Війна.
Молотив раз у попа
Парубок Микита,
Та якось там і украв
Цїлу мірку жита.
Украв собі тай сховав…
Прийшло сповідатись. —
Лихе його підвело
Попови признатись.
Лаяв, лаяв його піп,
Торгав за чуприну,
На остаток і сказав:
„Оттак, бісів сину:
Поки жита не буде
(Була-б тобі трястя!) —
Поти тобі не буде
Сповіди й причастя!”
Нїщо дїяти!… В ночі
Згорбив ся Микита,
По-тихеньку по-під тин
Несе мірку жита.
Принїс якось до сїний, —
Хату відчиняє…
Нї дверий не відчиня,
Бо щось зачуває.
Пан-отцеви на той час
Не Микита снить ся:
У пекарню піп війшов,
А там молодиця.
Піп жартує, „От так, так:
Се вже ти дрімати?
А йде Турок на війну —
Москву воювати!”
Був би тут поцїлував, —
Се вже звісне дїло!
Аж Микита із кутка
„Кахи!” собі сьміло.
Піп схватив ся: „Хто то там?”
— „Я, — каже Микита;
Отсе — каже — вам принїс
Вашу мірку жита”.
— „А давно-ж ти, — каже піп, —
До хати забрав ся?”
— „О, давно! ще на війну
Й Турок не збирав ся!”
— „Неси-ж, — каже, — то назад
Та спожий на щастя.
А я тебе взавтра й так
Пущу до причастя…”
|
