Перемога (Зубенко)/1
Кімната, яка служить за їдальню й світлицю. Посередині — стіл, стільці. Праворуч — канапка. Біля задньої стіни, у лівому кутку — комода. По стінах — малюнки, прибрані рушниками. Двері — праворуч до спальні, просто — вихідні, ліворуч — до кухні. Просто — вікно, праворуч від дверей. Зіма.
Ром. Дуже радий… дуже радий… Дякую, що не забув приятеля… А ми частенько згадували тебе… (зупиняється проти Івана) А куди ти, Іване, так хутко зник із Тернополя? І як раз напередодні нашого шлюбу… Ми тебе шукали, шукали…
Іван (Щось пригадує, здригається. Йому ніяково) Так… справи були… До штабу армії викликали… Ну, а ти як поживаєш!.. Що робиш?..
Ром. Що роблю?! Служу при війську… Україну будуємо…
Іван. Так, так… Будуйте… А як у вас перебігає політичне життя? Як працюють партії? Які з них найбільше впливові?..
Ром. Признатись, друже, не знаю… Тобі це відомо: я — поганий політик… Та і родинні справи…
Іван. А то ж воно і є… Будуємо!.. А що і як будуєте — ви й самі не знаєте… Хіба можна збудувати справжню демократичну державу такими засобами, яких вживаєте ви?..
Ром. (ходить) Та які засоби?.. Б'ємося з ворогами, з наїздниками… То — перше…
Іван. Б'єтесь!.. А за що б'єтесь і з ким б'єтесь — ви ясно і не розумієте… Ви закопалися в свої родинні справи і дивитеся навколо байдужим оком… Хіба ви не бачите, що у вас за спинами — та ж буржуазія, та ж бюрократія, ті ж кайдани капіталізму?..
Ром. Чекай, друже, — я не розумію: якої це ти співаєш?..
Іван. Що ж тут розуміти?.. Ти краще скажи, чи чув ти про боротьбистів?..
Ром. Щось чув…
Іван. Того не досить… Ти тільки подумай: як можна економично відродити Вкраїну?.. Свій капітал?.. Нема… Притягти закордонних? Це ж — вічне ярмо… Єдиний вихід — то шлях комунального господарства… По цьому шляхові й пішли боротьбисти…
Ром. І далеко зайшли?!. Яка може бути комуна, коли наш селянин з давніх давень — господарь, власник?. Ні це — не те… Комунального господарства не може бути… „Московська комуна?“ Так хіба ж це ― комунізм… і соціялизм взагалі?.. Кричать про владу робітників та селян, — а самі?.. Знущаються з них же… та так, як цареві Миколі й не снилося!.. А як спаскудили найкращі революційні гасла!.. Галасують про право народів на самоозначення — і пруться на Вкраїну, щоб знову придушити своїм чоботом; визискувати та гнобити, як це робили 300 років… А ваші боротьбисти, мабуть, ще й допомагатимуть!..
Іван. От і ти, Романе, забалакав, як в Центральній Раді… Це ж і є запліснявілий погляд наших хуторян, які в соціялизмові розуміють стільки, скільки я в хинській мові… Господарі!.. Власники!.. Спочатку — дрібні, потім — більші… а потім — може й „ясновельможний всеї України“?!. І знову — неволя й кайдани?!. Ні, таким шляхом не підемо… Такої України нам не треба…Ром. А вона взагалі у вас є?.. Спершу ж треба здобути собі хату; потім порядкувати… Про те — чекай… Я познайомлю тебе з однією панночкою — моїм великим другом… Вона — справжній Лойд-Джорж, чудово орієнтується в політиці…
Галя (входить із спальні, одягнена в мантільку; на голові — капелюшик) Доброго здоровля, пане Іване… (Він стискує й цілує руку). Ну, я на вас така сердита… така сердита… Казав, що — вірний друг, а перед нашим святом взяв та й утік…
Іван. Повірте, пані Галино, я не винен: обставини…
Галя. Ну, добре, добре… Не будемо про це згадувати… А ти, Ромцю — гарний: завів уже сварку…Ром. Та ні — ми не сварилися…
Галя. Ну, годі… добре, добре… Ви вибачте, п. Іване, я на хвилю залишу вас. Але я скоро вернусь… ви чекайте на мене… Я не прощаюся.
Іван. А як Галя… (схоплюється) пані Галина покращала… Видно щастливо живете…
Ром. Що таке щастя — я не знаю… Але з того часу, як я одружився з Галочкою, мені так весело й легко працювати… А працювати треба… О-о, як треба!.. Батьківщина вимагає цього, — і кожний, хто її кохає, мусить все віддати для її відродження…
Іван. Це — слова… Ти, мабуть, ясно не розумієш, що говориш… Все віддати!.. А своїм щастям… своєю родиною ти поступився би?..Ром. В цім потреби нема… Ти розумієш, Іване, ми ж всі свої сили віддаємо громадській та державній роботі… і я, і Галина… Але виходить якось, що і особисті інтереси виникають поруч… І так весело…
Іван. Ну, це добре… А коли б інтереси родини й держави пішли всупереч? Тоді що?..
Ром. Це — неможливе… Галя — такий добрий друг і така щира патріотка… (Стукають у двері) Прошу!..
Шум. (Входить) Доброго ранку, пане Романе…
Ром. А… пане Юрію… Доброго здоровля!.. (Знайомить) Пан Шумський — голова, стовп нашої „Просвіти“… а це — мій друг — п. Затонський…
Шум. Дуже приємно… дуже приємно… (Вітаються).
Ром. Сідайте, будь ласка…Шум. (Сіда) Я до вас, п. Романе, зі справою… Ми, бачте, закладаємо дитячі садки… Чи не взяли б ви на себе організацію спортивної частини… загальне керування…
Ром. Я — залюбки… Тільки не знаю, чи вистачить у мене часу…
Шум. Ну, ну… не одмовляйтеся… Ми всі мусимо прикласти маленькі зусилля, а з них вийде велике діло… Діти — наше майбутнє… наша Україна… Іх треба виховувати так, щоби вони не почували себе такими покаліченими. Як ми…
Ром. Так… Ми — жертва… Нас покалічила московська школа й ганебна московська політика, що прагнула лише до темряви народньої… Отже „Просвіти“ мусять піднести самосвідомість нашого збитого з пантелику народу…
Іван. І ви вірите в своє діло?.. Ні, панове, ― не національні гасла нам треба висовувати зараз, а соціяльні… Треба встановити такий лад, щоб того ж селянина, робітника ніхто не визискував… А ваші „Просвіти“ нічого не зроблять користного; навпаки — шкоду…
Ром. Іване… Ій богу… Який ти!.. Залиш… Ви не слухайте його, пане Юрію… Він — щирий українець, але в нього якісь чудні погляди…
Ольга (Входить) Здоров був, Романе… Пане Юрію…
Ром. Доброго здоровля… Це, Ольго — мій друг — п. Затонський… А тобі, Іване, рекомендую: український Лойд-Джорж у спідниці…
Ольга. Романе, не жартуй… (До Івана) Доброго здоровля…
Іван. Дуже приємно… (Здороваються. Ольга сідає на канапі) А я оце питав Романа про боротьбистів, так він і не чув про них… Питає, що то за звірі…Ром. Іване!..
Іван. Пробач, я пожартував… А до речі, товаришко, у вас тут є комітет боротьбистів? Може чули?..
Ольга. Так, так… Я сама — член партії. Парком міститься на Поштовій, 28, кімната 3.
Іван. Дякую… Ну, Романе, я піду — мені конче треба довідаться про де-що…
Ром. Приходь же…
Іван. Гаразд… (Одягає пальто)
Шум. (Підводиться) І мені треба… Так ви, пане Романе, не одмовляйтеся… Заходьте до „Просвіти“, там порадимося…
Ром. Гаразд… гаразд…
Шум. Всього кращого…
Ром. Це — бувший старшина… Ще за світової війни ми були в одному полку… в Тернополі стояли… Він мене і з Галочкою познайомив… А за день до нашого шлюбу кудись зник… І от аж тепер з'явився…
Ольга Так… Виходить — він (підкреслює) винуватець твого тихого, родинного щастя… Ха-ха!..
Роман Ольго!..
Ольга (Іронично) А хіба ж не так?.. Вірна дружина… кубелечко… Як голубків пара… Ха-ха-ха!.. Тільки чи надовго це щастя?!.
Ром. Я тебе не розумію…
Ольга. Романе, я… прийшла тебе попередити в останній раз… Кинь військо… О-о!.. Що може бути!.. Я ніколи собі не прощу!..
Ром. Та в чім річ?.. Що з тобою?..
Ольга. От сідай поруч… я розповім…
От так… (Як в забутті) Давно колись в нашому місті жив молоденький хлопець-студент. Був він палкий… Мріяв про волю народу, про волю духа… Кайдани традицій, гніт міщанської моралі — з його уст виходили бридкими, огидливими… Він був вогонь, поривання… Була в тім місті дівчина… Вона ловила кожне слово хлопця — і кожне слово попадало на певний грунт…
Ром. Не згадуй старого, Ольго!..
Ольга (грізно) Мовчи!.. (Попереднім тоном) Вона запалала його вогнем… Палкі слова вона перетворяла в життя… Вона без вагання віддала йому свою душу… Настала війна — він зник… Але його образ заповнив серце дівчини… Його слова бреніли в душі чудовими звуками… Надія, що він повернеться, жила в серці дівчини, вона чекала… І він з'явився… „патріотом“ і… тихим сім'янином, вкупі зі своєю вірною голубкою… Ха-ха-ха!..
Ром. (Зривається, ходить) Ольго, ти хочеш попсувати наші відношення?.. Не розумію, до чого твоя іронія!.. Так… Я — патріот, і гадаю, що кожний українець мусить бути таким… Ми переживаємо історичний мент… І коли ми не здобудемо того, про що роками мріяли найкращі сини нашого народу, — на нашому поколінні лежатиме вічна ганебна пляма… Батьківщина нас кличе, щоб закріпити здобутки…
Ольга. Та це ж — тільки слова… Батьківщина!.. А хто у вас буде закріпляти?.. За ким ви йдете? Оті ваші партії, що заблудилися в своїх артикулах, як між трьома соснами?.. Гризуться, гризуться… переконують один одного… голосують… А того й не бачуть, як далеко відійшли вони зі своїми програмами від життя… Хіба ж то — творча сила?..Ром. Партії — не є народ…
Ольга. А ти знаєш, чого хоче народ?..
Ром. Що тут знати? Боротьба з кацапською червоною навалою, боротьба з генералом Скоропадським показала…
Ольга. Що?.. Вона дійсно показала, що з „червоною навалою“ боролися німці, а з гетьманом… правда, народ… але не за ваші ідеали, а за свої соціяльні права… Романе, ти — ідеаліст… Подивися навколо — народ не за вас… Ви йдете по хибному шляху… На вас паде гнів пролетаріата і… буде щось жахливе… А ти під впливом Галини — людини обмеженої в поглядах, затонув у болоті буденщини і нічого не бачиш навколо… Вона загубить тебе…
Ром. Ти говориш нечемности!.. Не чіпай Галини… І взагалі я не розумію, яке тобі діло до моєї родини?..Ольга (чуло) Романе, вернися до мене!.. Ми будемо вільні, як орли… Міцними руками ми будемо рвати кайдани міщанства… Наше життя буде чарівною казкою… (Хоче обняти).
Ром. Ти… навіженна!.. Я не можу тебе слухати!..
Ольга (благаючи) Ромцю!.. (Заломлює руки) Проклята доле!..
Галя (Входить з пакуночками) А… Олю… Добридень… Я дуже рада вас бачити… (Кладе пакуночки на стіл; скидає мантільку й капелюшик).
Ольга (мовчить)
Галя Що з вами?..
Ольга (Ій ніяково) Ат… дурниці!.. (Тихо виходить).
Галя (Здивовано) Романе, що у вас тут вийшло? Чому то Ольга така стурбована?
Ром. Посварилися, Галочко… та не варто звертати уваги… Не турбуйся, моє любе галеня… (Обіймає) Ти чуєш, як б'ється моє серце?.. То — для тебе… бездонне море — калюжа в порівнанню з глибиною мого кохання… Скажи ж і ти мені — ти мене кохаєш? Я тобі не здаюся міщанином? Хіба у мене дійсно вузький, обмежений світогляд?.. Хіба любити свій край і свою родину — то є багно буденщини?..
Галя. От-то-то-то!.. Скільки питань одразу!.. І кохаєш, і те, і се… (Глибоко, щиро) Романе, я тобі віддала все своє життя — тобі не досить?.. Я — людина освічена, і можу свідомо розібратися в своїх почуттях… Ти для мене не тільки чоловік, ти — мій друг, співгромадянин… Ромцю, наш же шлях і наша мрія одна — вільна і пишна Україна — і куточок свого особистого щастя… Собі ми збудуємо малесенький, малесенький куточок, але він буде зігрітий теплотою щирого кохання… А всі сили, всі почуття, всю волю — все життя ми віддамо нашому рідному краєві… Не буде такої жертви, перед якою ми би зупинилися, якої не принесли би для воскресіння нашої України!.. Хіба ж це — міщанство?!. (по хвилі) От і забалакалася: треба ж піти приготовити їсти… (Цілує. Бере пакуночки; частину їх ховає до комоди).
Ром. Іван каже — „суперечки“!.. Боже, яка дивна гармонія!.. „Вільна і пишна Україна — і куточок свого щастя“… Так… треба, щоб була і вільною і пишною… Треба творити своє життя!.. А скільки праці, Галочко!.. Перед нами — безмежне, неоране поле, яке треба засіяти добрим зерном…
Галя І квітами, Ромцю…
Ром. Так, серденько… Краса і сила!.. Боже, який простір!.. І це ж ми… ми будуємо… Будуємо, як наші славні прадіди… Богдан… Мазепа… тільки щастлівіше!.. Це ми — ті мулярі, з цеґлин яких полине ген аж до неба стрункий та величній храм… храм вільної та пишної України… І в цім храмі буде куточок, де пануватиме щастя… Галочко, невже ми знайшли цей куточок?.. (Обіймає Галю)
Галя (По хвилі) Чекай, Ромцю… Щоб збудувати величній храм, треба сильних здорових мулярів… А ти зі своїми мріями забув про справу матерьяльну… А до того в нас ще й гість… Треба йти… (Цілує. Йде до кухні).
Ром. Яка вона гарна!.. (Замислився)
Марко (Входить) Здоров, Романе! Ну, що? Чув? Здається, вирушаємо…
Ром. Куди?.. Чого?..
Мар. Не знаю… Зюзько казав, що вже наказ є… Кажуть, москалі скупчують сили… Мабуть, знов підемо до бою…
Ром. Та ні… кажи правду — що чув?..
Мар. От тобі й маєш!.. Що ж я жартувати прийшов, чи що?.. Ходімо до штабу, там довідаємося…
Ром. От проклята Москва!.. І чого вони сюди лізуть… Заводили б у себе комуну, а нас би лишили… Ну, ходім… (йде до дверей на кухню, трохи відчиняє) Галю, я йду до штабу — повернуся… (Одягається)
Іван (Входить) От я й покінчив зі справами… А ви… Куди це ти зібрався?.. (До Марка) Доброго здоровля… (Марко вклоняється).
Роман (Стурбовано) Ти пробач, Іване… Є важна справа… Ми скоро прийдемо… Там Галя… Вибач, голубе… Марку, ходім…
Іван Так… так… „Важна справа“!… Знаю, знаю… Червона армія вже готова до наступу… Комітети працюють добре… Скоро порахуємося… Побачимо… Час помсти недалеко!.. Я покажу тобі „чудову гармонію“!.. „Чого ти зник з Тернополю?!.“ Що ж мені було робити?.. Дивитися, як „вірний друг“ грабує найдорожчі скарби?!. Душу вбив, серце вирвав!.. О, Галю, Галю!.. Тебе привабили карі очі… чорні вуса!.. О-о!.. Ти не знаєш, що може зробити могутня воля!.. А тобі, вороже мій, я віддячу… Ти прокленеш день і годину, коли вкрав у мене моє щастя!.. О-о!.. Помститись… люто помститись!..
Галя (входить з кухні) ?!? Пан Іван… А Роман побіг до штабу… Скоро прийде… Сідайте…
Іван (сідає) Дякую…
Галя Де ви цей час пробували?..
Іван. Всюди був, пані Галино… Долі своєї шукав…Галя. Знайшли?
Іван. Як вам сказати?.. Був я кілька разів на крок від високих посад — почував себе незадоволеним і… відходив… Громадська праця спочатку захоплювала мене, але я хутко прочахав… Важко найти тепер певний шлях…
Галя Чому важко?.. У нас, здається, у всіх повинен бути один шлях — ми мусимо всі сили прикласти… ми повинні відбудувати батьківщину…
Іван. В тім то й річ, що ваша відбудова — зовсім не те, що треба… Форми, здається, нові, а зміст…
Галя. Та якого ж вам змісту?.. Народ сам знає, що йому краще… Установчі збори вирішать…
Іван. Народ?!. Народ — юрба… юрба… А наш — в додаток ще й нерухома, забита юрба… Послухайте, що кажуть селяне — инші й про про Миколу-батюшку згадують… Самі не знають, чого хочуть… Ні, народ спершу треба виховати, виховати в нім громадське почуття… витруїти останки його рабської психольогії… Прищепити йому високе розуміння себе, яко людей… Зрівняти кляси, знищити традиції… От тобі й нехай вирішує свою долю… А до того часу його треба вести, вести по новому шляху… От хоч би по тому, що пішла Москівщина…
Галя. Ні… ні… Це — неправда… Це — страшний наклеп на наш люд… „Забитий… нерухомий… темний…“ Вибачте, пане Іване… Він дійсно дуже погано піддавався чужому впливу і дуже погано приймав „високу“ московську культуру й мову… Але це — не забитість, не темність… Це — прикмети сталости й моці нашої культури та високої напруги національного духу… Йому прищеплювали чуже, примушували, вбивали в нього… А він пручався і творив своє… І мова, і пісня, і мистецтво, і звичаї, і вдача!.. Про що це свідчить?.. А нерухомість ви бачите в тому, що наш народ не так хутко кинувся на ті ваші „нові шляхи“..? Тут скорше видно природний розум, обережність… „Нові шляхи“?!. Це ви так називаєте оту руїну, те загальне нищення культури, те людожерство, те знущання над свободою?!. Зруйнували, знищили себе — своє господарство, шляхи, культурні цінности; убили все живе… А теперь і на нас чигають… Ні, ні… я не згодна з вами… Та досить вже про політику… А то я ще посварюся з вами…
Іван. (Весь час любувався з неї) Та ні… це ж не сварка…
Галя От ви про себе краще роскажіть… Надовго сюди приїхали?..
Іван. Побачу, як підуть справи…
Галя. Які справи? Це — не таємниця?..
Іван. Ріжні… і громадські і (тихо) особисті…
Галя. Це цікаво!.. А я вже думала, що ви тільки шляхів якихсь шукаєте… Як весело і радісно, п. Іване, працювати і на громадському полі, коли поруч з цим бачиш, що і особисте життя складається щастливо… Надто, коли почуваєш, що є рідна душа… Одним тільки одна душа, а здається, що за тобою сила, яка все переможе…
Іван. Так… так… Велике слово — рідна душа… От і я шукаю рідну душу…
Галя. І що ж?
Іван. Знайшов… тільки теперь вона ще далі стала від мене…
Галя. Чому?
Іван. Багацько росказувати…
Галя. От і Роман… Романе, чому то ви так несподівано побігли до штабу? Може службові прикрости?..
Ром. Справи… справи, Галочко…
Галя. От ці „справи, справи“… Ну, треба піти подивитися на кухню… Зараз обідати будемо… (Виходить)
Іван. Ну, що чувати?..
Ром. Погано, друже… Знову неспокійно…
Ів. А саме?..Ром. Москвини наступають на Київ…
Іван. Підете?..
Ром. Так… вже наказ є: через годину вирушаємо…
Іван. І як ти почуваєш себе? Звичайно, добре — бо це відповідає твоій теорії самопожертви…
Ром. Не жартуй… Бо всі ви, що говорите багато гарних слів, якось легковажно дивитеся на чуже життя… Я не скажу, щоби мені було приємно підставляти голову під товариські кулі, але я до кінця виконаю свій обовязок…
Іван. Пробач, пробач… Я не хотів зробити тобі неприємности…
Ром. Ти от краще… може залишишся тут… на випадок чого… допоможеш Галині…Іван. (підхреслює) О, залюбки!..
Ром. Дякую… Надіюся на тебе…
Галя (Входить, застеляє стіл, ставить посуд) Ромцю, підемо до театру? Сьогодні йде „Казка старого млина“… Лучицька грає… Я закохана в неї… А ви, п. Іване, ще не були в нашому театрі? У нас чудова трупа…
Іван. Ще не був… З приємністю піду з вами… (Дивиться на Романа)
Галя. Ви не можете уявити, як Лучицька грає… Мені так шкода бідної „Казки“… Яке в неї було свіже й глибоке кохання… Ромцю, ти не будеш другим Ваґнером? Не кинеш своєї „казочки“?..
Ром. Кину, кину… вже скоро…
Галя Ну, дивися — я не кинусь у вир… А на тобі он як помщуся…Ром. Годі, годі… я пожартував…
Іван Ну, я піду, Романе… Вибачте, п. Галино, що не могу залишитися на обід: дуже негайні справи…
Галя. Знову тікаєте? Ну друг!..
Іван. Я постараюся заслужити на ваше довірря… А теперь до побачення… Ну, Романе, бажаю тобі всього кращого. Хай тебе твій Бог оберігає від лиха… (На бік) Рибка сама пливе у сітку… О-о!.. Я охороню!.. (До всіх) Всього кращого… (Одягається виходить)
Галя Романе, що означає ця урочистість Івана? Чого він не залишився обідати? Що він від'їздить?..
Ром. Ні, це на нас знову насувається хмара…
Галя. Яка?
Ром. (Вагається) Ех, мушу сказати правду… Москалі знову сунуть на Київ… Ми вирушаємо на фронт…
Галя. Так хутко?..
Ром. Так треба, Галю…
Галя Та ні… ти жартуєш…
(Чути тихо спів козаків: „Гей, нум, хлопці, до зброї“, який з перервами тягнеться до кінця дії. При виході з кону Романа й Марка стає голосним)…
Галя (Кидається на шию Романові, плаче) Ромцю, не йди!.. Ти не підеш… Ти вже відвоював своє… Хай другі йдуть в бій… Ти залишишся тут…
Ром. Годі, годі, Галочко, — треба…
Галя. Я не пущу… ти не підеш…
Ром. Ти хочеш, щоби на нас пальцями тикали?.. О, Галю!.. Невже ж то були нікчемні слова, коли ми казали, що все віддамо рідному краєві?.. Приходить час показати на ділі, що ми кохаємо його і готові за нього віддати життя!.. Щастя, добробут держави, як і персональне щастя, треба вибороть.. Воно дається лише через страждання і кров… О, воле, воле!.. З глибин безодні маревом осяйним ти славним прадідам ввижалась нашим… манила їх, як казка чарівна; як пісня янголів в душі бреніла… Дідівські кров, страждання кличуть нас… туди… туди… Там кров… але… там воля України!..
Галя Ти… ти не любиш мене…
Ром. (Жагуче обіймає. У нестямі) Нехай цей поцілунок відповість тобі… В нього вкладаю я усмішку ранку, коли іскристий перший промінь цілує чистую росинку… тремтіння бідної козулі, якій у саме серце влучив мисливий невблаганний… Сріблястий сміх струмочка і таємничий лісу шум… Всю силу першої жаги, нестяму щирого кохання нехай у серце переллє твоє. О, Галю!.. (Довгий поцілунок) „Не любиш“!.. Хіба ж можна не любити сонечка ясного, неба синього, степів широких?.. Хіба можна не любити прохолоди срібних хвиль під літню спеку… і пломінь вогнища під час морозу?.. Хіба можна не любити найкращої квітки?.. Ти… ти все замінюєш мені… В твоїх очах втопився я, як у безодні… Твої слова у серці віддаються, як співи херувимів!.. Кохана!.. Мила!.. Єдина!.. (Цілує кілька разів)
Галя. Любий, будь зі мною!..
Ром. Ні.. ні.. Найкраща квітка України повинна пишатися у вільнім цвітнику, повітрям вільним дихати і промінь сонця-свободи цілувать…
Галя. І я піду з тобою… Я не лишусь сама!..
Ром. (Заспокоюється) А наше кубелечко? Що ми так старанно і з такою любовю будували?!. Ні, не кидай його, Галю, і… чекай на мене… Бог дасть — все буде добре… Ну, допоможи ж мені… Поклади в скриньку, що треба…
(Одягається, ладнає зброю, Галя укладає в скриньку білизну то-що. Виходить до спальні, повертається, зупиняється, ніби пригадує, що ще покласти і т. д.)
Ром. Галочко, як не вистачить грошей — продавай речі… Наживемо знову… Та я думаю, що у нас буде добрий звязок… я буду присилати тобі… А то — звернешся до Івана — він допоможе…
Марко (входить) Ну, Романе, ходім — сотня в зборі… Сідаймо на щастливу дорогу… (сідають)
Галя (по хвилі) Та ви хоч пообідайте…
Ром. Нема часу, Галочко… (Підводиться, обіймає) Ну, будь щастлива, рідна… Не сумуй…
Галя. Не хочеш, щоби я йшла з тобою… Нехай буде так… Я буду оберігати наше кубелечко… Але памятай, що я завжди буду з тобою… з тобою будуть мої думки, моя любов… Віднині я позбудуся усмішки й пісні, доки не зустріну свого свого козаченька у величньому храмі волі!.. (Цілує) Іди, милий… Іди, любий… Хай Господь Милосердний тебе оберігає… Я буду вдень і вночі молитися за тебе… (Здіймає з шиї хрестика, вішає його на шию Романові) Тільки… не забувай мене…
Ром. Дитино моя! Хіба ж можна тебе забути?!.
Марко. Та пускайте його, п. Галино… От проженемо москаля, вернемося лицарями — от тоді й заживемо… Ходім, Романе…
Ром. (Міцно цілує Галю) До побачення, Галю… От тобі мій заповіт: чекай на мене і не кидай дому… (Тихо) Коли ж довідаєшся, що мене вже немає… тоді… ти вільна… (цілує) Ходім… (Бере скриньку. Хутко виходить)
Марко. Будьте щастливі п. Галино… (Цілує руку) (Набік) Ех, щастливі, кого так кохають!.. (Виходить)
Галя. Ромцю, вернися!.. О-о!.. Боже, що робити?!. (Страждає. Хапається за одяг, ніби хоче йти за Романом. Знесилена падає на канапку. Ридає).