Повна збірка творів (Васильченко)/I/В темряві
| ◀ «Спасенник» | Повна збірка творів. Том I В темряві |
З самого початку ▶ |
|
В маленькі вікна низенької хати заглядала чорна осіння ніч. Надворі шумів вітер, а в убогій хаті було тихо. Замість стола коло стіни старенька скриня; на їй, закурена і чадна, помалу блимала бляшана лямпочка.
В хаті бідно і пусто. Убоге світло каганця вилискувалось на темних іконах; далі, в сутінку, виднівся піл та ріжок печи.
Низенько схиливши кучеряву головку до каганця, сидів над писанням хлопчик і стиха скрипів пером по папері.
Серед хати на долівці стругав якусь дошку господар хати, Клим. Жінка його сиділа на лаві й пряла. Кожний пильнував своєї роботи, і всі мовчали.
Дописавши сторінку, хлопчик потягся, закрив зшиток і положив його в свою шкільну торбинку. Потім узяв з полиці книжку, чепурненько розправив її, розгорнув, зложив перед собою руки й став читати вголос.
Рівно, мелодійно забреніла віршована мова. Мати присунулась з гребенем ближче до хлопця, повагом витягувала довгу нитку й осміхаючись у такт віршові, кивала легенько головою.Брате милий, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я хожу-покликаю,
Як зозуля в темнім гаю:
Ой вернися з далекого краю!..
Тихо і виразно, як акафист, вичитував хлопець.
Клим підняв голову од роботи й прислухався.
— Петре, що ти там варнякаєш? Чи воно-ж отак у книзі понаписувано? — дивуючись, спитав він хлопця.
Петро звернув до його серйозне лице.
— Це така книжка, що в їй усе понаписувано по нашому, по-українському, — поважно пояснив він.
— Так таки по-мужицькому й написано? — не діймаючи віри, спитав батько вдруге.
— Так і понаписувано, — затвердив Петро.
— Оце-ж і я — слухаю та й дивуюся, — обізвалася мати, — читає таке, що аж чудно якось… ніби по нашому, чи як-би то.
Клим лишив роботу й підійшов до Петра; обітер об штани руки, взяв у його книжку.
— Де це ти взяв її? — спитав він.
— Учитель дав, — одмовив той.
— Гм… і на віщо-б воно, сказати, і до чого… — казав Клим, перегортаючи сторінки книжки.
— Тепер багато є таких книжок, — став розказувати Петро, — казав учитель, що по таких книжках може і вчити в школі будуть колись.
Клим дивився в книжку, хоч не розумів у їй нічого. Він щось думав і лице його робилося суворе.— Все в насмішку беруть нашого брата, практику здіймають, — трохи перегодя промовив він.
— Коли-ж ловко, сучого сина, — злегка осміхнувшись, промовила мати, — усе так воно в лад та до діла…
— В лад та до діла!.. — перекривив її Клим, — не знаєш, на віщо вони ото дають таке?.. Мабуть серце їх печеться, коли мужицька дитина хоче вчитися, як і їх діти, ну й вигадують… На, мовляв, та не забувай, хто ти!.. Знаємо ми їх…
Лице у Клима гірко скривилося.
— Кинь, Петруню, сюю книжку, та лягай спати, — смутно промовив він. — А книжку оддай учителеві назад; оддай і скажи, що батько не велять цієї книжки читати, що так робити, скажи, не годиться… Стій, я побачу його, я сам скажу йому! я скажу…
Клим між людьми був плохий та боязкий чоловік, дома-ж, як ніхто не бачив, частенько виливав він свої жалі в довгій скрипучій мові.
Тепер серце у його защеміло, і він став говорити й не переставав.
Петрик уклався спати. Жінка зложила прядиво й теж полізла на піч.
Клим знов узявся до роботи. Робота не пішла до рук. Він частенько переставав стругати й, схиливши голову, думав.
А жалі так і хватали за серце, так і хватали.
Прибрав роботу, помолився, погасив каганець і ліг спати. Сон не йшов до очей. Як галич, осідали його думки й краяли серце.І от увижається Климові серед темряви панська кімната, великі царські портрети, стіл, зеленим сукном укритий… Кругом столу сидять чужі хлопчики, такі чепурненькі, причісані, мов паненята; сидять і щось пишуть.
Писарь їх навчає, люди вклоняються їм, навіть сам старшина чоломкається з ними за руку.
Малі вони, а знають уже багато дечого такого, чого він та инші прості люди не розуміють. Сам Клим, як був колись десяцьким, чув, що вимовляли вони часом якісь мудрі канцелярські слова.
Клим по довго дивився тоді на їх і думав, що з їх вийдуть люди.
Тоді-ж надумав він оддати сюди свого Петрика.
Іще раніше, коли дали Петрику в школі першого похвального листа, Клим надумав вивести його на легкий хліб.
Не видна була йому спершу дорога до того легкого хліба; після того-ж, як побував у волості десяцьким, він уже знав, що йому робити. Упрохає писаря та старшину, поставить могорич, або одмолотить днів зо три — і Петрика приймуть до волости. А там дорога видна: вийде письмоводителем, урядником, або тим-же писарем. Усім їм добре живеться. Жалування беруть добре, а главне діло — хабарі.
От хоч і цей волосний писарь — мало то він злупить за рік з усієї волости!
З батька рідного візьме — такий дерій. Скільки покривдив бідних людей — страх!
Казать нема чого — добре живуть, і кращої долі своєму Петрикові Клим і не бажав-би. Та і йому, Климові, на старість добре-б було.
Люди казали-б: хоч і бідний Клим, а вивів сина в люди. І був-би тоді Клим на людях розумний та шанований.
Так марив Клим у скрутні часи, коли змучена його думка не мала чого кращого, щоб зачепитися.
І робилося тоді йому лекше.
Тепер було Климові важко, немов люди підстерегли його таємні надії й мають замір шкодити.
І саме ті люди, які повинні-б допомогти вийти хлопцеві в люди!
Думки за думками, невеселі, образливі товпилися в його голові й давили одна другу. Клим навіть забув, що була пізняя ніч: не думав спати, блимав в темряві цигаркою, ворочався на постелі й розплющеними очима дивився в пітьму.
— Може вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди, — думав Клим. — Чого доброго! Бач — каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому! — Клим зразу підняв голову; серце забилося й похололо: у його блиснула нова думка: чи це не навертається діло на те, щоб именно його Петрика не випустити в люди?… Бачять — хлопець не дурний, пам'ять дав йому бог гарну, може чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому-ж потрібне мужицьке дитя?
Цяя думка несподівано зринула в голові у Клима, і потім не міг уже він од неї одвязатися.Пригадалось йому, що як приходив до його з молитвою піп, то розпитував, куди він думає пустити хлопця по школі.
На віщо-б йому отеє знати?
То-ж, знать, не спроста він довідувався!
А ще він, Клим, — звісно, простак та дурень: не то, щоб примовчати та схитрувати, як то вміють инші люди, — взяв, та так зразу й ляпнув: думаю, як бог поможе, в писарі оддати!.. От тобі й писарі…
Або сказати й те: чого його Петрикові вчитель дав цюю книжку, а не кому иншому? Не бійсь, сідєльцевому, мабуть, не дав!.. Авже-ж мабуть не дав!
Поворочавшись трохи. Клим піднявся з ліжка, й тихенько облапуючи в пітьмі перед собою, підійшов до полу, де спав Петрик.
Нагнувся над ним, здержує дихання, прислухається…
Петрик спить і тихенько виграє носом, немов у дудку.
— Петрик, а Петрик! — легенько торсаючи хлопчика за плече, у півголос сказав Клим.
Тоненький свист зразу змовк.
— Це ви, тату? Чого вам? — почувся його здивований голос.
— Чи тобі не низько, сину в голови?.. Дай, я підмоцу тобі свитку, — став тихенько казати Клим.
Петрик пробурчав щось сердите, зразу поклав голову і вже став засинати.
— Петрик! Петрик! — тихо, але настирливо казав Клим, — ось підожди, я щось тебе запитаю.Хлопець ізнов чмихнув носом і прокинувся.
— Ну? — промовив він, піднявши голову.
— Ти скажи мені, Петруню, — тихо й таємниче казав Клим, — чи тільки тобі дав учитель оту мужицьку книжку, чи ще кому давав?
Хлопець трохи помовчав.
— Тільки мені — ну, то що?.. І другим, казав, буде давати — хто попросить.
— Ну, більш нічого… спи тепер собі, спи…
Клим важко зітхнув і пішов од нього.
Петрик обвів очима темряву, подумав трохи, потім знов поклав голову на постіль.
— І як я зразу цього не зрозумів! — дивувався собі Клим.
І довго ще в малій хаті Климовій блимав у пітьмі огник цигарки, довго чулося часте зітхання й скрипіння лавки.
Ранком другого дня в кватирі в учителя в новенькій свитині з причісаним і примазаним оливою чубом стояв Клим. В одній руці держав він книжку, а другою — за руку Петрика.
Перед ним стояв молодий учитель і гаряче щось йому доводив.
Клим не дивився йому в вічі, а дивився кудись у куток: лице у його було похмуре, задумливе й уперте. Петрик переводив серйозні очі то на вчителя, то на батька.
— Коли ви справді добра хочете моєму хлопцеві, — звернувся Клим до вчителя, і в очах у його блиснув огник довір'я, — коли не хочете його зкривдити — то, я вас прошу, допоможіть йому вийти в люди. Ви-ж сами знаєте — чоловік я бідний; нехай хоч йому буде краща доля. Вчіть його по настоящому правилу, а таких книжок не давайте йому… пожалуста, господин учитель… я вас прошу…
Клим приступив до вчителя ближче, схилився й додав тихо:
— Я даром не схочу — благодарить буду…
Вирядивши Клима, вчитель довго ходив по кімнаті, потім сів коло столу й задумався.
1910.