Пе-коптьор. Посол від чорного царя. Відьма/Посол від чорного царя
| ◀ Пе-коптьор | Пе-коптьор. Посол від чорного царя. Відьма Посол від чорного царя |
Відьма ▶ |
|
ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ
Спека врешті знесилилась. Сонце ще не зовсім сховалось за обрій, немов зачепилось за гору, а ніч уже облягалась по вохких та холодних долинах і чигала звідти на мент, коли можна буде обняти гори, оповити широкі басарабські лани кукурудзи.
Дзвоник земської почти, якою я їхав, дзеленькав монотонно — по долинах глухо, по горах гучніше — і разом з краканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі.
Коні, важко ступаючи, злазили на гору; в далекому закруті долини чорніли купою садки й виноградники. Поштарь пужалном показав мені на ту чорну пляму, як на ознаку близости людських осель, і ознаймив, що незабаром проїдемо через „руснацьке“ село[1]. Але я не дуже няв віри тому „незабаром“, знаючи з топографичного боку середню Басарабію, де пасма гір, чергуючись з долинами, затаюють далечінь. Здавалося, що земля тут в хвилину гніву наморщила свою кору, як дикий звірь шкуру, та й так і захолола. Щоб доїхати до якого близького на око пункту, треба було без кінця спускатись в долину, здійматись на гору, немов плисти з хвилі на хвилю по розбурханому морю.Ото-ж ми проїхали добрих п'ять верстов, поки побачили врешті село, що привітало нас серед темряви осяяними вікнами та гавкотнею собак.
Я попрохав поштаря їхати ступою. Мені приємно було, бувши на чужині, опинитись враз немов у закутку Вкраїни, серед чепурних хат, густих садків, рідної гутірки: мені не хотілося швидко розлучитися з тим, що війнуло просто в душу якимсь близьким, рідним теплом…
Проїздячи повз крамничку, я згадав, що не маю чим запалити цигарки і зліз купити сірників.
В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом, так що незвикло вухо не могло зразу вхопити суть розмови. Крамарь нахилив голову над касою й чогось там шукав, так що передо мною була лиш копиця чорного волосся. Але коли він підняв голову, я, не вірячи власним очам, з здивованням скрикнув:
— Солонина!.. Ви що тут робите?!
— А, це ви!.. Крамарюю… це моя крамниця… Посидьте тут, з ласки своєї, хвилинку, я зараз вийду до вас…
І відчинивши двері до ванькірчика, він кликнув:
— Федьку!
Федько, хлопець років шіснадцяти, вийшов з ванькірчика і став за касу, а Солонина, закликавши руснаків, що очевидячки чекали на нього, подався з ними до ванькірчика й причинив за собою двері.
Я нічого не розумів. Мені не містилося в голові, щоб той Солонина, якого я досі звик бачити в товаристві провинціяльної „золотої молоді“, пишного своєю бездоганно-модньою одежою, коректністю та аристократичними звичками, цей урядовець з блискучою пришлістю та впливовими родинними зв'язками — опинивсь раптом на селі в ролі сільського крамаря!.. Я пригадав собі, що стрічався з ним і в иншому товаристві, де він держався крайніх поглядів та виставляв себе демократом. Він мені не подобавсь. Його погляди так слабо в'язалися з порожнім життям, його демократизм так трудно було припасувати до панських примх, занадто дорогої одежі і т. и., що я просто не няв йому віри. Своїм демократизмом, лібералізмом та другими „измами“ він лиш прикрашав себе, як от чесучовим піджаком свою ставну постать, і так же легко, як чесучовий піджак, міг скинути й ті прикраси нематеріяльного характеру. Ніщо не захоплювало його глибоко; лиш одній фотографії віддавався він з дивним запалом, а його фотографичний апарат, справді дорогий і гарний, був його гордощами. Перед очима в мене встала його хата, закидана ванночками, кліше, об'єктивами, фотографіями наклеєними і в рурках… Згадалась мені та гарячкова енергія, з якою він робив екскурсії з своїм апаратом, вишукував гарні краєвиди, типичні обличчя.
І от цей блискучий панич розлучився з безжурним порожнім життям, проміняв свою кар'єру на становище сільського крамаря! Що привело його до цього стану? Фантазія, чи якісь нещасливі випадки загнали його у цю глушину? Я зацікавився.
Проминуло доброї півгодини, аж двері ванькірчика знов одчинилися й за селянами, що прощалися з хазяїном та про щось жваво гомоніли, з'явився Солонина.— Вибачайте, що затримав вас… Ви куди їдете?
Я сказав.
— Знаєте що? — запропонував Солонина. — Вам певно обридло тіпатися на почтовій тарадайці, а ночувати таки доведеться де-небудь. Відправте свою пошту, та й підночуйте в мене. Я такий радий вас бачити…
Я згодився.
Ми увійшли до ванькірчика, бідно вмебльованого двома тапчанами сільської роботи, ослончиками і великим столом, один кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб.
В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв'язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата вдавалась веселим затишним закутком.
Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна було в цій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього сальонового панича. Почати з того, що замісць ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз — поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщибнену сорочку виглядали волохаті груди.
Я бачив в одчинене вікно, як він з відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним комінком.
Вскочивши по що-небудь до хати, він перепрашав мене:
— Вибачайте, що лишаю вас на самоті… у мене слуг немає, — я все сам.
— Що з вами, Солонина? Я вас не пізнаю.— Хиба? А й справді я вже не той став! — осміхавсь він та знов біг у сіни.
За кілька хвилин самовар пихкав вже на столі, а мій хазяїн, запевняючи, що дуже радий нашій стрічі, присував мені склянку чаю.
— Ви дуже змінились з того часу, як я вас бачив в-останнє, — почав я. — Я щось і апарату вашого не бачу.
— Ви пам'ятаєте той апарат? — радісно скрикнув він, і вогник блиснув йому в оці, але зараз погас. — Гарна була машина… Ото-ж той апарат і ставсь почасти причиною зміни в моєму житті…
Солонина енергично замішав чай, сьорбнув кілька разів і одсунув од себе склянку.
— Ви дивуєтесь?… А воно так дійсно було, — от я вам зараз оповім… Ви певно пам'ятаєте мою пристрасть до фотографичних екскурсій? От і добре, пам'ятаєте, значить… Так ото одного разу довелось мені проїздити через невелике „руснацьке“ село. Вже саме село страх сподобалось мені — в садках, над струмком, з похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись з балки по горах. Словом, жива історія зросту села. А до того й народ гарний, типичний: парубки, як молоді дубчаки, пишні й горді — йдуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата — стрункі, як дикі кози; діди кремезні, заґудзовані; молодиці — хоч води напийся… От сюди б забратися з апаратом! Привернув я до „громадської хати“, викликав старосту, хвалю йому народ.
— Нічого, — каже, — гарна гуцулія…
— Як гуцулія?
— Та то руснаки з других сел так дражнять нас, тим що діди наші повтікали од панів десь з Буковини, чи що… „Гуцулія п'яна не знає робити — іно їсти, пити та в коршмі сидіти“, — приспівують нам гицлі.
Я сказав старості, що незабаром приїду до них з такою машинкою, що нею патрети здіймають, та й подавсь собі… За два тижні потому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину…
Була неділя. Днина видалась чудова, тиха, тепла, яка буває лиш у маю. Коли ми під'їздили до села і я з гори глянув на ріжнобарвну юрму, якою захряс майдан коло коршми, серце моє — серце завзятого фотографа — жвавіше затріпалось у грудях. Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори що-духу. Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви промчались проз музики, проз коршму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на прилажений товаришем триніжок і тільки нап'явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об'єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якесь сум'яття; дівчата кинули парубків, збились у купу, а відтак з страшним криком у ростіч… Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслись через городи по грядках, вибігали за село на лани і там никли поміж високою кукурудзою… Музики раптом увірвали. Парубки під коршмою глухо загомоніли… Ми нічого не розуміли. Ми лиш бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, але в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злости, стільки ненависти, що нам аж ніяково зробилось.— Що таке сталося? чого дівчата повтікали? — поспитав я.
— Га! хиба я не казала! — прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. — Хиба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік оден а другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали… А все зле та немудре на вашу голову!..
Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний у-щерть келих. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було з одного боку плач, з другого лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:
— Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха… що-дня, що-дня… Цить, дурна, кажу їй, а вна: „повішуся, утоплюся, каже! Вже май[2] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти“… Цить, дурна, кажу їй, а вна…
— Ти чого став, як свиня перед гарбузом? — гукала друга на чоловіка. — Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічуть! Чи й ти під чорного царя схотів?…
Що за чортовиння?… Чорний царь… машина, що людей калічить… Нічого не розумію, хоч забий. Виловлюючи однак з несказаного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось чорного царя, що припоручив нам „вибити патрети“ з дівчат, а потому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей… Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли…
— Тьфу на вас, дурні баби! — кажу врешті, — може ваші чоловіки розумніші. — Та за свій апарат, та до чоловіків. Але тільки мій треногий друг зробив зо мною кілька ступенів у сторону чоловіків, що мовчки стояли осторонь — гей, як не шарахне від нього моя „Гуцулія“, немов од чорта…
Що тут діяти в світі божому? Вже я й об'єктив здіймав, і апарат розбірав, показував, що він не стріляє, як запевняли баби — ніщо не помогло. Ніхто навіть не підходив ближче: усі з острахом, з неймовірою стежили за кожним моїм рухом, боячись якоїсь несподіванки. А баби все під'юджують, все наштирують:
— Ото нам батьки! Ото нам, парубки красні! Коби їм з-перед носа вхопили дочок і дівчат — вони б лиш дивились, роззявивши рота, на тото…
Чоловіки спершу лиш вороже позирали на нас, та де далі й між ними здіймавсь гармидер. Якийсь дід в одному шматті, розхристаний, без шапки, почав лаяти й клясти панів. І Господи! чого тільки він не бажав панам, як тільки не кляв їх! Коли б хоч десята частина з його бажань здійснилась, земля б стала вільною від панів, ба й сама пам'ять про них щезла б на віки вічні. Юрма серед реготу й кепкування підхопила дідові лайки — і пішло! Я не буду переказувати вам тих лайок, та й не зможу. Скажу тільки, що лаялись страшенно: опріч українських, руснаки попереймали молдуванські лайки, ці ж останні, пройшовши крізь фільтр української вигадливости, стали гнучкішими, дошкульнішими; тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, Богородицю, душу, ворота і навіть свічку… Таку експресію смакування і сприт у лайках знайдете хиба у італійських льазароні.
Наше становище робилось неприємним. Юрма де-далі напомповувалась власними вигадками, де-далі розпалювалась. Я хотів звернутися до старости, що принаймні знав мене, та на лихо староста поїхав у город на ярмарок.
Та от, на наше щастя чи нещастя, з юрми вийшов якийсь огрядний чоловік, сміливо підступивсь до нас, оглянув на всі боки апарат, обмацав його і, заохочений нами, попрохав „вибити“ з його патрета.
Ну, хвала Богові, одітхнуди ми: ачей не пропаде марне наша екскурсія.
— Знаєте що, чоловіче? — кажу, — підмовте-но кілька розумніших парубків, то вже разом зфотографуємо вас.
— А добре! — каже, та й пішов поміж народ.
Звістка про наш замір „вибити патрета“ з парубків блискавкою розлетілась по майдані серед збуреного натовпу; всіх разом осяла одна думка: чорному цареві треба до війська гарних хлопців і ми, посланці того царя, за тим власне й приїхали у село з проклятою коробкою. До нашого чоловічка прискочила його жінка і з голосінням потягла в юрму. Баби зняли лемент, як по покійнику, чоловіки грізно загули. З коршми вибігли п'яні парубки, кинулись до плотів, витягли кілля і до нас…— Бий їх!.. Лупи по голові! Трощи чортову треногу коробку! Не діждуть бачити нас під чорним царем!
Нас оточили зо всіх боків, стиснули. Червона, роз'юшена жінота верещала над нами, сікалась до нас з дрючками. Прудка гутірка „Гуцулії“ злилась в один безладній гук, в одно безконечне „май-май-май!“ Я вхопив у обійми апарат і тим урятував його від неминучого загину: здоровий кіл, що націлився в нього, мигнув мені лиш перед очима і гупнув по землі… Мій компаньон, наляканий до смерти, вхопив чорне сукно і підняв його високо над головою, мов корогов.
— Ґвалт! — кричав він в нестямі, — рятуйте!
Хто його зна, чим скінчилась би ця історія, коли б наш візник молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми крізь тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець на тому. Парубки за нами.
— Перекидай воза… перекидай воза… май борше, бре… май борше! — заохочували їх з юрми.
Кілька здорових хлопів прискочило до брички, підважили васаг і були б напевно перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались з гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами навздогін з свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками…
Солонина відсапнув, провів рукою по чолі, немов хотів зігнати звідти хмарку неприємних згадок, і випив духом склянку холодного чаю.
— Цілу дорогу я лютував. Темний, дикий, безглуздий народ! Через якусь дурну вигадку, якусь нісенітну легенду він ладен був розбити мені дорогий апарат, скалічити або й позбавити мене життя… Та пишна, ставна „Гуцулія“ здавалась мені тоді гніздом розбійників, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я лаявся, та не міг з лайками викинути злість, що клекотіла у мене в середині. Вже дома я трохи заспокоївся, але ніч мав неспокійну. Тяжкі сни, перериваючи сон, чергувалися з прикрими споминами, з якимсь глухим несвідомим почуттям, що здіймалось десь з глибини й турбувало мене. На другий день мені було недобре. Щось мулило на серці. Надаремно намагавсь я розважити себе в гостях та на забаві. Як пішов, так і повертав сумний, роздратований. Що за мара? Невже ота нещасна пригода, що могла б скінчитися гірше, ніж скінчилася, так сколотила мій спокій? Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою — ні, не помагає. Я втратив сон, апетит, в моє життя влізло щось, з чим ніяк не могла впоратись моя звичайна урівноваженість. Я перестав виходити між люде, нікого не приймав, я зачинявсь у хаті з своїм неспокоєм, з своїми думками. Але той темний, дикий народ, проклятий мною, і тут не давав мені спокою. Пам'ять уперто малювала недавню пригоду, а думки, як роздратовані оси, напосілись на мою голову… Я думав: поруч живуть люде — одні безпомічні, здичілі з темноти, другі освічені, узброєні в знаття — і не злучаються, не єднаються, мов би Бог зна які кордони розлучали їх. Це мене вражало. Світло стоїть поруч з темрявою і не розгонить мороку. На віщо таке світло? Що воно варт? Згадались мені кращі люде, яких-но я знав; згадалось, як на збірках однодумців маніфестували вони свою любов до народу (пам'ятаєте мої примови? мені й досі соромно за них) — і я побачив, що в тих людей, часто-густо щирих, не стає чогось, не стає властиво зваги взяти розбрат з життям у привілійованих кляс і, замісць великих слів, робити хоч мале, та справді пожиточне діло… Оглянувся я й на власне життя — сите, безжурне, порожнє. Що воно мені дало? Чи мав я хоч одну чисту радість, чи хоч раз почув задоволення од сповнення кращих людських обов'язків, хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні, що недавно мало не поглинула мене, хоч трохи розвиднилось? Всі ці думки не нові були для мене. Скільки раз я красно виголошував їх на зібраннях! Але ніколи досі ті думки не чіпали мене глибоко, та й ніколи не відносив я їх до власної особи. Аж тепер, під свіжим вражінням недавньої пригоди, я чув, як щемить моє серце, не маючи відповіді на пекучі питання, як мучать мене ті думки. Все те, з чим раніш годився лиш розум, але не приймала ослаблена воля, не пускали до серця егоїстичні побудки — все те з непереможною силою встало перед мене і прикликало сумління до відповіді. Годі вам розказувати детально про боротьбу, яку я зчинив з собою, з своїми звичками, застарілими поглядами — скучно воно буде, та й ви сами і так все це найкраще зрозумієте… Доволі що я, худий і похмурий, ледве плентавсь по світі. Знайомі розпитували, чи не слабий я? А я й справді був слабий од зворушених думок, розбудженого сумління, од порожнечі життя. І дивна річ! Відтоді я зненавидів свій апарат, наче він був винуватцем моїх мук… Я зібрав усі фотографичні причандали, скинув їх жужмом у куток біля апарату і накрив усе чорним сукном. Сумний, у жалобі, позирав на мене з кутка мій колишній приятель, але мені було не до нього…
І знаєте, чим скінчився перший акт моєї драми? Гомеричною гульнею!.. За два місяці я стільки випив усяких трунків, що другому стало б на ціле життя… Два місяці п'яний туман розпірав мені голову, а на серці як нудно, так нудно… Треба мати залізний організм, як у мене, аби витримати хоч два місяці такого життя… — Ото ж тіло витримало, та не витримав збунтований дух… Я не залив червака, що точив мене безупинно, тра було якось инше рятуватись…
І от одної безсонної ночі я зваживсь…
Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому на ймення світло знаття і любови.
Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати… Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жадного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя… Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамарь, а маленькій особі, тим часом, уже хоч би через її незначність, легше наблизитись до селянина, легше вплинути на нього, робити діло…
— Тільки чи багато зробить одна людина? — додав Солонина по хвильовій задумі.
Вечір непомітно минув. Крізь одчинене вікно дивилась на нас чорна ніч, на світло лямпи летіла роєм нетля і билась крилами об скло, самовар тихо виводив останню пісню, а ми ще довго, до пізньої доби, вели бесіду в бідно вмебльованій кімнатці серед глухого руснацького села.
З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина план своєї діяльности на селі, діливсь зо мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком, а я слухав і чув, як спочиває моє серце, як мені хочеться разом з ним і вірити, і надіятись.
Пізно ми обляглись тої ночі, а другої днини, лиш сонце встало й туман заграв через гору, а чорногузи по стріхах, витягшись на одній нозі, одностайним клекотанням вітали ранішне сонце, я покидав руснацьке село, розбуджене до праці чудовим літнім поранком.
|
Січень, 1897. |
——————