Отаман Зелений/Частина перша/Між людьми
| ◀ Перший промінь | Отаман Зелений. Частина перша. Від ґрунту. Між людьми |
Онуфрієнко ▶ |
|
|
Змінився Данило, що й мати не взнавала. Став веселим, жартовливим, цікавим, як ніхто в селі. Він на сільському сході, він на вечерницях, він між хлопцями на вулиці і скрізь і всюди. Помирився навіть з попом і знову став ходити до церкви, та ще й не сам. Зібрав коло себе гурт хлопців та дівчат, впорядкував хор і сам управляв ним. Завдяки цьому, що-неділі і що-свята церква була повнісенька народу, чого вже давно не було.
— Ой, будуть люди з того Данила!… — говорили господарі про нього.
І полюбило його все село і для всіх він став своїм чоловіком, рідним наче. Вже перед самісеньким Різдвом він став намовляти де-кого, аби зійшлися та поговорили разом, як убити довгі зимові вечорі, щоб „було не скучно, а користно“… Знайшлося чимало охочих, що прийшли й поговорили. Говорили довго і всяково, а нарешті вирішили приступити до Данилової ради. А радив він заснувати споживче Т-во, яке мало-б свою власну крамницю, з потрібним для селян крамом, і щоб при тїй крамниці була книгозбірня, або хоч читальня.
Звістка про те, що Данило задумав закласти таке товариство, дуже занепокоїла містечкових дрібних крамарів, але разом з тим, дуже потішила де яких господарів, які охоче пристали до нього. Як це не було дивно, але й піп не ставав цьому на перешкоді і, вже після Водохрещ, серед містечка можна було бачити над дверима одного звичайнісенького будиночка таку вивіску:
и Библіотека-Читальня“.
Хотів Данило написати по українському, але поліція не дозволила. Одже написав так, аби не було зайвого клопоту, що моглоб перешкоджати роботі. А роботи було дуже богато і справлявся він з нею так добре, що про це навіть Онуфрієнко хвалився своїм міським товаришам.
В четвер на саму масницю в селі була велика радість, бо Данило „актьорщиком зробився“ і „приставляв кіятри“. Правда, піп цим був незадовольнений, але що-ж з того?… Все село тільки й мови мало, що про „Бурлаку“. Було тільки десь зайде до суперечки, як і чується: „Світ не без Бурлаки“… Вечерами сходились у читальню і читали там свіжі „казети“. Книжки до дому брали. Стали якійсь цікавіщі наче. Зникла нудота, а від того менше й горілки пили. Монопольщик аж чуприну рвав на собі, але нічого не міг зробити. Що не день, так меншала його торговля і щоб привабити до себе людей, став звідкись одержувати й дурно роздавати якійсь ґазети та книжечки. В тих ґазетах здебільшого великими буквами писалося — „За вѣру, царя и отечество!“ — а книжечки називалися: „Пий, та діло розумій!“… Але це все привело до того, що люди при якій небудь оказії вже не купляли горівки великими „журавлями“ по чверті відра в кождому, а брали де кільки раз маленькими „кручечками“, аби лише за кождим разом принести „паперу“. Тим папером вистеляли в хатах не тільки столи й лавки, але, часто, всю долівку, щоби не „топталася“.
На другу неділю Великого посту, невідомо звідки і як, хтось почув десь, що Данило „суцилист“. Передовсім цю чутку донесли попові, потім матері, далі всім господарям і, аж, нарешті самому Данилові. Він тільки всміхнувся, коли йому монопольщик закинув про це
— Дурному вічна память! — відповів місцевого промовкою.
— Тільки не дурному, а розумному! — сказав хитро монопольщик, показуючи з кишені якусь червоненьку брошурку.— А що таке? — спитався Данило, намагаючись удати здивованого. Однаково це йому не вдалося вже тільки через те, що мав надто чисті і надто ясні очі. Тільки рукою махнув: — Пусте!…
Решту того дня сам сидів у дома і тільки вже вечером вийшов на село. Йдучи дорогою, по якій вже пробивалися перші весняні струмочки, він думав про те, що його роботу викрито і що тепер годі всидіти тут далі. Коло церкви зупинився на хвилиночку і став дивитися на небо. Далекі зорі спокійно мерехтіли в невідомих просторах і лагідно всміхаліися до нього. Згадав, що вже тиждень минуло, як не бачився з Марусею і в серці щось ніжно задріжало, заридало наче.
— Треба побачити! — промовив голосно і пішов у напрямку дяківського двору.
Одначе до хати не пішов, а став ходити перед вікнами, надіючись, що вона його побачить і сама вийде. Але в той час надійшли його хлопці.
— Кепські справи товаришу! — сказав Петро Ґонтаренко, син сільського старости.
Він був добрий і розумний парубок і більше всіх допомагав Данилові в його справах.
— Кепсько, кажеш? — байдуже спитався Данило.
— Дуже! — відповів той. — Там пристав усі книжки забрав з нашої читальні, а цеї ночі мають по хатах трусити. В тебе також будуть.
— Звідки ти знаєш?
— Стьопа казав…
Данило згадав урядникового сина Стьопу, як він нераз пробував пролізти в їх таємний гурточок і як він його завжди сміло й обережно викидав, і тепер усе зрозумів. Той довгоногий, з пташиним носом Стьопа, таки вивідав його і тепер почав свою роботу.
— Ви балакали з ним?
— Я й не бачив його сьогодня, а от хлопці навіть чарку пили з ним, — сказав Ґонтаренко, киваючи головою на хлопців.
— А як він дає, то чому не пити?! — озвався хтось з гурту.
— Таж він вас за язик тягнув!
— Ну, так що з того?
— Як то що ?! Таж тепер все пропало!…
— Кому пропало, а кому й ні! — хитро засміявся той самий голос.
Данило тільки об поли вдарився.
— Таж це зрада чорна!
— Заспокійся, Данило! — сказав Ґонтаренко. — Нічого не зробиш! Краще ходім собі та подумаймо, що робити далі?Взялися під руки й пішли на діл. Парубки ще постояли трохи, щось поговорили між собою, а потім один з них затягнув:
„Ми гайдамаки, ми всі однакі.
Всі ми ненавидим пута й ярмо“…
Решта підхопила і всі разом кудись подалися.
— А співають всеж таки моєї пісні!… — сумно промовив Данило.
— І будуть співати!… — упевнено сказав Ґонтаренко. — Колись вони ще згадають тебе! Але зараз вони пяні і пішли на вечерниці… Стьопа їх запевнив, що ніхто тепер ніяких вечорниць не буде розганяти…
— Щож тепер робити? — сам до себе сказав Данило.
— Книжки, які маєш у себе, заховай куди небудь, або мені дай, а сам вибирайся…
— Куди?… До монастиря, чи що?…
— Ні! В Київ, до Онуфрієнка!…
— А й справді! — згадав Данило. Він же не раз обіщав місце!…
Подумав трохи:
— Тільки, якже його без пашпорта?!…
Ґонтаренко зітхнув і також замислився. Стояли собі серед дороги і думали, а коло них проходили люди і ніхто ними не цікавився і не говорив нічого. Небо на сході заяснілося; починав сходити місяць.
— Якось то воно буде — сказав Данило, глибоко зітхнувши.
— Я вже видумав! — скрикнув Ґонтаренко.
— Що саме?
— Знаєш, у мого батька є пашпорт того подорожнього, що помер у нас в Пилипівку…
— Ну?
— Так я викраду його для тебе?…
— Тай що буде?…
— І ти підеш з ним?
— Але-ж той подорожний був старший за мене.
— А ти не голися, то й добре буде.
— Ну добре! Тільки, коли-ж ти його даси мені?
— Хоч і зараз! Ти йди до дому й приготуйся, а я через годину прийду до тебе…
— Я хотів би ще бачитися з Марусею! Тиж знаєш?…
— Знаю! Я перекажу їй, щоб вона вийшла через години дві за село на київську дорогу — сказав Ґонтаренко і, майже підбігці подався до дому.
Треба було б йти й Данилеві, але він стояв і не знав, що робити. Йому ніяк не хотілося йти до дому, не будучи певним в тому, що вийде Маруся. Піти-ж з села, не попращавшись з нею, він не міг. І коли нарешті, почув, як скрипнули двері і як почулися чиїсь дрібні й легкі кроки, він прожогом метнувся до воріт.
— Звичайно вона! — думав він. — Бо хто-ж з дяківської хати може мати таку легку ходу?…
Однаково він помилився. З воріт вийшла Гапка, дякова наймичка. Побачила його й засміялася:
— А пан казали, щоб ви вже не приходили до нас!…
— Чому? — здивовано спитався Данило.
— Ви тепер суцилист і вас на Сибір зашлють…
— За що?
— А за те, що ви намовили людей панський двір спалити.
— Хто вам казав?
— Пан так сьогодня панночці Марусі казали… Ти, каже, про нього й не думай нічого… Хіба такий палій може коли небудь бути дяком?…
— І чорт з ними! — несподівано скрикнув Данило і швидко-швидко пішов від воріт.
— Пройшов так кроків з сорок і зупинився. Щось болючо-велике підкотилося клубом до горла і стиснуло його. Крикнув не своїм голосом і гірко заплакав:
— Прости їм, Господи, вони невідають, що творять!…
А коли виплакався й заспокоївся трохи, то відчув, що так легко розстатися з Марусею не зможе і що мусить її проте бачити. Мусить, колиб навіть його в той час моглиб і справді забрати і попровадити на Сибір…
— Шкода, що все так несподівано сталося… — говорив сам до себе, підходячи до своєї хати.
В хаті було незвикло тихо. Оксана сиділа коло теплої грубки і пряла кужіля, а Олекса сидів коло стола і тихо плакав.
— Що сталося? — звернувся до нього Данило.
— Боже мій, Боже! — раптом заговорила Оксана. — Коли-ж нарешті той спокій буде в нас?!
— Не плачте, мамо! — лагідним голосом промовив Данило. — Ось я зійду з очей і вам тут лекше стане!…
Оксана й за кужіля забула. Схопилася до Данила:
— Куди-ж ти йдеш, сину?!
— Куди очі бачуть, мамо!
— Не йди, сину!…
— Мушу йти, мамо!
— Де-ж я тепер тебе шукатиму?…
— Я піду до Київа, мамо!…
Хотів ще щось сказати, але глянув не нароком в її очі і побачив у них ту пісню, яку вона колись співала, коли він був ще малим хлопям. Глухим стоном відгукнулося в душі оте: — „Ой гай мати!“ — і він ледви стримався, шоб не заплакати тут разом з нею і щоб не виявити своєї кволости.— Ти-ж єдина надія моя! — почувся зойк матері.
Він тільки зуби стиснув:
— Ой, не плачте так! Я ж не вміраю…
Одвернувся і крадькома витер болючу сльозу. Поспішаючись, став збірати і складати на одну купу всі свої книжки.
— Зараз-же закопай їх у клуні під сіном… Сьогодня мають прийти з трусом… Знадобляться колись… Шкода… — кидав окремими словами до Олекси.
Той з поблідлим лицем схопився і скоренько став складати в міх синенькі, зелененькі й червоненькі книжечки, а в самого сльози так і капали з очей.
— Чого ви плачете? — з біллю в голосі спитався Данило.
— Братіку, ти не підеш сам! — заплакав Олекса. — Я люблю тебе, брате.
Данило здивовано глянув на свого брата, наче перший раз побачив його. — Дивно! — думав він. — Як-же це я не помітив, що він уже такий великий?…
Завжди тихий, мовчазний, слухняний і трохи ледаченький Олекса, дійсно був якось осторонь від усього і начеб-то нічим не цікавився. Але зараз він стояв з очима повними сліз і казав:
— Ти завжди був сам і завжди своє думав… Ти ніколи й не поговорив зі мною як слід, але я все знаю і люблю тебе, брате!…
— Діточки мої! Що мені діяти з вами? — плакала Оксана.
— Нічого, нічого! Все буде добре! Я поїду до Київа, буду заробляти й вам допомогати… А вам тут і з Олексою добре буде… — заспокоював її Данило.
Тільки-шо Данило скінчив свої збори в дорогу, як у хату ввійшов Петро. Привітавшись з Оксаною, він всміхнувся до Данила:
— Є!…
Вийняв з кешені зелененьку пашпортову книжечку і подав Данилові. Той поспішно розгорнув її і став переглядати. Прочитавши кождий рядок, підійшов до маленького зеркальця, що було вліплене в стіну і став увалшо розглядати своє бліде лице, темно-русяве волося на голові, високе чоло, сумні сірі очі, невелички вуси й кучерявий пушок на бороді.
— Майже підходить! Тільки я трохи молодший. А то навіть і називається так само.
Розгорнув пашпорт і подивився:
— Гм… Данило Зелений… Зелений… Бог зна звідки… Жив і помер, а зараз знов буде жити… Хто він і що він?… — замислено говорив Данило.
— Ти не думай довго! — перебив Петро. — Збірайся та підем! Я проведу тебе!Тепер єдиною думкою Данила було: як найобережніше попрощатися з матірю, щоб не дуже засмутити її. Боявся й стримувався говорити, щоб не розплакатися самому й не порушити в собі тієї сили, яка була єдиною його опорою. Взяв на плечі тлумака з хлібом, поцілував Олексу й підійшов до матері.
— Благословіть, мамо!
— Кудиж ти, сину, вибіраєшся?! — тільки й могла сказати. Залилася сльозами і стала його хрестити. Руки дріжали, а вона все хрестила і хрестила. Потім зняла зі стіни образка Матері Божої „Почаївської“ і дала йому в руки.
— Хай хранить тебе Мати Божа! Не забувайся, сину, та за свою маму!
Поцілував її в обидві руки й вийшов з хати.
— Я проведу тебе, сину! — скрикнула вона!
— Не треба, мамо! — сказав Данило вже з-за дверий, — Я мушу сам іти…
Вискочила слідом за ним.
— Щож я скажу, як прийдуть?…
— В монастир послушником пішов… Вониж усі знають, що я збірався колись…
Скрипнули ворота і Оксана зосталася сама. Стояла довго і прислухалася, як затихали на сонній вулиці поспішні кроки Данила й Петра. Колиж стало зовсім тихо, Оксана сіла на лоріг і так заніміла. Вийшов Олекса і взяв її за руку:
— Ходім до хати! Тож я з вами…
Наче зі сну пробудилася:
— Ти?… Ти зо мною?… Сину мій єдиний!…
Вхопилася за нього обома руками.
— А того „Кобзаря“ він забрав з собою? — спиталася несподівано.
— Ні! „Кобзаря“ він зоставив.
— Треба його сховати! Добре сховати!…
Схопилася і побігла до хати.
За коловоротом Данило попрощався з Петром і залишився сам. Навколо одні лише поля чорні, на яких де-не-де лежали білі клапти снігу. Повітря пахнуло якоюсь ніжною зеленю і свіжою землею. Озираючись навколо себе, він думав: — „Ґрунт дихає, а я відриваюсь від нього!…“
Звернув з дороги, припав чолом до вохкої землі і промовив:
— Прости мені, що йду від тебе, але я ніколи не зраджу тебе!…