Парижська Комуна й Радянська Росія
| Парижська Комуна й Радянська Росія Одеса: Всеукраїнське державне видавництво, 1921 |
|
|
 |
Українська Соціялістична Радянська Республіка.
Пролєтарі всіх країн, єднайтесь!
Л. ТРОЦЬКИЙ
ПАРИЖСЬКА КОМУНА
Й
РАДЯНСЬКА РОСІЯ
.svg)
Всеукраїнське Державне Видавництво, Одеса — 1921.
Українська Соціялістична Радянська Республіка.
Л. ТРОЦЬКИЙ.
ПАРИЖСЬКА КОМУНА
Й РАДЯНСЬКА РОСІЯ
Всеукраїнське Державне Видавництво.
ОДЕСА, 1921.
8-а Радянська Друкарня, вулиця Леніна Ч° 49.
Короткий епізод першої революції, довершеної пролєтаріатом для пролєтаріата, скінчився перемогою його ворогів. Цей епізод із 18 березня до 28 травня тривав 72 дні.
«Парижська Комуна 18 берізня 1871 р.» П. Л. ЛАВРОВ. Петроград. В-тво т-во «Колос», 1919 року ст. 160.
Парижська Комуна 1871 року була першою, ще слабою історичною спробою панування робітництва. Ми шануємо пам'ять Комуни, не зважаючи на скрайню обмеженість її досвіду, непідготованість її співучасників, невиразність програму, брак єдности між її керовниками, нерішучість задумів, безнадійну нестяму в її переведенню в життя й оратально викликане всім цим її цілковіте, погромлення. Ми цінуємо в Комуні «перший, хоч і дуже блідий світянок республіки пролєтаріату», зі слів Лаврова. Цілком инакше думає Каутський. Присвятивши значну частину своєї книжки («Тероризм і Комунізм») брутально тенденційному протиставленню Комуни Радянській владі, він головну увагу Комуни вбачав в тому, в чому ми бачимо її лихо та її вину.
Каутський старано доводить, що Парижська Комуна 1871 р. не була «штучно» підготованою, а сталася несподівано, зненацька впавши на голови революціонерів, — протилежно революції в листопаді, яку наша партія старанно підготовувала. Безперечно, це так. Не наважуючися ясно висловити свої суто-реакційні думки, Каутський не каже просто, чи заслуговують похвали парижські революціонери 1871 р. за те, що не передбачали пролетарського повстання й не встигли до нього підготуватися, й чи потрібно докоряти нас за те, що ми передбачали неухильне й свідомо йшли йому назустріч. Однак викладає все це Каутський в такий спосіб, щоб викликати у читача як раз цю думку: на комунарів просто впало лихо (баварський орілістер Фольмар колись висловлював жаль з того приводу, що комунари не пішли спати замісць того, щоб брати владу в руки) — і через те вони заслуговують ласки, більшовики свідомо йшли назустріч лиху (завойованню влади), й через це їм не буде помилування ні на цьому, ні на тому світі. Така постанова питання може здатися неймовірною на свою внутрішню недоцільність. Однак вона цілком неухильно випливає зі становиська «незалежних» каутськіянців, що ховають голову в плечі, аби нічого не бачити й не передбачати, й коли роблють вони крок наперед, то лише діставши доброго зтусана в спину.
«Принизити Париж, — пише Каутський, — не дати йому самоврядування, позбавити його стану столиці, обеззброїти його, щоб потім з цілковитою певност'ю відважитися на монархичний державний переворот, — таким було головне завдання Національних Зборів та обраноі ним голови виконавчої влади, Т'єра. З ц'ого становища виник конфлікт, що спричинився до парижського повстання.«Ясно, оскільки відріжнявся від цього характер державного переворота, зробленого більшовизмом, який свою силу черпав із прігнення до миру, який мав на свому боці селянство; який у Національних Зборах не мав проти себе монархистів, але ес-ерів та меньшовиських соціяль-демократів.
«Більшовики прийшли до влади шляхом добре підготованого державного переворота, що одним ударом передав їм усю державну машину, яку вони враз, енергійно й нещадно використали для придушення своїх супротивників, у тому числі й пролєтарських.
«Повстанням Комуни, навпаки, ніхто не був так здивований як самі революціонери, й для значної кількости серед них конфлікт був дуже небажаним», (ст. 44).
Щоб ліпше з'ясувати справжню думку цих слів Каутського про комунарів, наведемо такі цікаві дані:
«… 1 березня 1871 р., — пише Лавров у своїй книжці про Комуну, — через півроку після занепаду імперії, де-кільки день перед вибухом Комуни, керовники Парижського Інтернаціоналу все-таки не мали певного політичного проґраму»… («Парижська Комуна 18 березня 1871 р. П. Л. Лавров, вид. Т-ва Колос, Петроград, 1919 р.» ст. 64–65).
«Після 18 березня, — пише той самий Лавров, — Париж був в руках пролєтаріяту, але його проводарі, змішані цією несподіваною могутніст'ю, не вживали самих елементарних заходів». (Там само кн. ст. 71).
«Ваша роля надто велика для ваших сил і ви клопочетеся лише про те, як уникнути відповідальности, сказав один член Центрального Комітета Національної гвардії». В цьому було багато правди, — пише співучасник та історик Комуни Лісагаре, — але під час самої дії брак попередньої організації та підготови дуже часто виявляється в тому, що роля випадає людям не на їхню постать». („Histoire de la Commune de 1871“ par Lissagaray, Bruxelles, 1876, ст. 106).
Вже звідси видко (далі це буде ще виднійш), що відсутність у парижських комуністів боротьби за владу з'ясовувалася їхньою політичною невиразності та політичним змішанням, а совсім не вищими думками тактики.
Можна не сумніватися в тому, що вірність самого Каутського традиціям Комуни виявиться головним чином у тому надзвичайному здивованню, з яким він поставиться до пролєтарського перевороту в Німеччині, як до конфлікту дуже небажаного. Однак, ми сумніваємося в тому, чи похвалять його за це наші нащадки. А по сути його історичної анальогії можна сказати, що вона уявляє з себе сполучення плутанини, недомовлень та підтасовань.
Ті наміри, які мав Т'єр що до Парижу, — Мілюков, якого відверто підтримували Церетелі й Чернов, теж мав що до Петрограду. Всі вони — від Корнілова до Потресова — що дня говорили, що Петербург одірвався від краю, не має з ним нічого спільного, розбещений в край і намагається цілій країні накинути свого волю. Збити й принизити Петербург було першим завданням Мілюкова та його поміщників. І це тоді, коли Петербург був дійсним зосередженням революції, яка ще не встигла зміцніти в решті краю. Колишній голова Думи, Родзянко, відверто казав про те, щоб віддати Петербург німцям у науку, так, як було віддано Ригу. Родзянко називав лише найменя те, що було головним завданням Мі люкова й чому всією своєю політикою сприяв Керенський.
Мілюков хотів обеззброїти пролєтаріят, як і Т'єр. Більш того, дякуючи Керенському, Чернову й Церетелі, петроградський пролєтаріят був у значній мірі обеззброєним у липні 1917 р. Він частково знов озброївся під час корніловського наступу на Петербург, у серпні. Й це нове озброєння було важливим елементом підготови до повстання в листопаді (жовтні). Таким чином, як раз ті точки, де Каутський протиставить нашій революції листопаду повстання парижських робітників у березні, у значній мірі сходяться.
У чім, однак, між ними ріжниця? Насамперед у тому, что Т'єру пощастило перевести в життя його подлі заміри, Париж було придушено, десятки тисяч робітників знищено. А Мілюков був ганебно битий, Петербург лишився неприступною фортецією пролєтаріяту й поводирь буржуазії їздив на Україну клопотати про окупацію Росії військом кайзера. В цій ріжниці є значна частина нашої вини, й ми готові відповідати за неї. А капітальна ріжниця була також у тому, — й це не раз давалося в знаки під час дальшого розвою подій, — що тоді, як вихідною точкою комунарів були переважно патріотичні міркування, ми незмінно керувалися метою міжнародньої революції. Погромлення комуни призвело до фактичної загибелі Першого Інтернаціоналу. Перемога Радянської влади спричинилася до утворення Третього Інтернаціоналу.
Але Маркс — на передодні перевороту — радив комунарам не повстання, а утворення організації. Булоб ще зрозумілою річчу, колиб Каутський навидив цей факт для того, щоб довести, що Маркс не досить оцінював гостроту становиська в Парижу. Але Каутський намагається визискувати пораду Маркса як доказ негодности повстань взагалі. Подібно до всіх мандаринів німецької соціяль-демократії, Каутський бачив у організації насамперед загіб перешкоди революційній дії.
Але навіть обмежуючися справою організації самою по собі не слід забувати, що революцію в листопаді упереджали 9 місяців існування уряду Керенського, коли наша партія не без успіху провадила не тільки агітацію, але й організацію. Переворот у листопаді стався після того, як ми в робітничих та солдатських Радах Петербурга, Москви та всіх взагалі промислових осередків краю завоювали переважну більшість і зробили Ради могутніми організаціями, що керувала ними наша партія. Нічого подібного не було у комунарів. Нарешті, ми мали за собою героїчну Парижську Комуну, з загибелі якої ми зробили той висновок, що революціонери повинні передбачати події та готуватися до них. Це теж наша вина.
Всі ці порівняння між Комуною та Радянською Росією Каутському потрібні лише для наклепів та приниження живої й побідної диктатури пролєтаріяту на користь спроби диктатури, що належить до досить далекого минулого.
Каутський із надзвичайним задоволенням константує заяву Центрального Комітету національної гвардії від 19 березня з приводу вбивства двох генералів. «Ми говоримо с обуренням: крівавий бруд, яким хочуть заплямувати нашу честь, є ганебним наклепом. Ніколи ми не ухваливали вбиства, ніколи національна гвардія не брала участи в злочині».
Звичайно, Центральний Комітет не мав жадної підстави брати на себе відповідальність за вбиства, до яких він не мав дотичности. Але сантиментально-патетичний тон заяви характеризує політічну полохливість цих людей перед буржуазною громадською думкою. Річ зрозуміла. Представниками національної гвардії були люди переважно з дуже малим революційним стажем. «Жадного відомого імени, — пиша Лісагаре. — Де дрібні буржуа, крамари, чужі замкненим гуртком, переважно доти й чужі й політиці». (Ст. 70).
«Сумирне, трохи помхливе, відчуття грізної історичної відповідальности й бажання як найскорше позбавитися її, — пише про них Лісагаре, — проглядає у всіх відозвах цього Центрального Комітету, в руки якого попала доля Парижу». (Ст. 77).
Навівши, що нам сорому завдати, деклярацію про крів, Каутський далі слідком за Марксом та Єнгельсом критикує нерішучість Комуни. «Як би парижани (тоб то комунари) рішуче переслідували Т'єра, їм може пощастило захопити уряд. Військо, що відступало з Парижу, не зробилоб їм жадного відпору… Але Т'єр відступив без перешкод. Йому дозволили повести із собою своє військо, реорганізувати його у Версалі, нахнути йому новий дух та зміцнити його». (Ст. 49).
Каутський не може зрозуміти, що ті самі люди то й з тих самих причин видали наведену вище заяву 19-го березня й дозволили Т'єру спокійно відступити й зібрати військо. Як би комунари перемогли тільки засобами духовного впливу, тоді їхня заява малаб велику вагу. Але цього не сталося. На ділі їхня сантиментальна людяність була лише зворотною стороною їхньої революційної пасивности. Люди, яким доля дала владу в Парижі, які однак не розуміли необхідности негайно використати цю владу до кінця, кинутися по слідах Т'єра й перш, ніж він мав час очунятися, розбити його в щент, зібрати в своїх руках військо, перевести необхідну чистку командного складу, заволодіти провінцією, — такі люди звичайно не мали нахилу до суворої розправи з контр-революційним елементом. Одне тісно звязано з другим. Не можна переслідувати Т'єра, не арештовуючи Т'єрівських агентів у Парижі та не розстрілюючи змовників та шпигунів. Вважаючи вбивство контр-революційних генералів страшенним „злочином“, не можна розвинути енергію в переслідуванню війська, яким ці контр-революційні генерали керують.
У революції найвища енергія є найвищею людяност'ю. «Саме ті люди, — справедливо каже Лавров, — які цінують людське життя, людську крів, повинні прагнути до організації можливости скорої та рішучої перемоги, а потім як найскорше та найенергійнійш придушити ворогів, бо тільки таким шляхом можна досягти того, щоб жертв було як найменьше, як найменьше пролялося крови». (Ст. 225).
Заяву 19-го березня можна однак ліпше оцінувати, коли вважати її не безумовним сповіданням віри, а як вислів тимчасових настроїв на другий день після несподіваної й безкрівної перемоги. Каутський, далекий від розуміння динамики революції, внутрішнього взаємного звязку її настроїв, що хутко зростають, думая нежитьовими схемами та перекручуе переспективу подій вільно добраними анальогіями. Він не розуміє того, що м'ягкосердна нерішучість взагалі властива масам у першу добу революції. Робітники починають наступ лише під натиском залізної неохідности, як вони удаються до червоного терору лише під загрозою білогвардійського знищення. Те що Каутський показує нам, як наслідок особливо високої моралі парижського пролєтаріяту в 1871 р., на ділі характеризує лише перший етап громадянської війни. Таке саме ми бачили теж у нас.
У Петербурзі влада була завойована нами в листопаді в 1917 року майже без пролиття крови й навіть без арештів. Міністрів уряду Керенського було пушено на волю дуже скоро після перевороту. Більше того, козацький генерал Краснов, що наступав на Петербург разом із Керенським вже після того, як влада перейшла до Ради, й був захоплений нами в полон у Гатчині, був пущений на волю на другий день під чесне слово. Це була «великодушність», цілком у дусі перших кроків Комуни. Але це було помилкою. Недавно Краснов, провоювавши проти нас коло року на півдні та знищивши не мало тисяч комуністів, знов наступав на Петербург, на цей раз у рядах армії Юденіча. Більш жорстокий характер пролєтарська революція придбала лише після повстання юнкерів у Петербурзі та особливо після підготованого ка-детами, ес-ерами, меньшовиками повстання чехо-словаків на Волзі, масового знищення ними комуністів, замаху на Леніна, вбивства Урицького й т. п.Ті самі тенденції, тільки у первісній стадії ми бачимо теж в історії Комуни.
Під натіском логіки боротьби вона принціпово стала на шлях застращування. Утворення Комітету Громадського Порятунку було продиктовано для богатьох його прихильників ідеею червного терору. Комітет призначався для того, щоб «рубати голови зрадникам» „(«Journal officiel». № 123), щоб „поражати зраду“, (тамож, № 124). До декретів «застращування» слід лічити розпорядження (3 квітня) про арешт на майно Т'єра та його міністрів, про зруйнування дому Т'єра, про зруйнування Вандомської кольони, а особливо декрет про заручників. За всякого розстріляного версальцями полоненого або прихильного до Комуни мали розстріляти тричи стільки заручників. Заходи поліцайської префектури, якою керував Рауль Риго, мали чисто терористичний, хоч і не завжди доцільний характер.
Дійсність усіх цих заходів застращування паралізувалася невиразним угодництвом керуючих: елементів Комуни, їхнім намаганням примирити буржуазію з доконаним фактом шляхом негідних фраз, їхнім хитанням між фікцією демократії та реальністю диктатури. Останню думку чудово формулює небіжчик Лавров у своїй книжці про Комуну.
«Париж багатих буржуа та голодрабців-пролєтарів, як ріжноманітна політична громада, вимагав ради ліберальних основ цілковитої волі слова, зборів, критики уряду й т. д. Париж, що довершив революцію на користь пролєтаріяту та поставив собі завданням перевести цю революцію в установах; Париж, як громада еманціпованого робітництва, вимагав революційних, тоб-то диктаторіяльних заходів проти ворогів нового ладу». (ст. 143–144).
Як би Парижська Комуна не занепала, а трималася далі в нерівній боротьбі, не може бути жадних сумнівів у тому, що вона булаб примушеною перейти до все гострійших заходів для придушення контр-революції. Правда, Каутський не мав би тоді змоги протиставити людяних комунарів жорстоким більшовикам. Проте й Т'єр, напевне, не мав би змоги вчинити своє страшенне пролиття крови робітництва Парижа. Мабуть історія своє взялаб.
«19 березня, — пише Каутський, — в Центральному Комітеті національної гвардії одні вимагали походу на Версаль, другі — апеляції до виборців, треті — вжиття насамперед революційних заходів, ніби кожний з цих кроків, — глибокодумно навчав нас автор, — не був однаково необхідним і нібито вони виключали один одного», (ст. 54). У дальших рядках Каутський з приводу цієї незгоди в Комуні підносе нам підогріті банальности про взаємини реформи й революції. На ділі справа стояла не так: як що наступати на Версаль і робити це, не гаючи а ні години, то треба було зараз же реорганізувати національну гвардію, поставити на чолі її найбільш бойові елементи парижського пролєтаріяту й тим самим тимчасово ослабити Париж з боку революційного. Але робити вибори в Парижу, одночасно виводючи за його мури цвіт робітництва, булоб безглуздям з точки погляду революційної партії. Теоретично похід на Вереаль і вибори в Комуну, розуміється, не перечать одне одному, але практично вони одне одного виключали; для успіха виборів треба було відкласти похід, для успіху походу — призначити на дальший час вибори.
Нарешті, виводючи в поле пролєтаріят і тимчасово знесилюючи тим Париж, необхідно було забезпечити себе від можливости контрреволюційних замахів у столиці, бо Т'єр не зупинився б не перед чим, щоб запалити запілля комунарів білим огнем. Треба було встановити більш військовий, тоб-то більш суворий режим у столиці. «Доводиться боротися, — пише Лавров, — супроти численних унутрішніх ворогів, яких було сила в Парижу, які ще вчора бунтували коло Біржи та на Вандомській площі, мали своїх представників в уряді, в національній гвардії, мали свою пресу, свої зібрання, майже одверто зносилися з версальцями й ставали більш рішучими та задирливими після кожної невдачи Комуни» (ст. 87). Необхідно було разом із цим перевести в життя революційні заходи що до фінансів та взагалі — господарства, насамперед для забезпечення революційної армії. Всі ці найнеобхіднійші заходи революційної диктатури з труднощами могли миритися з виборчою кампанією. Але Каутський не має поняття про те, що таке революція на ділі. Він думає, що теоретично примирити — значить практично здійснити.
Центральний Комітет призначив вибори в Комуну на 22 березня, але, непевний себе, лякаючися своєї нелегальности, прагнучи до праці у згоді з більш «законою» установою, роспочав безглузді й безкротні переговори з цілком безсилим зібранням мерів та депутатів Парижу, готовий поділити з ними владу, аби тільки досягти згоди. Між тим, дорогоцінний час минав.
Маркс, на якого Каутський по старій пам'яті спробує спертися, ні в якому разі не гадав одночасно вибирати Комуну й виводити робітників у поле до бою. В листі до Кугельмана Маркс писав 12-го березня 1871 р., що Центральний Комітет національної гвардії надто рано здав свою владу, щоб дати місце Комуні. Каутський, з його власних слів, «не розуміє» цієї думки Маркса. Річ проста. Бо Маркс у всякому разі розумів, що завдання було не в придбанню легальности, а в завданню смертельного вдара ворогу. «Колиб Центральний Комітет складався з дійсних революціонерів, — цілком справедливо каже Лавров, — він робив би діло инакше. Для нього було безгуздям дати ворогам 10 день до виборів та скликання Комуни для того, щоб очунятися, тоді, як керовники пролєтаріату відмовлялися від обов'язку й не визнавали собі права негайно керувати пролєтаріятом. Теперь фатальна неподготованність народних партій утворила комітет, який вважав своїм обов'зком ці десять день нічого не робити». (ст. 78).
Намагання Центрального Комітету як найскорше передати владу «законому» уряду діктувалося не тільки забобонами формального демократизма, якого правда не бракувало, скільки страхом перед відповідальност'ю. Посилаючися на те, що він є установою тимчасовою, Центральний Комітет ухилився від ужиття найнеобхіднійших і цілком невідкладних заходів, не зважаючи на те, що весь матеріальний апарат влади з'осередився в його руках. Але й Комуна не взяла всієї влади від Центрального Комітета, який і надалі досить безцеремоно втручався у всі справи. Це утворювало дуже не безпечне, особливо у військовій обстанові, двоєвластя.
3 травня Центральний Комітет надіслав до Комуни депутацію, вимагаючи собі права порядкувати військовим міністерством. Знов піднеслося питання, як каже Лісагаре, про те, «чи слід розігнати Центральний Комітет, чи арештувати його, чи доручити йому управління військовим міністерством».
Тут ходило зовсім не о принціпи демократії, а о брак у обидвох учасників ясного програму діяльності та о готівности як самочиної революційної організації, Центрального Комітету, так і «демократичної» організації, Комуни, перекласти відповідальність один на одного, не відмовляючися одночасно цілком од влади. Політичні стосунки, які, здавалося б, ніяк не можуть бути гідним слідування їм прикладом.
«Але Центральний Комітет, — тішить себе Каутський, — ніколи не намагався порушити принціпа, по якому влада належить обраним загальним голосуванням. У цій точці Парижська Комуна була цілком протилежній Радянській Республіці» (ст. 55). Не було єдности революційної волі, не було революційної рішучости, було двоєвластя, і наслідком цього — скоре й страшне погромлення. Проте — не був порушеним «принціп» демократії.Тов. Ленін вже зазначав Каутському, що спроби виставляти Комуну, як виявлення формальної демократії, є просто теоретичним шахрайством. Комуна, по традиції та по думці своєї керовничої політичної партії, блянкистів, була виявленням диктатури революційного міста над країною. Так було під час Великої Французької революції; так було б і під час революції 1871 р. як би Комуна не впала так скоро. Той факт, що у самому Парижі владу було обрано на підставі загального голосування, не усовує другого, багато значнійшого факта: військових операцій Комуни, одного міста, проти селянської Франції, тоб-то проти цілої країни. Щоб задовольнити великого демократа Каутського, революціонери Комуни повинні були наперед поспитати, шляхом загального голосування, всю людність Франції, чи дозволить вона їм воювати з бандами Т'єра.
Нарешті, в самому Парижі теж вибори відбулися після того, як звідти втікла Т'єровська буржуазія, принаймні її найактивнійші елементи, та вийшло т'єровське військо. Буржуазія, що лишилася в Парижу дарма, що була нахабна, а таки боялася революційних батальйонів і вибори пройшли під цим страхом, який був передчуттям неухильного надалі червоного терора. Тішити себе тим, що Центральний Комітет національної гвардії, під час диктатури якого — на жаль, дуже кволої та невиразної — відбулися вибори в Комуну, не намірявся порушити принціп загального голосування, значить справді тінью щітки чистити тінь карети.Гаючи час на марні порівняння, Каутський користується тим, що його читач не знає фактів. У Петрограді ми в грудні 1917 р. теж обрали комуну (мійську думу) на підставі «найдемократичнійшого» голосування. Буржуазні партії вибори бойкотували, й ми дістали переважну більшість. (Цікаво зауважити, що в комунальних виборах 1871 р. в Парижі брало участь 230.000 виборців. На мійських виборах у грудні 1917 р. в Петербурзі, не зважаючи на бойкотування виборів, з боку всіх партій, крім нашої та лівих ес-ерів, — що не мали в столицї жадного впливу, — брало участь 400.000 виборців. У Парижу в 1871 р. було 2.000.000 душ людности, у Петербурзі теж у 1917 р. було 2.000.000 душ людности. Треба мати на оці, що наша виборча система непорівнюючи більш демократична. Центральний Комітет гвардії переводив вибори на підставі виборчого закона імперії). „Демократично“ обрана дума добровільно скорилася Петербурзькій Раді, тоб-то поставила факт диктатури пролєтаріята вище «принціпа» загального голосування, а трохи згодом і цілком роспустила себе власною своєю постановою за-для одного з відділів Петроградської Ради. Таким чином Рада Петербургу — цей справжній батько Радянської влади — має на собі благодать формального «демократичного» висвячування зовсім не гірше від Парижської Комуни.
«На виборах 26-го березня було обрано 90 членів у Комуну. З них — 15 членів урядової партії (Т'єра) й буржуазних радикалів, які чинили опозицію уряду, але осуджували повстання (парижських робітників).
«Радянська Республіка, — навчає Каутський, — ніколи не дозволилаб, щоб таких контр-революційних елементів було припущено хоч би в кандидати, не кажучи вже про вибори. А Комуна, поважаючи демократію, не ставила вибобранню своїх буржуазних супротивників жадних перешкод». (ст. 55–56). Ми вже бачили вище, що Каутський тут у всіх розуміннях попадає кулею в пліт. По-перше, на анальогічній стадії розвою російської революції були вибори в Петербурзьку Комуну й Радянська влада не робила буржуазним партіям жадних перешкод, і коли кадети, ес-ери й меньшовики, що мали свою пресу яка відверто закликала людність скинути Радянську владу, бойкотували вибори, то тільки через те, що ще сподівалися в той час подавити нас військовою силою. По-друге, ніякої такої демократії, що обіймалаб усі кляси, й не було в Парижській Комуні. Буржуазним депутатам — консерваторам, лібералам гамбетистам — місця в ній не було.
«Майже всі особи ці, — каже Лавров, — або враз, або дуже скоро вийшли з рад Комуни; вони моглиб бути представниками Парижа — вільного міста під управлінням буржуазії, але були цілком не при місці в громаді, яка волею чи неволею, свідомо чи несвідомо, повно чи неповно, але — все-таки представляла революцію пролєтаріята й хоча слабу спробу утворити форми суспільства, відповідні цій революції», (ст. 111–112). Колиб петербурзька буржуазія не бойкотувала комунальних виборів, представники її увійшлиб у петербурзьку думу. Вони там лишилися до першого ес-ерокадетського повстання, після чого — з дозволу чи без дозволу Каутського — булиб напевне заарештованими, якби завчасно не лишилиб думи, як це зробили у відповідний момент буржуазні члени Паризької Комуни. Хід подій лишивсяб той самий, — лише на поверхні їхній де-які епізоди склалисяб инакше.
Виславляючи демократію Комуни й одночасно обвинувачуючи її в браку рішучости що до Версалю, Каутський не розумів, що комунальні вибори, які провадилися при двозначній співучасти „законних“ мерів та депутатів, виявляли надію на мирну згоду з Версалем. Тут уся суть справи. Керовники хотіли згоди, а не боротьби. Маси ще не позбавилися ілюзій. Фальшиві революційні авторитети ще не встигли оскандалитися. Все це разом звалося демократією.
«Ми повинні перемогти ворогів нашою моральною силою… — проповідував Верморель. — Не слід порушати волю, замахуватися на життя громадян…» «Намагаючися упередити, громадянську війну», Верморель закликав ліберальну буржуазію, яку він ранійш так нещадно ганьбив, утворити «справедливу владу, яку б визнавала й шанувала вся людність Парижу.» «Journal officiel», що видавався під керовництвом інтернаціоналиста Льонге, писав: «Сумне непорозуміння, яке в дні липня (1848 р.) озброїло один проти одного два кляси суспільства, не може вже знов виникнути… Клясовий антагонізм перестав існувати…» (30 березня). Й далі. «Тепер усяка невзгода зникне, бо всі солідарні, бо ніколи не було так мало соціяльної зненависти, соціяльного антагонізма" (3-го квитня). В засіданню Комуни 25 квитня Журд міг не без підстави хвалитися тим, що Комуна „ще ніколи не порушала прав власности“. Сподівалися привернути цим до себе буржуазну громадьску думку й знайти шлях до згоди.«Подібна проповідь, — цілком справедливо каже Лавров, — зовсім не обеззброювала ворогів пролєтаріяту, які добре розуміли чим загрожує їм його перемога, але позбавляла пролєтаріят енергії боротьби й засліплювала його, як навмисне, перед лицем завзятих ворогів», (ст. 137). Але така деморалізаторська проповідь була нерозривно звязаною з фікцією демократії. Форма фіктивної легальності дозволяла думати, що справа вирішиться без боротьби. «Що ж до мас людности, — пише член Комуни Артур Арну, — то вони з певним правом вірили в існування принаймні таємної згоди з урядом». Безсилі для того, щоб привернути до себе буржуазію, угодовці, як завжди, дурили лише пролєтаріят.
Те, що в умовах неухильної Громадянської війни, яка вже була розпочатою, демократичний парляментаризм виявляв лише угодовську безпорадність керуючих груп, яскравійш ва все свідчить безглузда процедура додаткових виборів у Комуну 16 квітня. Тоді «вже не час був голосувати, — пише Артур Арну. — Становисько стало остільки трагічним, що не було на те ані необхідного вільного часу, ні необхідного спокою для того, щоб взагалі вибори мали якесь значіння… Всі люди, вірні комуні, були на мурах Парижу, на фортах, у передових шанцях… Нарід не надавав жадної ваги цим додатковим виборам. Вибори по сути були тільки формальним парляментаризмом. Треба було не підраховувати голоси виборців, а вбірати солдат; не дізнаватися, як ставиться до нас думка Парижу, а боронити Париж од версальців». З цих слів Каутський міг би побачити, чому на практиці не така проста річ сполучити клясову війну з міжклясовою демократією.«Комуна не є Установчі Збори, — писав у своїй книжці Міл'єр, один з розумнійших членів Комуни, вона — військова рада. У неї має бути одна мета: перемога; одне знаряддя — сила; один закон: закон громадського порятунку».
«Вони ніколи не могли зрозуміти, — обвинувачує проводирів Лісагаре, — що Комуна була барикадою, а не урядом…»
Вони почали це розуміти на принціпі, коли вже було запізно. Каутський не зрозумів цього й досі. Нема підстави сподіватися, щоб він це коли-небудь зрозумів.
Комуна була живим запереченням формальної демократії, бо в свойому розвою означала диктатуру робітничого Парижа над селянською країною. Цей факт панує надо всіма иншими. Скількиб політичні рутінери в самій Комуні не чішлялися за видимість демократичної легальности, кожного вчинку Комуни, якого не досить було для перемоги, було досить для виявлення її нелегальної природи.
Комуна, тоб-то паризька, мійська дума, касувала загальнодержавний закон про конскрипцію. Вона називала свій офіціяльний орган «Офіціяльним Журналом Французької Республіки». Вона, хоч і полохливо, але таки запускала руку у Державний Банк. Вона, зголосила відокремлення церкви від держави й скасувала бюджет віросповідань.
Вона входила в зносини з чужоземними посольствами й т. д. й т. д. Вона все це робіла, по праву революційної диктатури. Але цього права не хотів визнати тоді ще зелений демократ Клемансо.
На нараді з Центральним Комітетом Клемансо говорив:
«Повстання мало незаконну причину. Скоро комітет цей скасують, а на його декрети ніхто й не подивиться. Крім того Париж не має права повставати супроти Франції й повинний безумовно скоритися авторитету Зборів».
Завданням Комуни було розігнати Національні Збори. На жаль, їй це не пощастило зробити. Нині Каутський підшукує для її «злочиного» наміру пробачень.
Він зазначає те, що комунари мали своїми супротивниками в Національних Зборах монархистів, тоді як ми в Установчих Зборах мали проти себе… соціялістів: ес-ерів і меньшовиків. Повне затьмарення розуму, Каутський говорить про меньшовиків та ес-ерів, а забуває про єдиного важливого ворога — про кадетів. Саме вони були нашою російською партією Т'єра, тоб-то бльоком власників ради власности, й професор Мілюков зі всіх сил намагався удати з себе того маленького великого чоловіка. Вже дуже скоро недовго до перевороту в листопаді — Мілюков почав шукати свою Галіфе, по-черзі, в генералах Корнілові, Олексіїві, потім у Каледині, Краснові, й після того, як Колчак загнав у куток усі політичні партії, розігнавши Установчі Збори, партія кадетів, єдина поважна буржуазна партія, по-сути цілком монархична, не тільки не відмовила йому в своїй підтримці, а, навпаки, оточила його ще більшими симпатіями. Меньшовики та ес-ери вже не грали ніякої самостійної ролі, цілком так само, як партія Каутського в революційних подіях Німеччини. Свою політику вони цілком будували на коаліції з кадетами і тим самим надавали кадетам рішаюче положення, цілком незалежно від взаамних політичних сил. Партії ес-ерів та меньшовиків були лише додатковим апаратом для того, щоб, зібравши на мітингах та на виборах політичне довірря збуджених мас, передати його потім у розпорядження конт-революційної імперіялістичної партії кадетів. незалежно від наслідків виборів. Чисто васальна залежність ес-еровськи-меньшовицької більшости від кадетськой меньшости було само по собі зле прикритим глузуванням з ідей «демократії». Але цього мало. По всіх тих областях країни, де режим «демократії» затримувався надто довго, він неухильно кінчався відвертим державним переворотом контр-революції. Так було на Україні, де демократична Рада, що зрадила німецькому імперіялізму, радянську владу, сама була скинута монархистом Скоропадським. Так було на Кубані, де демократична Рада опинилася під чоботом Денікина. Так було — й це найважливійший експеримент нашої «демократії — в Сибиру, де Установчі Збори, з формальною перевагою ес-ерів та меньшовиків, при відсутности більшовиків, з фактичним керуванням кадетів, спричинилося до диктатури царського адмірала Колчака. Так було, нарешті, на нашій Півночі, де «учредиловці», в лиці уряда ес-ера Чайківського, обернулися в погану декорацію для панування контр-революційних генералів російських та англійських.Так стається або ставалося по всіх дрібних крайових державах: у Фінляндії, в Естонії, в Латвії, в Литві, в Польщі, в Грузіі, у Вірменії, де під формальним прапором демократи провадиться зміцнення панування дідичів, капіталістів та чужоземного імперіялізма.
Одно з самих губих, немотивованих і політично ганебних протиставлень, які робить Каутський між Комуною та Радянською Росією, тичиться характера париського робітника в 1871 р. і російського пролєтара в 1917–1919 р. р. Першого Каутський показує революційним ентузіястом, здібним на високі жертви, другого — егоїстом, «шкурником», стихійним анархистом.
Парижський робітник має за собою надто виразне минуле, щоб потрібувати революційної рекомендації — чи оборони від вихвалювань теперішнього Каутського. І все таки у петербузького пролєтаря нема й не може бути жадних підстав ухилятися від порівняння зі своїм героїчним старшим братом. Невпина трьохрічна боротьба петербузького робітництва — спочатку за завойовання влади, потім за її захорону та зміцнення — уявляє собою виключну літопис колективного героізма та саможертви, серед небувалих мук голоду, холоду та вічної небезпеки. Каутський, як це з'ясовується нами в иншому місці, для порівняння з цвітом комунарів бере самі темні елементи російського пролєтаріату. Він і тут не відріжняється від буржуазних сикофантів, яким мертві комунари завжди уявлялися приваблившійшими ва живих.
Петербурзький пролєтаріят узяв владу на чотире з половиною десятиліття пізнійше паризького. Цей час дав нам у руки величезні переваги. Ремісничий, дрібнобуржуазний характер старого, почастю й нового Парижу цілком чужий Петербургу, з'осередженню найконцентрованійшої промисловости у світі. Ця обставина дуже полегшувала нам завдання агітації та організації, як і встановлення радянської системи.
Наш пролєтаріят не має і в малій мірі багатих революційних традицій пролєтаріяту Франції. Проте в нам'яти старшого покоління нашого робітництва були на початку нинішньої революції ще надто свіжа велика спроба 1905 р. й її невдача й заповіданий нам обов'язок помсти.
Російські робітники не мали, як французькі, довгої школи демократії та парляментаризму, яка в певну добу була важливим чиником політичної культури пролєтаріяту. Але з другого боку, у російського робітника ще не встигли в душі вгамуватися гіркота розчарування та отрута скептитизму, які до певного сподіваємося, вже недалекого моменту, зв'язують революційну волю французького пролєтаріяту.
Парижська Комуна потерпіла військову катастрофу, перш ніж перед нею у всю велечінь повстали економічні справи. Не дивлячися на чудову бойовість парижського робітництва, військова доля Комуни відразу визначалася, як безнадійна нерішучість і угодливість нагорі породили розклад у низах.Гроші національній гвардії виплачувалося по разрахунку на 162000 рядових та 6500 старшин; але кількість тих, які дійсно йшли в бій, особливо після невдалого герцю 3 квітня, хиталася між 20 й 30 тисячами.
Ці дані зовсім не компрометують парижського робітництва й не дають права вважати їх боягузами й дезертирами, хоч, звичайно, й дезертирів не бракувало. Для боєздатної армії необхідним є насамперед централізований та точний апарат управління. Цього в Комуні не було й сліду.
Військова офіція Комуци була, зі слів одного автора, ніби темною кімнатою, де всі метушилися без тяму. В канцелярії міністерства товклися старшини, прості гвардійці, які вимагали амуніції, харчів, скаржилися, що їх не зміняють. Їх надсилали до комендатури.
«Одні батальони лишалися в шанцях по 20 і 30 день, тоді як инші були постійно в резерві… Це безладдя вбило скоро всяку дисціпліну. Люде відважні скоро схотіли залежати тільки від самих себе; другі ухилялися від служби. Так само робили й старшини; вони кидали свій пост, щоб, іти на допомогу сусіду, що витрімував вогонь, другі уходили в місто»… («Парижська Комуна 1871 р.» П. Л. Лавров, 1919 р. ст. 100).
Такий режим не міг лишитися без кари. Комуну було потоплено в крові. Але й на це Каутський має чудову втіху:
«До справи війни, —каже він, хитаючи головою, — взагалі пролєтаріят не дуже здатний», (ст. 76).Цей гідний Панглося афоризм не гірший від другого великого вислова Каутського, — саме, що Інтернаціонал не с придатним знаряддям під час війни, бо він є по сути своїй «знаряддям мира».
У цих двох афоризмах, по-сути, теперішній Каутський — весь, цілком, тоб-то трохи більший за круглий нуль. Військова справа, бачите, взагалі слаба сторона пролєтаріяту, тим більш, що й Інтернаціонал утворювався не для часів війни. Корабель Каутського споружався для ставків та спокійних заток, а зовсім не для вільного моря й не для бурхливих часів. Коли в цьому кораблі є дірка, коли він тече й нині лагідненько топне собі, то винувата в цьому хуртовина, зайва маса води, надзвичайні хвилі та низка инших непередбачених обставин, для яких Каутський не призначав своє величне спорудження.
Міжнародній пролєтаріят ставить собі завданням завойовання влади. Незалежно від того, чи належить громадянська війна „взагалі“ до необхідних атрибутів революції „взагалі“, лишається безперечним той факт, що рух пролєтаріяту наперед принаймні в Росїї в Німеччині, в країнах колишньої Австро-Угорщини, набув форму напруженої громадянської війни, до того, не тільки на внутрішніх, а й на зувнішніх фронтах. Коли війна не є ділом пролєтаріяту, а робітницький Інтернаціонал придатний тільки до мирноі доби, тоді треба поставити хрест на революції й соціялізмі, бо війна є як раз ділом капіталістичної держави, яка без війни не припусте робітництво до влади. Тоді лишається так звану «соціялістичну» демократію об'явити просто приживалкою капіталістичного суспільства й буржуазного паріяментаризма, тоб-то відверто санкціонувати те, що роблють у політиці Єберти, Шайдемани, Реноделі й проти чого на словах ніби протестує Каутський.
Війна не була ділом Комуни. Саме через те її погромлено. Й як нещадно погромлено!
„Треба звернутися, — писав у свій час досить поміркований ліберал Фіо — до проскрипцій Сули, Антонія та Октавія, щоб заборонити такі вбивства в історії цівілізованих націй; релігійні війни за останніх Валуа, Варфоломієва ніч, доба терору були в порівнянню з ними дитячою грою. Тільки за останній тиждень травня в Парижу знайдено 17.000 трупу федерованих інсургентів… Вбивали ще й до 15 червня“.
„Взагалі, війна — не діло пролєтаріяту“.
Неправда! Російські робітники показали, що вони здатні володіти теж і «знаряддям війни». Ми бачимо тут велетенський крок у порівнянню з Комуною. Це не значить зрікатися Комуни, — бо традиції Комуни зовсім не в її безпорадності, — а в продовжуванню її діла. Комуна була слабою. Щоб довершити її діло, ми стали дужими. Комуну розбили. Ми завдаєм удар за ударом катам Комуни. Ми помщаємося за Комуну й ми помстимося за неї.
,_%D1%81._30.png)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|