О руський унїверзитет у Львові/Єще в справі руського унїверзитету
| ◀ В справі руського унїверзитету | О руський унїверзитет у Львові Єще в справі руського унїверзитету |
|
Шановний пане редакторе! Ви бажаєте від мене кілька доповняючих слів до появившого ся в «Ruth. Revue» (і «Дїлї») мемориялу, що тичить ся основаня руського унїверзитету у Львові. Правду Ви кажете, що не досить того, поставити перед людий хочби як справедливу справу та чекати, що вони скажуть; нї, і за найсправедливійшою справою мусить ще й ельоквенция як адвокат стояти. Віддаючись наукам, не було в мене часу займатись штукою проречистого слова, котре від часів Ціцерона в суспільному житю так велику вагу має, тому я і занехаю в моїй статї проречистість і, держучись тільки реальних прояв у житю народів, зроблю після них кілька висновків. Може й так удасть ся нам того допняти, чого бажаємо.
На справу руського унїверзитету можна кинути сьвітлом з ріжних боків, як се і в мемориялї по части зроблено, в котрому делєгати товариства імени Шевченка покликують ся і на славний 19 артикул основного державного закону. Та по моїй думцї, замість покликуватисъ на писані мертві державні закони, котрих виповнити і сама держава при теперішних обставинах не в силї, було-б лучше вказати на неписаний вічний закон природи, після котрого житє народів не чекає на «зелїзні» таблицї. Тому то й правду каже славний історик Момзен, що правительства дуже часто не доводять народів там, де хочуть їх завести, бо народи жиють після законів природи, то-ж і цїла мудрість правительска повинна тільки й в тому бути, щоб тих законів не ломити. Після оттих-то вічних законів Божих має і руський нарід право до житя культурного, до знаня, що робить чоловіка благородним і свобідним. Длятого допоминаєть ся руский нарід свого права наслїдя, права на всї ті чудові скарби наук і штук, яких теперішне людське поколїнє від попередного як спадщину дістало, і, помноживши їх передасть слїдуючому поколїню, на ті скарби, що здобуті трудом і працею великих ґенїїв всїх народів, та заплачені незлїченими жертвами не одного а богато народів, стоять наготовлені для всїх людий на землї, а де вони для якого народу ще не є доступні, то колись певно будуть доступними. Допоминаючись о те право наслїдя, жадає і руський нарід від держави свого самостійного руського унїверзитету у Львові.
Взявши річ з правного становиска, теперішний львівський унїверзитет був з початку після австрийських декретів тільки для Русинів призначений, але після пізнїйших декретів є він тепер утраквістичний, отже communio mater rixarum (спілка мати сварнї) з польською урядовою мовою, котра запевнює Полякам перевагу у найблизшій будуччинї. Та не годить ся забувати, що львівський унїверзитет находить ся в серцї землї руської, проти котрої, яко res prius occupantis (речі первої займанщини) декрети остались досї безсильними, та певно і безсильними остануть ся. Що нема певної надїї на декрети, бодай не на віки, се річ ясна. Декрети се по більшій части річ правительства, що приходить тай відходить, для того то й нїчого-б Русинам гнїватись на Поляків задля самих декретів, колиб тільки вони шанували на львівскому унїверзитетї права Русинів, що досї ще не знесені послїдними декретами. На жаль однакож річ не так стоїть – а як, се загально звісно. Русини суть огірчені а те огірченє Русинів ще збільшилось, коли зміркували, що змаганє їх добитись до свого унїверзитету для польських шовінїстів ненависне дїло, хоч певно була-б користь і для самих Поляків, довести чим скорше теперішний утраквістичний унїверзитет до роздїлу, та перемінити його на чисто польський. Але Поляки і саме правательство хочуть доконче мати утраквістичного кітла, та ще з як можна щільною покришкою.
В Австриї будує держава касарнї, скільки їх треба, для Русинів, Поляків як і для синів инших народів а меморияли до правительства зовсїм непотрібні. Держава обовязує пана мінїстра війни дбати про них, що й зовсїм є в порядку. Але унїверзитети, ті духові арсенали народів і держави, мусимо здобувати після довголїтної боротьби, і після великих жертв, а та боротьба не знає нї права нї закону, нї основного державного, нї закону природи. В тій боротьбі не зважають на те, що Русини мають такі-ж культурні потреби як Поляки, та й не розбирають, що так одні як другі, вже 132 років дають австрийській державі рекрута і платять податки. Ту стоїть твердо тільки оден принцип: Сила над правом! Поляки сильнїйші як Русини, бо по їх сторонї стоять, не тільки польські але й спольщені руські маґнати тай потужна ecclesia militans їм допомагає. Тая перевага сили дає Полякам і право мати два унїверзитети, а Русини мусять ще дожидати, аж виховають нове поколїнє руських доцентів, потім ще одно, і так без кінця, а правду і отверто сказавши, аж будуть Русини мати силу, не тільки своє право жадати, але і його взяти. До того пізнаня прийшли вже Русини, і після того будуть вони дальше вести своє дїло.
А тепер погляньмо ще на питанє унїверзитетське з иншого боку і киньмо на нього сьвітлом з полїтичного і національного становиска.
Покликані полїтики і дипльомати судять про сьвіт та про конечні потреби держав і народів після тих своїх спостережень, що їх збирають по більшій части у сальонах, по великих городах, де вони не можуть вийти поза круг своїх традицийних думок і мають там нагоди, намацати тай слїдити за живчиком справдешнього житя народу. У тих то обставинах треба й шукати поясненя для тої прояви в житю народів, що висока дипльоматия часто буває заскочена довершеними подїями, та що заскочені тими подїями мужі державні чимало зазнають трудностий, щоб потім повернути державні тачки на новий шлях, коли ті тачки ще цїлі, та часу стане, щоб їх на инший шлях повернути. Але не рідко буває вже за пізно після того, як на міродайнім місци даремно прогомонїв голос тих мужів, що пильно берегли живчика народу. Такий голос в справі руського унїверзитету вийшов недавно від славного чоловіка науки, від професора д-ра Бенедикта у Віднї. Той справедливий і щирий австрийський патріот, в якого є час заглядати із свого наукового кабінету у найдальші закутки австрийської держави, і придивлятись житю ріжних її народів, відважив ся навіть приставити стратеґічну міру до унїверзитетів, і дійшов до такого важного дослїду, що народні унїверзитети в Австриї, яких ще нема, для котрих однакож вже є потрібні вимінки в народї, представляють потенцияльну потугу держави, та що потуга одного такого унїверзитету є більша як потуга двох армій. Професору д-ру Бенедиктови належить ся заслуга, що він вже перед кількома роками застосував закон еквівалєнциї між унїверзитетом а армією до славянського унїверзитету в Загребі, доказуючи, що той унїверзитет матиме не тільки культурне значенє для полудневих Славян, але й велике полїтичне, а коли хто хоче, то й стратеґічне значінє на Балканї для австрийської держави. Що той великий знавець народнього житя правду сказав, на се є вже й тепер деякі докази, а в недалекій будуччинї можна ще й більше таких доказів надїятись.Рівне, не тільки культурне але й полїтичне значенє приписує проф. д-р Бенедикт також руському унїверзитетови у Львові, нехай однакож буде менї вільно ще додати, що той унїверзитет, вже з огляду на чисельність 30-мілїонового руського народу, мусїв би мати ще далеко більше значенє, як унїверзитет в Загребі. Про се питанє можна-б чимало цїкавого сказати, се однакож може бути тільки предметом монографії а не статї.
Та чи послухають державні полїтики голосу професора д-ра Бенедикта? Чи надумаєть ся правительство, поки є час, коли не з культурних, то бодай з полїтичних зглядів приступити до основаня руського унїверзитету у Львові? А може положить воно всї свої надїї тільки на силу польської шляхти, не журячись, на яких підвалинах стоїть там шляхоцька кріпость?
Польська шляхта не хоче дати Русинам потрібних ґімназий, і допомагає польським ксьондзам будувати польські «каплїчки» на землї руській. Чи не пригадують собі польські патріоти Касандрового поклику вченого і бачного руського маґната, та польського канцлєра, Льва Сопіги, що 1662 р. писав до полоцького метрополита Кунцевича, тепер св. Йосафата:
«Ви пишете, що полїтика оглядаєть ся на козаків, а я додам ще, не тільки полїтика але й правительство, бо послух їх приносить державі більші користи як Ваша преславна унїя. Ви пишете про навертанє відпавших од віри і так дальше. Читайте Ви писаня про житє побожних епископів, читайте книги св. Хризостома. Ви не знайдете там нї наріканя, нї протестів, нї слїду процесів, нї доносів, нї переслухуваня сьвідків, нї жалоб перед судами в Антиохії або в Константинополї задля потерпівшого гоненя, задля позбавленя людий урядових місць, або задля покараня сьвящеників смертю. А як у вас? У краєвих судах, в маґістратах, трибуналах, ратушах, епископських канцеляриях, всюди безлїч жалоб і протестів. Такими вчинками Ви не тільки не обезпечите унїї, нї, Ви розірвете і остатне пасмо любви між людьми в громадї і наповните сваркою і ненавистю всї суди і сойми.
«Ви кажете, що маєте право відпавших унїтів топити, стинати і так дальше, а євангелиє Боже строго забороняє пімсту; се і до Вас тичить ся. Ви кажете, що на соймах шкодливі голоси підносять ся, не тілько проти унії, але й проти всього правовірного римськокатолицького клиру. Хто-ж винен тому? Сама унія!
«Коли Ви робите насилє совісти людий, коли замикаєте церкви, щоб люди як безвірні гинули без служби Божої, без християньських ритуалів і тайн, коли Ви надуживаєте королївську ласку і мунїфіценцию, то робите се не питавши нас. Колиж ходить о те, щоб приглумити ворохобню народа, поставшу в наслїдок Вашої нерозваги, тодї жадаєте нашої оборони! Тому то й думає противна сторона, що ми змовились з Вами, щоб насилувати сумлїнє людий, та непокоїти їх, чого однакож нїколи не було. Вдовольняйтесь тим, що ми живемо в унії з Вами. Держіть її для себе, та не наражайте нас на спільну ненависть а себе самого на небезпеку і пониженє перед цїлим народом».
«Ви радите, щоб всїх прогнати з краю, хто не пристане на унїю і так дальше. Боже борони! Наша вітчина нехай не зазнає такого страшного беззаконя! Вже за давних часів запроваджено в тому краю сьвяту римсько-католицьку релїґію, і як довго вона не мала послїдовательки в побожности і в послуху для сьвятого отця, поти славилась вона любовю до мирного житя і своєю потугою в державі. Тепер же, коли вона приняла до себе неспокійну і сварливу приятельку, вона мусить задля неї зазнати богато наріканя та обуреня на кождому соймі, на кождому зборі та на кождому засїданю. Здаєть ся менї, що було-б лучше і для людий кориснїйше, позбутись такої сварливої приятельки.
«В нашому краю не було нїколи такого неспокою, якого наробила тая преславна унїя. Ви настановляєте таких сьвященників, що в церкві більше руйнують як будують. Покажіть, кого Ви з'єднали тою Вашою суровостю, тим замиканєм і опечатуванєм церков? Ви втратили й тих, що в Полоцьку були до Вас прихильними. Ви поробили з овець вовків і спровадили небезпечу на край а може й погибіль для всїх нас католиків. Ось овочі Вашої преславної унїї!
«Ви пишете, що все те наказав Вам найвисший пастир. Волї найвисшого пастиря противитись було-б се проклятя достойне покушенє. Але я скажу отверто, якби сьвятий отець знав, які небезпечі постають в нашому краю в наслїдок Вашої унїї, то я не сумніваюсь, що він все те дозволив би Вам, чому Ви так запекло противитесь.«В наслїдок всього того велить Вам король в Могилові печатї познимати і церкви повідчиняти. А коли Ви не зробите того, то я сам велю, на розказ Єго королївської Милости, печатї познимати і церкви повіддавати. Жидам і Татарам не зборонено у королївских землях мати свої синаґоґи і мечети, а Ви замикаєте церкви християнські!»
Так писав великий канцлєр і руский маґнат з початку 17 столїтя! Він чув добре, як бив ся живчик руського народу, тай тому остерігав він полоцкого митрополита перед грізною небезпечию: «Не наражайте нас на спільну ненависть! Ви спровадили небезпечу на край а може й погибіль для всїх нас католиків!» – Тільки за скоро після остереженя признала істория правду за канцлєром Сопігою!
А тепер за нашого часу, як думають патріоти Поляки, як думає австрийске правительство, хиба се кріпости постають в Галичинї, коли там не дають Русинам нї ґїмназий нї унїверзитету для їх культурних потреб, а руській мові не дають повних прав в школї і в урядї, і т. д. і т. д. А може кріпости будують ся тим, що державцї Галичини висилають деяких руських учителїв та урядників на Мазури, а на землю руську скликують польских гакатистів? А може тим, що деякі загорілцї польської ecclesia militans дратують руський клир і зневажають руську, хоч католицьку церкву? А може й такими церковними реформами, як от ся славна передача Єзуїтам василиянського монастиря в Добромилї, з покладними грішми і з усїма добрами (1833), з яких досї чимало вже за безцїн польским підпанкам розпродано? Хиба я тим, що знесено василиянську ґімназию в Бучачи (1883) і славний руский семинар у Відни (1893)? Або й тим, що виконують ся звісні практики на поли права о зборах і всяких инших запоручених законом полїтичних вобід? Може й тим, що в Галичинї фаворитують москвофілів і ноторичних росийських запроданцїв, з котрими деякі польські верховоди не соромлять ся робити спільну справу, щоби бодай спинити, коли вже не можна знищити культурний розвиток на земли руській? Може і тою полїтикою центрального правительства, котре, віддавши відсилає руских Русинів теперішним репрезентатів з державцям «мнимими» Галичини, кривдами до польського сойму в Галичинї? Або може й такими, last not least, культурними подвигами, як будованє на рускій земли незлїчених польських капличок, в котрих з амвони деякі людцї, не християнску любов, а ненависть проповідують?
Річ певна, що всї ті подвиги польської гакати не кріпости галицькі, і не кріпости нашої спільної вітчини, австрийської держави; нї, се і не кріпости і не ті великі і бажані ідеали, котрих нова наука держав вважає як конечну основу для добра народу і для обезпеки держави, ті ідеали, що мають запевнити ителєктуальне, моральне і естетичне вихованє народу. Новими кривдами нїхто не помирить руського народу після його 500-лїтного мучеництва в колишній Польщі! Колиж все те кріпости, що творить ся в Галичинї, то ни устоїть кріпость теперішних всемогучих державцїв Галичини тодї, як того буде треба? Хто з нас Русинів, та хто з патріотичних Поляків, які ще ясно бачать та знають історию польсько-руської траґедиї, і не слїпі на симптоми теперішного часу, хто може на се питанє притакнути? А коли вже австрийське правительство покладає віру на польську шляхту, то чи не лежить в інтересї держави, замість одного, два зелїза в жару держати?
Нехай же правительство не зволїкає подбати про здвигненє другої, далеко сильнїйшої, кріпости, як можуть бути польські каплички на землї руській, про основанє руської Alma Mater у Львові. Ходить бо там не тілько о культурні потреби, на які руський нарід таке-ж саме право має, як другі народи, але й о користь та обезпеку самої держави.
——————
- ↑ Перепечатано з «Дїла»