Повна збірка творів (Васильченко)/I/На вечерні

Повна збірка творів. Том I
С. Васильченко
На вечерні
• Інші версії цієї роботи див. На вечерні Харків: Державне видавництво України, 1927
 
НА ВЕЧЕРНІ.
 

В церкві людей обмаль — порано. Перед іконами блимають подекуди самотні свічки та лямпадки. Стовпами стоять в церковних сутінях люди, по стінах хвиляють велетні-тіні — здається, що це — ліс, густий, одвічний праліс, що позаростав та позацвітав мохом.

Спереду іконостас, мов з обаполів висока стіна, гіллям заплетена. Із-за стіни, легенько ступаючи, вийшов старий священик. Почав вичитувати єктенію. Одноманітно й настирливо бубонить йому у відповідь дяк на клиросі, коло дякового голосу в'ється дзвінке сопрано хлопчика; дзвенить радісно, завоїсто.

Голос о. Василя млявий, одноманітний, скрипить щось незадоволено про недугующих, страждущих, у морі сущих далекім.

— Так. Так! — кожного разу одповідає йому нетерпляче радісний на клиросі завоїстий дзвоник: „Ну й що з того — так!“

Дражниться.

Проти північних дверей стоїть, склавши на грудях руки, церковний сторож Богуш; дрімає і ввижається йому десь у лісі горілий пень, а коло його в'ється золотий метелик.

 

 
Зашуміло, загуло по церкві, подуло свіжим. Парами попливли в церков школярі.

Темний закуток почали густо заставляти зільниками з свіжими повними червоними жоржинами, і суморок тьмяного закутку зарожевів. Поміж квітками зашелестів вітрець, заблищали скрізь чорні іскри — очі. Мов живі жучки заворушились.

Стає чудно: звідки вони, чого вони налетіли в цей закуток?..

Стоїть з боку селянин Хура з темними кущами замість брів, дивиться, і крізь власну думку снується в його друга, невиразна:

— Це певне — зорі. Коли вони високо, то здаються срібні, а коли їх зігнати з неба на землю і подивитись на їх зблизьку, вони будуть такі чорні, блискучі, невпокійні — от-от здіймуться і полинуть угору.

 

 

Ліниво шкарьогаючи чобітьми, совманиться в церков спізнілий маленький школяр. Либонь це той самий Микитка, що встигає поміж словами диктовки намалювати на дошці двох чортиків. Він у снігу. З обох кишень свитки теліпається якесь мотуззя, визирають кінчики дерев'яних ковзанів, під оком — синіє ґуля. Око блищить за ґулею, як малісінька іскорка. Та як-же зоріє, як яскриться вона з-під нахлобученої шапки! Він ще не збагне, де це він, в якому лісі. Озирається навкруги, і тільки нагледівши десь ікону, швиденько стягує з себе шапку.

 

 

Стихає стукотнява, школярі вщухають.

Ось учень старшої групи Коваль, з осторогою висуває з-за клиросу кудлату голову і боязко дивиться в той куток, де стоять старші учениці. Подивився і сховався знову. — „Нема“. Несподівано чує, — чиясь легусінька рука починає малювати в його на спині якісь літери. Трохи повернув голову, скосив очі і заглядів кінчик червоної хустки. Свічка, що блимала десь спереду як у тумані, відразу, здалося, спалахнула ясно-ясно, на всю церков. Стає гаряче в уші, душно… Не стоїться на місці.

 

 

Селянин Василь Хура, невпокійний проти всього протестант, ставить свічку.

Тихий закуток у церкві, свіжий вітерок дитячого шелесту навіяв мир бентежній душі його, і його суворе, нервове обличчя на хвилину стає задумане й наївне, як у хворої дитини в той момент, коли їй перестає боліти.

І він купує свічку…

Але з нею він не йде наперед, а тут-таки в темному закуткові він вишукує ікону якогось невідомого святого, що йому ніколи ніхто, певно за непоказний його вигляд, не ставив свічок, і світить свою перед ним. В очах Хури ясно визначається непокірна думка: нема чого мені лізти з своєю свічкою наперед до тих святих, що в золотих шатах пишаються — краще поставлю я своєму братові, шарпакові, — цей швидше „унимание обратить“, бо й сам у світі не мало мабуть горя бачив. Свічка розцвілася бліденьким прозорим світом і із стіни соромливо визирнув лик святого — полупаний, почорнілий. Хура оглядає його дбайливим оком, змахує, заклопотаний, краплі роси, що виступили на іконі, як сльози на заплаканому обличчі дитини, облупує на носі святого давній віск і стає перед ним на коліна…

 

 

Коло свічки десь уродились дві головки: руда й чорна. Один розгортає книжку і, водячи пучкою по рядках, стиха починає по складах читати, другий через його плече зазирає мовчки в книжку, слухає. Тихий голос де-далі стає сміливіший і привертає до себе увагу молящих. Зрештою ясно стає чути виразний речитатив:

„Несе мене лиса, за темні ліса, за високії гори…“

Із темного закутку несподівано висовується якась богобоязнена, трудяща рука в смолі і хапає читальника за ухо. Хлопець з опалу починає борсатись, та мозоляста рука, в правилах віри тверда й невмолима, держить ухо як обценьками. Потягла поміж людьми і читальника і його книжку кудись до дверей.


Коваль почуває, як хтось сіпає його за рукав, злегенька штовхає в боки, тулиться до його плеча й тремтить од сміху. Сам він кусає губу, не втримується й пирхкає з розгону так, що всі навкруги богопочтиві обличчя озираються на його з дивуванням і з обуренням. Разом із тим… Ой! — У його так і похололо на серці, — разом із тим з'явилася у його над головою друга мозоляста рука з наготовленими цупкими, потрісканими пучками…

Нашвидку христиться і по-під рукою тікає з церкви.

 

 
Вийшов за двері і спинився, здивований: де це він? Куди це він вийшов? Коли йшов до церкви, тоді ще погасав тільки день; тепер — прозора темрява, і йому здається, що з однієї церкви вийшов він у другу, безмежно простору, безмірно високу… У високостях цього незмірного будинку — мерехтять свічі на темному оксамитовому тлі. Мов через скляну стелю сіється од їх на землю тихий світ…

Спадає йому на думку: чи у ті двері він вийшов? Чи не втрапив у якісь двері инші і не попав у другу частину церкви, до цього часу йому невідому? Мне в руках шапку, вагаючись надівати її.

Якоюсь хвилею доносить звідкілясь недалеко дзвінкий сміх і гомін, — мов з мішка висипався. Кидається, як водою обризканий, перелазить через цвинтарний штахет і прожогом летить згори, підстрибуючи і підковзуючись.


Темніє мармуровий поміст — недавно замерзлий став. Тінями метушяться по йому школярі. Мало не півшколи якось опинилось уже тут.

— Йох — йох — йох!.. — квилить скрізь під ногами, ніби то розсипавшись, розщекоталася щебетлива черідка пташенят…

Шугають скрізь, не згинаючись тіні, хто на одній, хто на двох ногах. Разом з тінями без шуму підлітають із темряви і знову в темряву одлітають мандрівні загадкові огники — по двоє.

Посеред ставу, почеплявшись один за одного, сунуться по ковзальці довгими ключами тіні — на темному лоні у ворона грають.

Коваль, мов на човні, плине в гурті; стоїть стовпом, тільки береги з лозами швидко-швидко побігли мимо його.

По одній, парами, цілими гуртками крадькома сунуться од церкви тіні і летять з гори, вимахуючи крилами, на берег. Деякі нашвидку прилагожують до чобіт ковзані, инші на підборах, як на колесах виїжжають на лід.

Помітив, як на льоду щось зачервоніло, і йому невпокійно стало, жарко. Червоне замайоріло ближче і ось уже як вітер, як огняний вихор пливе на його червона хустка з парою ясних очей. Впало на плечі й тремтить од сміху щось легусіньке, щось запашне, як цвіт…

 

 

Біжять кудись поруч манівцями, пливуть, про щось розмовляють — про школу, про задачі, про вчителів — слухають свого голосу, що дзвенить як музика.

Міниться під ногами і тихим виблиском грає полірований мармур і яскряться по йому хвилі крижаного пороху. Біжять вони, біжять за ними золоті у небі зорі, забігають наперед, запобігливо висвічують їм ковзалки.

На шпилі, мов карусель, чогось вертиться церковця. Здається, що то виліплена школярами баба із снігу. А зверху на їй… ой… блиснув сум… святий, золотий.

І Ковалеві знову здається, що вони — в якомусь величньому храмі, миготить у його думка:

— А чи годиться тут бігати, пустувати?..

Літає малий Микитка на ковзанях, як птах. Нічого не чує, не бачить, тільки небо, що огнями шелевіє перед очима. Шапка на очі насувається, високо вгору голову задирає — його в небо пориває.

І мріється йому, що то — така сила золотого терену зародило в густому небесному тернику. Дивний золотий сад у небі чарує його, і він хвилину спить, летючи в просторах… і сниться йому сон короткий, як мить і легусінький, як пух. Сидить він на срібній гілляці і патрає золотий терен, із хвостиками, з листочками, похапцем напихає в кишені, за пазуху, в шапку; а серце і завмирає і б'ється, бо видно вже йому із срібних обаполів збудований курінь поблизу в тому саду, а в курені, в білій як сніг, сорочці — сторож дід; срібна кудлата собака, що коло його ніг, підводить уші…

 

 

Стуливши щільно плече-в-плече, сидять двоє на лісі. Над ними, мов діди-рабини в білому богоміллі — ряд волохатих в інеї тополь. Вгорі перед ними, як шкільна дошка, шовково-блакитне небо; шовк увесь умережаний золото-зоряним пунктірним писанням. Чого тільки немає там: срібні ромби, блискучі трапеції, діямантові дуги і трикутники.

Сидять вони чемно, як у школі навчаються.

Він водить пучкою по небу, як по мапі:

— Коли взяти оту блискучу зірку й провести од неї пряму, до оцієї другої, то буде скидатися на пітагорову теорему.

Вона:

— Яку? Яку зірку?

— А оту, що трохи вище од Волосожару.

— А о де-ж той Волосожар?

Коваль одчуває гаряче її на своїй щоці дихання, а нижче, на колінах їхні руки з осторогою торкаються одна одної.

— Дивись… ген-ген миготить жмінька зірочок, ніби хто сипнув туди трошки золотого проса.

— Та де-ж він? Де?

— Не бачиш? — ось дивися сюди…

Аж в цю мить він чує гаряче стискання їхніх рук, і всі зорі в небі захвилювалися, ніби рої золотих свічок, що по-над ними подуло вітром. Всі небесні плани зразу переплутались і не тільки Волосожару — вже не може гаразд розгледіть ні однієї зірки.

 

 

Гамір на льоду зразу збільшується. Здіймається якась метушня: сміх, вереск. Між школярськими голосами лунає сердитий крик старого Богуша.

— В церков! В церков, шалапутники! В церков, буяни!

Ганяється з хлудиною за дітьми. Він без шапки, бородатий, з довгим чубом, і його постать нагадує біблійних пророків.

— Од бога гріх, од людей сором, — завели таке, що за ними служби божої не чути!

Школярі, як сполохані горобці, табунцями тікають од його то в один, то в другий бік. Богуш утомився. Помалу він затихає. Минає небагато часу і він, поклавши хлудину на плече, миролюбно вже патякає в гурті школярів, що тепер цікаво обступили його колом.

— Ну, от ви, учені, друковані, одгадайте мені задачу: треба було одному чоловікові перевезти через воду вовка, козу й капусту…

 

 

Тихо. В церкві погасли огні, на льоду — порожньо. Тільки одна самотня тінь тоскно сновигає по ставу, — чиясь зблуджена грішна душа. Може то ходить отой Микитка з синцем під оком… Шукає чогось, нудьгуючи й плачучи. Як стало йому душно, може скинув він свою свитку та й поклав десь на схованку. А от того, де саме поклав, тепер ніяк і не пригадає.

 

 

Дома вже всі спали. Нашвидку Коваль роздягнувся і вкрився кожухом. В ногах гули жуки, очі злипались. Тільки стулив вії, відразу розплющились якісь инші очі і перед ними завертілись і школярі, і лози, і церковця, як снігова баба, а в церковці — замість вікон — повтикані рядочком жарини. Пливе кудись, аж ноги тремтять. Назустріч летять блакитні очі. Тихий знакомий голос шепоче якесь слово. І здається воно йому повним глибоко таємничого змісту. Серце б'ється, обсипає всього холодом і жаром, так хочеться йому впіймати те слово. Прислухається:

— Гі — по — те — ну — уза…

В повітрі посварилась і зразу зникла трудяща рука. Висунувсь лик святого. На церковці блиснув золотий сум… Сійнуло іскрами: перед очима розгорнувся таємний, чарівний, по бархотині золотими зорями списаний небесний задачник.

Пашить і манить, і хвилює задачами нерозгаданими.


І стоїть Коваль сам-самітний в зачарованому золотому лісі.