Повна збірка веселих віршів/Вовк, собака і кіт
| ◀ Хмельницький з Ляхами | Повна збірка веселих віршів Приказки про звірів (байки) Вовк, собака і кіт |
Кіт ▶ |
|
Як собака стеріг хату,
То його й тримали;
Як постарів ся небора,
Взяли тай прогнали…
Іде бідний дорогою,
Притулку шукає;
Аж у лїсї на полянї
Вовк його здибає.
„Куди, — каже, — йдеш, собако?”
— „Притулку шукати!”
— „А що-ж твої господарі?”
— „Та вигнали з хати!”
— „Ну, нїчого! Будеш, — каже, —
У мене служити;
В мене будеш, як дитина,
У розкошах жити…
А чи їв ти що сьогодня?”
— „Нї, — каже, — нїчого!”
— „То-ж ходїмо обідати!”
Каже вовк до нього.
Ідуть вони темним лїсом,
Ідуть чагарами,
Ідуть вони пустим зрубом,
Буйними ланами;
Ідуть степом. На степови
Стадо коний грає…
Вовк пригнув ся, поглядає,
Здобич вибирає…
„Бачиш, — каже, — ту лошицю,
Що білії пяти?”
— „Бачу!” каже. — „Ото з неї
Будем обід мати”.
I в мінутї почав землю
Під собою дерти;
Зачав дерти сиру землю,
Як навісний жерти…
„Подиви ся лиш на мене —
З'їжилась чуприна?…”
— „З'їжилась, — собака каже:
Стала як щетина!”
Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як навісний жерти…
„А поглянь менї лиш в очи:
Чи посоловіли?”
Пес поглянув йому в очи:
— „О, посоловіли!…”
Вовк як куля до лошицї!
Та й не сподївалась…
Стадо в ноги в чисте поле,
Лошиця осталась.
Беруть вони ту лошицю,
Теплу ще білують,
Збілували товсті стегна,
Стали тай балюють.
Попоїв пес тай гадає:
„Нїчого служити;
Тепер собі і без вовка
Я вже можу жити…
Тільки землї наїсти ся,
Та сьміло кидатись,
І будь оґер, будь лошиця,
А мусить піддатись”.
І наїжив ся до вовка,
Тай давай брехати,
Давай вовка голодного
Від лошицї гнати.
— „Іди, — каже, — коли хочеш,
А то прийдуть люде;
Тодї тобі, вражий вовче,
Тай не з медом буде!”
Подивив ся вовк на нього,
Як на того біса,
Махнув хвостом, стрепенув ся,
Тай пішов до лїса.
А собака коло стерва
І днює й ночує;
Тільки в нього і роботи,
Що все бенкетує…
І скінчив він всю лошицю,
Поживи шукає;
Іде собі дорогою,
Аж кота здибає.
„Куди, котику, мандруєш?”
— „Притулку шукати!”
— „А що-ж твої господарі?”
— „Та вигнали а хати!”
— „Ну, нїчого, будеш, — каже,
У мене служити:
В мене будеш, як дитина,
У розкошах жити!
А чи їв ти що сьогодня?”
— „Нї, — каже, — нїчого!”
— „То-ж ходїмо обідати!”
Каже пес до нього.
Ідуть вони по степови,
Табун коний грає.
Пес найкрасшую лошицю
З стада вибирає.
„Бачиш, — каже, — ту лошицю,
Що білії пяти?
Ото зараз, — каже, — з неї
Будем обід мати!…”
І в мінутї став пес землю
Під собою дерти,
Став він дерти сиру землю,
Як навісний жерти.
— „А що, — каже, — подиви ся:
Чи чуприна встала?”
— „Ба нї, — каже, — щось не встала!”
— „Та кажи, що встала!
А-ну тепер подиви ся,
Чи встала чуприна?”
Хоч не встала, а кіт каже:
„Встала, як щетина”.
Зачинає знов він землю
Під собою дерти,
Зачинає землю дерти,
Як навісний жерти…
„А поглянь-но, — каже — в очи,
Чи посоловіли?”
Подивив ся кіт у очи:
— „Не посоловіли!”
— „Та кажи бо, старий дурню,
Що посоловіли!”
Тодї котик вже і каже,
Що посоловіли.
Він як куля до лошицї!
Вона — копитами!
Так собака і розклав ся
До гори ногами!…
Прийшов котик, глянув в очи —
Очи вже темнїли…
— „От тепер, — собі промовив, —
То посоловіли!”