Перший рейд/Час іде — виїжджайте швидше

Перший рейд
Дмитро Грудина
Час іде — виїжджайте швидше.
Київ: Укртеакіновидав, 1930
ЧАС ІДЕ… ВИЇЖДЖАЙТЕ ШВИДШЕ…

Це таке я чую від вас, тов. читачі.

Таке саме чув я й від адміністратора „Думки“.

Але що ти поробиш, коли французький консул у Москві зацікавився:

— Який, власне, голос у артиста Грудини?..

— Ну, що ти йому скажеш?

Довелося розповісти:

— В дитинстві ще… давно-давно колись… колоратурне сопрано. А коли співав у школі, церковно-приходський реґент із собору винайшов дискант.

А в аматорській трупі колись виводив:

„По синьому морю“… говорили, що тенором.

— Коли ж перейшов до трупи професійної — дириґент доручав співати Возного.

— Самий справжній ліричний баритон!

Дехто з професорів співу гадав, що у мене цілком яскрава „октава“.

Городовенко ж визначив коротко:

— Бас.

Зрозуміло, що такий необмежений, у кільканадцять октав діяпазон мого виключного голосу, переконав, кінець-кінцем, французького повпреда, і я поїхав… як представник Товариства Культурного Зв'язку з закордоном.

Додавати тут про те, що „Думка“ і без мене співала добре, і що в моїй допомозі басам не було вже такої нагальної потреби — я вважаю, із притаманної мені скромности, зайвим.

Але відзначити той факт, що напередодні самого від'їзду французький уряд зацікавився місцем мого народження і всіма моїми предками, аж до третього коліна включно, — слід.

Точно за анкетою:

— Що робила ваша бабуня до революції?

— І чи був у вас дідусь… а коли ні, то чому?..

Покінчивши кінець-кінцем з анкетами, візами, пашпортом, окрвійськоматом, жилкоопом, дружиною… всіма знайомими, знявшись з обліку і „харчового довольствія“, забравши гонорар по всіх редакціях, віддавши розпорядження своїм замам, зробивши кілька доповідів на останніх засіданнях і загзборах, попрощавшись зі всіма друзями і товаришами…

Попрохавши і пообіцявши:

— Не забувати і писати!..

Я зрештою, уже в самий останній час згадав, що а з самим Наркомом освіти, тов. Скрипником так і не побачився перед від'їздом.

І не чемно і не по-діловому…

— Раз-раз! В Наркомос!..

— Тов. Скрипник на засіданні в Раднаркомі.

Ну, що ж… Паняй в Раднарком!..

Пустили. Передали Миколі Олексійовичу. Кінчив Микола Олексійович доповідь. Вийшов.

— Ага!.. Їдете?.. Добре…

— Так і так, Миколо Олексійовичу, їду… Може скажете що, на прощання, якісь інструкції, як там, що?.. Вибачте, що турбую тут, усе якось ніколи… Пашпорти, візи…

— Знаю, знаю… Що ж.. Щасливо!.. Інструкцій?.. Хм… Закордон їдете? Вперше? Знаєте, я додержуюсь такої думки: щоб навчити людину плавати — треба взяти й кинути її у воду… Випливе — плаватиме…

— Їдьте здорові. Вітайте „Думку“.

І що ж видумаєте? — поїхали!

Так таки, якісь собі Лохвицькі, Роменські, Ніженські, Лубенські сини погоничів та свинопасів стали гістьми аж на Монпарнасі.