Отаман Зелений/Частина друга/Поразка
Хто його знає, як воно так сталося, що червоні підійшли аж до самого міста… Можливо, що через те, що на заставах стояла збіранина дядька Пилипа і, будучи на підпитку, не дуже-то дбала за свій обов'язок, а може й через те, що й самі трипільці заспокоїлися, бо цих чотири дні, які провели вони в Уманї, були такі лагідні і спокійні, що нікому навіть і в голову не приходила така несподіванка.
Посланці Соколовського і Ангела, які тільки вчора вечером прибули до Уманя, привезли з собою втішні вісти, про вдалі напади на Радомишль та Ніжин, куди зараз потяглось багато червоних, а вислані в околиці міста власні розвідки нігде не бачили ніяких ознак ворога.
І тут, як сніг на голову, посипались звідкись знаряди просто на катедральну площу, як перед днями сипав її Зелений, а з боку залізниці заторохтіли кулемети.Зелений швидко зрозумів, що саме сталося ї негайно роспорядився, щоб Супоня йшов просто на Греків Ліс, Ґонтаренко Звенигородським шляхом, а дядько Пилип роззув-би своїх хлопців і переправив їх на тили ворога, наказавши їм негайно напасти. Сам, як і завжди, зі своїми трипільцями, зостався в місті, тримаючи при собі секрет останнього боевого маневру.
Наказуючи Супоні йти „пробоєм“, сказав;
— Робіть вид, що панічно втікаєте… Розсипайтеся невеличкими гуртками і кричіть, що я загинув… Червоні спішаться і побіжать за вами, а я не прозіваю… Скоро буду…
Бій почався ще вдосвіта, як тільки зійшла світова зірниця, а кінчився перед самим світанком. Ніхто не знав, хто кого переміг, бо місто стояло порожне і не було в ньому ні Зеленовців, ні червоних, а тільки одні баби злякано визирали з-за воріт і, хрестючись, чогось чекали.
Поділившись на маленькі гурточки, трипільці враз зі своїм отаманом, непомітно вибралися на зелені поля і швидко стали сходитися коло насипу залізниці, яка йшла до Літина й Козятина. За дві-три верстви від них севгався по рейках здоровенний панцирник, який без перестанку обстрілював принишкле місто.
— Ах, шкода яка, що при нас так мало набоїв, а то зашкварили-б!… — прошептав Зелений, заздрісно дивлячись на ворожого панцирника.
— А хіба не вистане з нас тих чотири знаряди, які ми маємо? — запитуючо промовив Проць, який із самого Уманя ні на один крок не відходив від нього.
— А гармат багато вивезли? — знову спитався Зелений.
— Цілих шість маємо тут…
— Молодці хлопці!…
— Супоня й Ґонтаренко по дві батареї потягли з собою, а вози з харчами залишили на місці…
— Нічого… Аби гармати були, то харчі самі з'являться…
В той час, заглушаючи останні слова отамана, заторохтіли десь впереді кулемети і коло ворожого панцирника закурилася насип. Не встиг ще й оком моргнути, як почувся вистріл із заду і над головами Зеленовців пролетів великий знаряд.
— Заходять із заду… Тікайте, хлопці, до ліса… — промовив отаман. — Але цікаво знати, хто це з кущів стріляє…
Ворожі панцирники стали з'їздитися, безупинно обстрілюючи між собою середину, де знаходились повстанці.
Раптом почувся страшний вибух і той панцирник, що підходив до міста, якось кумедно затанцював і перевернувся на бік.
— Слава! — почулося в кущах і на залізничу насип висипало до двох тисяч босих, з підкачаними вище колін штанами, дядьків.— Слава! — загукали Зеленовці, кидаючись їм на поміч, але в той час другий панцирник став безупинно стріляти з важких просто по залізничій насипі і як мітлою, змітав усе, що тільки вистрибало з кущів.
Зелений чим дуж кинувся до Проця:
— Де ті знаряди, що ви вивезли?
— Тут в кущах, коло гармат… — відповів той поспішно.
Зелений метнувся до гармат, заложив один знаряд, прицілився і вистрілив. Знаряд розірвався коло лівого колеса ворожого панцерника. Вистрілив другий раз і знаряд влетів просто в бійницю. Так само влучно вистрілив третім знарядом, після чого панцирник нагло затих і став сунутись назад.
— А тепер, хлопці, як я вже сказав, — гайда до лісу! — крикнув Зелений. — Не думайте, що це кінець…
Забравши з собою гармати і ранених, погнали коней, що є сили і так само побігли самі. Разом з Трипільцями бігли босі дядьки із загону дядька Пилипа.
— Ой, та-ж і ловко ми їх садонули! — захоплювався дядько Пилип, біжучи підтюпцем поруч отамана Зеленого, тримаючи на оберемку важкого механічного кулемета системи „Кольта“.
— Скоріще, скоріще! — замість відповіді на слова дядька Пилипа, говорив Зелений. — Добіжимо до лісу і зробимо пастку…
В той час над їх головами просвистав знаряд і розірвався перед ними в повітрі,
— Шрапнелями бють, зволочі! — лаявся хтось, зупинившись передихнути трохи.
— Скоріще, скоріще! — знов говорив Зелений. — Супоня напевне вже знудився без нас!
Охкаючи, бігли через якийсь яр просто до лісу, до якого було вже не більше чверті верстви. Але тільки-що вибігли з яру, як побачили, що на них з двох боків біжать червоні. Зелений зупинився і скомандував:
— Бігом до лісу! Як що вистрілять раз, — біжіть! Вистрілять другий, — я з Трипільцями на баґнети, на ліво, а босі сотні з Пилипом, — на право!…
Пробігли кроків з двадцять, як з обох боків засвистали кулі — раз і другий.
— Слава! — крикнув Зелений, кидаючись з Трипільцями на тих, що наступали з ліва.
— Слава! — закричав дядько Пилип, кидаючись зі своїми босими на право.
Червоні, що сміливо бігли невеличкими гуртками, спочатку зупинилися а потім стали наскоро розсипатися в розстрільну. Але Трипільці з Зеленим налетіли на них як шуліки і стали немилосерно колоти багнетами. Перелякані червоні ставали на коліна і просили помилувати їх, але дарма. Час був надто горячий і коротка була мова. Зломивши ворожу лінію, Зелений зараз-же було повернув до лісу, але озирнувся на право й занімів… Босі сотні дядька Пилипа в страшнім безладдю бігли назад у яр, а слідом за ними гналося до сотні вершників Мадярів.
— Каре! Перший ряд на груди, другий на коліно, третій стоячи! — скомандував Зелений.
Вершники гналися просто до них.
— Бий! — гукнув Зелений.
Вистріли всі в один раз, вистріли в другий і третій.
Скільканайцять вершників повалилося з кіньми, роблючи безладдя в своїх рядах.
— Тр… та… та… та… та… та… та… — заторохтіли кулемети з лісу і де кілько вершників повалилося до долу. Вершник, що їхав впереді всіх і, як видно, був старшим, повернув назад коня і в той-же час повалився до долу. Босі сотні, побачивши такий поворот справи, висунулися з яру і стали йти в обхід ворога… Вершники стали злізати з коней і, відстрілюючись, кидалися на всі боки, як де кілька хвилин перед тим, кидалися босі сотні.
Зелений заборонив переслідувати вже тільки через те, що з боку міста, по Звенигорським шляху, здіймалися велечезні хмари рудої порохнечі і він догадався, що то йшли червоні.
— До лісу! — крикнув. — До лісу!…
Вже під самим лісом, Зелений помітив дядька Пилипа, як той, що є сили, гнався по полю за мадяром. Хотів покликати його, але роскритий рот не дав ні звука. Мадяр повернувся і, не цілячись навіть, двічі вистрілив. Дядько Пилип кумедно вимахнув обома руками і повільно став присідати до долу.
— Процю! — тихо сказав Зелений. — Поможіть дядькові Пилипові, бо його, здається, поранено!…
Проць ще з двома Трипільчанами побіг до дядька Пилипа і з цікавістю зазирнув у його лице. Той стояв на колінах, обпершись обома руками на межу і непорушним поглядом дивився на калюжу свіжої крови, що стікала з його грудей.
— Дядьку Пилипе, що з вами? — схопив Проць під руки.
— Нічого… — ледве чутно промовив Пилип, опускаючись на руки Проця.
— Беріть! — сказав Проць до Трипільчан. — Понесем!
— Не тр-е-ба… — простогнав дядько Пипип. — Ось тут… Отаманови дайте… Мати благословила…
Опустив руку на скрівавлені груди, витягнувся і став важкий, як камінь.
Опустили на землю. Розгорнули скрівавлену сорочку і побачили маленького мідного хрестика на грудях. Зняли його і пішли до отамана. Назад уже не вернулися, бо на полях аж чорно та темно стало від ворожої сили, яка підсувалась до лісу.
— Сьогоднішнє змагання, не дивлячись на те, що ми знищили одного панцирника і вивезли з Уманя де-кілько гармат, закінчилося поразкою, бо ми стратили найкращого нашого товариша дядька Пилипа! — журко сказав Зелений до своїх товаришів, коли зійшлися в глибині, для них одних добре знайомого Грекового Лісу. — До півночі мусимо посидіти тут, а після перших півнів, як кажуть косарі, підем на свіжі роси…
— Куди саме? — допитувався Супоня та Ґонтаренко.
— Від нинї я сам буду вас усіх водити… — відповів Зелений. — Доти, доки ми будемо роздроблюватися на загони, не збудемся безладдя…