Перекотиполе (1874)/3
| ◀ 2 | Перекоти́поле 3. |
4 ▶ |
|
„Чи тобѣ Трохиме, талану нема! чи хто тебе знає!“ такъ казала стара Венгериха, вдова, своєму сынови, що ходивъ на заро̂бки ажь у мѣсто и ажь два тыжнѣ тамъ поробивъ, та то̂лько хиба самъ жививъ ся, а до дому нѣчого и не принѣсъ; такъ отсе то мати журячись, такъ єму казала. „Усѣ таки заробляють а все дбають на господарство, та знай богатѣють, а ты ось нѣякъ не роздобудешь ся, нѣякъ, щобъ почати господарювати, якъ и люде. Що було де чого, по̂сля батька, те потратила, женючи тебе; думала, опо̂сля заробимо, невѣстка поможе. Невѣстка-жь но̂чь и день робить, а я подала ся на лихо, треба вамъ замѣсть помочи во̂дъ мене, треба на мене робити. Тутъ по̂йшли дѣти; хлопчикови вже шестый годокъ; дѣвчаточокъ двоє, робити ще не имъ, а ѣсти просять, — треба годувати. Та всежь то дай, усе дай! А въ тебе, сыночку, одни̂ руки, не надаси. Та я-жь кажу, мабуть и талану нема. Люде ходять на заробки, або хоть и тутъ, та все заробляють, усе дбають; а ты хоть и поробишь що, хоть куды и ходишь, а все то̂лько прокормленє наше, а щобъ по господарству придбати, такъ и не кажи. Коли-бъ спомо̂гъ ся, хоть яку небудь коняку добувъ бы, то все-бъ лучше було, по̂йшла-бъ друга робота, другій и заробокъ бувъ бы.“
Щожь, мамо, робити? каже Трохимъ. „Я и самъ бачу, що нема щастя нѣ въ чѣмъ. Роблю, мамо, до кровавого поту, и вже силы не стає. Господарѣ, дивлячись на мене, що я собѣ такій млѣлый та сухій, не дуже въ роботу приймають. „Де тобѣ,“ кажуть, „противъ здорового робити?“ тай дають меншу цѣну противъ другихъ. Робишь щиро, не лѣнуєшь ся, и таки нѣчого таити, часомъ зробишь и бо̂льше и лучше нѣжь здоровый, а все однаковѣсѣнька честь: „Не здужаєшь“ кажуть, „робити.“ А якъ плата не велика, такъ и не стає нѣ на що, то̂лько проживлюсь, а до дому и не кажи, щобъ що принести. Якъ-бы не жѣнка робила, то-бъ доси ходили вы и боси̂ и голи̂, и зимою-бъ померзли.“„Треба-жь, сынку, що-небудь гадати,“ казала мати. „Подивись на людей, та порадь ся зъ ними; куды-бъ то по̂йти тобѣ, де-бъ то лучше заробляти? Попытавъ ся-бъ ты у Лискотуна; той чого вже не знає? усе знає. Тай свѣта таки набачивъ ся. А заробляє-жь, та по ско̂лько! Вже якъ-то єго мати: бѣднѣйша мене була; теперь же по̂йди зъ нею! одягна якъ мѣщанка. Або и во̂нъ: якъ вырядить ся въ празникъ, та выйде на улицю, такъ куды и писарь нашь! А грошей и всякого добра мало во̂нъ приносить? Спытай ся, сынку, єго, нехай бы нараѣвъ, куды-бъ тобѣ по̂йти; а може бы у купѣ зъ нимъ по̂йшовъ?“
„Пытавъ ся єго, мамо! просивъ, щобъ узявъ мене съ собою. Будемо, кажу, у купѣ робити; якъ ты, такъ и я, не во̂дстану одъ тебе.“
„Шожь во̂нъ тобѣ?“
„Але! якъ се почувъ, якъ вытрѣщивъ ся на мене, а очи такъ и засіяли, а самъ ставъ якъ кармазинъ. Дививъ ся, дививъ ся довго на мене, а далѣ на силу спомо̂гъ ся сказати: „Якъ заробляти?! Роби“ каже, „якъ и я, то и розживешь ся. Товариства минѣ не треба, шукай иншого.“ И по̂йшовъ швыдко во̂дъ мене. Та по̂сля сёго то̂лько що хочу єго объ чѣмъ зачепити, то во̂нъ такъ и во̂дходить во̂дъ мене… Во̂нъ богатый, тожь и гордый противъ бѣдного. Не хочу єго чѣпляти; буду самъ по собѣ. А що, мамо? думаю ще ити у столицю, чи не буде тамъ щастя?“
„Охъ, сыночку, мо̂й голубчику! чи близенькій же свѣтъ? На кого-жь ты насъ покинешь? Та якъ и самъ таку даль пройдешь? Се мовь на ко̂нци свѣта!“
„Вже-жь, мамо, що робити? У останнє по̂йду: не буде тамъ щастя, не по̂йду вже нѣкуды. Якъ буде, такъ и буде. По̂дъ лежачій камѣнь и вода не бѣжить.“
Журилась мати, плакала дуже жѣнка; а нѣчого робити, провели свого Трохима ажь у столицю. Чути було, що тамъ збирає ся ярмарокъ о Пречисто̂й, и буває превеличенный, и всякого купця изъ усякихъ мѣстъ наѣзджає, и всякого товару навозять, и чути, що є людямъ заробокъ немалый, якъ кому щастє выпаде.