Отаман Зелений/Частина друга/Неминуче останнє
◀ Сумні дні | Отаман Зелений. Частина друга. Непоборна сила. Неминуче останнє |
|
Безліч днів і ночей пройдуть ще в Вічність… Богато раз заходитиме ясне сонце і сходитиме блідий місяць… Але тепер глибока осінь і жорстокий північний вітер немилосерно змітає з лиця землі рештки краси ліса… Скоро прийде мороз лютий і застудить ніжні стебла зелених врун, скамянить мягку ріллю і знищить останні осінні квіти… Зчорніє на межах колюче бодячча, пригнуться до долу кущі полиню і безтямно котитиметься в безвість відірване від ґрунту перекотиполе… Довго і журно шумітимуть в гаях знищені дерева й шелестітиме під ногами обережного зайця злотне листя і буде воно потім безмовно лежати під сніговим покривалом і, тліючи, маритиме новою весною…
Але ранок був ще чудовий. Сонце зійшло в білій млі, бо перший мороз був надто уважним до роси і зробив її схожою на розсипані перли, або бриліянти. В день соняшне проміння перепліталося з білими нитками бабиного літа і так засновувало собою всі трівоги серця і в знесиленій душі прокидалося болюче жадання молитви.
В широких полях панувала незвикло дзвінка чудна тиша, то коли десь хтось їхав порожняком, або поправляв лемеша, то голосна луна котилася на десятки гін і заставляла здрігатися крилатих мандрівників, які похапливо здіймалися в гору і продовжували свою важку дорогу до світлого краю…
— Кру… кру… кру… — дзвеніло високо під небом, а на землі боляче стискалося серце й зупинялося дихання.
Затримували дихання й ті, що глибокими ярами підкрадалися до останньої бойової лінії отамана Зеленого. Обережно ступають, щоб не було чутно тупоту ніг, стримуються від зайвих розмов, щоб не викликати гомону, маючи намір як мога ближче підсунутись і засісти проти ненавистного їм Зеленого.
Мовчить навколо широке поле, шепчуться тихо яри глибокі, але не чутно їх шепоту серед повстанців, бо не видно їм того, що діється в ярах.
Неминучо останнє близько… Неминуче останнє славного повстанчого отамана Зеленого…
В полудень гримнула гармата і вся земля задріжала й застонала від кулеметного клекоту. Повстанці відбивали наступ за наступом і, завзятим натиском, перейшли в контр наступ. Спереду всіх, як і завжди, — Зелений…
— О півночі відступимо непомітно і переберемся в тил… — казав він до Ґонтаренка. — Тут зоставимо декілько місцевих, які будуть на протязі цілої ночі торохтіти кулеметами і лякатимуть їх… А вранці ми вже будемо далеко… Головне, щоб до Трипілля…
Вже вечеріло, як враз, наче ненажерливий звір, заревло в ярах страшне „ура“ і на стомлені повстанчі ряди цілими юрбами наскочили білі.
Зі свого богатого минулого Зелений знав один найпевніщий засіб оборони: не ждати на ворога, заки він нападе, а самому напасти на нього. В таких випадках тричі сильніщий ворог, не тільки відступає ні з чим, але, часто буває, сам попадає в полон. За цей засіб згадав він тепер.
— Хлопці, вперед! — крикнув він і кинувся з оголеною шаблею в саму гущу білих.
Залунали дикі вигуки, забряжчали на мить щаблі, а потім все змішалося в божевільнім гомоні оскаженілої лайки, благань та прокльонів, а потім стало тихо, надзвичайно порожньо і ніяково…
Вороги зникли, як і появилися, тільки кучі трупів на сірій стерні свідчили про те, що сталося. Повстанці вернулися на свої місця заклопотані, стурбовані і злякані, не бачучи між собою того, на кому трималася вся справа.
— Де пан отаман?… — затурбувався Ґонтаренко, йдучи вздовж повстанчих шанців. — Не бачили пана отамана?…
— Не знаєм… не бачили… — відповідали тихо, а самі злякано починали чогось тремтіти і щось страшне, не знайоме досі, владно запанувало над ними.
— Ах, яка-ж тяжка ця рушниця! — сказав один.
— Я ледве на ногах тримаюся… — промовив другий.
— Йдіть хто помогти мені пана отамана принести… — перериваючим шепотом заговорив хтось третій. — Там на полі ранений лежить…
— Як, пан отаман ранений? — зашепталися в шанцях. — Не може бути… Тож він завжди першим був і нічого…
Знайшли його всього скрівавленого. Лежав непритомний на межі і дивився на осінні зорі. Взяли його на руки і несли так обережно, як малі діти гостинця своїй матері. Несли й вони.
— Прийми Україно!…В крайній хаті села Калинівки, де спочивав він минулої ночі, поклали його на деревляне мужицьке ліжко і стали оглядати рани. В згустках крови, знайшли дві рани на грудях: обидві від револьверних куль і обидві коло самого серця… Дістали звідкись теплої води, кусник лняного полотна, обмили й перевязали…
— Що-ж нам тепер, братці, робити? — повернувся Ґонтаренко до тих, що стояли коло порога.
— Води! — простогнав у той час ранений отаман.
Дістали холодної води, влили трохи якогось вина в неї і напоїли його…
За вікном скиглив північний вітер…
Отаман разкрив очі:
— Хто плаче так важко? — спитався тихо.
— Ми… — прошептали ті, що коло порога.
Мовчазна тиша запанувала на мить в убогій хаті, тільки каганець потріскував зтиха. Отаман глянув по хаті і з величезним зусиллям вимовив:
— Зараз-же йдіть до Трипілля… Йдіть, я тут сам… Затримаю…
— Гр… рум… рум… рум… — озвалася десь одна гармата.
— Гр… р… р… р… ех… — відгукнулася друга.
— Бр… ре… є… є… ам… — роскотилося по селу.
В хату ввійшов малий повстанець з Переяслава. Не знаючи до кого звертатися, він сказав до всіх:
— Білі знову наступають…
— До села, на вчорашні позиції… — прошептав Зелений.
Повернув трошки голову в бік Ґонтаренка:
— Роспорядіться…
Ніч і пітьма. Стомилися й затихли вороги. Тільки одні ракети не переставали горіти вздовж їх лінії фронту. Пильно вдивляються в пітьму повстанчі стежі, готові всі до одного полягти при першій нагоді за ради тих, що за ними… А за ними було вже неминуче останнє…
В хаті було повно повстанців, які, стаючи на колінах, слухали останнє слово свого отамана, його сповідь останню…
Завтра, можливо, вони підіймуть на ноги всю селянську Україну, або самі розійдуться по всій Україні і ця сповідь стане тією леґендою, яка буде живити сотні тисяч, навіть, цілі міліони своїм ніжним теплом віри в своє велике Трипілля…
А отаман Зелений, напружуючи остаток своїх сил, тихо вимовляв:
„Так мало — знати… Так богато — вірити…“
|
— Від колиски знаю. Сам від народу. Повстав і виріс з ґрунтів чорноземних. Слухав колискову під копою. Перші слова мої на свіжій, пахучій, родимій ріллі. Гречкосій батько мій. Притаманий син землі, як я, син віри…
— Нігде і нігде не знайти таких скарбів, які є в гречкосія народа, що ше спить і не може прокинутись — встати. Але знаю, що він встане, бо вірю могутности сили його…
|
— …Від Чорного моря до Припяти, від пристрасної Кубані до зелених Карпат — каганці запалають в хатах гречкосійських і своїм тихим світлом затоплять штучну електрику міста…
— …Від хатини до хатини, як перелітний птах, битиметься бунтарними крильми моє, скороботно-чуйне, прощальне слово, бо знаю і вірю, що не дарма світло засвітять…
|
— Чую… Знаю… — Не треба буде вже вам довго шукати, чого так безнадійно шукали… Я вже знайшов для вас…
— Віра!…
— Знаю, що досить з вас одної щирости моєї: — від колиски для вас і до могили ваш…
|
— Згадайте… Було… Лиха доля кидала — на Сибір, Сахалін, Камчатку, Урал, Кавказ, Бразилію, Арґентину й Канаду. Скріз тепер роскидано хатинки маленькі з красольками на тичинах під вікнами…
— Ще не так давно гинути мусіли — на пагурках Манджурії, долинах Мезопотамії, хребтах Арарата, полях Румунії, полонинах Карпатських, каміннях Тирольських, болотах Литвинських, Мазурських, Латвійсьіких і Естонських костьми лягати…
— Одинокі наші могили і хрести мовчазними свідками перед усім світом…
— Будуть свідчити про славу вашого Великого Терпіння, як я зараз свідчу про силу своєї нової віри у вашу гречкосійську непоборність…
|
— Знаю гріхи і причини їх повстання. — Таке сумне приречення Бога. — Коли, повні горя, ваші серця вивітрювалися по безкінечних арештантських етапах і в понурих стінах московських касарень зраджував язик рідній мові, — тоді витворився тип раба і хама, підлість якого мусить навчити вас боротися із ним…
— Змагайте ворога волі скрізь і визволяйтеся… Знайте це, мої рідні гречкосії, мої батьки, мої брати і друзі!…
|
— Ніякого знаку, крім зорі, нової віри, яка освітить шлях, боротьби народа гречкосія… Від духа повстав з перед віків і з духом запанує на віки… Знаю, що скоро годинник світовий виб'є дванадцяту годину вашої ночі і ви встанете до третіх півнів, що6 на ранок прийти до влади із своєю новою вірою…
|
— Буде день і свято. Не буде ні холопа, ні пана. Встане народ і Україна. Згадайте тоді й мене…
|
— А зараз боріться, щербіть коси, ломайте ратища, здвигайте ґрунти чорноземні, стрясайте повітрям і не лякайтеся смерти, бо в боротьбі за визволення смерть — безсмертя…
|
— З такою вірою, від Чорного моря до Припяти, від пристрасної Кубані до зелених Карпат — один Дух і одне тіло зломить усі злочинні заборони…
|
— Заки так станеться, спокутуйте терпеливо решту гріхів своїх прадідів, які кланялися всім чотирьом вітрам і ні одному не вірили…
|
— Передайте моє, скорботно-чуйне, прощальне слово від хатини до хатини, хай воно йде до серця тих, що тужать, знають і вірять так, як тужив, знав і вірив я…
|
— Досить буде для вас сказаного… Простіть і побажайте заснути на віки на лоні рідної землі!…
|
Слухали, як зачаровані, як скаменілі… Ніхто з них не чув свого тіла, а стали всі одним Духом тієї Великої Віри, на вівтар якої складали тепер одного, з найвірніших, одного з богатьох, які повстають від Чорнозему. І ніхто з них не помічав того, як лице отамана смертельно зблідло і стало мармурово недвижним, ніхто не чув навіть його останнього зітхання, а тільки тоді, як ворожий знаряд гримнув коло самої хатини і раптово загас каганець, з кремезних мужицьких грудей вирвався один спільний стогін, від якого, здавалося, здрігнулася сама земля…
— Засвітіть світло… — почувся в пітьмі голос Ґонтаренка.
Десь в кутку блимнув сірничок — один, другий, третій. Хтось тремтючою рукою засвітив світло. Хтось важко вдарився головою об стіну. Хтось божевільно ридав, схилившись над мужицьким ліжком. Хтось із страшним прокльоном побіг у пітьму ночі і завив разом з осінним вітром…
— Ціхо, братіки! — озвався Ґонтаренко. — Скличте Трипільців…
— Тра-та-та-та-та-та-та… — Заторохтіло з одного боку села.
— Тра-та-та-та-та-та-та… — озвалося з другого.
Двері розчинилися і в хату влетів бомбою зарослий чоловічина з Видубецького.
— З двох боків заходять!… — крикнув.
Глянув на ліжко і занімів.
— Тра-та-та-та-та-та-та… — чулося майже — що навколо.
Ґонтаренко схопився:
— До зброї, хлопці!… На Трипілля!…
Підійшов до мертвого отамана, швидко поцілував його в обидві руки і промовив:
— Прости і благослови, батьку!…
Через хвилину встав і, повернувшись до зарослого чоловічини з Видубецького, сказав:
— Зостаньтеся тут і поховайте пана отамана так, як велить звичай!… А ви, — повернувся до всіх инших, — ходіть зі мною…
Опівночі відступали, як було сказано отаманом. Виходили через городи на якусь вузеньку польову доріжку і там стрівали темну постать зарослого чоловічини. Чули коротке:
— Ось його могила…
Темна постать людини стояла доти, доки не перейшли всі. Останнім йшли незрячий з кобзою і малий повстанець…
— Ось його могила…Ті звернули з дороги і припали чолом до купки свіжої землі. Темна постать схилилася разом з ними. Довго стояли так, ридаючи і цілуючи вогку землю.
— Хоч-би калину посадити!… — зітхнув незрячий.
— Як же її знайти в такій темряві?… — озвалась постать. — Хтось инший уже посадить…
— А й правда!…
Над селом розривалися ворожі знаряди і крякали сполохані гайворони, а над полями залягали важкі північні хмари…
Незрячий підвівся:
— Підемо?…
— Ходім… Наші вже далеко…
Встали всі троє на ноги і побачили, що навколо них все вже біле. — Як неминуче останнє, йшов перший, ніжний, чистий сніг…
Бережани — Скала, (Галичичина).
Літо — Осінь, 1921 року.