Питання літератури/Література й робітничий побут
| ◀ Псевдомарксизм Хвильового | Питання літератури Література й робітничий побут |
Письменник і оточення ▶ |
|
Тепер уже всі усвідомили, що мало брати за об'єкт творчости сучасне життя, або навіть робітництво, щоб цим самим уже бути пролетарським, чи просто революційним письменником. Навпаки, можна вибрати собі за об'єкт відтворення минуле століття й цілком залишитися письменником пролетарським. Туг головне залежить від того, як письменник підходить до своєї теми. Проте не можна сказати, що вибір тем є цілком випадковий для письменника й не характеризує його соціяльного спрямовання.
Так само не можна сказати, що пролетарській критиці є байдужа тематика письменників, особливо коли зважити соціяльні завдання, які ставить наша доба перед сучасним письменством. Коли-б нам байдужа була тематика, а цікавило нас тільки те, як підходить чи трактує письменник ту чи ту тему, то ми могли б обминути, скажімо, значення „Цементу“ Гладкова в російській літературі, який позначив собою перехід пролетарської літератури на новий щабель, щоб сюжетно охопити добу відновлення господарства, або зневажливо поставитися до появи робітничої тематики в українській літературі. Тимчасом робітнича тематика, до якої все більше вдаються Микитенко, Ле, Кундзич, Смілянський, Клоччя то-що, безперечно відкриває нову смугу в розвиткові української літератури, збільшуючи вагу пролетарського крила.
Протягом десятиріч українська література була сільською, а коли вона зробила поступ, пошируючи свою соціяльну базу, то цей поступ відбувався силами інтелігенції, міщанства чи перших паростків анемічної української буржуазії. Місто завжди займало останнє місце в українській літературі, а тим паче пролетаріят. У жовтневій літературі тематично переважає громадська війна, і знов таки громадська війна на селі, а не в місті. Наша революційна, зокрема й пролетарська література, дуже довго затрималася на цьому етапі і тільки оце недавно почала черпати сюжети з наступної доби, а саме НЕП'у.
Правда, на цьому етапі письменники все більше зацікавлюються містом, але одні з них не знаходять у місті потрібного оточення і соціяльної підпори через це починають скіглити (занепадництво), відсахаючись від об'єкту спостереження (міста) до свого власного “я“, отже до вузького індивідуалізму, инші вибирають за об'єкт собі міщанство, а ще инші, вдаючись до революційної тематики, мають за свій об'єкт комуністів, відповідальних радянських робітників, і тільки поодинокі — рядових пролетарів. Ми ще раз підкреслюємо, що й міщанство можна висвітлювати так, щоб цілком виправдати себе, як пролетарського письменника. Тим більше ми не припускаємо зневажливого ставлення до селянської тематики.
Але чи припустимо, щоб і досі ще робітництво з усіма тими велетенськими процесами, які відбуваються в ньому, так мало відбивалось в українській літературі? Всі ми хочемо, щоб український пролетаріят був активним учасником українського культурного процесу. Але-ж пролетаріят хоче мати свого письменника. Не можна-ж вічно писати про громадську війну, вважаючи це за найкращий доказ революційности. Революційність в тім, щоб не тупцювати на одному місці, а щоб бути в щільному звязку з своєю класою та допомагати їй виконувати свої завдання. Коли вже фігурує де-не-де робітник у літературі, то в ролі „героя“, відповідального керівника, а коли, в кращому разі, показують робітничий колектив, то неодмінно в плані політичної чи господарчої роботи. Коли малюють непмана, то не шкодують фарб, щоб як-найяскравіше подати його побут, коли ж беруться до робітників, то вони дуже рідко, а то й ніколи не виступають, як живі індивиди з своїм побутом, особистим життям інтересами. Взагалі-ж робітничий побут у справжньому розумінні цього слова майже відсутній у нашій українській літературі.
Тимчасом доба культурної революції висуває особливі завдання що-до робітничого побуту. Без цілої революції в побуті передової класи ми не виконаємо основних завдань культурної революції. Мова мовиться за революційне переродження людського матеріялу. Ось як т. Бухарін характеризує це завдання що-до робітничого побуту: „Робітник, перероблюючи свою власну природу, повинен зламати зуби старим традиціям і перетрусити цілий лантух старих побутових рис, уяв і норм“. І далі т. Бухарін каже про те, яких саме людей вимагає наша доба: „Практично нам потрібні зовсім инші люди, тверезі, ділові, енергійні, люди, що вміють уважати на час і добиватися максимального ефекту, що шукають нових і нових удосконалень, люди з твердими ногами, з напруженими м'язами, що йдуть до раз поставленої цілі. Теперішній добі потрібен сміливий, працьовитий, культурний трудовий борець“. Ось яке велетенське завдання поставлено перед робітничою класою. Завдяки багатьом економічним і ідеологічним засобам, побут робітництва переживатиме найближчими роками глибоку внутрішню революцію. Чи не є одно з найважливіших завдань нашої літератури не тільки відбивати цей революційний процес у робітничому побуті, а й впливати на його успішний розвиток?Але як же може література наша впоратися з таким серйозним завданням, коли вона ще щільно не підійшла до проблеми робітничого побуту? Навіть про російську, не тільки попутницьку, а й пролетарську літературу мусів Серафимович відповісти на запитання, яке йому руба поставили на робітничих зборах, що робітничого побуту вона не дає. „Нема ні одного, власне, твору, де-б життя робітників з усіма його проявами було яскраво подане“. „В старій літературі, — каже далі Серафимович, — чудово подано життя поміщиків, життя буржуазії, життя інтелігенції, а життя робітників нема в минулій, ні в нашій літературі. Показали хіба тільки дрібнесенькі скалки, та й то не дуже типові“.
Ми свідомо сказали „навіть“, посилаючись на російську літературу, бо ми не хочемо приховувати тої істини, що в Росії, звісно, через сприятливіші історичного характеру причини, процес розвитку пролетарської культури значно випереджує Україну. Очевидячки, що розвязати українській літературі це завдання, а саме — сюжетно обняти робітничий побут, дуже нелегко. Але це завдання є таке нагальне й важливе, що його ні обминути, ні відкласти не можна.
Ще стоять невичерпані завдання що-до суто-виробничої тематики. Нас би дуже погано зрозуміли, коли-6 попередні рядки про робітничий побут тлумачили так, що сюди зовсім не стосується фабрично-заводське виробниче життя. Насамперед у нас іще „Цементу“ нема. Не тільки процес нової індустріялізації України, який мусить протягом довгих років іще бути сюжетним джерелом для нашої літератури, але й доба відновлення господарства ще не відбилась чимсь монументальним в українській літературі. Але-ж виробництво, крім того, має величезне значення з погляду нашого завдання що-до робітничого побуту. Якраз простежити процеси впливу виробництва на побут і, навпаки, ту межу, де закінчується вплив виробництва й починаються инші впливи, що йдуть або від, иншого суспільного оточення, або від старої традиції, простежити всі ці суперечливі процеси, конфлікти між старим і новим не тільки в цілій робітничій громаді, а й в окремих групах, в окремій родині — це одне з найважливіших завдань пролетарської літератури.
І не тільки це, а є й справи вужчого характеру, які мають, проте, велике загальне значення. Приміром, особисте життя робітника по-за заводом, зборами, колективом, з його думками, радощами й турботами, і родинне життя, кохання. Чому це прекрасно, а головне, докладно висвітлюють, коли це стосується міщан, студентів, розкладених комуністів і комсомольців, а не можемо це розповісти про робітників? Робітник хоче себе бачити в літературі не тільки „героєм“, а й звичайною людиною. І хоче він не тільки з простої цікавости, а тому, що хоче мати від літератури щось поучне, виховне. Це бажання робітника тим законніше, що задоволення його вимагають інтереси й завдання культурної революції. Пролетарська література мусить мати найбільшу вагу в справі революціонізування робітничого побуту. Очевидно, що вона повинна не тільки пасивно відбивати побутову дійсність, а й активно підтримати поступові та революційні явища в йому. Та всі ці завдання з особливим загостренням підкреслюють іще й ще раз конечність знання робітничого побуту для пролетарського письменника.
Треба одверто визнати, що наші пролетарські письменники не знають побуту робітництва. Не знають його тому, що далеко не всі є робітники з походження, а більшість виховувалася в зовсім иншому оточенні та в инших побутових обставинах. Навіть ті, хто з походження робітники, давно відійшли від робітничого побуту й не можуть як слід, а особливо вчасно збагнути ті зміни, що відбуваються в робітничому побуті. Ще так-сяк пізнати заводське життя легко, але-ж знати безпосередньо побут робітництва в усіх його проявах дуже важко. А пізнати треба конче, бо инакше пролетарські письменники не виконають одного з найважливіших і найпочесніших завдань. Пізнати-ж робітничий побут можна тільки через щільний звязок із робітничою класою. Тільки через постійний взаємний вплив пролетарського письменника й пролетаря-читача, тільки через відтворення почуттів та переживань не тільки окремих героїв, а й рядової людини — маси, тільки через просякання в yci закутки такого звичайного, але в той-же час величнього побуту робітництва, — виконуватиметься велике завдання пролетарського письменника на фронті культурної революції, тільки ставши на цей шлях українська пролетарська література зробить великий крок уперед у своєму розвитку.
1928 р.