Журили ся муж з жоною,
Що дїтий не мали;
Далї взяли, тай під старість
Сироту прийняли.
Росте тая сиротина,
Так їм помагає!
Але старий, як чужому,
Все не довіряє.
„Та вже, мабуть, не даремне
Примовляють люде,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!…”
Доростає лїт дитина,
Вже пора-б женити,
Пора-б уже господарство
З сином подїлити…
Але старий дуже хоче
Щирість його знати,
І задумує, як сина
На спробунок взяти.
Повертає раз від пана,
Тай став говорити:
„Жінко мила, сину милий!
Годї менї жити;
Розгнївав ся пан на мене,
Повісити хоче!
І я завтра, як той злодїй,
Сплющу свої очи!
Достань жінко, в скринї гроші,
Треба подїлити…
Треба свою остатную
Волю учинити!”
Стара бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.
А у скринї казан гроший —
Самії дукати!…
Ледви-ледви старий з сином
Здужали підняти.
Висипали на підлогу,
От старий сїдає,
I з дукатїв штири купи
Рівних нагортає.
І говорить: „Перша купа
На похорон буде,
Щоби мене, як годить ся,
Спомянули люде!
Друга купа тобі, жінко,
Тобі, моя мила!
Бо ти-ж мене, як матїнка,
Старого любила!…
Третя купа нехай буде
Тобі, милий сину:
Ти був менї, милий сину,
За рідну дитину.
А четверта купа гроший
Най буде для того,
Хто на шибеницю в-завтра
Потягне старого!…”
А синочок ісхопив ся,
За гроші рукою:
— „Я потягну вас, татуню!
Най будуть за мною!”
Здихнув старий, підійняв ся
Тай почав казати:
„Іди, хлопче, препоганий,
Із моєї хати!
Прийняв тебе я до себе
Малим сиротою,
Побивав ся днї і ночи,
Не спав над тобою,
Тільки й думав, що із тебе
Буду поміч мати…
А ти сам готів на мене
Руку підійняти!
Іди-ж собі препоганий,
Звідки ти узяв ся,
Тай не згадуй, що ти в мене
Сином називав ся!”
Хлопець вийшов. Старий плаче:
„Правда, добрі люде,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!…”
|
