Повна збірка творів (Васильченко)/I/Над Россю
| ◀ Божественна Галя | Повна збірка творів. Том I Над Россю |
«Спасенник» ▶ |
|
Ми навіть не зчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Роси вислалося на згір'ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом'яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.
— Ну, тепер можна сказати, що ми вже й прийшли, — промовив він, спиняючись коло одломленої бурею старої груші.
— Бачите отой садок, що спускається на низ од церкви? — показав він рукою за Рось, — от у тому садкові й живе Райко, либонь у його ото і димок куриться, кашу на вечерю певне варить собі старий…
Я глянув, куди показував мені Воблий: на високому березі між деревом здаля проблискувало червоне полум'я огника і синій димок довгою хмаркою тягнувся по-над зеленими верхами саду вниз до Роси.
— Оце кожного року так, — каже далі Воблий, — тілько пустить дітей на літо, зараз кидає свою школу, наймає в чоловіка оцей садок, збудує курінь і живе там до самої осени. Сам собі їсти варить, сорочки пере… бурлакує старий причуда.
Перескакуючи з каменя на камінь і хапаючись за кущі, ми зійшли вниз і зайшли в хату до рибалки, щоб попрохати човна. Молодиця дала нам ключа та весла, й швидко ми посувалися вже в маленькому човникові. Звечоріло. Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі. Берегами понасували хмари темного зелення, а між ними місцями випирались незґрабні скелі та купи сірого каміння, немов руйновища старих будівель. Часом пропливали мимо, стиха буркочучи і пінячись, маленькі шуми.
— Ну й місце-ж обрав собі, сучий дід! — промовив Воблий і, спустивши весла, став озиратися кругом, — рай, та й годі! Має душу чулу до краси, дарма що старий…
Закурили і попливли далі; високий берег почав насуватися на нас усе швидше й швидше і от зразу човен, брязнувши ланцюжком, врізався в пісок і спинився. Пробираючись між гіллям, ми швидко вибралися на прогалину, де червоніло полум'я і пахло димом. Перед нами в світлі маленького огнища виринув з темряви маленький солом'яний курінь; коло його висіли й стояли на ослончику казанок, мисочки, горщики, пилка й инші хатні речі. Кругом куреня манячило в темряві кілько уликів. Сам Райко сидів на пеньку коло багаття й щось думав.
Райко був гнучкий, видимо високий дідусь, лисий, з густою сивою бородою; ясні, сірі очі, в яких просвічував життьовий досвід, смуток та добрість до всього, з задумою дивились з-під густих сивих брів на полум'я.
В довгому піджаці, в мужичих чоботях з загрубілими мозолястими руками, він дуже нагадував якого-небудь діда пасічника з селян, і тільки пильно придивившись у його очі та лице, можна було вгадати в йому інтелігентного робітника. Багато вже я чув од свого вчителя про цього старого його товариша, діда Райка.
Закурений життьовими пригодами, хитрий і практичний, Василь Тимофієвич Воблий завжди казав про Райка в жартовливому тоні; проте було помітно, що якась сила тягла його до старого товариша.
— Скрипиш іще? — так привітав здаля Василь Тимофієвич Райка. Райко підняв голову.
— А-а!.. Це ти, старий гріховоднику! — радо промовив він, впізнаючи Василя Тимофієвича, — насилу, бач, пригадав одвідати!.. — А то кого ведеш із собою? — спитався він, придивляючись до мене. Ми підійшли і стали вітатись. Здоровкаючись зо мною, він затримав мою руку й зблизька придивився в лице.
— Що-ж, не наглядів іще собі якої попівни, як піч? — промовив Василь Тимофієвич і підморгнув оком.
— Е, козаче — куди там мені за попівен думати — здоровля ось зовсім кат-ма! — сміється Райко. — Инша стать тобі: бач, виховався який! Не бійсь, пожирував-би ще в охоту!
— Слухай, Василю, — почав він знову, — женився-б ти справді! Хоч на старість пожив-би по людському; та й комусь-же треба покинути оту грошву, що наскладав. У тебе-ж їх і свині не їдять — а вмреш — кому дістанеться? І сам згинеш, і гроші твої згинуть…
— І які там у мене гроші ти набачив? — осміхається Василь Тимофієвич і стиха виймає з кишені пляшку з горілкою.
— Оце по-хазяйському! — весело промовив Райко, — за це дякую, бо в мене, голубе, на неї не розживешся… З кого-ж нам і потягнуть, як не з таких дукарів, — промовив він до мене. Потім він дістав з куреня рядно, чарку, хліб, скілько зелених цибулин. Посідали на рядні коло огню, як кому було зручніше. Райко, як і перше, примостився на пеньку, так що огонь бив йому в лице.
Воблий вигрівав проти огню спину, а мені огонь бив у щоку. Перекинувшись кількома словами про те, про се, діди за чаркою знову перейшли на жарти.
— А чи чував ти, Федосію Андрієвичу, що ось незабаром буде заведена для сільських учителів форма? — витираючи після чарки вуси, промовляє до Райка Василь Тимофієвич. — Ото підійдуть до твоєї бороди золоті ґудзі — будеш, як міністр який!
Райко видержав мовчанку.
— Ні, Василю Тимофієвичу, — промовив він з притиском, — краще підійдуть вони до твоїх шрамів на лобі!.. Будеш, як генерал бойовий!.. — Райко весело й добродушно засміявся.
У Василя Тимофієвича на лобі були шрами, про них розказують, що осталися вони од качалки, якою колись гнали його од молодиці. Він зразу прикусив язика, скоса зиркнув на мене й змовк.Далі діловитим тоном спитав Райка:
— А коли це ти будеш орати свою ниву?.. В людей уже пшениця колос викидає, а в тебе ще й не орано!
Райко дивиться на його здивовано, клипає очима.
— Яку таку ниву, Василю?
— Та яку-ж? У тебе он на лисині стільки вже налипло грязюки, що сміливо можна пшеницю сіяти.
Райко засоромлюється.
— А, бодай тебе! — осміхнеться він, — наливай краще по чарці.
Пожартувавши так, діди помалу переходять до поважної розмови.
— О, що-ж це я тебе не питаю, — через який час звернувся до Райка Василь Тимофієвич, — що там у тебе вийшло з інспектором?.. Тут така вже чутка пройшла, що мало не до Сибіру збирається він тебе заслати.
Як тінь, пробіг по лицю Райка смуток, і він зітхнув.
— А, бодай не казати! — промовив він. Помовчавши трохи, він підправив огонь у багатті й почав розказувати.
Про Райкову пригоду я вже чув, тепер було цікаво почути од його самого. Я присунувся до його ближче.
Діло було, як розказав Райко, так. Назбиралося в його шкільних грошей, що платили школярі з инших сіл за навчання в школі, щось до двадцяти рублів і лежали вони в його без діла; за останній місяць не видали Райкові в пору жалування, а гроші — хоч кров з носа — треба послати синові в гімназію. Райко візьми та й пошли ті гроші, маючи надію швидко одержати жалування й покласти позичену суму. І лучилося на його біду, що як-раз на той час нарвався інспектор: риючись у шкільних паперах, він побачив записані гроші й став питати Райка, де вони. Райко розказав йому по чистій правді. Інспектор не зважив на те й зчинив бучу, нахвалюючись оддати Райка під суд.
— Так отаке то горе у мене, — казав Райко! — І не думав, і не гадав, щоб на старість злодієм зробитися, та отже ще й прийдеться… Напався на мене, — казав він далі, — що чистоти в себе не соблюдаю: хлівом, каже, оддає у вас, а не господою людською. Дивуюсь, каже, що за таку довгу свою службу не привчилися чепурно коло себе ходити… Що-ж, хіба станеш розказувати йому все про свої злидні? На віщо йому теє знати, що трапляється по цілому місяцю сорочки на собі білої не мати… Де вже тут буде чистота тая… І от як почув я од його таке слово, так серце моє й упало. Бачу, яким духом дише він на мене; не вподобався я йому зразу, та горенько моє, що-ж я маю робити, бідна головко? Підлеститись як-небудь, розказати йому який веселенький анекдотик, як умієш зробити це, не в гнів тобі, ти, Василю Тимофієвичу, щоб воно, молоде, посміялося та й подобрішало — я хоч і радий-би, так не можу. Де вже там будеш сміятися, коли серце в тебе замирає… які вже там жарти підуть на душу!.. А він, кажу, кривиться: йому-б і дивитися не хотілося на таке життя… — Райко зітхнув і замовк.Огонь починав гаснути, кругом робилося темніше. Райко взяв паличку й став розгрібати багаття.
— Підкладіть, серце, свіжого хмизу! — звернувся він до мене, — у вас ноги молоді, кріпкі, бо мені як засидітись та потім уставати, то чиста морока… ревматизм клятий мучить мене. Он там за куренем візьміть… Ні, дитино моя, не там, — гукнув він до мене, помітивши, що я не там шукаю, — отам з боку, за відерцем…
Підклали свіжого хмизу й сухі палички затріщали в синенькому полум'ї. Знову показалася сива борода Райкова й залиснілася голова, вирізалось з темряви смугляве, мов порохом закурене, лице Василя Тимофієвича; освітилися віти молодої грушки.
— Прожене і під суд, думаю собі, — розказував далі Райко, — і сором, і старцювання на старість… заслужив нагороди собі мало не за сорок років чесної служби… І не повірите — такий мене одчай узяв, що аж серце закам'яніло… Ех, думаю, що буде, те й буде: скажу я йому сміливе слово!.. І не знаю вже, звідкіля тая сміливість узялася в мене… Ваше високородіє! — кажу і сам чую, що голос мій тремтить: от-от заплачу, — тридцять вісім років, кажу, служив Райко народній школі, оддав їй здоровля, молодість, і хоч бідний він чоловік, проте не заплямує на старість своє ім'я за якихось там двадцять карбованців! Не вкрав я ті гроші — позичив, бо скрута прийшла мені. Гріх, кажу, вам буде, як на старості літ зоставите мене без шматка хліба й осоромите мою сиву голову!.. Та й не витримав таки… заплакав…Райко змовк і схилив голову.
— Ну, і що-ж? — помовчавши трохи, спитав Василь Тимофієвич.
— Нічого не сказав. Постояв, насупившись, помовчав, а потім — „біда, каже, мені з цими людьми“, і нічого не сказавши, не попрощавшись, вийшов і поїхав. І не знаю вже, що він має робити зо мною. Чутка була, що хвалився перемістити в иншу школу. То-б ще було пів-лиха, а як справді під суд оддасть?
— Та кинь ти, Федосію, цю думку! — став розважати його Василь Тимофієвич. — Нічого тобі не буде до самої смерти; інспектор у нас людина молода, погарячився, а насправді він не зробить лиха. Не звір-же він, справді!
— Всього, серце, можна сподіватись од людей, — зітхнувши, промовив Райко. Стали наливати по чарці.
— Скрутіть мені, голубе, цигарочку, — вдався він до мене, забачивши, що я збираюся закурити.
— Сами вже, будь ласка скрутіть, а то в мене чогось руки поклякли.
Помовчали.
— Перевод, кажеш, не штука, — звернувся Райко до Василя Тимофієвича, хоч той нічого не згадував про перевод. — Коли раз переводять, або двічі, то кат його бери, а як мене вже з одного місця на друге перегонили вісімнадцять разів, то це щось коштує: кожний раз отож приходилося будувати своє життя наново. Треба було наново хвируватися хазяйствечком, знакомитися з людьми, звикатися з новою школою, з дітьми. Станеш згадувати своє життя — і бачиш тільки одну довгу низку переводів, — там з кватирею зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з голоду пропадав, звідтіль вигнали… а радощів, ясних днів — як і не було… — Перевів очі на мене. — Тільки те й згадати, що років вісім з жінкою прожив; та й тоді, як станеш розбиратися, — мало добра було. Добра людина була, хай земля їй пером, моя жінка, весела, роботяща, і перший рік, як побралися ми з нею, либонь був найщасливіший за все моє довге життя. Коли-ж клопіт та злидні швидко придавили її. Рік за роком ставала вона все тихіша, перестала співати, стала помітно марніти, часто слабувати, і одної осени мусів на віки попрощатися з нею. Ой, і лиха-ж то година була — не знаю, як я не позбувся вже тоді й розуму. Поховати було ні за віщо, і я, лишивши покійницю в хаті з двома малими дітьми, сам за шапку та за палицю, та за дванадцять верстов до знакомого колеги. А надворі болото, дощ, як з луба… Прихожу до його, застаю. „Душа люба, — кажу, — так і так: виручай!“ Добра людина була, покійний, — либонь теж помер уже, — поміг таки: останню десятку позичив. Так ото й поховав я її, а сам зостався з двома дітками. Пішли тоді довгі та смутні ночі, нудні дні, та злидні, та самотина. Дітки бігають невмиті, обідрані, голодні — а я нічого й не думаю: хожу, як у хмарі. Потім помалу став за розум братися. А тут, спасибі їм, люди до помочи прийшли: бачять — чоловік мов не при собі. Стали приглядати за дітьми, сорочки їм прати. Той бурячків принесе, той картопельки, той паляницю хліба, молочка дітям… Важко брати все теє — та що-ж вдієш, — скривишся, дякуєш…
Щиро й правдиво розказував він, і в його голосі не чути було ні одної нотки пекучого жалю або скарги. Як казку, як давню пісню-думу — не про себе, а про когось иншого — викладав він спогади про своє життя, повиваючи їх тихим смутком, який один тільки й лишився в його душі од колишніх гострих та пекучих пригод.
Василь Тимофієвич мовчав і дивився поверх огню кудись у гущавину; його насмішкувате, як криця загартоване, обличчя немов одмінилося, покращало, а завжди прищурені, хитрі карі очі тепер дивилися прямо, були повиті задумою, смутні. Я не бачив його ще таким, і тепер мені стало ясно, що тягнуло цього кремезного, хитрого діда, що серед лихих обставин умів збити собі достатки, до його химерного старого товариша.
— Дивлюся оце я на тебе, Федосію, — промовив стиха Воблий, — та й щось уже й не вірю собі, — чи справді-ж це той Федосій Райко, той кучерявий з огневими очима юнак, про якого слава гула колись по всьому повіті!.. — До мене: — Було — кого громада посилає до губернатора — Райка; — хто свариться з посередником або з приставом — Райко… Або пам'ятаєш, якого наробив ти колись тарараму, коли виїздила екзекуція в Григорівку? Ех, Федосію — постарілися ми з тобою… — Воблий зітхнув і замовк.— Було колись, було… — кивав головою Райко, — всього було… Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема… От ти, Василю, й за-молоду був хитренький, — казав він далі. — Зумів збити собі копійчину… не то, що ми, дурні: тепер і гадки не маєш… Проженуть з посади — по-під вікнами не підеш. Та хіба-ж такого проженуть — він тобі теє начальство так ублагає, умовить, що йому благодарність за благодарністю летить. Щасливий ти, Василю, таланом тебе одарив бог таким, — без іронії, зітхнувши, промовив Райко.
Огонь погас; з-під сірого попелу тільки жевріло скілько жарин. Тіні од віт згустилися; насунулась темрява. Над нами вгорі показалося небо, на йому між зорями купкою срібних цвяшків високо вибралася вже Квочка.
Десь над Россю, переплітаючись, полинули вгору молоді голоси:
Де ти бродиш, моя доле,
Не докличусь я тебе!.. —
затремтіли у весняному повітрі палючою скаргою слова пісні. Райко прислухався. Кивнув у той бік головою:
— Семинаристи співають, школярі мої… Бачте — ото-ж воно жити хоче, долю до себе закликає. Радіють поки що, думають — світ завоюють, а підуть на село, в ярмо те впряжуться — ой-ой-ой: де то все теє подінеться!.. Ну, а поки віриться — хай поживуть. Кажуть — сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється… Пошли їм, доле, чого вони благають у тебе, пошли їм радощів у житті, світлу молодість красну, старість спокійну! — шепоче Райко, немов молиться, і зводить до неба свої добрі й смутні очі.
Через яку годину ми знову сиділи з Воблим у човні і, стиха попліскуючи весельцями, мовчки перепливали Рось. Чогось не хотілось говорити. І я, і Воблий зарились кожний у свої думки. Не знаю, про віщо думалось старому, передо мною-ж, що тільки починав учителювати, перший раз ясно визначилося питання: яким-же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і починати зразу будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю иншим, самому-ж помандрувати світами шукати собі кращої…
Було вже пізно. Над водою вставав туман і повівало холодком. За скелями починало ясніти: світало вже. Човен, як тінь, плинув до берега.
1911.