ПГПУ/1926/3/Соціологія в розумінні французької „нової демократії“
| ◀ Людський колектив, як підвалина пам'яти | Первісне громадянство та його пережитки на Україні. №3 Соціологія в розумінні французької „нової демократії“ (Федір Савченко) |
Новіші праці Ол. Брікнера з слов'янської мітології ▶ |
|
В Парижі існує невеличке, але активне політичне угруповання „християн- соціялістів“. Група ця працює головно серед французької молоди). В результаті якогось десятка років упертої й завзятої пропаганди вдалося їй провести до парламенту на ролі депутата свого фундатора, збудувати великий шестиповерховий будинок з написом на ньому „Нова Демократія“, заснувати власний тижневий орган і навіть час від часу організовувати свої інтернаціональні конгреси з комісіями та підкомісіями.
Минулого року з’явилася книжка проф. Бюро, під назвою „La science des moeurs“. Вона дуже нагадує своїм змістом діяльність цієї невиразної що-до своїх завдань партії „Нової Демократії“, яка одного часу проголосила була розрив з папою римським з якихось канонічно-догматичних міркувань, а в останні роки визнала за корисніше для себе скласти з ним знову певну угоду.
Автор книжки іменує себе професором „вільного“ (по-простому... католицького) факультету права в Парижі; розуміється, факультет цей не слід ототожнювати з університетським факультетом у Сорбоні. Передмова змагається запевнити читача в науковості цілої роботи, обіцяючи йому об’єктивне використання творів „дітей нової думки й дітей старої традиції“. Але науковість ця не може дати ніяких результатів, коли найголовніші висновки книжки зводяться до релігійно-метафізичних тверджень, напр., заявою такого змісту: „Спостереження соціології залишаться в повітрі, коли моральні й релігійні вірування не направлять наших висновків до кращих послуг на користь колективу“ (ст. 294).
Оці, що логічно виключають себе взаємно, твердження старого католика з зовнішнім забарвленням новішого соціалізму яскраво характеризуються також назвами деяких його попередніх творів, що з’явилися в друку з 1890 до 1920 рр. З одного боку ми бачимо книжки про „Ролю професійних синдикатів“ та про „Селянина норвезьких фіордів“, а з другого — виразно католицькі — „П’ятнадцять років відділення церкви від держави“, або „Моральна криза нових часів“.
Коли додати до цих двох головних напрямків роботи французького „професора“ ще й третю його патріотичну так-би мовити манію антимальтузіянства, а до того ще й велику кількість ріжноманітних цитат та газетного матеріалу, — загальний характер його нового твору майже цілком укладеться в зазначених тут формах.
Зазначимо між иншим те, що на обгортці книжки надрукований 1926 рік, а передмову автор датував 1922, і тому зрозуміло, що в ній занадто відчувається атмосфера ще воєнних часів.Дуже вдало, з певним піднесенням написана передмова до книги, де автор розсипає хвали на адресу французьких соціологів, починаючи з O. Конта і кінчаючи Дюркгемом, хоч на сторінках самої книжки він намагається спростувати висновки всіх соціологічних шкіл за винятком так званої школи „Соціальної Науки“, фундатором якої був Ф. Ле-Плей. Може тому, що в сучасному видавництві її автор надрукував свою анкету про „норвезького селянина“.
Книга поділяється на чотири головні частини, які мають такі заголовки: 1) Передумови наукового вивчення соціальних феноменів (23 — 88); 2) Вишукування справжньої природи соціального явища (89 — 156); 3) Метод спостереження (монографічний) (157 — 237); 4) Справжня функція соціології що-до поводження (238 — 318).
Не зважаючи на ріжну вагу й вартість окремих відділів книги, доцільно буде розглянуїи її в порядку, що його встановив автор.
В передмові зазначається, що приятелі його, філософи й соціологи, ознайомившись з його думками й ідеями в галузі методології та соціології, запевнили його, що не мають зробити до них ніяких зауважень або застережень.
І це зрозуміло, коли взяти до уваги, що книжка в більшій своїй частині це тільки добре скомпонований матеріял, що складається із газетних і журнальних вирізок, спогадів з недавно минулої війни, палких тирад проти розводів, абортів і мальтузіанства взагалі, коротеньких характеристик ріжних соціологічних шкіл і деяких методів, що вживаються в соціологічній роботі, а також непевного вишукування підстав для сучасної морали й доконечної, на його думку, потреби для людства релігійних вірувань. Не знаходимо тут опрацьованої теорії чи методології соціології, а тільки легко написаний компендіум міркувань та здогадів про ріжні проблеми, які можна так.чи инакше з соціологією звязати. Книжка починається скаргами проти хаотичности в світогляді сучасної людини що-до відносин між капіталістом і робітниками, між правами й умовами спільного життя чоловіка й жінки. Тут-же з’ясовується моральні й інтелектуальні умови, за допомогою яких можна вийти із цього хаотичного стану. „В соціяльному житті, — зазначає автор, — одна єдина справа важить: діла й глибокі думки, а також поглиблені переконання для пояснення цих думок“.
Висвітлюючи далі характер соціального явища, автор зазначує між иншим те, що одне й те саме явище може викликати до себе інтерес ріжних фахівців: до якогось концерту можуть так чи инакше поставитись артист, економіст, фізик і соціологу шлюб, будучи соціальним явищем, інтересує фізіологію, політичну економію й мораль. Соціальне явище визначається такою формулою дуже загального, на думку автора, характеру: „соціальне явище є кожна форма діяльности, подія, комбінація, чи формула, які індивід прийняв, щоб утворити свої відносини з колєктивом, частину якого він утворює“ (ет. 97). Трохи вище (с. 89) наводиться й Дюркгемівська дефініція соціяльного явища: „Кожна форма діяльности, зафіксована чи ні, що має змогу зовнішнього примусу над індивідом“, або инакше „явище загального характеру серед даної громади, яке має власне існування, незалежне від своїх індивідуальних виявів“.
Коротенько відзначивши й схарактеризувавши принципи діяльности 4-х головних, на думку автора, соціологічних шкіл (а) марксизм, б) ліберальна школа — Адам Сміт, в) школа французької соціології — Дюркгем, г) школа соціальної науки), на дальших сторінках соціологічному матеріялізмові робить автор закиди в тому, що він, пояснюючи й обґрунтовуючи минуле, нічого певного не говорить про прийдешнє і навіть не в змозі з’ясувати великих подій історії.
Автор нагадує про неможливість з’ясувати поведінку Бельгії в 1914,р., балканський союз 1912 р. або хрестові походи виключно економічними причинами, підкреслює впливи моральних та релігійних доктрин на економічні. „Якби наше, моральне й духовне життя було краще, — продовжує він, — ми були-б без порівняння багатшими й заможнішими, бо хто із статистиків має змогу зважити колосальні економічні шкоди, що нам вчиняють розпуста й алкоголізм, егоїзм сімейний, класовий або національний. Якби ми були освіченішими й моральнішими, наші машини краще-б функціонували, заводи більше виробляли, так само як і копальні, і не буде перебільшенням сказати, що навіть у наших буряках було-б більше цукру, а в баранині й яловичині менше кісток і непотрібних людині частин“ (с. 131).
Розуміється, автор (мабуть із обережности) не робить спроби пояснити історичні події минулого або прийдешнє сяйвом „моральних або релігійних доктрин“, так само як і не ставить запитання, чому на світі так багато неписьменних і неосвічених людей.
Друга частина книги кінчається популярним аналізом трьох головних, на думку автора, елементів, що в ріжних комбінаціях утворюють загальне соціяльне життя; елементи ці — місце, робота й світогляд людини. Пізніше, коли говориться про монографічний метод, ці три елементи стоять там на першому місці і до них подаються відповідні анкети.
Соціяльне життя окреслюється в цій розвідці за Еспінасом і Габріелем Тардом як одне ціле (ансамбль) договорів і трансакцій, „взаємне визначення (détermination) ангажементів і згод“, затверджених прав і визнаних обов'язків.
Наводиться тут також німецька теорія що-до 5 стимулів для економічної діяльности людини, яка за Вагнером визнає 4 з них заінтересованого характеру і один незаінтересованого: а) бажання здобути власну економічну користь і побоювання власного економічного зубожіння; б) побоювання кари та надія на подяку; в) почуття чести, бажання пошани й побоювання сорому та презирливого до себе ставлення; г) потреба й радість діяльности й небезпека перед бездіяльністю.
Третя частина містить у собі також три відділи: 1) про техніку соціологічного аналізу, 2) монографічний метод і 3) статистичний та історичний методи (с. 160 — 237).
В цій частині подається багато корисних з практичного боку як для соціолога, так і для кожної освіченої людини міркувань і відомостів.
Перш за все звертається увага на недопустимість вивчати якесь питання або певну соціяльну інституцію, забуваючи про численні инші питання можливо не меншого значіння, що стосуються тієї самої громади. Яка рація була-б, напр., лікареві лікувати шлунок, коли-б цим порушувалось правильне функціонування серця хворого.
Соціологічний аналіз з'ясовує далі, що людські громади мають чотири головні потреби, задоволення яких із свого боку викликає багато другорядних.
Перше — це продукція матеріяльних предметів, потрібних на підтримання життя.
Друга соціяльна проблема — нормальне існування раси, щоб перед нею не стояла загроза вимирання; розпадається вона фактично на дві частини: відповідна кількість народжень дітей і їх раціональне виховання, щоб вони справді могли прислужитись інтересам людности.
Третя проблема — організація громадських органів, які-б регулювали колективне життя й захищали загальні інтереси.
Четверта, що, на думку автора, мусить об'єднувати всі три попередні, — культивування морального життя, бо хоч людина і є істота соціяльна, але не досить „соціябельна“, коли дозволено буде залишити цей термін в його французькій формі. Людині надавали багато природніх здібностів і нахилів, яких у дійсності в неї нема і які виробляє школа або виховання.
Не зупиняючись на деяких другорядних моментах соціологічної техніки, зазначимо тут головні відділи номенклатури соціяльних явищ, що їх обробив Анрі де Турвіль на підставі праць Ле-Плея і що в книжці досить широко наведені. Розподіл цієї номенклатури може бути корисним і для наших збирачів-фольклористів, що звикли вживати в своїй роботі аналогічних анкет, цінного аналітичного інструменту для соціології.
Цю анкету-номенклатуру Ле-Плея (автора відомої книжки про „Европейських Робітників“, перше видання якої з'явилося в 1855 р.) автор називає монографічним методом і рекомендує провести її послідовно на можливо більшому числі робітничих або селянських семей. Вся анкета поділяється на 6 відділів. В першому говориться про три організаційні елементи, вже нам відомі — місце, робота й світогляд; що-до світогляду, то квестіонар поділяється на 4 літери: А) Погляди що-до приватного життя; Б) професійного, В) громадського, Д) моральні, релігійні метафізичні доктрини, як концепція про смерть, мета життя й роля людини. Самогубство.
II. 4) Рухоме майно. 5) Нерухоме, 6) Оплата праці.
III. Домашнє життя: 7) Сем'я (робітнича). 8) Спосіб існування (їжа, одяг, гігієна). 9) Заощаджування. 10) Фази існування (народження, смерть).
IV. 11) Професійні організації. 12) Торгівля. 13) Інтелектуальна культура. 14) Мораль, 15) Релігія.
V. 16) Громадські асоціяції. 17) Село. 18) Місто. 19) Провінція. 20) Держава.
У. 21) Вплив на закордон і поширення раси. 22) Вплив закордону на расу. 23) Історія раси. 24) Ранг раси.
Цей монографічний метод французький професор визнає за головний у соціології, хоч і зазначає, що і сам винахідник його у своїх передчасних висновках допустився багатьох помилок; як додаткові до нього й допоміжні методи подає він статистичний та історичний. Висвітлюючи на с. 229 — 239 значіння історичного методу в соціології, підкреслює між иншим, що користатись ним можуть тільки особливо підготовані й досвідчені соціологи, які уникнуть робити помилкові висновки.
На зазначених тільки що сторінках тексту професор Бюро різко критикує погляди Е. Дюркгема про потребу для того, щоб з'ясувати якесь складне соціяльне явище, проаналізувати розвиток його через усі соціяльні види. Метод цей сам Дюркгем у своїх „Правилах Соціологічного методу називає генетичним, а наш автор уперто наклеює на нього етикетку „історичного методу“ і в палкому тоні намагається довести другорядне його значіння противно до „монографічного“. Е. Дюркгем писав у своїх „Правилах“, що громада не утворює своєї організації із нових елементів цілком, а в певній частині вона одержує її готовою від попередніх поколінь. Щоб пояснити сучасний стан сем'ї, шлюбу, власности і т. д., треба, казав він, дізнатись про їх походження, про простіші складові частини, з яких вони утворені, а для цього порівняльна історія великих громад не в змозі дати потрібного освітлення. Слід піти далі в минуле.
Проф. Бюро твердо й запевнено зазначає (с. 232 — 233), що знайомство з первісними формами наведених у Дюркгема соціяльних інституцій непотрібне, так само як для того, щоб зрозуміти функціонування сучасних індустріалізованих млинів та плугів, не треба знати щось про старовинне знаряддя, яким 30 — 40 літ тому обробляли землю. На с. 236 він застерігає навіть проти небезпеки, щоб „користання історичним методом, коли воно не базується на попередньому ознайомленні з живим і сучасним, не довело до подвійного непорозуміння і до таких наслідків, що не буде зрозуміло ані сучасне, ані минуле“. Що подумати, запитує він далі, про дослідувача, який вивчатиме палеонтологію раніш від зоології.
Змінивши в такий спосіб Дюркгемові думки й завдання, на с. 238 книжки він уже формально відмовляється обговорювати проблему участи попередніх поколінь у розвиткові соціяльних явищ під претекстом, що ця філософська проблема виходить за межі програму його книжки.
Спроба доводити щось у науковій роботі аналогіями, як відомо, вважається взагалі за мало перекональний метод і особливо коли (як у нашому випадкові) автор бере аналогії до соціяльних явищ із галузи матеріяльної культури, як млини й плуги. А головне, що читач на підставі цих аналогій може хибно зрозуміти цілком ясну думку Дюркгемову, яка до речи й наведена в цитаті на с. 230. Дюркгем саме й підкреслює, що його генетичний метод може дати разом аналіз і синтез соціяльного феномену. З одного боку він показує положення окремих складових елементів вже тим самим, що дає змогу побачити, як вони поступово накладаються один на одного, і в той-же самий час завдяки широким порівняльним можливостям за допомогою цього методу набагато легше визначити умови, від яких залежить утворення й об'єднання цих складових частин.
Дюркгем порівнює історичний метод з мікроскопом: він виявляє фрагменти певної соціяльної інституції, даючи змогу простежити появу (генезу) її в часі[1].
Бюро сам відчуває, що в своїй критиці історичного, а за Дюркгемом генетичного методу, він заходить задалеко, особливо, напр., в твердженні (на с. 235), що „помиляються, коли приписують далеким і неясним моментам походження збережіння деяких з наших найелементарніших соціяльних правил“. Закінчуючи виклад своїх міркувань про історичний метод, щоб трохи зменшити різкість своїх попередніх зауважень, він пише: „Я дуже далекий від думки принижувати значіння історичних студій, або сперечатись про їх потребу: померлі говорять в нас, але як то свідчать недавні жорстокі експерименти наших сучасних громад, слова їх можуть почути виключно підготовані до того вуха; яка-ж инша підготовка найкраще-б цьому відповідала, як не найсерйозніше ознайомлення з теперішніми інституціями і тими результатами, задоволящими чи посередніми, до яких вони нас приводять?“
Слід додати, що навіть і після цієї обережнішої формули може залишатись вражіння, ніби Е. Дюркгем був противником ставити під мікроскоп історично-генетичного методу соціяльні події сучасного життя, пережитки минулого, звязуючи їх між собою в історичному процесі розвитку і крок за кроком наближаючись до часів їх першої появи серед людей.
Закінчивши в мирному тоні свої напади на генетичний метод Дюркгема, на дальших сторінках під виразною назвою „ілюзії“ й претензії автор протестує проти висновків „Французької соціологічної школи“, що „соціологія єдина компетентна визначити зміст морального закону й звичаїв“, що вона має „керувати в визначенні вищих цілів“, і що „не може існувати ніякої теоретичної морали“.
Він пророкує, що „ця соціологічна мораль за декілька років стане за приклад несвідомої колективної софістики“.
Особливо турбує його думка Дюркгемова, що „обов'язок керівників державних не є підштовхувати силоміць громади до ідеалу, який їх самих захоплює, а свою ролю звести до ролі медика, а саме: за допомогою відповідної гігієни передбачати й затримувати розвиток хвороб, а коли вони з'явились, намагатись їх вилікувати“. Він гадає, що коли йти за Дюркгемовою теорією, то людство не знатиме ані великих моральних теорій, ані героїв, святих і палких апостолів унутрішнього життя, він сумнівається навіть, чи за її допомогою можна було-б вийти з епохи печер (с. 262 — 263).
Для соціології проф. Бюро замість шукати „вищої мети“ залишає лише право „знайомитись з умовами, що розвязують або сприяють тій чи иншій соціяльній практиці, а також з її результатами“ (с. 280). Він не визнає за правильне, що наука про людські громади має виключити метафізику й поставити себе на місце релігійної морали (с. 297).
Підводячи загальний підсумок книжки, утворюється певне вражіння, що автор взяв за базу для соціологічних дослідів монографічний метод, за дашок до цього фундаменту визнав за відповідне релігійну мораль, але не знайшов нічого, що-б звязувало між собою ці дві частини загальної будови. Ця невдала спроба соціологічної компілятивної творчости має в собі тим меншу вагу, що метафізика релігійної морали взагалі не може входити як складова частина до науково-обробленого соціологічного методу.
Нема сумніву після цих слів, що й автор книги бажав перш за все внести свою датку на користь римської церкви, взявшись до писання соціологічних праць. І як було зазначено на початку (рецензії), в порівнянню з діяльністю партії „Нової Демократії“ провадить він свою роботу з зовнішнього боку вдало й талановито. Але внутрішній зміст, характер і результати розвідки мало задовольняють читача, що не має своїм завданням підтримувати інтересів церкви, а виключно суто наукові інтереси.
Характерна риса, яку тут інтересно буде для нас відзначити, це недовір'я й занадто критичне ставлення авторове в ріжних місцях книги до звідомлень і спостережень етнологів і подорожників у країнах примітивної людини. Це також, можна думати, один із способів зменшити значіння праці Дюркгемової школи, що бере до серйозної уваги саме цї матеріяли й інформації.
Німецька частина соціологів та етнологів, що так само уперто захищає позиції релігійної метафізики (візьмімо хоч-би журнал Anthropos), як і проф. Бюро, тримається инших думок і висилає свої власні експедиції до країн, що їх населяють люди примітивної культури, щоб з'ясувати, чи мають мешканці Огненної Земли почуття і віру в бога. Католицький професор видко втратив надію на успіх такої роботи.
Не дивлячись на всі ці внутрішні й зовнішні дефекти роботи, книжка ця знайшла досить сприятливу оцінку на сторінках ріжних фахових журналів[2] і навіть L'Année Sociologique (Tome І, fasc. 2, pp. 200 — 202), органу Дюркгемової школи, якій автор часто робить безпідставні й несправедливі закиди. Мимоволі з'являється запитання, чим з'ясувати це дивовижне явище, що рецензенти взагалі, а співробітники L'Année Sociologique зокрема так легковажно поставились до книжки проф. Бюро і не підкреслили тих хиб і в першу чергу ненауковости й непослідовности, що звертають на себе увагу навіть при першому швидкому знайомстві із цим твором.
Що-ж до Дюркгемової школи, один з адептів якої прихильно поставився в своїй оцінці до книжки, що походить фактично з ворожого табору, то це є вияв деякого занепаду цієї групи після смерти Дюркгема та серед його найближчих учнів, що загинули за роки світової війни. Сучасна група соціологів із L'Année Sociologique не була звязана безпосередньо з основоположником школи, видимо не вміє зберегти той могутній живий вогонь, яким палав філософський глибоко аналітичний мозок Дюркгемів, їй не вдалося, як ми бачимо на цьому конкретному прикладі, встановити ясних і чітких ліній для взаємовідносин з иншими групами.
Доцільно буде тут у звязку з цим сказати декілька слів і про те хибне уявлення що до нашого київського соціологічного гуртка, який працює під назвою Кабінету Примітивної Культури, що ніби то він „належить до школи Дюркгема“. Гурток наш ставиться з великим поважанням до великої методологічної роботи, що її проробили Дюркгем та його близькі учні, але наука не стоїть на однім місці, гурток наш старається використати науковий досвід останніх десятиліть, не одної Дюркгемової школи. А його вихідні пункти і його методи не в однім принципіяльно ріжняться від того, як ставив питання пок. Дюркгем і як ставлять їх тепер його учні. В наших обговореннях їх праць це зазначається доволі виразно[3].
- ↑ Réponse à une enquête de Documents du Progrès févr. 1908.
- ↑ Revue de l'Institut de Sociologie (Brüssel), Mai 1924; The Sociological Review, Oct. 1920, p. 316.
- ↑ Програм і завдання Кабінету Примітивної Культури з'ясував акад. М. С. Грушевський в передмові до „Первісного Громадянства“ за 1926 р., ч. 1 — 2.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|