Повна збірка творів (Васильченко)/I/Королівна
| ◀ У панів | Повна збірка творів. Том I Королівна |
Дощ ▶ |
|
У вікно моєї хатини снується синім бархатином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокорі, а поміж ними темними метеликами без шуму спадають останні листочки.
І над верхами дерев під срібним промінням плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за горами в смутних кольорах осінньої ночи…
Давненько було це. Нас скілько душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бурку, креше з його іскри; лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і як старець обідраний диліжанс вибиває у всі свої брязкала. Їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду — казенні муровані стіни школи.
Надолужити те, що пробайдикував улітку — нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь инше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться, — з душі вона в мене верне. Краще вже ні об чім-би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив-би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжять трохи, залупотять стиха про щось, та й знову посідають.
Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються що-хвилі.
Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай, — смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.
Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває… Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б'ють тебе недосвіти, зоряниці в'ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись, не журись — того не минути: еге! — як зашумлять вітри на тебе холодні — обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб'є її до сирої земельки… Знаю…
Я зітхаю й наважуюсь, щоб там ни було, серйозно подумати про свою нудоту… Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком, — скільки вони од мене; на думку спадають дитячі загадки: „поле незміряне, вівці нелічені, пастух рогатий…“, чи скоро то вийде той пастух… Дрімається.
— Тпру! — Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі — темно. Коло диліжанса якісь люди з лихтарем. Світло од лихтаря червонить спітнілу спину в коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбурі сосон по боках буркованого шляху. Люди розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряжають.
Я пильно прислухаюсь до їхньої розмови.
— Хто тепер подивує з тебе? — чути з темряви грубий голос, — ніч, дорога: у віщо-б ни вдягтися — аби тепло.
Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.
Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом: нема що й казати, буде холодно, — думаю я, — слухалось-би старших, дурне козеня…
— Отак буде краще! — заспокоївся грубий голос, і скілько голосів разом засміялось.
— Хоч на вечорниці, — гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сельська дівчина в простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.
Хоч було темно, та для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко — не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де-б вони не були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить; та ще й піде за ними ґав ловити туди, куди в инший час добром не заманиш.
Сон з очей — як вітром здуло.
Навіть мовчки їхати цієї тихої ночи, очі проти очей з гарненьким личком, їхати темними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима — це-ж ціла поема.
І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.
Розмовляти так було і легко й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново, а коли дуже заплутаєшся — можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.
Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палітурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.
„Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна“, — став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.
„Королівна“, не дослухавши моїх слів, зразу присадила мене.
— Е-а-ах! — позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.
Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, поки вона заспокоїться.
В мене складався чудовий план подорожнього романа: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї… А там… там вже видно буде, що далі…
Коли-ж тільки починав я таємну розмову, вона як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече, — і ніяк не давала мені довести розмову до краю.Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого не помічає. Коли-ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась, — мені стало сердито.
— Колода! — подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.
— Буває-ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима, — спадає мені на думку.
І мої думки звертають на инший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту королівні з дивними очима й холодним кам'яним серцем.
„Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в'янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.
І казали люди про королівну: мабуть не буде вже таких очей, як у цієї королівни.
А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужного до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї — не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в'янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
— Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все-ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його, та й каже:
— Коли я нікчемна людина, то чому-ж ти без мене жити не можеш, чого в'янеш за мною? Хіба-ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе, — я гарна людина й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі, та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався…
Та й надумався…“
Нитка моєї казка на мить розривається. Сидять мої сусіди, мовчять; дрімає моя „королівна“ в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум'я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгоряється він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.Ще хвилина — і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки по-під хмари.
Гольчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув'яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями — не трісне, через води бреде — не плюсне, очеретами — не шелесне.
Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї королівни.
— Ходім, королівно, в поле походити, — став прохати юнак королівну.
Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною — криниця, а в їй вода чиста як роса.
Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:
— Що ти там бачиш, юначе?
— Бачу я на дні пісок, а на тому піску — дві квіточки.
Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутно.
Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в'янути стала. Так і зів'яла королівна сама од своїх очей…“Я вийняв коробочку „Мечти“ і став закурювать.
— Чи розумієш ти мене, нещасне творіння? — блиснув я на королівну очима, запалюючи сірник.
Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка королівни раптом схопилася з плеча матери, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю, — я охолов…
Глянув зі-скоса на свого сусіда, подумавши, що може то до його звертаються ті очі.
Рудий, бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.
Я сховав голову в темний куток.
— Щоб не вийшло справді ще якоїсь чортівні, — думав я, мліючи од несподіванки.
— Ні, цього бути не може! — запротестувала вся моя душа. — Може тінь од гіллячки промайнула на її лиці, чи промінь заграв в очах, а мені приверзлося не знати що. — Я висунув голову з тіни й крадькома глянув.
Личко радісно осміхалось мені, і кивало й моргало, в очах світилась і надія й прохання.
„Зрозуміла!“ — подумав я і дух мені захоплює. Набрався сміливости й пригнувся до неї ближче. Королівна приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка, й виразно прошепотіла:
— Бичка…[1]
Дивлюсь отетерівши.
Бона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з булки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.
— Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа, — почув я над своїм вухом, коли пригнувся. Лукаве, отряхувате личко, ковтаючи слину, привітно схилилось до самого мого вуха і з-під хустки блиснув на школярському козирку бурсацький значок.
— Ваню!.. губи натіпаю! — лупнувши зо сну очима, сердито посварилася пані. Бурсачок миттю одкинувся, сів, як і перше, проте очима не переставав моргати мені, позираючи на мою цигарку.
Глянув я з осторогою на моїх сусідів — чи ніхто не стежив за мною. Кругом усі дрімають. Легко зітхаю й викидаю сердито недокурену цигарку на шлях.
Бурсак смутними очима провів її, глянув з докором на мене й заспокоївся.
Проходить час, і його лице окутується в задуму, очі темніють і журливо дивляться кудись поверх борів. І мені знову здається, що це таки королівна передяглася в сіру свиту, пишна й гордовита.
А як тільки рука моя бралася до кишені, витягуючи коробочку з цигарками, горде й холодне личко моєї королівни зразу одживало: вона ласкаво позирала на мене, моргала брівками, осміхалася і так покірно-покірно благала…
Я не розумів…
А бори тихі й сонливі грізно зростають над нами темними високими мурами, і з їх нетрів вилітають на шлях дрімоти, зграями крутяться над нами, аж в ушах гуде; очі злипаються.
Линяють, бліднуть огневі витвори півночи, руйнуються царства, димом ідуть дворці й палаци…
Ні вже, — на добраніч, мої царівни й королівни!..
1911.
——————
- ↑ Недокурок.