Петро Конашевич Сагайдачний (Чайковський)/III
| ◀ II | Петро Конашевич Сагайдачний III |
IV ▶ |
|
Заходить питаннє, що спонукувало Сагайдачного до таких безнастанних, систематичних набігів на мусульманську землю. Жадоба добичі, відплата за христіянські злиднї, освободжуваннє з неволї христіянських бранцїв, — були для Сагайдачного надто буденні причини. У його на оцї були дві инші, великі цїли: розріст козацької сили й ослабленнє Польщі.
Сагайдачний виступає на полїтичне поле недовго по страшнім розгромі Лободи й Наливайка на Солоницї 1596 р. Не міг він не бачити того приниження, в яке попало козацтво й православна віра. Він знав, що козацтво на сю пору було за слабе, щоб шукати відплати на Польщі. Треба було шукати союзника, сильнїйшого від неї, щоб допоміг Польщу ослабити, коли зовсїм не знївечити. Бо тільки при слабій Польщі могла Україна розвивати ся і жити своїм життєм.
Таким союзником могла бути тільки Москва або Туреччина.
Православна Москва була тодї також ослаблена міжусобицями. Зоставала ся Туреччина. Входити з нею в явний союз Сагайдачний не міг, бо народ не був би допустив до сього. Сагайдачний загнув собі инший неменше успішний плян: силою факту зробити Туреччину своєю союзницею, так, щоб нї світ сього не бачив і вона сама щоб сього не догадувала ся.
Знаючи, що Туреччина запише усї козацькі походи на рахунок Польщі, подбав, щоб сей рахунок випав як найбільший. Коротко кажучи, він бив і рвав Туреччину на те, щоб Туреччина била Польщу. Сильна й велика Туреччина придавить слабшу Польщу, знесилить її. Ті міркування великого гетьмана здїйснили ся. По кождім козацькім набігу на турецьку землю наступає з боку Туреччини відплата. Турецькі паші нападають на польські землї, руйнують міста й села. Польща, бачучи таку небезпеку для себе, мусить забігати ласки у козаків, бо знає, що без них не дасть ради нї Туркам нї Татарам.З того користає Сагайдачний. Козацтво множить ся, як гриби по дощі. Коли під Христофом Косинським стало 5 тисяч козаків, під Сагайдачним стало 50 тисяч добре зорґанїзованого й вишколеного війська.
Розріст козацької сили був сілю в оцї Польщі, особливо польським маґнатам. Гетьман Жолкевський, погромник козацтва над Солоницею, був би й тепер з великою приємністю справив козацтву кріваву лазню. Та з одного боку він замало мав війська, щоб помірити ся з Сагайдачним, а подруге, що з Варшави заєдно приходили до нього прикази, щоб не дразнив козацтва, бо може леда хвиля козаків буде потреба.
Тож кождий такий набіг кінчив ся погрозою Туреччини, соймовими конституціями, королївськими унїверсалами, обіцянками, комісарами та комісіями, з яких не було нїякого пожитку.
Тодї увійшли в моду комісари, якими радо послугували ся. Ті комісари зїздили ся, радили, прискакували й відскакували від себе, дурили себе й перехитрювали взаїмно, а справу виграв той, за ким стояло більше військо.
Така перша комісія була в Житомирі 1609 р. Там перший раз пактувала Польща з козацтвом, як з рівною стороною. В тих житомирських пунктах була лише мова про те, чого козакам не вільно робити, — про їхнї права анї слова. Отже козакам не вільно ходити на море і в постороннї землї, не вільно жити на волости, не вільно заводити своїх автономних козацьких судів і т. ин. Козакам анї снило ся придержувати ся таких пунктів. Ми бачимо з повищого хронольоґічного зіставлення, що по сїм житомирськім договорі козаки рік річно нападають на турецьку землю.
Відповідно до свого розросту й сили козаки старають ся здобути для себе щораз нові простори на Українї. Козацькі купи нападають на панські двори, проганяють панських управителїв і займають панські маєтности для себе. В тій роботї помагає їм і місцеве населеннє. Воно орґанїзуєть ся в сотнї і пристає до козаків під сильну руку гетьмана Сагайдачного та признає над собою козацькі суди.
Того козацького судівництва Польща не хоче нїяк признати; знову-ж українське населеннє, пізнавши раз, що се автономне судівництво відповідає зовсїм його потребам краще нїж польські суди або старостинські, не хоче таких судів покинути.
Йдуть безнастанні панські скарги до Варшави на козацтво. Підносять ся голоси, щоб козацтво знищити до тла, та на те не було нї сили нї сміливости, тим більше, що поважні Поляки ставали в оборонї козацтва яко чинника, конче потрібного для істнування Польщі. Такий голос розваги може був би прогомонїв безслїдно і Жолкевський з панами був би певно затопив козацтво в потоках крови, якби на чолї козацтва не стояв гетьман Сагайдачний, ґенїяльний полководець і орґанїзатор. Польські пани навіть не сміли обвинувачувати Сагайдачного в тім, що козаки робили, а мусїли складати всю вину на свавільні козацькі купи, які не підходять під булаву Сагайдачного.