Нас було таки чимало,
Всі були ми патріоти
І бажали ми для краю
Разом стати до роботи.
Всі ми щиро обіцялись
Самохіть і без принуки
Вгору високо підняти
Прапор рідної науки.
Став і орган відповідний,
Що приймав роботу щиру
І бажав, щоб не пропали
Наші сили потай миру.
Всі були ми вельми раді,
Всім було те дуже мило,
А найбільш усіх раділи
Я, Харко, Петро й Данило.
Ми сказали, що той орган
Буде зовсім відповідний,
І з нас кожний обіцявся
По статті віддать солідній.
Я найбільш усіх гарячий
І натуру маю жваву,
І за тиждень написав я
Чималу-таки розправу.
Тільки ж бачу, що в розправі
Є уступи прехороші.
Ах, за се в російській пресі
Можна взять готові гроші.
Ну, й віддав свою роботу
До російського журналу.
Що ж, обійдеться й без мене,
Діло йтиме й так помалу.
Он Харко статтю напише
Та й Петро розправу вчистить,
І збереться їх такого,
Що наш вісник і не вмістить.
От проходять дні за днями,
Видавництва рік минає,
А обіцяної праці
Як немає, так немає.
Другий рік мине вже хутко,
От його вже Лета скрила,
І згадав я, що я серцем
Щиро відданий для діла.
І сказав собі я в серці:
«А покличу я громаду,
Щоб укупі розібрати,
Чом у нас немає ладу».
І побіг я всіх скликати,
Бо не тямивсь з нетерплячки,
І прийшли вони до мене
З серцем щирим для балачки.
І до них я мовив грізно:
«Га, а що се ви, панове!
Чи забули шанувати
Ваші власні постанови?
«Чи не кожний з нас для краю
І живе й ним тільки дише?
Чом же з вас ні один досі
Праць обіцяних не пише?»
Так гукнув я. Мовчки стали
І Петро, й Харко, й Данило,
Бо моє гаряче слово
Всіх їх дуже засмутило.
А нарешті обізвався
Пан Данило красномовний:
«Що ж, я винен, але гріх мій
Не великий і не повний.
«Річ тепер зовсім не в нашій
Краю рідному прислузі,
А в тому, щоб буть корисним
Якомога в ширшім крузі.
«Добре дбати про культуру,
Добре мовить про свободу,
Але краще те ж сказати
Стомільйонному народу.
«Тим-то, добре зміркувавши,
Я рішив собі з засади
Всі роботи віддавати
Для широкої громади».
«Ну, ти мав причини певні,
Хоч з тобою я не згоден;
Але ви, чом з вас понині
Ні слівця не дав ні оден?»
І озвавсь Петро Притика:
«Я, як вам, панове, звісно,
Я ж готовий все робити,
Що для Вкраїни корисно.
«Але нащо ж вимагати,
Щоб я згинув за дурницю?
Ах, я змалку ще жахався
Тих, що садять у в'язницю.
«І тепер чимало в мене
Праць, оброблених для друку,
Але йм'я надрукувати,
Значить дать себе на муку.
«Правда, кажуть, псевдонімом
Можна добре заховатись,
Але ж можна з поліцаєм
Десь на вулиці спіткатись.
«І з мого обличчя зараз
Задля його стануть явні
І мої розмови гострі,
І статті антидержавні».
«Маєш, Петре, й ти причини,
Хоч твій острах черезмірний.
Ну, а ти, Харку, що скажеш?
Ти ж такий, здається, вірний».
«Так, — озвавсь Харко Лелека, —
Вірний був і вірний буду
І Вкраїні добре дбати
Я ніколи не забуду.
«Я б готовий був довіку
Працювати задля краю,
Тільки ж бачу, що я зовсім
Мови рідної не знаю.
«Вчитись пізно, та й признатись,
По обіді звик я спати,
А як вечір надіходить,
Я виходжу завше з хати,
Та й коли його…» Ну, годі!
Всі невинні ми, як бачу,
Хоч видимо теж, що маєм
Ми натуру преледачу.
Та нічого, не журімось,
Що від нас немає діла;
То дарма, аби прихильність
В серці нашому сиділа.
А щоб швидше все наладить,
Ми на рік чи раз, чи двічі
Вкупі станем розмовляти,
Щоб казати правду в вічі.
Як котрий з нас помилився
Чи недосить був завзятий,
Ми, зійшовшися на раду,
Все те будем розбирати.
І, знаходячи причини
Наших хиб, як патріоти,
Може, дійдем до питання,
Як нам стати до роботи.
