кварталу, що в темряві здавався таким сумотним та злиденним.
Аж ось упали на трухляві дахи яток та крамниць оксамитові тіні, сипнув хтось жмені рожевого бляску в сумовиті шибки ветхих віконець, золотом нашвидку побризкав смітники — і увесь бруд жебрацького кварталу згорів, здавалось, на потайному огні.
Занедбаний квартал засяяв, оновлений… На будинках і коло будинків скрізь по улицях міста цвіли в місячному бляску повні глибокої думки суворо-таємничі велетні квітки — переможні, огнево-червоні прапори. Мов після бурі, після грози, що свіжим дощем зросила ці темно-червоні троянди, віяло од їх у місті легким і радісним духом. Подихом волі й братерства. Гомоном м'яким і вільним, як шуми весняної повіді, не вважаючи на вечірній час, грало й гуло все місто. Зблизьку і здалеку, з широких улиць і з глухих переулків рясно лунали незлобиві, радісні вигуки, лагідно-бадьорі розмови та вільний, незмушений сміх. Без дружної, радісної осмішки навіть незнакомі між собою люде не могли зустріватися.
По узенькому переулку кварталу, вимахуючи, як вітряк, руками і спотикаючись на позабивані стовпці, тінню пересувався кошлатий силует.
Коло похилених воріт, що стояли поруч із стареньким будинком, мохом і цвіллю порослим, почорнілим од давнини, із темряви обізвався привітний молодий голос.
— Де ти так довго барився, Авруме?
Волохата постать спинилася і взялася рукою в боки.
— Це ти, Ліє!
В тіні єдиного на увесь переулок, на половину засохлого куща акації сиділа на ослончику в білому святковому вбранні молода жінка.
— Еге! — здивовано промовила вона сміючись, — да ти п'яний, Авруме?
Аврум Марчик, тихий трудяка-кравець, що в його завжди бадьорий вираз на марному, кволому обличчі, тепер справді скидався на п'яного: його червоні, хоруваті од щоденної праці очи горіли, як підмальовані, уши червоніли свіжими бутонами півоній і горіли, осмішка непереможно розпливалася по обличчю.
— Так, так, Ліє, — промовив він весело сміючись, — я п'яний, я зовсім п'яний. Дивись — я на ногах не встою! — і він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п'яної пісні, якої наслухався колись на ярмарку од селюків:
Та було-б тобі горілки не пити…
Та було-б тобі нас трьох не любити…
— Ой ти, шарлатан! За які-ж гроші ти напився? — сміялася Лія.
Далі перестала сміятися й промовила серйозно:
— Ну, годі, Авруме, скажи краще, де був — на мітингу?
— Був на мітингу, говорив промову, і всі кричали, і в долоні ляскали: браво, біс, Аврум Марчик! — похвастався Аврум.
— Ти говорив промову? — неймовірно й іронично перепитала Лія: — про віщо-ж ти міг говорити?
— Я розказав тільки одну маленьку казочку.
— Яку казочку? про віщо?
— Ось я тобі зараз розкажу, — і Аврум сів поруч.
Весело насвистуючи щось собі під ніс, мимо проходив велетень Косенко, гуляка-коваль. Аврум завжди чогось боявся його, тепер сміливо і розвязно обізвався до його:
— Добривечір, товаришу!
Велетень, пригнувшись, став приглядатись до Аврума.
— А-а! Аврум Марчик, бідний кравчик! — засміявся він і весело додав:
— Здоров, здоров, товаришу!
— Ну, що чуєш? — просвітлівши промовив до Лії Аврум, коли висока постать посвистуючи як і перше зникла в тінях: „товариш!“Лія нічого не сказала, зітхнула повними грудьми і радість теж тихо засяяла на її молодому обличчі.
— Авруме, розкажи, про що там говорили на тому мітингу, — лагідно, з цікавістю почала вона прохати Аврума.
Аврум почав вигадувати жінці якусь казку, що ніби її він казав на мітингу.
Справді-ж було воно не так. В дійсности він не міг сказати людям тієї казки. Підчас гарячих промов на мітингу, які одна за другою огняним дощем сипалися з трибуни, вона спалахнула у його полум'ям, забила дух, і його вихрем винесло на трибуну. Аврума всі знали в місті, завжди нужденного і завжди бадьорого, — всі знали і всі любили за його щирі, хоч і невдалі вигадки. Тепер усі сподівались од його якогось жарту і одна його постать на трибуні вирвала тоді з натовпу бурю радісного галасу і тріскучих аплодисментів.
— Гляньте, Аврум, Аврум Марчик!
Коли він, єдиний раз у своєму життю побачив перед собою море людських голів, безліч уважних очей, які привітно дивилися на його, осміхаючись і покірно, із жадобою дожидаючи од його слова, він почув, що ноги під ним затремтіли, а з очей чогось бризнули сльози і він замість жарту зміг усього тільки промовити.
— Товариші, я хочу сказати вам одну маленьку казочку: „Жив собі на світі жидок Марчик, бідний кравчик“. Далі скілько він не напружувався, скільки не махав руками — виходили тільки смішні, покалічені слова, а та казка, що огняним клубком поверталася в його грудях, не виходила.
І через кілька хвилин він заплакав, махнув безнадійно рукою і став, спотикаючись, зіходити з трибуни.
Люде підхопили його на руки, щось, сміючись, кричали йому бадьоре і лагідне, підіймали вгору, тиснули йому руку, цілувалися з ним.
Тепер по всіх його жилах ніби грали музики. Усе навкруги здавалося новим і химерним, ніби з усього було здійнято велике рядно; увесь світ став йому такий, який тільки бачив він колись давно-давно у сні, чи в дитинстві. Дивиться він на місяць — і йому здається, що з того часу, як він хлопчиком лазив з товаришами по верхах яток, він і досі більш ні разу не бачив, щоб місяць світив коли-небудь. Раз-у-раз вечорами він тільки бачив світ брудного каганчика, що до його шив і латав дівочі кохти, парубочі піджаки та жилєтки.
І він казав тепер поважним, авторитетним голосом, як голова сім'ї:
— Подивись, Ліє, — це нарочито для такої великої радощі Бог послав нам сьогодня місяць!
Лія засміялась:
— Місяць, Авруме, і вчора світив, ще більший, ще повніший.
Аврум хотів було сперечатися, та Лія рішуче завірила його, що місяць сьогодня повинен світити незалежно од людської радощі, і Аврум, зітхнувши, змовк.
Десь за жидівським кварталом, де хмарою здіймайся до неба зелений панський парк, срібними крем'яхами розсипався соловей.
І казав Аврум, прислухаючись до його співу:
— Ти чуєш, Ліє, — пташка — і та радіє волі!
Лія обгорнула його рукою за шию і почала пестити, як мати, і жаліти:
— Бідний ти мій кравчик, Аврум Марчик! За тією працею тяжкою, каторжною це-ж ти не бачив, як сонечко світить, як сади розцвітають, як у небі зорі сяють; це-ж ти не чув, як пташки співають!
Аврумові од цього не робилося журно: він пильно слухав солов'я.
Прислухався він до його щебетання з цікавістю, приплющивши одно око, і йому здавалося, що він чує чиюсь жартовливу, веселу мову десь за дверима, звідки тільки чути голос, а слів не можна розібрати. Далі йому здалося, що то іменно до його крізь двері шаборчить жартовлива пташина, чимось дражниться, сміється.
— Що він говорить? Ось послухай, Ліє! — сміючись казав він жінці. І вони обоє заслухались і змовкли.
Аврум помалу почав розуміти щебетання солов'їне:
„Не сказати тобі, Авруме, людям тієї казки, — щебетала лукава пташина, — та цій біді можна запобігти…
„Як? — А ось як…
„Коли-б замісць твоєї доні Розочки та був синок — Мойша. Він-би виріс великий, навчився-б по книгах і сказав-би твою казку усім людям.„Коли-ж у тебе дочка Роза, а не синок Мойша!“
Замовкла пташка, а потім знову починає стиха, улесливо та хитро:
„Та й це не біда, Авруме! — Хочеш, я тобі щось пораджу!
„Що? — А ось що!“
А далі, ніби жартовлива дівчина-угара, соромливо закрившись хусткою:
„Ох! Тьох! Ха-ха-ха!“ і зайшлася придушеним сміхом.
Тепло стало на душі в Аврума: він прихилив до себе голову Лії, хитро перекосив око, що завжди він робив тоді, коли мав на думці жарти, і нишком почав їй шепотіти на ухо.
Лія спершу уважно слухала його, далі швидко одхилила од його лице, і воно одразу спалахнуло, як досвітня зоряниця:
— Безстиднику, а годувати чим будеш? — взявши його за ухо, тихо одказала вона.
— Тепер у світі буде жити вільно, усім буде легко, радісно.
— Ні, ні, — соромливо і серйозно казала Лія, — одно маємо, то й буде з нас того клопоту.
— Коли-ж то дівчинка, а нам треба хлопчика, — гаряче доводив Аврум. — Він буде щасливий, розумний, він буде учений, його виберуть люде і пошлють за депутата, і він буде говорити людям гаряче слово про те, що таке воля.
Лія слухала його мовчки, затулившись рукою, потім загорілася, як квітка, і в її очах, перемагаючи одне одного, загоралися то жартовлива рішучість, то боязка осторога, а обличчя її все горіло і розгоралося, як перед зіходом сонця на поранні тло ясного неба.
І довго чути було тієї ночи серед тиші сну їх тиху розмову і боязкий сміх. Здавалося, двоє таємних змовців радилися святкової ночі на завтра впорядити ще більше свято, з якого здивуються і звеселяться усі люде.
Місяць дослухався й дослухався їхньої мови, здіймався все вище над ними, де-далі все мінився і блід, ніби чув щось недобре, чому зарадити не міг…
Минуло літо і осінь. Минула й зима. Знову розвивалися сади, ховаючи кам'яні будови міста під свої тіні.
Кучеряві яблуні і груші в білому цвіту. Як заквітчані на шлюб дівчата, пишаючись, визирали вони скрізь із садів, ніби дожидаючи того, кому судились.
Вже високо піднялося на небі сонце, а по улицях в місті не було помітно ні звичайного мирного гомону, ні працьовитої метушні.
Тиша важка, як камінь, і грізна, як божа кара, висіла над улицями. Десь тільки дальше, в центрі міста чути було якесь ритмичне грюкання та глухий гук, що скидався на шум недалекого урагану.
По найглухіших переулках, по загородних бескеттях і кругах мовчки, як тіні, бігли кудись обшарпані люде, навантажені усяким злиденним збіжжям і дрантям. Багато з їх волочили за собою переляканих дітей, що, не встигаючи бігти за великими, спотикались, губили свої шапки й черевики, до крови об брук розбивали, жалили і кололи об будяки брудні та худенькі, босі ніжки. Дорослі люто шарпали їх за руки, затуляли їм роти і без жалю били по лицю, коли вони плакали од утоми, або, не стерпівши гострого болю, мимоволі здіймали вереск.
По улицях мертва порожнеча: ятки і крамниці позамикані, вікна і двері позабивані дошками; на деяких висіли мовчазні, скорботні ікони Божої Матері та в терновім вінку Христа.
Тільки в одному старому і похиленому будиночку на жидівському кварталі були двері на улицю одчинені і коло їх метушилася самотньо жива душа, не маючи сили залишити свого гнізда й тікати з міста за потоком людей. То була стара Рахиль, мати Аврума кравчика. Сам Аврум, змарнілий, наляканий, затурбований то вибігав із хати на улицю, то знову швидко біг у хату; з хати долітав одноманітний стогін родильниці, що раз-у-раз переходив у викрики од нестерпимого болю.
Аврум вискочив простоволосий, розхрістаний і нетерпляче, сполохано звертався до матері, що дивилася кудись у далечінь великими очима, ламала руки і шепотіла щось білими, як глина, губами.
— Ну, що там? що?
— Оглух? не чуєш? — крізь сльози промовила вона суворим голосом і показала рукою у той бік, звідки, як у морі хвиля, все ближче й ближче насувався глухий гук.
— Ой, ґвалт! — вслухаючись, стиха промовив Аврум.— Ой, ґвалт! — крикнув він у розпачі і вхопився за голову руками.
Із кімнати почувся болісний, слабий голос хворої:
— Аврум! Аврум! — Скажи мині, що там діється? Чом ти мині нічого не говориш? Нащо дуриш?
— Іди-ж, іди заспокій її. Тепер їй не можна трівожитись! — штовхала стара Рахиль до дверей сина.
— Що-ж я скажу їй? Що скажу? — опираючись, плаксиво, як дитина, казав Аврум.
— Що скажеш? Тепер ти не знаєш, що скажеш? Чому ти раніш за це не думав, сопляк ти паршивий? — злісно, з презирством промовила Рахиль, блиснувши на сина сердитими очима.
— Ой, ґвалт! — рвав на собі волосся.
Зігнутий, нещасний, як провинений школяр, сів Аврум долі, прихилившись до стіни.
Минуло кілька хвилин… і мати і син не помітили болючого крику в кімнаті, не помітили і тієї урочистої тиші, що зразу за тим опанувала в їй.
Несподівано вирвався з кімнати пронизуватий, незнакомий тоненький голос, ніби дзвінке привітання нової в хаті людини:
— Уа!.. Уа!..
Аврум раптово підскочив із місця, ніби його хтось люто шпортонув голкою. Нашвидку, тремтячи, пригладив він розкошланий на голові чуб і, застібнувши на грудях розхрістану, давно немиту сорочку, прожогом кинувся в кімнату, ніби поспішаючись назустріч давно сподіваному високому начальству. Услід йому вітром, як молода дівчина, метнулася до хати стара Рахиль.
В низенькій підвальній кімнаті були вогкі стіни; маленькі вікна позатулювані старими ряднами та драними хустками. Ходила курна темрява, і стояв важкий специфичний дух. По кімнаті вештався рухливий силует баби прийомниці. Побачивши Аврума, вона прихилила до його своє зморщене, урочисто спокійне лице і замріяно, з виглядом людини, що перебуває при великій тайні, що нічого, крім неї, не бачить і не знає, тихо і радісно поздоровила Аврума з сином.
Аврум нагнувся над ліжком і злякано став приглядатися до якогось кубла із брудного ганчір'я, що було накидане на ліжку коло хворої. З кубла визирало, сердито хмурячи безволосі брови, незадоволене та червоне од напруги, мініятюрне лице людини; маленька людина вертіла голівкою і на увесь голос кричала, гримала, як той старий, сердитий архирей, що несподівано наїхавши на парафію, гомонів на увесь причет за непорядки:
„Що у вас за безладдя таке? Чого темно в хаті? Чого брудно? Чого вонь? Що за ганчір'я порозкидане скрізь? — Я вас!..“ — здавалось кричало капризне начальство. Мовчки, без суперечок, швиденько усі бігали коло його, ніби почували себе винуватими; хлюпотіли водою, розмотували його і знову сповивали. В коротких і зляканих словах Аврума, здавалось, було чути:
„Звиніть, звиніть, пожалуста“… Але новий, незвиклий до бруду і смороду гість, як суворий і непідкупний ревізор, і знати нічого не хотів: махав ручками, дриґав ніжками, чхав і кашляв, вичитував і кричав, все голосніше, все сміливіше…
Несподівано брязнуло вікно; з-під рядна, що ним воно було затулене, додолу упав камінь і покотився під ліжко хворої.
Разом із тим стало чути шум і гострий гамір недалекої юрби. На мить усі в кімнаті замовкли; хто де стояв — закам'янів. Далі зчинилася надзвичайно тиха і сильне напружена метушня.
— В чулан!.. В чулан ходімо!.. — почулися тихі, задихані слова старої Рахилі.
Лія на ліжку раптово перестала стогнати, закусила губу і перемагаючи нестерпимі болі, біла, як стіна, лихорадково почала підводиться з ліжка. Руки і ноги тремтіли у неї од слабости, проте вона уперто намагалася злізти з ліжка. Ступивши на долівку босими ногами, вона обіруч вхопила нарожденного, притисла до грудей, і повернулась, щоб іти з хати. Ноги не мали ще в собі де́ржави, зразу затремтіли, і вона поточилася.
Її з обох боків підхопили руки Аврумові і його матері; її повели з хати в маленькі сінці, де під драбиною була помітна стара ляда. Ляда в чулан одчинилася, і звідти тхнуло тяжким, кислим духом. Один по одному вся сумна процесія сховалася в темряві. І було чути, як у глухій глибині чулану всіми фибрами своєї вільної душі протестував новоприбувший гість:
„Куди я попав? Що за країна, що за дикуни! Не вспієш на світ показатися, як уже каміння летить тобі в голову! Куди ви тягнете мене? По якому праву? Знать я нічого не хочу! Я не хочу в чулан! Світу давайте! Світу! Повітря!..“
Ляснули двері чулану, загримів залізний засов, і голос протестанта потонув за дверима в глибині підвалу…
Слухайте-ж, що казали після того люде:
Увесь жидівський квартал був кругом оточений і відданий огню. Хто намагався вирватися із полум'я і прорватися через лаву, той натикався на багнети. Нелюдські крики і стогони залунали з оточеного кварталу, та незабаром бурею заревла кріваво-чорна пожежа, здійнялися під небо хмари чорного диму і все було покрите і заглушене.
Погинуло все, що було там живеє.
Загинув там, казали, і Аврум кравчик. Загинув сам, загинула його сім'я і осталася недоказаною його казка.
На тому місці, де стояв той квартал, чорніє тепер сумна пожарина, серед ясного дня тьмарить світ…
А ночами там вітер гуде по руїні, попіл роздуває, співає:
Жив собі жидок Марчик,
Бідний кравчик…